43. Особливості політико-правової системи Ісламської Республіки Пакистан.

Значною, якщо не вирішальною, мірою сучасні внутрішньополітичні й міжнародні проблеми Пакистану зумовлені особливостями появи цієї штучно створеної держави на політичній карті світу. В історичному контексті Пакистан, безумовно, є інтегральною частиною Великої Індії, більш того, саме на його території – в басейні р. Інд на початку ІІІ – в середині ІІ тис. до н.е. знаходився осередок однієї з найдавніших і найрозвиненіших для свого часу Хараппської цивілізації, а у ІІ пол. ІІ тис. до н.е. тут формувалася арійська духовна і матеріальна культура, що згодом поширилася на весь Індостан і стала ґрунтом для сучасної індійської (індуїстської) цивілізації. Але під впливом спочатку перського завоювання в VІ ст. до н.е., а пізніше походів Олександра Македонського і Сасанідів територія сучасного Пакистану стала поступово відділятися від решти Індії, в 711 р. з арабськими військами сюди прийшов іслам. Однак протягом 1843-1887 рр. Сінд, Пенджаб і Белуджистан були завойовані Британією й приєднані до колоніальних володінь Лондона на півострові.

Із завершенням британського завоювання серед індійських мусульман поширилося релігійне просвітництво, в надрах якого й зародилася ідея ісламської державності на Індостані. Її основоположником став суддя Саїд Ахмад-хан (1817-1898 рр.), який боровся за відродження й модернізацію ісламу та водночас сприяв протиставленню мусульманського громадського руху індуському. У 1887 р. він наполіг, щоб прихильники ісламу відокремилися від ІНК, а розділ колоніальною владою в 1905 р. провінції Бенгалія на західну (з переважанням індуїстів) і східну (з абсолютним домінуванням мусульман) частини спонукав послідовників Ахмад-хана вимагати окремої квоти для мусульман при вирішенні в майбутньому конституційних питань. Відштовхуючись від політичної настанови свого покійного лідера, його адепти з благословення британського віце-короля утворили в грудні 1906 р. в адміністративному центрі Східної Бенгалії – Даккі Мусульманську лігу, що в майбутньому очолить боротьбу за утворення Пакистану.

Щоправда у 20-і рр. ХХ ст. індуси й мусульмани виступили єдиним антиколоніальним фронтом під ідейним керівництвом Махатми Ганді, який у 1921 р. на знак протесту проти ворожої позиції Великої Британії стосовно Турецького халіфату проголосив кампанію цивільної непокори. Але поступово зростав і політичний авторитет М.А.Джинни, який у 1934 р. очолив Мусульманську лігу, та поета-гуманіста Мухаммада Ікбала, що підготували ісламську громадськість до сприйняття ідеї розділу Індії. Звертаючи до учасників сесії Мусульманської ліги в Аллахабаді 29 грудня 1930 р., Ікбал висловився за існування окремої ісламської держави на субконтиненті, хоча й не торкнувся питання про майбутнє Бенгалії. А через рік на засіданнях круглого столу в Лондоні, де обговорювався закон про управління Британською Індією, делегати-мусульмани запропонували назву-неологізм для такої держави.

Вона була створена з початкових літер найменувань провінцій Пенджаб, Афганістан, Кашмір, Іран, Сінд, Тохарістан (історична область на півночі Афганістану та півдні Узбекистану й Таджикистану). Початкові літери Ірану й Тохарістану, які ніколи не належали Британії, були включені з ініціативи панісламістів, а власне назва виявилася, на їхню думку, вдалою ще й тому, що мовами фарсі й урду “пак” означає “чистий, досконалий, доброчинний”. 23 березня 1940 р. у Лахорі Мусульманська ліга на пропозицію Джинни ухвалила резолюцію, де наголошувалося, що “райони, в яких мусульмани складають чисельну більшість, як, наприклад, у Північно-Західній і Східній Індії, варто об’єднати для конституювання незалежних штатів, а їхні складові адміністративно-територіальні одиниці повинні мати автономію і суверенітет”.

