- •Великі географічні відкриття і формування світової колоніальної системи.
- •Основні типи колоніального управління: Домініони, протекторати, заморські території, коронні колонії.
- •3. Всесвітньо-історична роль колоніалізму.
- •4. Геополітичне розташування, природно-кліматичні умови, ресурси і населення Китаю.
- •5. Виникнення китайської (конфуціанської) цивілізації та особливості її розвитку.
- •6. Синьхайська революція 1911-1912 рр. Й проголошення Китайської республіки.
- •7. Утворення Китайської Народної Республіки.
- •8. Внутрішня і зовнішня політика Мао Цзедуна.
- •9. Особливості “Чотирьох модернізацій” кнр.
- •10. Тайванська проблема: витоки, сутність, перспективи врегулювання.
- •11. Особливості політико-правової системи кнр.
- •12. Географічне розташування, природно-кліматичні умови і заселення Японського ахірпелагу.
- •13. Виникнення і особливості розвитку японської державності.
- •14. Революція „Мейдзі” та її наслідки.
- •15. Політичне й економічне реформування Японії після Другої світової війни.
- •16.Причини, передумови і реалізація “японського економічного дива”.
- •17. Особливості функціонування “політичної системи 1995 року” в Японії.
- •18. „Економічна дипломатія” Японії.
- •19. Природні умови, ресурси і населення Корейського півострова.
- •20. Особливості культурно – історичного розвитку Кореї.
- •21. Утворення кндр і Корейської Республіки.
- •22. Корейська війна 1950-1953 рр. Та її міжнародні наслідки.
- •23. Республіка Корея – один із „азіатських тигрів”.
- •24. Тоталітарний режим в кндр та його ядерна програма.
- •25. Географічне розташування, природні умови і населення Індокитаю.
- •26. Особливості цивілізаційного розвитку в”єтнаму, Лаосу і Камбоджі.
- •27. Здобуття новітньої державної незалежності країнами Індокитаю.
- •28. В”єтнамська війна 1964-1973 рр. Та її міжнародно-політичні наслідки.
- •29. Еволюція комуністичних режимів у Соціалістичній Республіці в”єтнам і Лаоській Народно – Демократичній Республіці.
- •30. Парламентська монархія в Камбоджі.
- •31. Природно-кліматичні умови, ресурси і населення острівних країн Південно-Східної Азії.
- •32. Особливості розвитку острівних країн Південно-Східної Азії.
- •33. Проголошення державної незалежності Індонезії, Філіппін, Малайзії.
- •34. „Новий порядок” генерала Сухарто в Індонезії та його падіння.
- •35. Труднощі переходу до представницької демократії в сучасній Індонезії.
- •36. Особливості політико-правових систем Республіки Філіппіни та Малайзії.
- •37. Асоціація держав Південно-Східної Азії.
- •38. Геополітичне положення, кліматичні умови і населення Індостану.
- •39. Історико-цивілізаційний розвиток Індостану в стародавні часи і за Середньовіччя.
- •40. Деколонізація Індостану і утворення незалежних держав.
- •41. Внутрішня і зовнішня політика Індійського національного конгресу.
- •42. Іднійсько-пакистанський конфлікт: витоки, сутність, перспективи урегулювання.
- •43. Особливості політико-правової системи Ісламської Республіки Пакистан.
- •44. Республіка Індія – „найчисленніша демократія світу”.
- •45. Природо-кліматичні умови, ресурси, населення Малої Азії і Іранського Нагір”я.
- •46. Особливості історико-цивілізаційного розвитку Ірану і Туреччини в стародавні часи та за доби Середньовіччя.
- •47. Утворення Турецької Республіки і реформи Мустафи Кемаля Ататюрка.
- •48. Спроби суспільно-політичної модернізації Ірану за правління династії Пехлеві.
- •49. Особливості політико-правової системи і зовнішньої політики Ісламської республіки Іран.
- •50. Особливості державного ладу і зовнішньої політики Турецької Республіки.
- •51. Курдська проблема в країнах близького і середнього сходу.
- •52. Особливості природно-кліматичних умов, ресурси та етнічний склад населення країн Близького Сходу.
- •53.Близький Схід у світовій історії цивілізації за доби Античності й Середньовіччя.
- •54.Розпад Османської імперії й виникнення Палестинської проблеми.
- •56.Політична система, економіка й культура держави Ізраїль.
- •57. Арабо-ізраїльські війни та їхні міжнародно-політичні наслідки.
- •59. Палестинська автономія й перспективи близькосхідного мирного урегулювання.
