Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
КРАЇНОЗНАВСТВО 1 ЧАСТЬ.doc
Скачиваний:
20
Добавлен:
11.09.2019
Размер:
1.82 Mб
Скачать

11. Особливості політико-правової системи кнр.

Задля забезпечення політичного боку курсу “чотирьох модернізацій” Ден Сяопін ініціював прийняття Всекитайськими зборами народних представників 4 грудня 1982 р. нової конституції країни, четвертої в історії КНР. Перша конституція 1954 р. задекларувала побудову держави нової демократії й законодавчо закріпила провідну роль КПК та її керівництво єдиним народно-демократичним фронтом. Деформації в політичній системі країни часів “культурної революції” знайшли свій відбиток у конституції 1975 р., котра визначала КНР як “соціалістичну державу диктатури пролетаріату”. На зміну їй прийшла тимчасова конституція 1978 р., що поєднувала радикальні ідеї “культурної революції” й прагматичні концепції державного будівництва, запозичені з 50-х рр.

Згідно ст.1 чинної конституції “Китайська Народна Республіка – соціалістична держава демократичної диктатури народу, керована робітничим класом і заснована на союзі робітників та селян”. Соціалістичний устрій визнається в ній “основним ладом КНР”, уся влада в котрій “належить народу. Народ здійснює державну владу через Всекитайські збори народних представників і місцеві Збори народних представників різних ступенів. Народ у відповідності з положеннями закону різними шляхами і у різних формах керує державними, господарськими, культурними і громадськими справами” (ст.2).

На відміну від інших афро-азійських держав у гігантському Китаї має місце оригінальне поєднання багатоступеневих і прямих виборів. Для шести ланок Зборів народних представників – селищ, національних волостей, волостей, міських районів, міст без районного поділу та повітів - існує пряме виборче право, котре реалізується кожні 3 роки. Депутати 22-х провінційних зборів народних представників (Тайвань вважається 23-ю провінцією єдиного Китаю), міст центрального підпорядкування (Пекін, Тяньцзінь, Шанхай, Чунцін) і міст із районним поділом обираються на 5 років Зборами народних представників на ступінь нижче (ст.97).

Однопалатні ВЗНП формуються з представників, обраних від провінцій, автономних районів, міст центрального підпорядкування і Збройних Сил КНР. Це – найчисельніший у світі парламент, на виборах грудня 1997 – лютого 1998 рр. було обрано 2979 депутатів ВЗНП. Єдина на рік сесія ВЗНП триває лише 2-3 тижні, тому в КНР, на відміну від решти країн регіону, існує не один вищий законодавчий орган, а два, - крім ВЗНП ще Постійний комітет ВЗНП (з 15 березня 2003 р. голова – У Банго), який обирається першими, підзвітний їм і відповідальний за свою діяльність. Конституція визначає цю установу “постійно діючим” органом ВЗНП, що дає тлумачення законів і конституції КНР, здійснює контроль за реалізацією останньої, приймає та змінює закони (за винятком тих, які повинні ухвалюватися ВЗНП), у період між сесіями ВЗНП розглядає й затверджує необхідні часткові поправки до планів соціально-економічного розвитку та бюджету в ході їхнього виконання, а також контролює роботу Державної ради, Центральної військової ради, Верховного народного суду, Верховної народної прокуратури, відміняє адміністративно-правові акти, постанови й розпорядження, котрі суперечать конституції й законам КНР.

Крім того, в міжсесійний період Постійний комітет ВЗНП на пропозиції прем’єра Держради, голів Центральної військової ради, Верховного народного суду та Генерального прокурора вирішує кадрові питання і приймає рішення щодо призначення та відкликання китайських дипломатів за кордоном. Серед інших повноважень Постійного комітету – ратифікація й денонсація міжнародних договорів, встановлення військових звань і дипломатичних рангів, затвердження й нагородження державними орденами, прийняття рішень про помилування, оголошення війни, проведення загальної або часткової мобілізації, запровадження надзвичайного становища.

Ще однією особливістю формування законодавчої гілки влади в КНР є надання пільг національним меншинам, оскільки крім власне китайців (хань) у країні проживають представники ще 55 етносів, причому 15 із них налічують більше 1 млн. чол.: монголи, хуей (дунгани), чжуани (16 млн. чол.), уйгури, тибетці, мяо, ї, буі, корейці, маньчжури, дун, яо, бай, туцзя, хані, 23 національні меншини мають власну писемність. За даними 4-го всекитайського перепису населення у 1990 р. чисельність національних меншин становила 91,2 млн. чол., тобто 8,4 % усіх жителів держави, до того ж протягом 1982-1990 рр. ханьське населення збільшилося на 10,08 %, а національні меншини – на 35,5 %.

Тому в КНР було створено триступеневу систему національно-територіальної автономії: 5 автономних районів (у порядку заснування – Внутрішня Монголія, 1947 р., Синьцзян-Уйгурський, 1955 р., Гуаньсі-Чжуанський, Нінся-Хуейський, Тібетський, 1965 р.), 30 автономних округів і 124 автономних повіти. Причому в Сіньцзян-Уйгурському (китайською „новий кордон”) автономному районі є як автономні округи, так і автономні повіти, а у Внутрішній Монголії та Гуаньсі-Чжуанському районах існують лише автономні повіти.

