1. Великі географічні відкриття і формування світової колоніальної системи.

Колоніалізм - досить складне явище всесвітнього масштабу, що сягає корінням далекого минулого людства, воно виникло з появою держави, існувало ще в рабовласницьку і феодальну епохи. Власне слова "колонія", "колоніалізм" походять від пізньолатинських термінів "колон", "колонат", що означали різну форму залежності сільського населення у Давньому Римі. З часом термін "колонія" набув самостійного значення: так почали називати поселення, створені вихідцями з іншої країни, такими колоніями-поселеннями володіли і Давній Єгипет, і античні Греція та Рим, й інші держави.

За феодальної епохи колоніалізм набув найбільшого розвитку під час різкого загострення внутрішніх суспільно-економічних суперечностей у європейських країнах. Так у ХІ-ХШ ст. великі групи зубожілого населення Західної Європи, очолювані рицарями-феодалами, рушили у хрестові походи на Близький Схід визволяти Гроб Господній. Хрестоносці створили там феодальні держави-колонії, більшість жителів яких становили підкорені ними місцеві мешканці. Але проіснували ці держави недовго - менше двох століть.

Початок розвитку колоніалізму як світового явища припадає на кінець XV - початок XVI ст. і пов'язаний з утвердженням у Західній Європі капіталістичних виробничих відносин. Збільшення попиту на золото, що стало своєрідним універсальним товаром, відіграло особливо важливу роль у прагненні європейців до пошуків нових земель. Подрібнення феодальних володінь і розорення частини феодалів, посилення суперництва між окремими феодальними кланами також викликали потребу в нових шляхах на Схід та нових землях. Але зв'язки між середньовічною Європою та Близьким Сходом і, через посередницьку торгівлю, з Індією та Китаєм суттєво скоротились унаслідок турецьких завоювань.

Значний поштовх розвиткові колоніалізму дали Великі географічні відкриття, що визначили два головні напрямки європейських колоніальних загарбань: через Атлантичний океан до Америки і навколо Африки через Індійський океан в Азію. Піонерами ж колоніальних загарбань виступили не найрозвиненіші в економічному відношенні, але з найбільшим досвідом судноплавства й морської торгівлі країни - Португалія та Іспанія. За посередництвом Папи римського Олександра VI у 1493 р. вони уклали, очевидно, першу в історії угоду про територіальний поділ світу, уточнену 7 червня наступного року Тордесільяським договором. Межа проходила через обидва полюси і перетинала Атлантику на відстані 370 ліг (більше 2 тис. км) від найзахіднішого пункту островів Зеленого Мису, приблизно по 49 градусу західної довготи. Землі на схід від цієї лінії визнавалися володіннями Португалії, а на захід - Іспанії.

Але інші європейські держави, передусім Англія і Франція, відкидали ці зазіхання; англійці, наприклад, невдовзі проголосили принцип свободи морів, що урівноважував усі християнські країни в їхніх правах на нові землі. І португальська, й іспанська, а згодом голландська, британська, французька, німецька та бельгійська колоніальні системи утверджувалися, зрештою, насильницьким шляхом. На Сході та в Африці європейці зіткнулися з різними за рівнем розвитку суспільствами - від примітивних, родоплемінних до феодальних і так званих азійських. У військово-технічному відношенні ці суспільства поступалися колонізаторам, перевага котрих зростала в міру швидкого розвитку промисловості, науки й техніки в Європі.

Після того як у 1498 р. лісабонський мореплавець Васко да Гама (1460-1524 рр.) обігнув південну окраїну Африки й досягнув малабарського узбережжя Індії, португальці підпорядкували багаті міста-держави Південно-Східної Африки, Перської затоки, Західного Індостану та Південно-Східної Азії. Показово, що шлях до Індії португальському мореплавцю вказав 58-річний оманець-лоцман Ахмад ібн-Маджид, який на схилі літ з гіркотою згадував: “Вони (португальці) прибули в Калікут (нині – західноіндійське місто Кожікоде). Там вони купували і продавали, панували і пригноблювали, спираючись на місцевих князьків. Припливла з ними і ненависть до ісламу. Люди були налякані і занепокоєні... О, якби я знав, що від них буде!”.

Лісабон контролював морські шляхи на Схід біля 90 років, але португальці створювали лише опорні пункти на узбережжі й рідко просувалися вглиб захоплених територій, тому в подальшому більшість їхніх володінь в Азії перейшла до рук Голландії та Британії. У підпорядкуванні Лісабона в Африці залишилися острови Зеленого Мису (Кабо-Верде), Гвінея (Бісау), Ангола і Мозамбік, кілька міст-колоній в Індії з центром у Гоа, Східний Тімор і Аоминь (Макао) на півдні Китаю.