- •63. Природно-кліматичні умови, населення й культурно-історичні традиції Магрибу.
- •64. Утворення й особливості розвитку Алжирської Народної Демократичної Республіки.
- •65. Здобуття незалежності Лівією й проголошення республіки.
- •67. Державний лад і зовнішня політика Туніської Республіки та Королівство Марокко.
- •68. Проблема самовизначення Західної Сахари і перспективи її вирішення.
- •69. Географічне районування. Природно-кліматичні умови і ресурси Тропічної та Південної Африки.
- •70. Східна Африка – батьківщина антропогенезу.
- •71. Особливості цивілізаційного розвитку Тропічної і Південної Африки в до колоніальну епоху.
- •72. Деколонізація Тропічної й Південної Африки.
- •73. Ліквідація португальської колоніальної імперії в Африці й вирішення намібійської проблеми.
- •74. Організація Африканської Єдності (Африканський Союз).
- •75. Суспільно-політична орієнтація незалежних держав Тропічної і Південної Африки.
- •76. Причини і наслідки міждержавних та міжетнічних збройних конфліктів у Тропічній Африці.
- •77. Громадянська війна 1967-1970 рр. У Нігерії та вплив на подальший розвиток країни.
- •78. Демократизація політичної системи і економічний розвиток пар,
- •Географічне районування, природні умови та ресурси Австралії й Океанії
- •80.Відкриття й заселення Австралії та Нової Зеланжії європейцями. Проблема інтеграції аборигенів у постіндустріальне суспільство.
- •81.Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Австралії після Другої світової війни.
- •82.“Держава загального добробуту” в Новій Зеландії.
- •83.Природно-кліматичні умови й мінерально-сировинні ресурси Латинської Америки.
- •84.Етнічний і конфесійний склад населення країн Латинської Америки.
- •85.Інтеграційні процеси в Латинській Америці.
- •86. Заселення та найдавніші цивілізації доколумбовської Америки.
- •87. Суспільно-політичний лад і культура Ацтекського царства та Інкської імперії.
- •88. Значення відкриття Америки х.Колумбом для розвитку світової цивілізації.
- •89.Португальська та іспанська колоніальні імперії в Америці.
- •90. Визвольна війна 1810-1826 рр. І конституювання суверенних держав у Лат. Америці.
- •91. «Доктрина Монро» і нові незалежні держави Латинської Америки.
- •92.Мексиканська революція 1910-1917 рр. Та її значення.
- •93.Режим Хуана Домінго Перона та феномен перонизму.
- •94.Фолклендська війна 1982 р. Та її наслідки.
- •95.Особливості зовнішньої та внутрішньої політики Карлоса Менема.
- •96. Кубинська революція 1959 р. Та її міжнародно-політичні наслідки.
- •97. Розроблення і реалізація програми «Союз заради прогресу».
- •98. Військовий режим Августо Піночета та його неоліберальні реформи.
- •99. Демонтаж військово-диктаторської системи й утвердження представницької демократії в Чилі.
- •100. Особливості внутрішньої та зовнішньої політики Уго Чавеса.
- •101. Політичне урегулювання Центральноамериканського конфлікту.
- •104. Політико-правова система й економіка Республіки Перу.
- •105. Особливості політико-правової системи й міжнародного становища Федеративної Республіки Бразилія.
- •107. Внутрішньо-політичне становище і проблема наркобізнесу в Республіці Колумбія.
- •108. Особливості державного ладу й зовнішньої політики Мексиканських Сполучених Штатів.
74. Організація Африканської Єдності (Африканський Союз).
75. Суспільно-політична орієнтація незалежних держав Тропічної і Південної Африки.
За даними МВФ, у 1993 р. сукупний національний доход на душу населення в країнах "чорної Африки" був менший, ніж у 1970 р., а нині у 34-х державах Тропічної й Південної Африки рівень життя нижчий, ніж у 1990 р. Наприкінці 80-х років сукупний валовий продукт майже 50 африканських держав (без ПАР) становив близько 150 млрд. доларів, що можна співставити з аналогічним показником однієї Бельгії. На континенті знаходиться 33 із 48 найбідніших держав світу, за межею бідності живуть 54 % мешканців, причому навіть у тих країнах, де спостерігається зростання ВВП, він не встигає за темпами збільшення населення.
