14. Революція „Мейдзі” та її наслідки.

Майбутній монарх-реформатор народився 3 листопада 1852 року в імператорському палаці в Кіото. Муцухіто був сином імператора Комея та його наложниці Есіко. Хоча вона й не була офіційною дружиною імператора, Муцухіто за японськими законами вважався принцом, а оскільки решта дітей Комея померла в ранньому дитинстві, Муцухіто виявився єдиним претендентом на хризантемовий трон. Із XVII ст. державою правили сьогуни з роду Токугава, чия резиденція розташовувалася в Едо (нинішній Токіо), а імператори були ізольовані в Кіото й навіть не мали права покидати свій палац. Токугави, які прийшли до влади в результаті кровопролитної громадянської війни, вважали своїм обов’язком забезпечити країні мир і спокій, і протягом двох з половиною століть це їм вдавалося. Зворотним боком стабільності й миру була стагнація, і в XIX ст. Японії довелось усвідомити, які загрози таїть відставання в галузі технічного прогресу. Криза почалася, коли принц Муцухіто ще тільки вчився ходити. 8 липня 1853 року до берегів Японії підійшла американська ескадра під командуванням комодора Меттью Перрі, який в ультимативній формі зажадав встановлення дипломатичних і торгових відносин зі США. Сьогунат був шокований зухвалістю представників західної цивілізації, яких японці називали варварами, а також тому, що виявилося: протиставити американцям зовсім нічого. Оскільки самі сьогуни ще в XVII ст. заборонили будівництво великих кораблів, щоб їхні піддані не могли заплисти дуже далеко, військово-морські сили країни мали жалюгідний вигляд. У результаті сьогунат погодився на вимоги американців, і в 1854 році Японія та США підписали договір про дружбу, яким Америці надавався статус найбільшого сприяння. Тим самим режим розписався у своєму безсиллі, і незабаром у країні почав створюватися могутній опозиційний блок, на чолі якого опинився імператор Комей, здавалося б, назавжди усунутий з політичної арени. Фактично сьогунський уряд відкрив Японію іноземцям, імператор же щиро вважав, що її священну землю не повинні топтати ноги нечестивих варварів. Гасло боротьби з іноземцями виявилося вельми популярним, оскільки саме з їхньою появою в економіці країни почалися серйозні проблеми. В ізольованій Японії золото було порівняно дешевим: за одну золоту давали п’ять срібних монет тієї ж ваги, тоді як в сусідньому Китаї — 15. Європейські купці, які отримали доступ до Японії завдяки американцям, почали скуповувати дешеве японське золото, що призвело до його швидкого подорожчання, а золото потягло за собою ціни на шовк і чай. Стали зростати ціни на всі основні продукти, і для японців було очевидним, хто в усьому винен. На боці імператора виступили самурайські клани Сацума і Тесю, які управляли південно-західною частиною країни і мріяли позбавити влади дім Токугав. Незважаючи на ненависть до іноземців, ці клани мали у своєму розпорядженні військо, навчене за європейськими зразками, що забезпечувало серйозну перевагу над збройними силами сьогунату. Більш того, представники цих кланів, що зайняли видне місце при дворі імператора, вважали, що Японії необхідно перебудуватися на західноєвропейський манер, щоб дати гідну відсіч «чорним кораблям» комодора М.Перрі. У результаті склалася парадоксальна ситуація: партія, яка звинувачувала сьогунат у плазуванні перед Заходом, прагнула реалізувати це плазування на ділі.

