32. Особливості розвитку острівних країн Південно-Східної Азії.

Індонезія – один із центрів антропогенезу, ще у 1891-1893 рр. нідерландський антрополог Ежен Дюбуа виявив на Яві рештки пітекантропа прямоходячого, що жив протягом майже 1,5 млн. років і зник біля 100 тис. років тому. Окремі дослідники вважають його попередником австралоїдної гілки еволюції “людини розумної” (homo sapiens), її представниками сьогодні є нечисленні папуаські народи Нової Гвінеї та гірські негроїдні племена Мінданао і Лусону. Але з V-ІV тис. до н.е. почалося заселення Малайського і Філіппінського архіпелагів австронезійськими етносами з Індокитаю і Тайваню, що частково асимілювали попередників, а решту витіснили у важкодоступні райони.

У ІІ ст. н.е. під впливом індуської цивілізації на Суматрі та Яві виникли перші ранньофеодальні держави, через два століття значного поширення в регіоні набув буддизм, тому до VІІ ст. в якості літературної мови всіх індонезійських держав використовувався санскрит. Могутня індуїзована держава Шривіджайя (VІ-Х ст.) з центром на Суматрі об’єднала значну частину Малайського архіпелагу й підпорядкувала своєму впливові Філіппіни.

З кінця ХІІІ ст. (після невдалих спроб монгольського завоювання) провідна роль у регіоні перейшла до яванської імперії Маджапахіт, що прийняла іслам. Але на початку ХVІ ст. вона розпалася, що полегшило завоювання Іспанією у 1565-1571 рр. Філіппінського архіпелагу, Португалією – Тимору, а решту островів Малайського архіпелагу протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. опанували Нідерланди. Народи Південно-Східної Азії чинили запеклий опір загарбникам, символом боротьби філіппінців за незалежність став один із вождів острова Мактан Лапу-Лапу, від руки котрого 27 квітня 1521 р. загинув першовідкривач Фернан Магеллан. Індонезійці шанують керівника народного повстання 1674-1679 рр. на острові Мадура біля Яви князя Трунуджайя і національного героя країни, султана Джок’якарти Діпонегоро, який у 1825-1830 рр. очолив визвольну війну проти “невірних”-голандців.

Філіппінцям одним із перших в Азії вдалося скинути іспанське колоніальне ярмо в результаті національно-визвольної революції 1896-1898 рр., але незалежна республіка припинила своє існування після висадки військ США і американо-філіппінської війни 1899-1904 рр. В Індонезії боротьбу за створення незалежної демократичної держави очолила Національна партія, заснована у червні 1927 р. інженером Ахмедом Сукарно (1901-1970 рр.). Він висунув теорію мархаенізму – ідеології простої людини, в котрій поєднувалися окремі соціалістичні ідеї, положення теорії Сунь Ятсена і гандизму (тактика неспівробітництва з властями). В разі перемоги антиколоніальної революції передбачалося створення суспільства без класів і капіталізму, захист інтересів робітників та землеробів.

33. Проголошення державної незалежності Індонезії, Філіппін, Малайзії.

Але появі сучасної незалежної Індонезії сприяла, як це не парадоксально, японська окупаційна політика часів Другої світової війни. Висунувши гасло “Азія для азіатів”, японські мілітаристи планували створити на зайнятих ними і “визволених” таким чином від європейських колонізаторів територіях низку держав під опікою Токіо. Тому в останні тижні війни, 17 серпня 1945 р., японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни, президентом котрої наступного дня став А.Сукарно.

Лідер індонезійської революції народився 6 червня 1901 р. в сім’ї багатого торгівця з яванського міста Сурабая і спершу мав ім’я Куснасоро. Але хлопчик був слабким і хворобливим, тому батько, намагаючись виправити це, назвав його “Карно” – на честь могутнього героя-воїна з давньоіндійського епосу “Махабхарата”, а за яванською звичкою до нового імені було додано префікс “су” – “кращий”. Закінчивши престижний технічний коледж у Бандунзі, Сукарно зайнявся політикою, щоб об’єднати три головні течії індонезійського визвольного руху – націоналізм, ісламізм і комунізм. У 1929-1931 і 1933-1942 рр. йому довелося побувати в ув’язненні на Новій Гвінеї та під домашнім арештом. Після звільнення японськими військами лідер індонезійських націоналістів використав співпрацю з окупаційною адміністрацією для зміцнення власних позицій. Це допомогло патріотам вистояти у двох розв’язаних Нідерландами колоніальних війнах 1946-1949 рр. й добитися міжнародного визнання незалежності країни 27 грудня 1949 р.