Екстенсивний розвиток сільського господарства, а також політика хаотичного позичання грошей за кордоном (сукупний борг африканських країн на поч. 2000 р. становив понад 350 млрд. доларів, що у 2,5 рази більше сукупної вартості африканського експорту) призвели до руїни національну економіку більшості з нових незалежних країн континенту. Величезну шкоду африканцям спричинила примусово накинута місцевим жителям політика сільськогосподарських монокультур, які відігравали роль експортного товару, однак порушували традиційний баланс продуктових культур. У Судані, Ефіопії, Сомалі. Анголі, Ботсвані. Замбії та Зімбабве впродовж останніх років постійно скорочуються площі сільськогосподарських угідь, Африка, в якій мешкає понад 14% населення світу виробляє заледве 1 % світової промислової продукції та 6% - продуктів харчування. Країни континенту лише на 80% забезпечують свої потреби в продуктах харчування. Труднощі із забезпеченням продуктами харчування особливо актуальні на тлі швидкого демографічною зростання в Африці. Населення континенту в 1990 р. становило 642 млн. осіб, у той час як у 1960 р. - лише 279 млн.
Характерною для чорного континенту є проблема поширення авторитарних тенденцій у політичних системах країн регіону. У перші роки після здобуття африканськими державами незалежності Західний світ дивився крізь пальці на диктаторські режими континенту, вважаючи їх даниною перехідних періодів, а подекуди й необхідною умовою уникнення етнічних, релігійних та соціальних конфліктів. На думку європейських політологів, диктаторські режими в африканських країнах були необхідним злом, спричиненим надзвичайно низьким рівнем загальної політичної культури населення, що "не доросло" до демократії. У зв'язку з цим країни Заходу толерували навіть таких одіозних правителів, як напівбожевільного диктатора Іді Аміна в Уганді (1971-1979 рр.) чи імператора-канібала Бокассу в Центральноафриканській Республіці (1976-1980 рр.).
Прямим наслідком авторитарних методів правління стали військові перевороти та громадянські війни. Лише в 1960-1990-х рр. в Африці сталося понад 70 державних переворотів, півтора десятки великих громадянських воєн і близько двох десятків міжнародних конфліктів. Тільки в Руанді, Бурунді й Демократичній Республіці Конго за останні два десятиліття загинуло 10 млн. чол., 92 % з котрих становило цивільне населення. Сьогодні з 53-х африканських держав не менше 10-ти воюють із сусідами, чи охоплені полум’ям внутрішніх конфліктів. За офіційними даними ООН на Африку припадає майже половина від загальносвітової кількості біженців (більше 7 млн. чол.) і 60 % переміщених осіб (20 млн. чол.). Більшості з них доля уготувала трагічну участь щоденної боротьби за існування “між двох вогнів” воюючих за владу угруповань.
Характерними для Африки є крайні ступені обожнювання лідерів країн, що виявляється, зокрема, в їх пишних титулах: Гастінс Камузу Банда в Малаві - "Спаситель", Мобуту Сесе Секо в Заїрі -"Великий леопард" тощо. У 2003 р. державне радіо Екваторіальної Гвінеї устами радника президента Теодора Обіанга Нгуєми проголосило останнього “Богом” країни. Загальною практикою є поєднання однією особою кількох, а іноді й кільканадцяти ключових державних посад. Основою для творення бюрократичних олігархій в Африці стають, як правило, національні або родинно-кланові об'єднання; на збройні сили витрачається в середньому 17-30 % державних коштів.
Загальною тенденцією для нових незалежних держав континенту є спроби адміністративно запроваджувати штучно скомпоновану державницьку ідеологію. Як правило, уряди африканських країн робили акцент на поверненні до передколоніальних національних традицій, що часом набувало карикатурних форм і негативно впливало на розвиток суспільства. Серед нових ідеологічних систем, які з'явилися в постколоніальній Африці, виділявся запропонований лідером Танзанії Джуліусом Камбараге Ньєрере (1922-1999 рр.) “соціалізм уджамаа” (на суахілі – “як єдина родина”), що полягав у суцільній колективізації та творенні сільських комун з цілком усуспільненим майном. Експеримент виявився невдалим, починаючи з 1980 р. Танзанія перебуває в стані перманентної стагнації. Якийсь час була модною концепція “негритюду”, розроблена відомим поетом і першим президентом Сенегалу (1960-1981 рр.) Леопольдом Седаром Сенгором. Вона проголошувала, що Африка є колискою людства, а чорна раса – найвищою і найгармонічнішою. На практиці ж Сенсор виступав за поступове прилучення африканців до досягнень сучасної цивілізації за допомогою Заходу, завдяки такій політиці його країна стала однією з найстабільніших в Африці з ВВП на душу населення майже $1700 і його реальним щорічним приростом у 5-6 % та 2-відсотковою інфляцією. Тим же курсом прямували президенти Кенії й Кот д’Івуар – Джомо Кеніата (1964-1978 рр.) і Фелікс Уфуе-Буаньї (1960-1992 рр.).