Омріяна мусульманами Індостану власна держава відзначалася значною етнічною неоднорідністю населення, а також суттєвими відмінностями в рівнях соціально-економічного й політичного розвитку окремих регіонів. У складі Пакистану опинилися, з одного боку, Белуджистан, Північно-західна прикордонна провінція і Зона племен з архаїчними політичними структурами, заснованими не на відданості спільній політичній та ідеологічній платформі, а на належності до племені, роду чи клану. З іншого боку, - Східна Бенгалія (до 16 грудня 1971 р.), Сінд і Пенджаб з давніми традиціями функціонування розвиненої політичної системи, яка склалася ще в колоніальні часи. Східний Пакистан (нинішня Бангладеш), відділений від решти держави 1600 км індійської території, був населений етнічно однорідними бенгальцями, але в багатонаціональному Західному (сучасна Ісламська Республіка Пакистан) 66 % мешканців становлять панджабці, 13 % - сіндхи, 8,5 % - пуштуни, майже 3 % - белуджі. Тому в якості державної в Пакистані була обрана мова мухаджирів (біженців-мусульман з Індії) – урду, хоча нині діюча конституція від 10 квітня 1973 р., подібно індійській, зберегла на 15-річний період офіційний статус англійської мови. І хоча урду сьогодні є рідною мовою лише для 8 % населення ІРП, такий вибір виявився вдалим, оскільки панджабі близький до неї й користується схожою арабською графікою. В провінції Сінд у 1972 р. офіційною мовою було оголошено сіндхі, а у 1954-1971 рр., тобто до відокремлення Східного Пакистану, другою державною мовою була бенгальська.

Значно складнішою виявилася проблема формування загальнопакистанської державно-політичної еліти, оскільки на час проголошення незалежності вищі цивільні чиновники й офіцерський корпус були переважно панджабцями, а керівництво Мусульманської ліги найбільшу підтримку мало серед мухаджирів. Формування ліберально-демократичної політичної системи британського зразка відлучило б панджабсько-мухаджирську еліту від влади та передало б її набагато згуртованішому бенгальському Сходу. Правляча еліта цього, зрозуміло, не бажала і продовжувала урядувати за допомогою армії бюрократів, придушуючи етнічний націоналізм і забезпечуючи свій контроль над більш населеною (54 %) східною частиною країни. Зрештою, це призвело до катастрофічного розвитку пакистанської внутрішньої політики й переможного сепаратистського повстання у Східному Пакистані в березні 1971 р. під проводом партії Авамі ліг (“Народна ліга”) Муджибура Рахмана (1920-1975 рр.).

Таким чином, самостійне державне існування Пакистану міг гарантувати лише релігійний чинник, іслам відіграв ключову роль у формуванні країни, і пакистанський націоналізм завжди спирався на іслам, визначений у якості державної ідеології. Але, обравши іслам за політичну основу пакистанської державності, “батьки-засновники” країни, однак, обрали для неї світську форму влади. Формула ж секуляризованої мусульманської держави від початку була двозначна, необхідно було віднайти оптимальну модель модернізації ісламу, яка встановила б зв’язок між суспільними традиціями й потребами сучасного капіталістичного розвитку, а також забезпечила б збереження і підтримку об’єднання різних етнонаціональних груп на підставі релігійної спільноти.

М.А.Джинна боровся проти встановлення в країні муллократії й стверджував у 1946 р., що “нова держава повинна бути сучасною демократичною державою, в котрій суверенітет належить народу. У ній усі матимуть рівні громадянські права незалежно від релігійної належності, касти чи переконань”. Але вже в 1949 р., тобто наступного року після смерті Джинни, Установчі збори під впливом прем’єр-міністра Ліакат Алі-хана (1895-1951 рр.) ухвалили резолюцію, в котрій наголошувалося, що “мусульмани повинні керуватися у своєму особистому й громадському житті вченням та вимогами ісламу, викладеними у Священному Корані й Сунні”. А до преамбули першої конституції країни від 29 лютого 1956 р. було внесено “Резолюцію про цілі” (вона збереглася і в конституціях 1962 та 1973 рр.), де стверджувалося, що “суверенітет у Всесвіті належить одному лише всемогутньому Аллаху” і що Пакистан створений для того, аби мусульмани могли жити згідно вченню й вимогам віри. Країна проголошувалася федеративною “ісламською республікою”.