Автономні форми національної державності в КНР користуються досить широкими повноваженнями з важливих питань державного будівництва: вони здійснюють планування своєї економіки, керуючись загальнодержавним народногосподарським планом; розпоряджаються усіма фінансовими надходженнями на місцеві потреби; ухвалюють власні положення про автономію й навіть можуть не застосовувати окремі загальнодержавні закони, які не відповідають місцевим умовам, щоправда, з дозволу вищестоячих органів.

Зрештою, 10 грудня 1982 р. ВЗНП ухвалили постанову про нерівні норми представництва для національних меншин на користь останніх: частка обраних ними депутатів мала складати біля 12 %, хоча на той час національні меншини становили лише 7 % населення країни. Для порівняння, депутати від провінцій і міст центрального підпорядкування обираються від кожних 1 млн. 40 тис. мешканців.

Конституція 1982 р. поновила запроваджену Основним законом 1954 р. посаду Голови (Президента) і заступника Голови (віце-президента) КНР (відповідний китайський ієрогліф може бути перекладений на європейські мови і як “голова”, і як “президент”), які обираються ВЗНП на 5 років з дієздатних осіб, що досягли 45 років (ст.79), але не більше, ніж два строки поспіль. Голова КНР на підставі рішень ВЗНП і їхнього Постійного комітету призначає й усуває з посад прем’єра Державної ради та інших членів уряду, голів комітетів та інших посадових осіб, оприлюднює закони, видає укази, що мають особливу, виключну значимість, представляє КНР на міжнародній арені, нагороджує державними орденами, присвоює державні почесні звання та приймає рішення про помилування (ст.80).

Державна рада КНР визначається конституцією країни як “центральний народний уряд, виконавчий орган державної влади, вищий державний адміністративний орган” (ст.85). До її складу, крім прем’єра (з 16 березня 2003 р. – Вень Цзябао (1942 р.н.), що має репутацію твердого прибічника реформ, прагматичного керівника й висококваліфікованого економіста), котрий є керівником Ради, входять його чотири заступники, члени Державної ради, міністри, голови комітетів, головний ревізор та начальник секретаріату. Строк повноважень Державної ради – 5 років, її прем’єра за поданням Голови КНР затверджують ВЗНП, вони ж за поданням прем’єра затверджують інших її членів.

Державна рада має надзвичайно широке коло повноважень, серед яких найголовнішими є прийняття нормативних правових актів з різних питань державного будівництва; визначення конкретних рамок компетенції та керівництво місцевими Зборами народних представників і народними урядами; вироблення і реалізація планів соціально-економічного розвитку та державного бюджету; захист інтересів громадян КНР за кордоном; керівництво оборонним будівництвом і прийняття рішень про запровадження надзвичайного стану в окремих провінціях, автономних районах і містах центрального підпорядкування.

Загальне командування 2,5-мільйонними Збройними Силами КНР (сухопутні війська, ВМФ, морська авіація, ВПС, Другий артилерійський корпус – Стратегічні ракетні війська), 110-тисячною Народною збройною поліцією, 3-мільйонним народним ополченням і міліцією та 50-тисячним формуванням міністерства національної безпеки (загальна чисельність людських військових ресурсів – 365 млн. чол.) здійснює Центральна воєнна рада (голова – Ху Цзіньтао). Її керівника обирають на 5 років ВЗНП, вони ж за його поданням затверджують інших членів Центральної воєнної ради.

Створена в ході “Визвольної війни” 1946-1949 рр. НВАК традиційно посідала вагоме місце в політичній системі КНР, а після смерті Мао Цзедуна угруповання “військових” на чолі з міністром оборони Є Цзяньінем надало суттєвої підтримки Ден Сяопіну в боротьбі з ліворадикальними висуванцями “культурної революції”. Армія, за визначенням президента Цзян Цземіня, залишається “важливою силою соціалістичного будівництва” й постійно перебуває в центрі уваги державного керівництва. Західні аналітики вважають, що реальні оборонні витрати КНР у кілька разів вищі від офіційних ($22,4 млрд. у 2003 р.).

У жовтні 1964 р. в околицях синьцзянського озера Лобнор була випробувана перша китайська ядерна бомба, через 5 років – воднева, наприкінці вересня 1988 р. – нейтронна, а 15 липня 1999 р. уряд КНР офіційно підтвердив, що в країні створені мініатюризовані ядерні заряди. Щоправда, за чотири місяці до цього повідомлення спеціальний комітет Конгресу США під головуванням Кокса звинуватив КНР у крадіжці інформації про конструкторські рішення для нейтронної зброї та найперспективнішої мініатюрної ядерної боєголовки W-88.