Ознаки демократичних змін в Африці з'явилися на початку 90-х років. Упродовж 1991-1994 років у 12 країнах континенту відбулися демократичні вибори. Причиною цих змін став розпад СРСР та притінення ідеологічно вмотивованої підтримки прокомуністичних режимів, з одного боку, а також остаточне засудження практики апартеїду країнами Заходу та політичні зміни в ПАР, з іншого. Серед країн, які намагаються побудувати демократичне суспільство, є навіть такі "аутсайдери" континенту, як Бенін, Гвінея, Малі, Нігер, Центральноафриканська Республіка. Поряд із цим авторитарні режими утримуються при владі в Нігерії, Гані, Танзанії, Зімбабве та Сенегалі. Зокрема, 13 березня 2002 р. лідер Зімбабве, колишній керівник національно-визвольної боротьби 78-літній Роберт Мугабе після 22-річного перебування при владі вп’яте переміг на сфальсифікованих президентських виборах.
З економічного погляду порівняно успішно розвиваються Кенія, Уганда, Габон та Замбія, завдяки консультативній допомозі, наданню технічних послуг і пільгових позик з боку МВФ окреслився помітний прогрес у колишніх країнах “соціалістичної орієнтації” – Гані, Ефіопії, Мозамбіку, Республіці Конго. Їм вдалося й дещо знизити середній рівень інфляції (з 48 % у 1994 р. до 17 % у 1997 р.), зменшити бюджетний і зовнішньоторговельний дефіцит. Реальний ВВП у державах Тропічної й Південної Африки в середньому збільшився на 2 % у 1993-1994 рр., на 4 % - у 1995 р. і на 4,5 % у 1997 р. Уряди щораз більшого числа африканських країн приступають до реформування державної служби, скорочення апарату урядовців та реструктуризації державних витрат з метою виділення більших коштів для охорони здоров’я й початкової освіти.
Водночас протягом останніх 10-15-ти років досить чітко позначився поворот до кращого і у справі миротворчості на континенті. До активу ООН і ОАЄ (8 липня 2002 р. на саміті глав держав і урядів африканських країн ОАЄ була реформована в Африканський Союз, а його першим лідером став керівник ПАР Табо Мбекі), окремих західних держав можна віднести успішне завершення крупномасштабної операції з підтримання миру в Мозамбіку, впевнене просування процесу національного і між расового примирення у ПАР, стабілізацію внутрішньополітичного становища в Анголі, Ліберії й С’єрра-Леоне, що відкрило шлях до припинення громадянських війн у цих країнах. Були також знайдені ефективні шляхи вирішення низки складних територіальних проблем: суперечки між Чадом і Лівією щодо смуги Аузу, статусу глибоководного порту Уолфіш-Бей у Намібії та ін. Вдалося попередити ескалацію внутрішніх конфліктів на Коморських Островах, у Лесото, Свазіленді, Центральноафриканській Республіці, а також загострення прикордонних суперечок між Нігерією та Камеруном, Еритреєю і Єменом, Намібією та Ботсваною.
Але в цілому відчутного оздоровлення атмосфери безпеки в Тропічній та Південній Африці ще, на жаль, не спостерігається, ситуація в багатьох конфліктних зонах і нині залишається напруженою. Не дивно, що відомий британський політолог-міжнародник Пол Джонсон після терористичних атак на Нью-Йорк і Вашингтон 11 вересня 2001 р. запропонував відродити мандатну колоніальну систему, що існувала під егідою Ліги Націй між світовими війнами. На його думку, вона забезпечила б успішний політичний і економічний розвиток країн “третього світу” та зупинила тероризм, як у ХІХ ст. колоніалізм покінчив із піратством. А керівник російського Центру досліджень постіндустріального суспільства Владислав Іноземцев вважає, що “реабілітація імперської політики західними державами (до них він зараховує США, Росію, Велику Британію, Францію й Іспанію) видається нагальною вимогою нашого часу”. Якщо уряди країн “третього світу”, охоплених хаосом і насиллям, можуть бути повалені мирно, слід скористатися цією можливістю. Коли ж для усунення їх від влади необхідно вдатися до сили, не обов’язково цікавитися думкою всіх і кожного.