Метою національно-визвольної революції Сукарно визначив побудову незалежної процвітаючої держави й справедливого суспільства за принципом “усе для всіх” на основі модернізації країни. Напередодні проголошення незалежності Індонезії він сформулював засади державної ідеології у вигляді п’яти принципів (“панча сила”): націоналізм – як принцип унітарної держави із загальноіндонезійською політичною нацією; інтернаціоналізм (єдність людини) – як форма гуманізму, що передбачає рівноправність і братерство між народами; демократія – як суверенітет народу і прийняття рішень на традиційній основі узгоджень та компромісу-консенсусу його представників; соціальна справедливість – як політична й економічна рівність та процвітання; віра в єдиного Бога – як свобода віросповідання і віротерпимість. Досьогодні ці принципи лежать в основі державного будівництва Індонезії, хоча із наступними трансформаціями політичного режиму змінювалися пріоритети елементів формули “панча сила”, та й саме їхнє розуміння.

Після досягнення політичної незалежності в Індонезії розпочався тривалий період політичної нестабільності й гострого суперництва між правими та лівими силами, до того ж унаслідок переможної війни за визволення в країні помітно зріс авторитет армії, чия консервативна верхівка почала претендувати на роль самостійного політичного центру. Комуністична партія Індонезії (заснована у 1920 р.) двічі робила спроби захопити владу у 1948 і 1951 рр., а на парламентських виборах 1957 р. вийшла на перше місце, мусульманські партії Машумі та Нахдатул Улама (“Союз мусульманських богословів”) мали на меті створення ісламської теократичної держави. На додаток до всього не стихали сепаратистські повстання на Суматрі й Молукських островах.

За таких умов Сукарно ініціював запровадження авторитарної президентської форми правління – так званої “керованої демократії”, в основі котрої лежала його концепція функціональних груп (ГОЛКАР), сформованих на підставі спільної сфери діяльності, релігії, рівня освіти та ін. У березні 1960 р. був розпущений парламент, а вибори до нового відкладені на невизначений час, президент особисто призначав депутатів, поєднавши в своїй особі функції законодавчої й виконавчої влади. Уряд був перетворений в інститут “помічників президента”, а багатопартійна система замінена надпартійною Національною радою за участю представників трьох провідних ідеологічних течій країни – націоналістичної, мусульманської й комуністичної (НАСАКОМ).

Тоді ж було офіційно оголошено про будівництво “індонезійського соціалізму”. “Наш соціалізм, - стверджував А.Сукарно, - це суміш. Ідею політичної рівності ми запозичили з Декларації незалежності США, ідею духовної рівності – з ісламу і християнства, наукову ідею рівності – з марксизму. До цього ми додали свою національну самобутність - мархаенізм. Потім ми додали до того принципи “готонг-ройонг”, що означає жити в мирі, допомагати один одному. Змішайте все це й ви отримаєте “індонезійський соціалізм”.

До сер. 60-х рр. ХХ ст. ключові галузі індонезійської економіки вже контролювалися національним державним і приватним капіталом, в ході аграрної реформи було прийнято рішення про наділення землею безземельних і малоземельних селян за рахунок обмеження великого землеволодіння. Проте темпи реформи виявилися надто повільними, а державний сектор швидко виявив свою неефективність і сприяв розбуханню бюрократії та зростанню зловживань. Виробничі можливості використовувалися ледве наполовину, а інфляція призвела до 20-кратного зростання цін на товари першої необхідності, свою зарплату індонезійці витрачали за 1-2 дні.

На Філіппінах, яким ще у 1934 р. американський уряд пообіцяв надати самостійність, процес передачі влади місцевому населенню відбувався поступовим еволюційним шляхом. 4 липня 1946 р. президентом Філіппін було обрано виразно проамериканського політика, лідера Ліберальної партії Мануеля Рохаса (1892-1948 рр.). Він уклав із колишньою метрополією низку угод щодо привілейованого економічного становища американських фірм на місцевому ринку, а також про збереження на островах військових баз США.