Судова система КНР, згідно конституції, складається з Верховного народного суду, місцевих народних судів, військових трибуналів та інших спеціальних народних судів. Голову Верховного народного суду на 5-річний термін обирають ВЗНП, а інших суддів Верховного суду та голів військових трибуналів призначає Постійний комітет ВЗНП за поданням голови, таким же чином формується склад Верховної прокуратури. Повітові та вищі місцеві Збори народних представників обирають голів народних судів і головних прокурорів відповідних рівнів. Таким чином, Верховний народний суд несе відповідальність перед ВЗНП та їхнім Постійним комітетом, а місцеві народні суди – перед місцевими органами народної влади.

Завдяки політичним нововведенням Ден Сяопіна КПК послабила контроль над прийняттям економічних рішень, а її авторитет помітно впав, компетентніша державна бюрократія, керована технократами, отримала перемогу над ідеологізованими висуванцями “культурної революції”. Жодна із 138-и статей конституції КНР 1982 р. не містить положення про керівну і спрямовуючу роль КПК в управлінні державою та суспільством, як це було в основних законах інших “соціалістичних” країн. А перша сесія ВЗНП 9-го скликання у березні 1998 р. навіть намітила кроки щодо подальшої побудови правової держави і розширення повноважень представницьких органів влади. Вибори до волосних і повітових Зборів народних представників стали проводитися на альтернативній основі, а у деяких випадках із кількох кандидатів обирають і губернаторів провінцій.

А на 2-й сесії ВЗНП 10-го скликання 5-14 березня 2004 р. було задекларовано політичну реформу уряду, що має на меті вироблення механізму “прийняття рішень науковим і демократичним шляхом”, переведення роботи Держради КНР “на правову основу” та забезпечення контролю над нею з боку ВЗНП і Народної політичної консультативної ради КНР (створена у 1949 р. для реалізації ідеї “єдиного патріотичного фронту”, голова Всекитайського комітету – Цзя Цінлінь, 1940 р.н.), при урахуванні “громадської думки”. Першим кроком на шляху реалізації політичної реформи стали ухвалені депутатами поправки до Конституції 1982 р.

До її преамбули було внесено запозичену з останньої редакції статуту КПК ідею Цзян Цземіня про “потрійне представництво” правлячої партії, в котру, таким чином, було дозволено приймати “нових китайців” – фінансистів і бізнесменів (поряд із робітниками та селянами). Відтепер, на думку “четвертого покоління” керівників КНР, КПК зобов’язана сприяти розвиткові “передових продуктивних сил” (тобто, приватноринкових), прогресивному напрямові “передової китайської культури” і представляти інтереси “найширших верств китайського народу”. Тому цілком логічним стало доповнення ст.11 конституції положенням про те, що “держава заохочує і підтримує розвиток недержавного сектора економіки”, щоправда, водночас здійснюючи над ним “контроль і управління”. А до виправленої ст.13 увійшли положення про “неприпустимість зазіхання на законне приватне майно громадян”, державний захист “права громадян на приватне майно і права на спадщину” і компенсацію в разі їхньої реквізиції в “інтересах суспільства”. Вперше до основного закону КНР було вписано і формулювання про те, що “держава поважає й захищає права людини”.

Однак насправді лідери КПК не збираються відмовлятися від керівної ролі партії, всі еліти мають задекларувати вірність чотирьом основним ідеологічним принципам: соціалістичній модернізації, керівній ролі КПК, демократичній диктатурі народу, марксизму-ленінізму і маоїзму. Стурбована збереженням ідеологічної чистоти перед лицем небезпеки “духовної полюції” та “буржуазної лібералізації”, КПК продовжує визначати стратегію досягнення ідеологічних цілей і піднімати маси на соціалістичну модернізацію. Між партійною діяльністю і державними функціями не існує чіткого розподілу, відмінності між загальними напрямками політики і партійними рекомендаціями також залишилися розмитими.

Щоправда, поряд із КПК у КНР зареєстровані 8 “молодших” партій (Революційний комітет Гоміндану, Демократична ліга Китаю, Товариство 3-го вересня та ін.), котрі ретельно контролюються комуністами. Вони об’єднують представників національних підприємницьких та інтелектуальних кіл і порівняно з КПК доволі нечисленні (їхня загальна чисельність ледве перевищує 500 тис. чол.), але представлені в багатьох державних органах у центрі й на місцях, зокрема, в Постійному комітеті ВЗНП, а також у НПКР.

Згідно прогнозів “Ренд корпорейшн”, до 2015 р. за обсягом ВНП КНР зрівняється зі США (фахівці пекінської Академії військових наук вважають, що це станеться на 2020 р.), а її військовий потенціал становитиме майже половину американського, набагато перевершуючи за цим показником інші розвинені держави. Прибічники комунізму в усьому світі знаходять у досягненнях КНР чи не останній аргумент на користь життєздатності марксистських догматів. Але китайські дисиденти вважають, що успіхи могли б бути вагомішими, якби в країні не здійснювалася фактична диктатура КПК, здобутки отримані не завдяки, а всупереч комуністичній ідеології, котра у принципі несумісна з ринковими відносинами, підприємництвом і приватною власністю. І все ж, за визнанням одного з китайських політичних діячів, у КНР активно формується нова державна ідеологія, що являє собою сплав патріотизму й традиційних конфуціанських морально-етичних настанов із підприємливістю та ініціативністю, які спричинені ринковою економікою.