3.Політични розвиток народів Середньої Азії в епоху татаро-монгольського завоювання

На початку ХІІІ ст. уся Центральна Євразія увійшла до складу монгольської держави. В результаті завойовницьких походів монголо-татар територія Середньої Азії й Казахстану була поділена між улусами (спадковими володіннями) старшого сина Чінгісхана – Джучі (Хорезм, Центральний і Західний Казахстан), іншого сина – Чагатая (Семиріччя і Мавераннахр) і онука – Хулагу (Туркменія). Згодом Улус Джучі розпався, внаслідок чого степи Казахстану увійшли до складу Білої Орди (Ак-Орди), яка, в свою чергу, поділялася на кілька улусів. Один з улусів перебував під владою потомків монгольського хана Шейбані, брата Батия. Представнику цієї династії Абулхайр-хану (1428-1468 рр. правління) вдалося об’єднати під своєю владою більшу частину Казахстану від Сибіру до Мавераннахру, проте суперники Абулхайр-хана – місцеві тюркські султани Гірей і Джанібек – утворили на заході Семиріччя, в Чуйській і Талаській долинах, перші самостійні казахські ханства.

Головною галуззю господарства у казахів було кочове й напівкочове скотарство, вирощуванням злакових культур займалася незначна частина населення на півдні, котра не могла завести собі худобу. Досить високого розвитку набули ремесла (вичинка шкір, гончарство, ковальство, ткацтво тощо), які обслуговували натуральне господарство. Суспільно-економічні відносини у казахів перебували на патріархально-феодальному рівні. Землі та пасовиська формально вважалися власністю роду, до якого входили аульні громади, але фактично угіддя належали хану, що розподіляв їх на улуси між представниками верхівки феодальної аристократії (султанами) і родової знаті (біями, баями, частиною батирів). Привілейованою групою населення було також мусульманське духовенство, хоча серед рядових кочовиків збереглися пережитки доісламських вірувань, зокрема шаманізм.

На початку ХІІ ст. територію Киргизстану пограбували каракитаї, а на початку ХІІІ ст – монголо-татари. Згодом киргизькі землі, що входили до складу монгольської держави Моголістан, стали об’єктом спустошливих набігів військ Тимура та його нащадків (ХІV-ХV ст.). Вчені вважають, що формування киргизької нації завершилось в період правління ойратських феодалів (кінець ХVІІ – середина ХVІІІ ст.).

на початку ХІІІ ст. усе Межиріччя захопили монголи. Завойовники, що перебували на більш низькій стадії розвитку, знищували міста, орні землі перетворювали на пасовища, а місцеве населення - на рабів і витісняли в гори. Попри це, корінні мешканці залишилися носіями мови і писемності, високої культури землеробства.

У 30-х рр. ХІV ст. в Хорасані (північно-східна частина сучасного Ірану, південь Туркменістану й північно-західний Афганістан) спалахнуло велике повстання селян, ремісників і рабів, спрямоване проти влади кочової монгольської й тюркської аристократії, що отримало назву руху сербедарів (у перекладі з перської – вішальники, приречені). Очолили його дрібні землевласники, яким вдалося створити власну державу, що проіснувала 45 років. Сербедари знизили і скасували частину податків, тому їхній рух поступово поширився й на Мавераннахр, де в 1365 р. під Самаркандом повсталі завдали поразки війську правителя Моголістану. Місцевих сербедарів очолювали Абу Бекр Келеві й Маулана-заде.

Однак після того як середньоазійська знать на своєму з’їзді в 1370 р. проголосила верховним правителем барласького еміра (князя) Тимура, повстання було невдовзі придушене, а столицею відродженої монгольської держави став Самарканд. Щоправда, Тимур (чи Тамерлан за європейськими джерелами, від перського вислову “Тимурленг” – кульгавий Тимур) не належав до династії Чінгісидів, а тому не міг проголосити себе ханом. Тоді з численних спадкоємців Чінгісхана він вибрав царевича Суюргатмиша й посадив того на трон. Роль “хана” зводилася до присутності поряд із всесильним Тимуром на сусідньому престолі під час офіційних церемоній, чеканки його імені на монетах та вихвалянні у святкових молитвах.

Об’єднавши під своєю владою Чагатайський улус, Тимур припинив емірські міжусобиці й утворив сильну державу, могутню армію та розпочав зовнішні завоювання. Першою його жертвою став Хорезм. Після п’яти походів, щоб викорінити спротив місцевих мешканців, емір наказав виселити їх до Самарканда, столицю краю – Ургенч – зруйнувати, а її місце засіяти ячменем. Така ж сумна доля чекала золотоординські міста, Тимур тричі завдавав ударів хану Тохтамишу і хоча не приєднав його володіння до своїх, але пограбував їх і знесилив. Торговельні шляхи, що йшли територією Золотої Орди, змістилися на південь – у землі, підвладні Тимуру.