«Просто розстібніть брюки»

Коли 25 грудня 1866 року імператор Комей помер чи то від віспи, чи то від миш’яку, країна вже стояла на порозі громадянської війни. Спадкоємцю престолу Муцухіто в той час було тільки 15 років, і якогось цілісного погляду на ситуацію в державі в нього не було й бути не могло. Виховувався Муцухіто в тепличних умовах палацу, освіту отримав суто середньовічну, та й то не дуже старався в навчанні. При тому, що одним з головних предметів, що вивчаються при дворі, була каліграфія, успіхи Муцухіто в ній залишали бажати кращого, і його почерк так і залишився нелегким для читання. Та все ж саме Муцухіто було призначено стати на чолі партії реформ. Ще під час царювання Комея японська еліта усвідомила, наскільки великим є відставання країни від Заходу. Цьому сприяло уважне вивчення потенційного противника. Перш за все японців підкорила іграшкова залізниця, яку М.Перрі підніс сьогунському двору. Маленькі вагончики годилися тільки для їзди верхи, але сановники з Едо цілком оцінили значення парового двигуна. Вже в 1860 році японські посли вперше відвідали США, де закупили безліч книг по природничих науках. Америка японцям не сподобалася, оскільки країна, де немає чіткого станового поділу, а президент одягається як якийсь торговець, може бути тільки дикунською. Але залізниці, телеграф та інші досягнення технічного прогресу справили на членів делегації незабутнє враження. Незабаром в Японії з’явилися твори, в яких звеличувався західний спосіб життя. Давалися навіть конкретні інструкції, як бути європейцем. Так, одна з книг оповідала, як цивілізовані люди ходять у туалет: «Відправляти нужду слід таким чином. Для відправлення малої нужди просто розстібніть брюки. Для відправлення великої нужди слід відстебнути підтяжки спереду і ззаду; надягати їх знову досить незручно й морочливо». Окремо пояснювалося призначення нічного горщика, щоб виключити повторення помилок посольства 1860 року, коли деякі японські дипломати, лягаючи спати, використовували горщик як підголовник. Муцухіто став імператором 3 лютого 1867 року, і вперше за багато століть японський монарх мав у своєму підпорядкуванні серйозну озброєну силу. Розумний, не позбавлений політичної далекоглядності сьогун Єсінобу — глава клану Токугави — намагався маневрувати, але партія реформ, підтримана самураями Сацуми і Тесю, не бажала компромісів, і вже в січні 1868 року в Японії спалахнула громадянська війна. Завдяки європейській виучці сацумської армії, війська сьогуна були розгромлені, незважаючи на свою триразову чисельну перевагу, а доля його самого була остаточно вирішена. Нарешті, Єсінобу остаточно відрікся від влади, і партія реформ, що групувалася навколо трону Муцухіто, змогла розпочати здійснення своєї програми. Реформи почалися з церемонії складання імператорської клятви, що відбулася 14 березня 1868 року. Імператор, усупереч звичаю, що забороняв підданим його споглядати, не відгородився від присутніх традиційною завісою, що вже виглядало як маленька революція. Крім того, Муцухіто пообіцяв усунути «погані звичаї минулого», допустити підданих до управління країною, а також оголосив, що відтепер «знання здобуватимуться в усьому світі». До того ж сам імператор переїхав жити в Токіо, як тепер став називатися Едо, що також свідчило про початок нової епохи. В Японії проголосили еру Мейдзі, тобто еру «освіченого правління». Згодом і самого Муцухіто стало прийнято іменувати імператором Мейдзі. Звичайно великі реформатори проводять свою політику з опорою на світлий образ більш-менш віддаленого минулого, і японські реформатори не стали винятком. За традицією, феодальні князі, які неподільно панували у своїх володіннях, на початку правління кожного сьогуна офіційно «вручали» свої землі новому владиці, а він тут же повертав їх назад, підтверджуючи тим самим привілеї феодалів. Проте цього разу на князів чекав сюрприз — молодий імператор після формального передання йому земель оголосив їх своєю власністю, спираючись на гасло повернення до «незатьмареного минулого» досьогунської епохи. Спочатку, щоправда, князям дозволили залишатися у своїх володіннях на правах спадкових губернаторів, але в 1871 році князівства ліквідували, а на їхньому місці виникли префектури, які очолили урядники, які були на казенному утриманні. На цьому боротьба зі старими привілеями не закінчилася. Ще в 1870 році простолюдинам дозволили обзавестися