101. Політичне урегулювання Центральноамериканського конфлікту.

У той час як у 80-90-і рр. XX ст. практично всі південноамериканські держави стали на шлях неоліберальної модернізації економіки і формування плюралістичної політичної системи, прискореної інтеграції та впевненого виходу на зовнішньополітичний ринок, Центральна Америка протягом останньої чверті минулого століття звертала увагу всього світу кривавими громадянськими війнами, гучними політичними вбивствами, жахливим терором ультраправих воєнізрваних угруповань, перетворенням у перевалочний пункт світової наркоторгівлі.

Тогочасна Центральна Америка стала осередком притаманних усьому регіону економічних і політичних проблем, реалізація програми "Союз заради прогресу" тут мала ще менші здобутки, ніж у Південній Америці. Економічне зростання 70-х рр., яке спиралося на середній клас, що розширювався, припинилося внаслідок загального світового спаду, а місцеві олігархії відчайдушно трималися за владу, не бажаючи піти на найменші поступки і реформи.

Ситуація ускладнювалася тим, що офіційний Вашингтон занадто перебільшував міру кубинського і радянського втручання у центральноамериканські справи, спрямовуючи свої зусилля на подолання наслідків конфлікту - розповзання марксизму в Західній півкулі, а не на усунення його витоків - безвідрадного животіння абсолютної більшості населення.

Реальне ж становище кастрівської Куби (111 тис. кв. км, 11,5 млн. чол.), що так і не стала справжнім регіональним "центром сили", погіршувалося з кожним роком. Щорічні темпи приросту острівної економіки протягом 70-х рр. зменшилися з 10 % до 4 %, гостро відчувався дефіцит продовольства, палива, житла і траспорту, які значно подорожчали, а ліквідація дрібного підприємництва створила численний і нужденний люмпен-пролетаріат. Ситуація стала катастрофічною, коли після відвідин Гавани у 1989 р. М.Горбачов помітно зменшив Кубі допомогу (на той час країна отримувала щорічно радянських субсидій на 6 млрд. дол.), а торгівля з країнами Центрально-Східної Європи повністю припинилася. Громадські служби на острові прийшли в занепад, промислові підприємства масово закривалися внаслідок нестачі палива, а також замовлень, не виплачувалась зарплата робітникам і службовцям, посилилась еміграція.

Але, запровадивши режим жорсткої економії, режим Фіделя Кастро вистояв, незважаючи на триваючу економічну блокаду з боку США. Більш того, в останні роки кубинська економіка стала однією з найдинамічніших у Л.А.: ВНП країни у 1999 р. виріс на 6,2 %, а у 2000 р. - на 5,5 %, На рубежі 80-90-х рр. опозиційно налаштовані елементи громадськості спробували зареєструватися у законному порядку на підставі конституції та Закону про асоціації, створивши Соціал-демократичну партію, Кубинську партію за права людини та ін. Але уряд відмовив їм у реєстрації, час від часу піддаючи репресіям активних прибічників опозиційних організацій. Більшість радикальних противників режиму скористались лібералізацією еміграційного законодавства в середині 90-х рр. і залишили острів.

Найсерйозніші міжнародні потрясіння в Центральній Америці відбулися після перемоги в Нікарагуа (129,5 тис. кв. км, 5 млн. чол.) 19 липня 1979 р. Сандіністської народної революції. У Державній раді післясомосівської Нікарагуа від початку провідну роль відігравало марксистсько-ленінське керівництво Сандіністського фронту національного визволення, найвпливовішими представниками котрого були прибічники жорсткої лінії - засновник організації Томас Борхе та брати Умберто і Даніель Ортеги. Щоправда, вони виявилися набагато прагматичнішими від своїх кубинських і радянських однодумців, дозволивши певний рівень політичного плюралізму і зберігши приватну власність, але прагнули до побудови соціалістичної держави й не бажали ділитися з ким-небудь реальною владою.

Сандіністська революція співпала в часі з приходом до влади на крихітній Гренаді (340 кв. км, 90 тис. чол.) в результаті народного повстання марксистського Руху Новий Джуел (Об'єднаний похід за заможність, освіту і визволення), котрий відразу ж встановив дипломатичні відносини з Кубою, СРСР, а також розпочав спільно з Гаваною будівництво міжнародного аеропорту військово-стратегічного значення. Ще в одній англомовній карибській державі - Ямайкі (11 тис. кв. км, 3 млн. чол.) лівий уряд Народної національної партії на чолі з Майклом Менлі тоді націоналізував більшу частину видобутку бокситів і пішов на зближення з Кубою та СРСР. У Сальвадорі (21 тис. кв. км, б млн. чол.) в травні 1980 р. шляхом укладення військово-політичного союзу п'яти повстанських організацій за участю компартії був створений Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті, котрий на початку наступного року розпочав генеральний наступ проти урядових військ. Активізувалася партизанська боротьба у Гватемалі (109 тис. кв. км, 11,5 млн. чол.), де чотири повстанські організації у 1982 р. сформували Гватемальську національну революційну єдність.

США не забарилися з гострою і явно неадекватною реакцією: всупереч власним демократичним принципам вони спільно з військовим режимом Аргентини взяли на себе організацію, підготовку та утримання антисандіністських сил ("контрас") у Гондурасі й Коста-Ріці, здійснювали військово-морську і економічну блокаду Нікарагуа, в 1984 р. Вашингтон навіть здійснив мінування нікарагуанських портів, водночас здійснювалася прискорене переозброєння гондураської й сальвадорської армій. Міжнародний суд ООН у Гаазі недвозначно засудив силові акції США, проте Вашингтон у жовтні 1985 р. сповістив ООН про відмову від визнання обов'язковості юрисдикції суду з будь-яких питань міжнародного права.

