- •Великі географічні відкриття і формування світової колоніальної системи.
- •Основні типи колоніального управління: Домініони, протекторати, заморські території, коронні колонії.
- •3. Всесвітньо-історична роль колоніалізму.
- •4. Геополітичне розташування, природно-кліматичні умови, ресурси і населення Китаю.
- •5. Виникнення китайської (конфуціанської) цивілізації та особливості її розвитку.
- •6. Синьхайська революція 1911-1912 рр. Й проголошення Китайської республіки.
- •7. Утворення Китайської Народної Республіки.
- •8. Внутрішня і зовнішня політика Мао Цзедуна.
- •9. Особливості “Чотирьох модернізацій” кнр.
- •10. Тайванська проблема: витоки, сутність, перспективи врегулювання.
- •11. Особливості політико-правової системи кнр.
- •12. Географічне розташування, природно-кліматичні умови і заселення Японського ахірпелагу.
- •13. Виникнення і особливості розвитку японської державності.
- •14. Революція „Мейдзі” та її наслідки.
- •15. Політичне й економічне реформування Японії після Другої світової війни.
- •16.Причини, передумови і реалізація “японського економічного дива”.
- •17. Особливості функціонування “політичної системи 1995 року” в Японії.
- •18. „Економічна дипломатія” Японії.
- •19. Природні умови, ресурси і населення Корейського півострова.
- •20. Особливості культурно – історичного розвитку Кореї.
- •21. Утворення кндр і Корейської Республіки.
- •22. Корейська війна 1950-1953 рр. Та її міжнародні наслідки.
- •23. Республіка Корея – один із „азіатських тигрів”.
- •24. Тоталітарний режим в кндр та його ядерна програма.
- •25. Географічне розташування, природні умови і населення Індокитаю.
- •26. Особливості цивілізаційного розвитку в”єтнаму, Лаосу і Камбоджі.
- •27. Здобуття новітньої державної незалежності країнами Індокитаю.
- •28. В”єтнамська війна 1964-1973 рр. Та її міжнародно-політичні наслідки.
- •29. Еволюція комуністичних режимів у Соціалістичній Республіці в”єтнам і Лаоській Народно – Демократичній Республіці.
- •30. Парламентська монархія в Камбоджі.
- •31. Природно-кліматичні умови, ресурси і населення острівних країн Південно-Східної Азії.
- •32. Особливості розвитку острівних країн Південно-Східної Азії.
- •33. Проголошення державної незалежності Індонезії, Філіппін, Малайзії.
- •34. „Новий порядок” генерала Сухарто в Індонезії та його падіння.
- •35. Труднощі переходу до представницької демократії в сучасній Індонезії.
- •36. Особливості політико-правових систем Республіки Філіппіни та Малайзії.
- •37. Асоціація держав Південно-Східної Азії.
- •38. Геополітичне положення, кліматичні умови і населення Індостану.
- •39. Історико-цивілізаційний розвиток Індостану в стародавні часи і за Середньовіччя.
- •40. Деколонізація Індостану і утворення незалежних держав.
- •41. Внутрішня і зовнішня політика Індійського національного конгресу.
- •42. Іднійсько-пакистанський конфлікт: витоки, сутність, перспективи урегулювання.
- •43. Особливості політико-правової системи Ісламської Республіки Пакистан.
- •44. Республіка Індія – „найчисленніша демократія світу”.
- •45. Природо-кліматичні умови, ресурси, населення Малої Азії і Іранського Нагір”я.
- •46. Особливості історико-цивілізаційного розвитку Ірану і Туреччини в стародавні часи та за доби Середньовіччя.
- •47. Утворення Турецької Республіки і реформи Мустафи Кемаля Ататюрка.
- •48. Спроби суспільно-політичної модернізації Ірану за правління династії Пехлеві.
- •49. Особливості політико-правової системи і зовнішньої політики Ісламської республіки Іран.
- •50. Особливості державного ладу і зовнішньої політики Турецької Республіки.
- •51. Курдська проблема в країнах близького і середнього сходу.