прізвищами, що раніше дозволялося лише представникам самурайського стану, а в 1871 році й самим самураям «дозволили» відмовитися від двох мечів і характерної зачіски. Самураї ремствували, але їхнє невдоволення до пори більш-менш вдавалося гасити за допомогою державних пенсій і роздавання посад у новій армії та поліції. Втім, кращі місця діставалися вихідцям із кланів Сацуми й Тесю, тому самураї все ж таки час від часу бунтували, а після провалу заколотів, як водиться, здійснювали харакірі. Але влада й не думала поступатися: в 1872 році старий становий поділ і зовсім відмінили, була проголошена рівність перед законом усіх жителів імперії. Одночасно уряд старався на економічній ниві. У 1870 році ввели єдину грошову одиницю — єну, прив’язану до срібного, а потім і до золотого стандарту. До того в Японії, крім золотих і срібних монет, ходили десятки різноманітних асигнацій, якими користувалися в окремих князівствах, містах і областях. Тепер порядок було наведено, втім інфляція ще довго не давала японцям спокою. Вдалося вирішити й питання наповнення скарбниці. У перші роки правління Мейдзі основним джерелом фінансування урядових заходів були конфісковані землі клану Токугави, податки з яких пішли в засіки держави; після ліквідації князівств такого роду податкові надходження багатократно зросли. Правда, податки ці сплачувалися в основному рисом, тому в 1873 році запровадили єдиний грошовий податок на землю в розмірі 3% її вартості, який відтепер становив близько 80% усіх доходів бюджету. Для селян сплата земельного податку означала розставання з половиною врожаю, але на проведення масштабних реформ грошей усе ж таки не вистачало, внаслідок чого уряд поступово вводив нові податки і підвищував старі. Так, з’явилися податки на продаж саке, рису, соєвої олії і т.ін., а також гербовий збір. Пристойні суми приносила й тютюнова монополія. Але найуспішнішим заходом стала капіталізація пенсій, які держава виплачувала колишнім князям і самураям, зокрема й рисом. У 1876 році самураям одноразово виплатили пенсію за кілька років наперед. Причому половина суми видавалася готівкою, половина — облігаціями держпозики зі ставкою 5—7% річних. Загальна сума виплат становила порядка 173 млн єн. Особи, які отримали пенсію, вкладали її в створені урядом банки, а банки кредитували уряд. Монетизація самурайських пенсій дозволила казні позбутися обтяжливої видаткової статті й одночасно сформувати банківський сектор, який, у свою чергу, забезпечив фінансування реформ. Одних внутрішніх позик, звичайно, не вистачало, і час від часу доводилося брати гроші за рубежем, але великих боргів уряд не зробив, оскільки тягар реформ можна було перекласти на плечі дисциплінованих і невибагливих підданих. Особливу турботу проявили відносно транспорту й засобів зв’язку. У 1870 році між Токіо та Йокогамою, де розташовувалася велика колонія іноземних бізнесменів, відкрили першу в країні лінію телеграфу, а через два роки ці міста зв’язала і перша в Японії залізниця. Населення освоювало нововведення насилу. Деякі, почувши про те, що телеграф працює швидше за звичайних поштових кур’єрів, залізали на телеграфні стовпи і прив’язували листи й посилки до дротів. З поїздами були свої неузгодженості. Інші пасажири, звиклі, як велить японський звичай, роззуватися перед входом до житла, знімали взуття, перш ніж зайти у вагон. Багато хто з них сильно турбувався, не знайшовши його після прибуття в пункт призначення. Не забули і про школу. У 1872 році в Японії створили систему загальної освіти. Всі діти у віці від 6 до 10 років мали щорічно провчитися по 32 тижні. Існували й вищі школи, навчання в яких не було обов’язковим, а також університети. З усіх реформ епохи Мейдзі шкільна виявилась однією з найуспішніших: до кінця XIX ст. до школи ходило близько 80% японських дітей — недосяжний показник для тодішньої Росії. На чолі всієї цієї кипучої діяльності стояли імператорські міністри, такі як Іто Хіробумі, Окубо Тосіміті, Кідо Такаєсі, Морі Арінорі. Але й сам імператор в управлінні був не на других ролях — останнє слово, так чи інакше, завжди залишалося за ним. У цілому ж це була досить ординарна людина, котра любила послухати грамофон, подивитися військовий парад і як слід випити. Втім, Муцухіто мав дар уважно вислуховувати своїх обдарованих міністрів: вникнувши в суть справи, він, бувало, сміливо приймав найрадикальніші їхні пропозиції.