Перший військовий диктатор Пакистану генерал Мухаммад Айюб-хан (7 жовтня 1958 – 21 березня 1969 рр.) чималої уваги надавав питанням економічного зростання і технічного прогресу, частково легалізував партійно-політичне життя і запровадив єдину для всієї країни 5-ступеневу систему органів місцевого самоврядування. Але водночас при ньому була створена Консультативна рада ісламської ідеології та відкритий Інститут із вивчення ісламу. Найбільш продуманим варіантом модернізації ісламу виявилася програма “ісламського соціалізму”, запропонована лідером заснованої в 1967 р. Пакистанської народної партії Зульфікаром Алі Бхутто (президент у грудні 1971 – серпні 1973 рр., прем’єр-міністр у серпні 1973 – липні 1977 рр.), після його усунення від влади військовими і страти 4 квітня 1979 р. реалізацію батьківського курсу продовжила Беназір Бхутто (1953 р. нар.) – перша у мусульманському світі жінка – прем’єр-міністр (грудень 1988 – серпень 1990 рр., квітень 1993 – листопад 1996 рр.).

Популістське кредо З.Бхутто містило два положення: “Іслам – наша віра, демократія – наша форма правління, ісламський соціалізм – наша економічна система” і “Ми проти економічної системи капіталістів, банкірів, феодалів-землевласників і експлуататорів”. У розумінні З.Бхутто соціалізм включав принцип суспільної й економічної справедливості; громадянські свободи; право робітників і селян, чия праця є джерелом національного доходу, користуватися плодами своєї праці; націоналізацію фінансів і ключових галузей господарства, недопущення експлуатації з боку привілейованої меншини; ліквідацію іноземного втручання у внутрішні справи країни; проведення аграрної реформи. Лідер ПНП приписував ідею “ісламського соціалізму” творцям пакистанської державності М.Джинні й Л.Алі-хану, виводив її з політичної та соціальної етики ісламу, але спроби його уряду (як і урядів, очолюваних донькою) запровадити в країні елементи сучасного соціального захисту розглядалися військово-клерикальними колами в якості лівої загрози й були приречені на поразку.

Черговий військовий диктатор Пакистану (5 липня 1977 – 17 серпня 1988 рр.), начальник штабу сухопутних військ генерал армії Мухаммад Зія-уль-Хак, котрого західна преса охрестила “муллою в уніформі кольору хакі”, вдався до політики “повної ісламізації” суспільства і створення “ісламської політичної структури” за участю верхівки улемів (арабською “улама” – вчені) і релігійно-общинних партій Джамаат-і-Ісламі (“Товариство іслама”), Джамаат-уль-Улема-і-Іслам (“Товариство служителів ісламу”), “Джамаат-Улема-і-Пакистан” (“Товариство слуг Пакистану”) та ін. Це трактувалося як шлях до встановлення в Пакистані “суспільства загального благоденства і рівності”. Але насправді “нізам і іслам” (дійсно ісламський порядок) звівся до запровадження середньовічних тілесних покарань (прилюдне побиття різками, ампутація кисті руки за крадіжку, смертна кара за подружню зраду та ін.), створення федерального шаріатського суду з правом визначення відповідності прийнятого закону Корану і Сунні (укладені напр.VІІ – у ІХ ст. оповіді про діяння пророка Мухамеда і його вислови), відновлення системи куріальних виборів за конфесійною ознакою, зміни навчальних програм з метою пропаганди ісламу, встановлення безпроцентного кредиту, традиційних ісламських податків та ін. Консультативній раді ісламської ідеології було доручено підготувати проекти й рекомендації для перетворення Пакистану в “ідеальну мусульманську державу”.

Діяльність Ради увінчалася внесенням 30 грудня 1985 р. поправок до конституції 1973 р., що наділяли президента виключними правами: призначати і усувати прем’єр-міністра, командувача сухопутними військами і старших членів Верховного суду. Конституційне закріплення отримали політична роль армії та її особливий статус у пакистанському суспільстві, при президенті створювалася Вища командна рада за участю ряду міністрів і начальників штабів видів збройних сил із повноваженнями верховного консультативного органу та політичними функціями. Ці зміни означали завершення переходу від парламентської системи правління до президентської, що спричинило в подальшому чимало конфліктних ситуацій між главою держави і прем’єр-міністром.