- •52. Особливості природно-кліматичних умов, ресурси та етнічний склад населення країн Близького Сходу.
- •53.Близький Схід у світовій історії цивілізації за доби Античності й Середньовіччя.
- •54.Розпад Османської імперії й виникнення Палестинської проблеми.
- •56.Політична система, економіка й культура держави Ізраїль.
- •57. Арабо-ізраїльські війни та їхні міжнародно-політичні наслідки.
- •59. Палестинська автономія й перспективи близькосхідного мирного урегулювання.
- •63. Природно-кліматичні умови, населення й культурно-історичні традиції Магрибу.
- •64. Утворення й особливості розвитку Алжирської Народної Демократичної Республіки.
- •65. Здобуття незалежності Лівією й проголошення республіки.
- •67. Державний лад і зовнішня політика Туніської Республіки та Королівство Марокко.
- •68. Проблема самовизначення Західної Сахари і перспективи її вирішення.
- •69. Географічне районування. Природно-кліматичні умови і ресурси Тропічної та Південної Африки.
- •70. Східна Африка – батьківщина антропогенезу.
- •71. Особливості цивілізаційного розвитку Тропічної і Південної Африки в до колоніальну епоху.
- •72. Деколонізація Тропічної й Південної Африки.
- •73. Ліквідація португальської колоніальної імперії в Африці й вирішення намібійської проблеми.
- •74. Організація Африканської Єдності (Африканський Союз).
- •75. Суспільно-політична орієнтація незалежних держав Тропічної і Південної Африки.
- •76. Причини і наслідки міждержавних та міжетнічних збройних конфліктів у Тропічній Африці.
- •77. Громадянська війна 1967-1970 рр. У Нігерії та вплив на подальший розвиток країни.
- •78. Демократизація політичної системи і економічний розвиток пар,
- •Географічне районування, природні умови та ресурси Австралії й Океанії
- •80.Відкриття й заселення Австралії та Нової Зеланжії європейцями. Проблема інтеграції аборигенів у постіндустріальне суспільство.
- •81.Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Австралії після Другої світової війни.
- •82.“Держава загального добробуту” в Новій Зеландії.
- •83.Природно-кліматичні умови й мінерально-сировинні ресурси Латинської Америки.
- •84.Етнічний і конфесійний склад населення країн Латинської Америки.
- •85.Інтеграційні процеси в Латинській Америці.
- •86. Заселення та найдавніші цивілізації доколумбовської Америки.
- •87. Суспільно-політичний лад і культура Ацтекського царства та Інкської імперії.
- •88. Значення відкриття Америки х.Колумбом для розвитку світової цивілізації.
- •89.Португальська та іспанська колоніальні імперії в Америці.
- •90. Визвольна війна 1810-1826 рр. І конституювання суверенних держав у Лат. Америці.
- •91. «Доктрина Монро» і нові незалежні держави Латинської Америки.
- •92.Мексиканська революція 1910-1917 рр. Та її значення.
- •93.Режим Хуана Домінго Перона та феномен перонизму.
- •94.Фолклендська війна 1982 р. Та її наслідки.
- •95.Особливості зовнішньої та внутрішньої політики Карлоса Менема.
- •96. Кубинська революція 1959 р. Та її міжнародно-політичні наслідки.
- •97. Розроблення і реалізація програми «Союз заради прогресу».
- •98. Військовий режим Августо Піночета та його неоліберальні реформи.
- •99. Демонтаж військово-диктаторської системи й утвердження представницької демократії в Чилі.
- •100. Особливості внутрішньої та зовнішньої політики Уго Чавеса.
- •101. Політичне урегулювання Центральноамериканського конфлікту.
- •104. Політико-правова система й економіка Республіки Перу.
- •105. Особливості політико-правової системи й міжнародного становища Федеративної Республіки Бразилія.
- •107. Внутрішньо-політичне становище і проблема наркобізнесу в Республіці Колумбія.
- •108. Особливості державного ладу й зовнішньої політики Мексиканських Сполучених Штатів.
63. Природно-кліматичні умови, населення й культурно-історичні традиції Магрибу.