«Америка — наша мати»

Епоха змін, як це часто буває, викликала в японців серйозну кризу ідентичності. Могутній комплекс національної неповноцінності вилився у дві крайнощі: повне відторгнення всього західного і схиляння перед ним. Ненависть до всього іноземного виявлялася в неодноразових нападах на європейців, які мали необережність попастися на очі «істинним патріотам». Так, у 1877 році на півдні країни спалахнуло повстання самураїв під керівництвом Сайго Такаморі — того самого, який свого часу розгромив війська останнього сьогуна. Сайго Такаморі зібрав значну армію — приблизно 30 тис. самураїв, але встояти проти навчених на європейський лад військ імператора вона не змогла, і її головнокомандувач закінчив життя, як і належало самураю в таких випадках — учинив харакірі. Сьогодні С.Такаморі знають головним чином за голівудським фільмом «Останній самурай», в якому лідер повстанців зображений блискучим фехтувальником і спритним наїзником. Насправді він важив більше ніж 100 кг і чоловіка переміщували в носилках, оскільки його не витримував жоден японський кінь. Подібно до того як самураї, котрі залишилися без діла, не знали міри в ненависті до реформ, «західники» деколи доходили до крайнощів у своєму прагненні бути схожими на європейців. Наприклад, ще до ліквідації князівств один японський учений стверджував, що між суспільними системами Японії та США спостерігається дивна схожість, адже в Америці є штати, а в Японії — напівнезалежні феодальні князівства. Подібні настрої були вельми поширені, про що свідчив, наприклад, німецький доктор Ервін Бельц, котрий приїхав у Японію 1876 року. За словами Е.Бельца, деякі японці намагалися переконати його, що в їхньої країни немає історії, і з суто самурайською самовідданістю вигукували: «Америка — наша мати, Франція — наш батько!» Дехто пропонував навіть зробити англійську мову державною та схрестити японців з європейцями для поліпшення породи. При цьому всі вони, по суті, лише повторювали те, що хотів чути від них уряд. Так, міністр закордонних справ Іноуе Каору писав у доповідній записці: «Як ми можемо впливати на розум нашого 38-мільйонного народу, щоб він пройнявся духом сміливості, навчився незалежності та самоврядування? На мою думку, єдиним засобом для досягнення цієї мети може бути тільки спілкування з європейцями, щоб люди на власному досвіді переконалися у своїй незграбності, усвідомили свої недоліки, ввібрали в себе західну одержимість... Тільки так може наша імперія стати врівень із західними країнами». Сферою ідей «вестернізація» не обмежилася: в Японії з’явилися закордонні товари. Вже в 1860-х роках японці, котрі бажали йти в ногу з часом, почали використовувати європейський костюм або те, що вони таким вважали. Наприклад, один з найбільших політиків епохи Мейдзі Іто Хіробумі позував перед фотографом у європейському сюртуку, надітому поверх напіввійськової тужурки зі стоячим коміром, і з колоніальним пробковим шоломом на голові. Прості японці виглядали деколи ще більш гротескно, поєднуючи кімоно з англійськими парасольками, американськими черевиками й капелюхами-котелками. Прикладом для наслідування в цьому бумі перевдягання був імператор Мейдзі, який з’являвся на людях звичайно у військовому мундирі європейського зразка з шиттям у вигляді японського традиційного узору. Водночас деякі японці, познайомившись із західними звичаями, вирішили, що відтепер про традиційну японську вихованість можна забути. Російський дипломат Григорій Деволлан, котрий служив у Японії наприкінці XIX ст., так описував свою подорож на японському судні: «На пароплаві кілька європейців і цілий натовп японців, які тримають себе надзвичайно розбещено, п’ють віскі, під час їди плямкають і блюють на весь стіл... Узагалі треба сказати, що японець, вихований у старовинних традиціях, — ввічлива, делікатна і цілком культурна людина... Зовсім не те з японцем, який навчився пити віскі та вважає себе вже таким, що сприйняв європейську цивілізацію. Він вирізняється грубістю, розбещеністю манер; прийшовши до вас, він покладе ноги на стіл, вважаючи, що це «негліже з відвагою» є найсправжнісінький шик, і якщо його не зупинити, то він покаже себе з найнепривабливішого боку». Тон побутової «вестернізації» задавала вища аристократія, яка, позбувшись самурайських мечів, прагнула тепер підкреслити свою обраність близькістю до європейської культури. Головним центром європейської культури став палац Рокумейкан, побудований у Токіо 1883 року як місце для проведення прийомів і балів. Хоча палац мав слугувати символом залучення Японії до цивілізованого світу, світські заходи, що проводилися в ньому, деколи справляли на європейців гнітюче враження. Ось що писав той же Г.Деволлан про один з японських балів: «Високопоставлені японці в розшитих мундирах, орденах, пані в європейському вбранні — і поряд м’ясник з Йокогами з його повнотілою дружиною, яка в себе в Німеччині, мабуть, сиділа за прилавком, а зараз, як представниця Європи, вертиться в колі принців і міністрів... Споживання біля буфета викликає обурення. Мовби це не люди шанованого товариства, а якісь дикуни, які виривають один в одного їжу... Кожний тягне те, що може, з буфету і накладає без розбору на тарілку шматок шинки, майонез і бланманже — і все це пожирається з великою жадібністю, мовби люди не їли три дні».

