95.Особливості зовнішньої та внутрішньої політики Карлоса Менема.

на загальних президенських виборах у травні 1989 р. переміг кандидат Хустісіалістської (пероністської) партії 59-річний Карлос Сауль Менем, що походив з родини арабських емігрантів і майже 5 років провів в ув'язненні за правління військових. У передвиборній програмі Менем обіцяв підвищення зарплати і "виробничу революцію", що мала привести до відкриття збиткових фабрик. Але на практиці здійснювалася жорстка програма подібних бразильським структурних реформ, які включали приватизацію збанкрутілих державних підприємств, скорочення управлінського апарату, лібералізацію торгівлі й перехід до вільного ринку. Курс песо був офіційно зафіксований у співвідношенні 1:1 із американським доларом.

Через два роки інфляція була поставлена під контроль, ріст цін призупинився й почалося економічне піднесення. Навіть коли в 1995 р. слідом за Мексикою в Аргентині почалася фінансова криза, аргентинці зберегли довіру до президента і в травні того ж року переобрали його на другий термін. Для кращого забезпечення своєї програми економічних реформ Менем у питаннях зовнішньої політики зробив ставку на індустріально розвинені країни. Аргентинські війська разом з американськими брали участь в операції по відновленню демократії на Гаїті та миротворчій операції в Боснії, В.Клінтон називав Аргентину "найважливішим міжнародним партнером". Менему вдалося також поліпшити відносини з Великою Британією, погодившись ділити прибутки від експлуатації нафтових родовищ у спірних районах у пропорції 50:50. А 28 листопада 1990 р. Менем підписав з бразильським президентом Ф.Коллором ді Меллу Декларацію Фоз-до-Ігуасу, щo зобов’язувала до використання ядерної енергії виключно у мирних цілях. У 1994 р. обидві держави приєдналися до Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці.

Але негативні соціальні наслідки реформ (реальна зарплата порівняно з 1990 р. зменшилася на 20 %, а безробіття сягнуло 16 %) привели до поразки хустісіалістського кандидата на президентських виборах 24 жовтня 1999 р.

96. Кубинська революція 1959 р. Та її міжнародно-політичні наслідки.

На зламі 50-60-х рр. минулого століття Л.А. увійшла у чи не найдраматичніший період своєї історії, позначений кривавими суспільними конфліктами, військовими переворотами і громадянськими війнами, попранням ідеалів ліберальної демократії та торжеством диктаур і насильницьких методів у вирішенні нагальних соціально-економічних проблем, передусім аграрного питання. В окремих країнах регіону й досі не вдалося остаточно подолати руйнівні наслідки безперервних "революцій" і "контрреволюцій", які на третину століття загальмували процеси модернізації та формування громадянського суспільства.

Безпосереднім поштовхом до грандіозних катаклізмів, що струснули континент, стала Кубинська революція 1956-1959 рр., яка спершу зовні не відрізнялася від десятків інших збройних захоплень влади. Проте досить швидко, через півтора місяця після повалення диктаторського режиму Батісти, лідери поміркованого крила революції були усунені від влади, котра зосередилася в руках керівника Повстанської армії і прем'єр-міністра країни Фіделя Кастро (нар. 1926 р.). 17 травня 1959 р. він підписав закон про аграрну реформу, що покінчив з латифундизмом (максимум землеволодіння - 400 га) і ліквідував іноземне землеволодіння. Вашингтон висунув вимогу перегляду цього закону і, діставши відмову, заявив про скорочення поставок на Кубу нафти, промислових товарів і продовольства, а також відмовив у кредитах на індустріалізацію.

Тоді в червні 1960 р. Кастро націоналізував нафтопереробні заводи, що належали північноамериканцям, а в серпні-жовтні - цукрові заводи, фабрики, залізниці, крупні торговельні підприємства та банки. 16 квітня 1961 р., напередодні висадки антикастрівського десанту в бухті Кочінос, було офіційно проголошено соціалістичний характер Кубинської революції. Таким чином, уже на початку 60-х рр. в країні була запроваджена планово-регульована державна економіка, ліквідоване безробіття та вирішені окремі соціальні проблеми (безплатні освіта і медичне обслуговування, соціальне страхування та ін.).

Зіткнувшись зі спротивом з боку обуреного і ошуканого Вашингтона, Кастро миттєво пішов на зближення з Москвою (за збереження традиційної залежності кубинської економіки від експорту цукру, але вже не до США, а до СРСР) і взяв на озброєння комуністичну риторику. Без зайвого галасу Гавана стала на шлях експорту революції в регіоні, а на секретних переговорах з кремлівськими емісарами наприкінці травня 1962 р. кубинське керівництво погодилося прийняти на острові 60 радянських комплексів оперативно-стратегічних ракет Р-12 і Р-14 (до початку Карибської кризи 22-24 жовтня на Кубу було переправлено 42 комплекси).

Ряд спроб США ізолювати Кубу, використовуючи структури ОАД, зазнали невдачі, - під тиском держдепартаменту в 1960 р. тільки Гватемала, Гаїті, Домініканська Республіка, Нікарагуа, Сальвадор, Парагвай і Перу розірвали дипломатичні зносини з Гаваною. Лише через два роки на VIII консультативній нараді міністрів закордонних справ ОАД Куба була виключена з "міжамериканської системи", а на IX нараді ОАД у липні 1964 р. Кастро звинуватили в організації змови проти венесуельського уряду. Всі латиноамериканські держави, за винятком Мексики, розвірвали тоді з Кубою дипломатичні й торговельні стосунки.