Північноафриканський регіон включає країни Великого Магрибу (Арабського Заходу) – Туніс, Алжир, Марокко (власне Магриб), Лівію, Мавританію й Західну Сахару. Цей контрастний і колоритний регіон омивається водами Атлантичного океану на заході й Середземного моря – на півночі, південна його межа губиться у пісках найбільшої пустелі світу – Сахари (більше 8 млн. кв. км).
Уздовж Середземноморського і Атлантичного узбережжя майже на 2 тис. км простягнулися гірські хребти Атласу (найвища точка – гора Тубкаль, 4165 м), перетинаючи територію Марокко, Алжиру і Тунісу. В античних міфах Атлантом, чи Атласом, звали титана, котрий на своїх плечах тримав небосхил, тому, можливо, високі скелясті гори на півночі Африки нагадали давньогрецьким мандрівникам працьовитого і терплячого гіганта, й вони нарекли Атласом спрямовані до неба неприступні вершини. Хребти затримують насичені вологою вітри з півночі й заходу, тому в Атлаських горах випадає багато опадів – біля 1000 мм на рік, а у масиві Велика Кабілія в Алжирі – 1800 мм. Вершини понад 1500 м іноді ненадовго вкриває сніг, але в цілому в Атласі достатньо тепло – середня температура січня + 5-12, липня – не нижче + 25. Тисячоліття господарської діяльності, особливо випас худоби, завдали величезних втрат рослинному і тваринному світу Атласу, сьогодні від природних вічнозелених дубових, соснових і кедрових лісів та луків збереглися лише невеликі острівки.
Хоча у більшості людей пустеля Сахара асоціюється з безкраїми піщаними барханами, насправді вони займають менше 1/5 її території, на решті поверхні розташовані хамади – мертві одноманітні рівнини, “броньовані” шаром щебінки й гальки. На півдні Алжирської Сахари знаходиться нагір’я Ахаггар (найвища точка – гора Тахат, 3003 м), Лівійської – відроги нагір’я Тібесті висотою до 2286 м. Опадів у Сахарі випадає не більше 200 мм на рік, а у внутрішніх районах пустелі дощів не буває іноді кілька років підряд, безжальне сонце так розпалює повітря, що рідкий дощ випаровується, не торкнувшись ґрунту. Температура повітря сягає + 58, а поверхня землі нагрівається до + 80, проте вночі вона різко падає, і на поверхні бувають заморозки. У Сахарі немає річок із постійним водостоком, переважають давні й сучасні долини-ваді, чи уеди, котрі після нечастих злив перетворюються в бурхливі потоки.
Життя в оазисах підтримується за рахунок підземних вод, котрими так багата Сахара, тут пишно ростуть фінікові пальми, інжир, оливи, фруктові дерева, овочі й зернові культури. На решті території Сахари виживають лише посухостійкі рослини з могутнім корінням, яке сягає глибини 15-20 м, мандрівник може довгими днями не зустріти ані птаха, ані звіра, оскільки більшість тварин веде нічний спосіб життя. Але такою Сахара була не завжди, біля 10-11 тис. років тому, коли частину Європи вкривав льодовик, клімат Північної Африки був вологішим. Наскельні малюнки, що збереглися, розповідають про древніх жителів Сахари, котрі займалися не лише скотарством, але й землеробством, полюванням, рибальством.
Економіка регіону базується на видобутку корисних копалин – нафти (Алжир і Лівія), газу (прогнозується, що невдовзі третину споживчого газу буде експортувати Алжир трубопроводами, прокладеними по дну Середземного моря) і фосфатів (Марокко після окупації Західної Сахари володіє більше 70 % світових запасів фосфатів і посідає третє місце у світі за їхнім видобутком та перше за експортом). В Атласі розробляються також родовища заліза, вугілля, олова, молібдену, мармуру і граніту (арабські будівельники-каменярі є одними з наймайстерніших у світі).