У випадку з Гренадою Вашингтон надто не церемонився: скориставшись міжусобицями в революційній верхівці країни, жертвою котрих став прем'єр-міністр Моріс Бішоп, американський експедиційний корпус наприкінці жовтня 1983 р. висадився на острові й припинив соціалістичне експериментування. Проте Рейган не відважився на відкриту військову інтервенцію в Нікарагуа, а "контрас" не вдалося захопити жодного крупного населеного пункта на території країни. Сусідні з конфліктним регіоном латиноамериканські держави схилялися до мирного урегулювання на підставі визнання всіх фактично існуючих урядів, самовизначення і скорочення озброєнь.

У 1983 р. Мексика, Венесуела, Колумбія і Панама для реалізації цього плану створили так звану Контадорську групу (від назви колумбійського острова, де збиралися їхні керівники), і хоча США вдалося відмовити від участі в ній уряди Гондурасу, Гватемали і Сальвадору, справа урегулювання зрушила з місця. Зусиллями президента Коста-Ріки Аріаса Санчеса, що отримав за це Нобелівську премію миру, 7 серпня 1987 р. за участю президентів Гватемали, Гондурасу, Нікарагуа і Сальвадору було укладено угоду щодо припинення вогню, розгортання діалогу з неозброєною опозицією та здійснення процесу політичної демократизації. На сальвадорській зустрічі керівників цих країн 13-14 лютого 1989 р. Д.Ортега пообіцяв не пізніше 25 лютого 1990 р. провести в Нікарагуа демократичні вибори, а на наступному саміті 5-7 серпня того ж року було досягнуто нормалізації нікарагуансько-гондураських відносин і підписаний план добровільної демобілізації контрас.

Але процес центральноамериканського урегулювання ледь не був зірваний черговим наступом сальвадорських повстанців у листопаді 1989 р., коли під загрозою опинилася столиця країни. З великими зусиллями тоді вдалося зобов'язати конфліктуючі сторони дотримуватися раніше досягнутих домовленостей, для контролю над чим були запрошені інспекції ООН і ОАД. На президентських виборах у Нікарагуа переміг кандидат від Опозиційного національного союзу Віолетта Барріос де Чаморро, що взяла курс на національне примирення, залишивши в руках сандіністів керівництво армією та безпекою. Через 8 років влада в країні демократичним шляхом перейшла до правоцентристського Народно-республіканського альянсу (сандіністи впевнено посідають друге місце на політичній арені), який пообіцяв перетворити Нікарагуа в житницю Центральної Америки і вивести її на цивілізований шлях розвитку. На президентських виборах 4 листопада 2001 р. у жорсткій боротьбі з Даніелем Ортегою перемогу здобув Енріке Болакос (56,3% голосів) - лідер провідної організації альянсу, Конституціоналістської ліберальної партії, створеної ще в 1970 р. колишніми функціонерами правлячої тоді кишенькової партії клану Сомоси.

Закінчення американо-радянського глобального протистояння і разом з ним "холодної війни" та позитивний нікарагуанський досвід сприяли підписанню 16 січня 1992 р. Мирної угоди в Сальвадорі. З переходом політичного конфлікту в цій країні із зони бойових дій на ниву парламентської боротьби головну частину політичного простору заповнили неоконсервативний Націоналістичний республіканський союз (перебуває при владі з 1989 р.) і Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті, що трансформувався в нову ліву партію парламентського типу і має найбільшу фракцію за результатами виборів 12 березня 2000 р. та 16 березня 2003 р. (34 % голосів).

У Гватемалі Мирний договір між правоцентристським урядом Альваро Арсу і озброєною лівою опозицією був укладений 29 грудня 1996 р. Згідно нього конституційні реформи гарантували громадянам країни право на вільне об'єднання у політичні партії та їхню легальну участь у виборах. Цим негайно скористалася Гватемальська національна революційна єдність, котра напередодні президентських і парламентських виборів 1999 р. уклала союз із лівоцентристським Демократичним фронтом Нова Гватемала й перетворилася у третю політичну партію країни. Але вже на виборах до конгресу 9 листопада 2003 р. ГНРЄ, виступивши самостійно, отримала лише 4,2% і не провела жодного кандидата. 28 грудня 2003 р. президентом країни було обрано лідера лівоцентристського Великого національного альянсу Оскара Хосе Рафаеля Бергера Пердомо.

Драматизмом були позначені останні десятиріччя XX ст. і в історії Панами (78,2 тис. кв. км, 3 млн. чол.), де після загибелі О.Торріхоса в авіаційній катастрофі в 1981 р. влада поступово перейшла до амбітного полковника з диктаторськими нахилами - Мануеля Нор'єги. Спекулюючи на патріотичних почуттях і антиамериканських настроях народних низів, він зав'язав тісні стосунки зі світовим наркобізнесом і спровокував збройне втручання США 19-20 грудня 1989 р. Нор'єга був заарештований і засуджений до тривалого ув'язнення за причетність до незаконного обігу наркотиків, але новий уряд, хоча й демократично обраний, асоціювався у значної частини населення з американською збройною інтервенцією. Стабілізація внутрішньої ситуації в країні настала лише в другій половині 90-х рр., коли більшість політичних угруповань згуртувалися навколо очолюваної сином генерала О.Торріхоса – Мартіном Революційно-демократичної партії, що мала домінуючі позиції в парламенті, й правоцентристського блоку "Союз в ім'я Панами", що до 2004 р. контролював виконавчу владу. На президентських виборах 2 травня 2004 р. М.Торріхос здобув перемогу, отримавши 47,4 % голосів, а РДП – 43 депутатські місця з 78-ми.