«Цивілізувати Європу»

Хоча в 1889 році в країні з’явилася конституція, а роком пізніше — парламент, партії залишалися слухняними трону, а преса вважала своїм обов’язком служити уряду. Плани перетворення Японії на західну країну, безумовно, провалилися, зате ті, хто мріяв про «вигнання дикунів», могли торжествувати. Прищепити японцям дух заповзятливості в англосакському стилі теж не вийшло, і державі довелося активно втручатись у сферу приватного бізнесу. Одним з головних предметів японського експорту був шовк-сирець, і спочатку торгівля шовком велася на принципах вільного підприємництва. Але приватні торговці стали відправляти в Європу неякісний продукт, і влада в 1885 році організувала гільдію шовкоторговців, чию діяльність поставила під свій контроль. Те саме відбулося з експортом чаю. Як писали чиновники Міністерства торгівлі та землеробства, починаючи з 1879 року «для задоволення зрослого попиту багато купців стало продавати фальсифікований чай. Це призвело до неминучого результату: ціна на чай впала, і чаєторговці занапастили свою репутацію». Уряд знову вжив заходів — створив у 1883 році чайний синдикат, куди ввійшли найкрупніші в цій сфері підприємці. Водночас влада допомагала молодому японському бізнесу стати на ноги. Так, ще в 1872 році чиновники, які побували в Європі, привезли на батьківщину нові технології розведення шовковичного черв’яка. Негайно були створені державні лабораторії з їх вивчення, а численні японські шовківники отримали доступ до наукових матеріалів, які регулярно публікувалися дослідниками. Також при Міністерстві торгівлі та землеробства створювалися дослідні ферми, де розроблялися передові методи ведення сільського господарства. Що стосується промисловості, то її довелося створювати з нуля. Держава невпинно будувала зразкові заводи, проводила своїми силами експертизу рентабельності, а після цього передавала їх у приватні руки за помірну плату. Наприклад, металургія створювалася виключно на казенні кошти, оскільки приватні підприємці не хотіли займатися цією невідомою їм, капіталомісткою та технологічно складною справою. Під державним контролем японська промисловість міцніла рік у рік, промислові товари займали дедалі більшу частку в експорті. Торговий оборот теж постійно збільшувався. Якщо в 1897 році він становив 30 млн єн, то через шість років досяг 60 млн. Проте швидкий успіх ніс у собі зерна майбутніх проблем. Підприємці, звиклі до державного заступництва, не дуже піклувалися про якість товарів, що вело до зниження їх конкурентоспроможності. Уряд, розвиваючи країну на власний розсуд, засновував виробництва, які не були забезпечені ні сировиною, ні ринком збуту, на зразок тієї ж металургії. Як наслідок, Японії, щоб зберегти промисловість, довелося з часом перейти до загарбницьких воєн, які й привели її в 1945 році до краху. Хоч як би там було, в кінці XIX ст. країна відчувала себе дедалі більш упевнено, тому еліта міцніла в думці, що імперії давно пора переходити від оборони до наступу. На початку ХХ ст. один японський журнал писав: «Місія наша — цивілізувати Європу, перебудувати по-своєму її етичні засади та релігійне життя: Європа глибоко розбещена... Який контраст являє собою Японія з її простотою, помірністю, безкорисливістю, чесністю й героїзмом!» Утім, спершу вирішили цивілізувати Китай. У 1894—95 роках Японія почала воєнні дії проти Китаю та Кореї і швидко досягла повного успіху, який, як це часто потім бувало в історії країни, був закріплений звірячою різаниною у відбитому в китайців Порт-Артурі. За мирним договором Японія отримала від Китаю острів Формоза (Тайвань) і Ляодунський півострів із Порт-Артуром, але незабаром від Ляодуна довелося відмовитися під тиском світових держав. Потім настала черга Росії. Російсько-японська війна показала, що Японія володіє чудовою армією та військовим флотом: Росія зазнала кількох болісних поразок. Після перемоги над великою євразійською державою Японія могла вважати завдання прориву в цивілізований світ повністю виконаним. Японці більше не соромилися своєї культури та своєї історії, а були швидше схильні вважати себе расою панів. Утім, до війни за створення «сфери співпроцвітання великої Східної Азії» було ще далеко, й імператор Мейдзі до неї не дожив. Улітку 1912 року постарілий імператор відчув себе погано й незабаром упав у кому. Тут-то й виявилося, що реформи були не такі глибокі, як багато хто думав. Палацовий етикет забороняв лікарям доторкатися до священного імператорського тіла, а доктори і професійні медсестри, в яких не було придворних рангів, і зовсім не могли потрапити в палац, тож про уколи й навіть про більш-менш серйозне обстеження не могло бути й мови. 29 липня 1912 року імператор помер, залишивши після себе країну, що стрибнула з середньовіччя в сучасність.