Але більшість населення регіону здавна займається землеробством, яке все ще залежить від примх погоди, тому оброблювані землі зосереджені на середземноморському узбережжі. На поливних родючих землях збирають по три врожаї на рік, проте й це не дозволяє повністю прогодувати швидко зростаюче (кількість мешканців подвоюється кожні 30 років) населення Магрибу. Усе ж бавовник, цитрусові, фініки, а також ранні овочі експортуються північно африканськими країнами до Європи.
Культура країн Магрибу є химерним переплетінням давньоєгипетської, ісламської й середземноморської цивілізацій, але офіційною мовою в них нині є літературна арабська, що слугує головним засобом спілкування освіченої частини населення. Попередники арабів – бербери (сільське населення оазисів і гірських районів, відоме з давньоєгипетських джерел кінця ІV тис. до н.е.), кушити-беджа, греки, вірмени, італійці, французи та інші представники національних меншин розмовляють і арабською, і її численними діалектами, і своєю рідною мовою. Панівна релігія – іслам суннітського напрямку, його сповідують більше 90 % населення Магрибу, решта – в основному християни-католики.
З ХІІ ст. до н.е. північноафриканське узбережжя Середземного моря стало об’єктом інтенсивної колонізації фінікійських міст-держав. У 814 р. до н.е. поблизу сучасного Туніса ними був заснований Карфаген (Нове місто), який через півтора століття створив власний флот, сухопутне військо і з часом став центром могутньої імперії в Західному Середземномор’ї. Але внаслідок трьох Пунічних воєн із Римом Карфаген (264-241, 218-201 і 149-146 рр. до н.е.) зазнав поразки і був зруйнований, а контрольована ним територія увійшла до складу римської провінції Африка. Скориставшись боротьбою між Римом і Карфагеном, берберський вождь Масінісса наприкінці ІІІ ст. до н.е. створив перше алжирське королівство Нумідія, проте і воно у 106 р. до н.е. увійшло до складу Римської імперії.
Більш ніж півтисячолітнє римське панування у регіоні закінчилося зі вторгненням у 429 р. на територію сучасного Марокко германських племен вандалів, які дійшли до Лівії й заснували власне “варварське” королівство. Через століття їх вигнав візантійський імператор Юстиніан І, але у 642 р. почалося арабське завоювання Магрибу, що тривало до поч. ІХ ст. й призвело до ісламізації Північної Африки. За правління династій Альморавідів і Альмохадів у ХІ-ХІІІ ст. політичним центром регіону стало Марокко, влада котрого поширювалася від Південної Іспанії до Західної Сахари і Лівії.
Починаючи з 7-го хрестового походу на Туніс у 1270 р. спалхнуло суперництво між мусульманами і християнами за володіння портами Магрибу, а місто Аль-Джазаїр (Алжир) стало центром діяльності середземноморських корсарів. Протягом 1529-1574 рр. сучасні Алжир, Лівія і Туніс були підкорені Османською імперією, але внаслідок віддаленості від Стамбула вони мали права автономних провінцій, арабська знать зберегла за собою місцеву владу. Марокко відстояло свою незалежність, проте у 1859-1860 рр. його північну частину захопила Іспанія, а центральна і південна у 1912 р. стали протекторатом Франції. Під приводом боротьби з піратством Париж у 1830-1834 рр. анексував Алжир, у 1881 р. встановив протекторат над Тунісом, тоді ж Іспанія загарбала Західну Сахару, а в результаті італо-турецької війни 1911-1912 рр. Лівія перетворилася в колонію Рима.
Мусульманське населення Магрибу ніколи не мирилося з колоніальною експансією західноєвропейських держав, досить згадати антифранцузьке повстання 1832-1847 рр. під проводом Абд аль-Кадіра у Західному Алжирі чи створену повсталими берберськими племенами на півночі Марокко в 1921-1926 рр. Рифську республіку. Онук Абд аль-Кадіра емір Халед після завершення Першої світової війни розгорнув широку патріотичну діяльність, спрямовану на здобуття алжирцями рівних прав із французами, знищення расової дискримінації, демократизацію суспільства і забезпечення представництва корінного населення у французькому парламенті.