2. Основні типи колоніального управління: Домініони, протекторати, заморські території, коронні колонії.

Контроль над підкореними країнами Азії й Африки, що виступали джерелами сировини і ринками збуту промислових виробів розвинених капіталістичних країн та сферами прикладання капіталу, давав колоніальним державам величезні економічні вигоди. Але за спільності цілей колоніальна політика кожної держави мала свої особливості.

Наприклад, Португалія крім практикованих усіма колоніальними державами методів військово-поліцейського придушення і економічної експлуатації використовувала й інші, досить тонкі засоби впливу на підпорядковані народи, включно із заохоченням змішаних шлюбів та наданням права асимілюватися, тобто зрівнятися тією чи іншою мірою у правах з європейцями. Правда, щоб стати т.зв. ассимілядуш („цивілізованим” африканцем), потрібно було довести свою підготовленість до цього за рівнем освіти й суспільного становища. Не дивно, що в Анголі в 30-і рр. XX ст. було лише 24 тис. ассимілядуш з приблизно 3 млн. мешканців, а в Бельгійському Конго, де система колоніального правління була подібною до португальської, у 50-і рр. минулого століття лише 0,8 тис. з приблизно 14 млн. корінних жителів частково отримали ті права, якими володіли в цій колонії європейці.

У Британській світовій імперії склалося кілька типів колоніальних володінь. Такий "білий домініон", як Південно-Африканський Союз, користувався самостійністю, що постійно збільшувалася. Він не лише мав власний парламент, уряд, армію та фінанси, але й сам володів колонією - Південно-Західною Африкою за мандатом Ліги Націй (з 1920 р.). У 1923 р. автономною колонією Лондон оголосив Південну Родезію, білий уряд котрої на чолі з Яном Смітом 11 листопада 1965 р. задекларував державну незалежність, щоправда ніким, у тому числі й Великою Британією, не визнану.

Протекторатами ставали колоніальні країни з відносно розвиненою державною владою і суспільними відносинами, де існувала серйозна небезпека опору корінного населення (Єгипет, Катар, Північне Сомалі, Туніс та ін.). У них існували два рівні колоніального управління: генерал-губернатори, призначені Лондоном, були повновладними господарями підкорених країн, а так звана туземна адміністрація (місцеві правителі й вожді) користувалася обмеженою самостійністю й була наділена певними судовими та поліцейськими повноваженнями, правом збору місцевих податків, мала власні бюджети. Таким чином, туземна адміністрація виконувала роль буфера між верховною владою європейців та пригніченим місцевим населенням. Подібна система управління, що здійснювалася й у більшості британських колоній, отримала назву непрямої.

Британія практикувала і так зване пряме управління в окремих колоніях - Кенії, Нігерії, на Цейлоні. Такі колонії називалися коронними, тобто були безпосередньо підпорядковані Лондону, володіючи мінімальними правами на самоврядування чи взагалі не маючи таких прав. Виняток становили коронні колонії зі значним прошарком білого населення, як Південна Родезія, що мали великі привілеї й навіть власні колоніальні парламенти. Іноді в одній країні використовувалися і прямі, й непрямі методи управління. Так, Індія перед Другою світовою війною була поділена на так звану Британську колонію Індію, що складалася з 16 провінцій і керувалася з Лондона, та протекторат, до котрого входило 601 васальне феодальне князівство і в котрому діяла система непрямого управління.

Франція використовувала головним чином методи прямого правління, відтворюючи в колоніях чиновницькі структури метрополії й придушуючи за допомогою армії та поліції опір тих, хто не бажав миритися з колоніальним пануванням. Водночас, вона, як і Португалія, здійснювала в своїх колоніях політику асиміляції, що якоюсь мірою відбивало ідеї Революції 1789 р., котра проголосила юридичну рівність жителів метрополії й колоній. Але перевагами асиміляції користувалося небагато населення, наприклад у Африці на рубежі ХІХ-ХХ ст. лише мешканці чотирьох сенегальських міст (з 1848 р.) мали французьке громадянство і могли відряджати по одному депутату у Національні збори метрополії.

Німеччина, як і Британія, застосовувала різні методи управління. Уся повнота влади належала призначеним Берліном губернаторам, німці складали вищі й середні ланки колоніальної адміністрації, командування колоніальних військ і поліції. Територія колоній була розділена на адміністративні й військово-поліцейські округи на чолі з окружними начальниками, як правило офіцерами. Нижча адміністрація формувалася здебільшого з грамотних місцевих мешканців. У Бурунді, Камеруні, Руанді й Танганьїці німці зберегли владу вождів і традиційних правителів, поставивши їх під свій жорсткий контроль.