У XVII ст. в Західній Європі виникли так звані Ост-Індські компанії - британська (1600-1858 рр.), голландська (1602-1798 рр.) й французька (1664-1770, 1785-1793 рр.), які дістали право на “цивілізоване” загарбання нових земель на Сході, їхню практично безконтрольну експлуатацію та монопольну торгівлю. У 1618 р. Британія створила свій перший форт у Гамбії в Західній Африці й закріпилась на Золотому Березі (Гана), в 1637 р. Франція заснувала форт у гирлі р.Сенегал, у 1652 р. Голландія захопила район мису Доброї Надії, створивши там Капську колонію.

Через століття британська Ост-Індська компанія загарбала Бенгалію — одну з економічно найрозвиненіших частин Індії, поклавши початок повному колоніальному підпорядкуванню цієї великої азійської країни. В останній чверті XVIII ст. компанія серйозно потіснила французьких конкурентів, розгромила Майсурську державу на півдні Індостану та розв'язала загарбницькі війни проти Конфедерації маратхських князівств і Сікхської держави, які ще зберігали незалежність.

Гостра боротьба між британською й голландською Ост-Індськими компаніями розгорнулася за володіння Індонезією - однією з найбагатших країн Сходу. Але тут англійцям довелося поступитися, до сер. ХVIIІ ст. в руках голландців опинилася майже вся Ява і Сулавесі, Молукські та ряд інших островів, а після краху наполеонівської імперії Лондон, зацікавлений у використанні Нідерландів у разі поновлення французької експансії, повернув їм усі свої індонезійські володіння. Але остаточно ця країна була підкорена голландцями лише внаслідок перемоги у кривавій війні з султанатом Аче на півночі Суматри в 1873-1904 рр.

Після того як Північна і Південна Америка в останній чверті ХVШ - першій чверті XIX ст. завоювали незалежність, колоніальні інтереси європейських держав зосередилися виключно на Сході й у Африці. Саме там колоніалізм сягнув свого найвищого розквіту та могутності, саме там почався і завершився розпад світової колоніальної системи у ХХ ст.

У 1849 р. британська Ост-Індська компанія після тривалої кривавої війни завоювала князівство Пенджаб, завершивши таким чином підпорядкування Індії. Це відкрило Лондону шлях на північний захід, в Афганістан, і на південний схід - у Бірму (нині – М’янма). Після англо-афганських війн 1838-1842 рр. і 1878-1881 рр. зовнішня політика Кабула потрапила під британський контроль, але добитися повного підкорення Афганістану колонізатори так і не змогли. Зате в результаті першої (1824-1826 рр.) й другої (1852-1853 рр.) англо-бірманських війн, які вела Ост-Індська компанія силами найманих індійських солдат-сипаїв під командуванням британських офіцерів, була захоплена південна частина Бірми. У 80-і рр. ХІХ ст., ціною великих зусиль і жорстоко розправляючись із партизанами та мирними мешканцями, Лондон повністю підпорядкував цю країну, що була перетворена на колонію і адміністративно включена до складу Британської Індії.

З кінця XVIII ст. активізувалася британська експансія у Південно-Східній Азії, де Лондону вдалося витіснити португальців з Малаккського султанату. У 1819 р. була заснована військово-морська база в Сінгапурі, що стала головним опорним пунктом Британії в цій частині світу, а в 1888 р. британськими протекторатами стали Сабах і Саравак на півночі Калімантану. Гостра боротьба між Нідерландами, Британією і Німеччиною розгорнулася напр. ХІХ ст. за оволодіння найбільшим островом Малайського архіпелагу – Новою Гвінеєю. Внаслідок тривалих суперечок її західна частина під назвою Західний Іріан була закріплена за Нідерландами, північно-східна перетворилася на німецьку колонію, південно-східна відійшла до Лондона.

Від Британії намагалася не відстати й Франція, котра внаслідок успішної загарбницької війни з В’єтнамською імперією у 1858-1867 рр. перетворила на колонію її південну частину – Кохінхіну і нав’язала протекторат королівству Камбоджа. У 1885 р. Париж змусив ослаблий Китай залишити Північний В'єтнам, встановивши над ним протекторат, у давній столиці країни – Хюе з’явився французький гарнізон. Після цього Париж створив т.зв. Індокитайський союз (В'єтнам і Камбоджа) на чолі з французьким генерал-губернатором, після підкорення у 1893 р. Лаосу він також був включений до складу цього утворення.

З країн регіону лише королівство Сіам (сучасний Таїланд) зуміло з користю для себе використати суперництво між європейськими державами, США і Японією та уникнути осаточного поділу чи перетворення в монопольне володіння якоїсь метрополії. Згідно британо-французької угоди 1896 р. обидві держави зобов’язувалися не добиватися в басейні р.Менам (центральна частина країни) особливих привілеїв і зберігати незалежність Сіаму, котрий одначе у 1904 р. був розділений на сфери впливу між Лондоном і Парижем.

Протягом ХІХ - поч. XX ст. Британією, Францією, Німеччиною, Бельгією та Італією було колонізовано (крім уже існуючих португальських та іспанських володінь і Капської колонії, що під час наполеонівських війн у 1806 р. була захоплена Британією) майже 80 % території Африки.

Британські війська з Капської колонії й Наталю, зазнавши чималих втрат, завдали поразки зулусам у війні 1878-1879 рр., а створена через десятиріччя фінансистом і авантюристом Сесілем Родсом “Британська Південно-Африканська компанія” до кінця ХІХ ст. загарбала територію сучасних Ботсвани, Замбії, Зімбабве і Малаві, у результаті чого володіння Лондона з усіх боків оточили бурські республіки Трансвааль і Оранжеву – уламки колишньої голландської колоніальної імперії. Їхня участь була вирішена англо-бурською війною 1899-1902 рр., в результаті котрої ці республіки потрапили під управління британських губернаторів. У 1910 р. Лондоном був створений домініон Південно-Африканський союз у складі Капської колонії, Наталя, Трансвааля і Оранжевої Вільної держави.

На півночі африканського континенту Британія скористалася єгипетським національно-визвольним рухом під проводом вихідця з селян полковника Арабі, що висунув гасло “Єгипет для єгиптян!”. Турецький хедив утік із Каїра до Олександрії під захист британського флоту, що в липні 1882 р. розпочав військову інтервенцію. Щоправда, з огляду на опір Франції й Росії, Лондон не відважився на офіційне включення Єгипту до складу Британської імперії, й номінально він залишився частиною Османської імперії, але фактичним правителем країни став англійський генеральний консул. У 1898 р. британські війська розгромили під Омдурманом повстанську армію суданського правителя-махді Абдаллаха, а наступного року Лондон юридично оформив із Єгиптом угоду про кондомініум (фактично безконтрольне панування) над Суданом.

Однак завершити процес колонізації Африки вздовж осі Каїр-Кейптаун Британії не вдалося: зіткнувшись із німецькими інтересами на східноафриканському узбережжі, Лондон змушений був у 1890 р. погодитися визнати “права” Берліна на Танганьїку – материкову частину сучасної Танзанії, задовольнившись загарбанням Уганди і Кенії. З іншого боку, ще наприкінці 1884 р. на Берлінській міжнародній конференції з питань Центральної Африки була вироблена угода про створення “Вільної держави Конго” на чолі з бельгійським королем Леопольдом ІІ. З 1908 р. це утворення перестало бути особистим володінням Леопольда ІІ й перетворилося на колонію Бельгії.

Головним об’єктом французької експансії стали Західна і Екваторіальна Африка, їхнє завоювання почалося наприкінці 1882 р. з плацдарму в гирлі р.Сенегал. Просуваючись угору по течії р.Нігер уже наступного року французькі війська захопили Бамако, у 1894 р. – Тімбукту, тоді ж завершилося підкорення Дагомеї, але значна частина Мавританії залишалася в руках незалежних племен, а опір французьким колонізаторам у районі озера Чад продовжувався аж до Першої світової війни. Поряд із Францією в колоніальному поділі зазначеного регіону взяли участь Британія, що на додаток до свої попередніх володінь окупувала нижню течію Нігера (“Колонія і протекторат Нігерія”), та Німеччина, котра у 1884-1885 рр. загарбала Того й Камерун.

Лише Ефіопії, де імператор Менелік ІІ (1889-1913 рр.) зумів угамувати феодальний сепаратизм і одержати дипломатичну підтримку від Росії, вдалося відстояти свою повну незалежність у війні з Італією в 1894-1896 рр. Та ще у Західній Африці зусиллями американських аболіціоністів у 1847 р. на викуплених у місцевих вождів ділянках земель для колишніх рабів була створена незалежна Республіка Ліберія. Італія, котра в результаті війни з Туреччиною 1911-1912 рр. загарбала лівійське узбережжя, невдовзі змушена була визнати незалежність внутрішніх районів Кіренаїки під владою Ідріса ас-Сенусі – лідера патріотичного мусульманського ордену, створеного у 1837 р.

Найбільшою світовою колоніальною імперією була британська, загальна площа її володінь на рубежі ХІХ-ХХ ст. перевищила 20 млн. кв. км, а населення колоній складало 431 млн. чол. – майже вдесятеро більше, ніж кількість мешканців метрополії. За “володаркою морів” ішла Франція, що підпорядкувала чи не більшу частину Африки, далі – Німеччина, Нідерланди, Бельгія.