Американці, у свою чергу, допомогли філіппінському урядові ліквідувати комуністичний партизанський рух "хукбалахапів", котрий виник ще у березні 1942 р. в якості Антияпонської народної визвольної армії. Після визволення Філіппін від японців командуючий партизанськими силами Луїс Тарук відмовився роззброїти свої загони й розпочав антиурядову боротьбу. Особливо сильним партизанський рух був на найбільшому острові держави Лусоні, де існували повністю контрольовані комуністами партизанські райони.

Та оскільки селянське повстання було підняте без належного урахування політичної обстановки в країні, компартія зазнала відчутних втрат: наприкінці 1950 р. у Манілі заарештували увесь склад секретаріату ЦК, а невдовзі загинув командувач Армією визволення Л.Тарук. Тому в 1956 р. КПФ припина збройну боротьбу і розпустила партизанські загони та зосередилася на використанні легальних засобів. Але наступного року парламент знову ухвалив закон про боротьбу з підривною діяльністю, котрий поставив КПФ поза законом, лише за одну належність до заборонених лівих організацій можна було отримати смертний вирок.

Лише на початку 60-х рр. ХХ ст. внутрішня політика уряду лібералів президента Д.Макапагала (згідно конституції філіппінський президент, як і індонезійський, є главою держави та уряду) дещо пом’якшилася, і на чергових виборах 1965 р. перемогу під гаслами зміцнення національної незалежності та перегляду нерівноправних військово-економічних відносин зі США здобув кандидат Партії націоналістів Фердинанд Маркос (1917-1989 рр.).

За таких обставин 21 вересня 1972 р. президент запровадив у країні надзвичайний стан (до січня 1981 р.) і ув’язнив усіх своїх політичних супротивників. Мотивуючи власні дії, Ф.Маркос наголошував, що шлях до демократії пролягає через авторитаризм: “Крок назад у політиці потрібний, щоб зробити крок уперед у економіці”. В якості підґрунтя амбіційної модернізаторської державної програми побудови “нового суспільства” тоді ним було використано ідею філіппінського націоналізму – культу нації (навчання у початковій школі було переведене з офіційної англійської мови на місцеві, а в середній школі в якості обов’язкового предмета запроваджено вивчення державної мови тагалог (піліпіно), яка є рідною для другого за чисельністю етносу країни) та держави з акцентом на своєрідності національного шляху розвитку й подолання відсталості шляхом прискорення економічного росту на базі ринкової економіки. Визначаючи національні перспективи на 2000 р., Ф.Маркос назвав їх у такій послідовності: політична стабільність, самозабезпечення в області базових потреб, високий ступінь індустріалізації, розвиток села і районів, достатність ресурсів і розвиток країни.

Ключовою в Декларації принципів державної політики Філіппін 1972 р. стала ідея соціальної справедливості: “Держава сприятиме встановленню соціальної справедливості, щоб гарантувати гідність, добробут і безпеку для всього народу. Тому вона регулює право власності, набуття, користування, володіння й розпорядження приватною власністю”. Однак, стверджував Ф.Маркос, турбота про знедолених не є соціальним обов’язком уряду: враховуючи, що бідність – надзвичайно поширене явище, завдання його полягає в тому, щоб людей опікуваних перетворити у вільних. Найголовніша умова соціальної справедливості, за Ф.Маркосом, - моральне оновлення народу, відродження общинних норм життя (барангай), що поверне владу народу й поліпшить усю систему представницького правління.

Обмеження політичного панування старої олігархії й проголошене президентом дотримання принципу соціальної справедливості з ліквідацією економічної нерівності між суспільними групами та бідності імпонувало КПФ. Її керівництву вдалося у жовтні 1974 р. досягти угоди з урядом щодо припинення збройної боротьби й амністії її учасників та звільнення з ув’язнення всіх комуністів і бійців партизанських загонів. Припинення громадянської війни дозволило Ф.Маркосу створити в березні 1978 р. на базі Партії націоналістів Рух за нове суспільство, який у грудні наступного року був проголошений правлячою партією.

Гостру внутрішньополітичну ситуацію в Індонезії й на Філіппінах ще більше ускладнила так звана “малайзійська криза”, коли навесні 1961 р. Лондоном було висунуто ідею створення федерації Малайзії в складі уже незалежної з 1957 р. Малайї (на санскриті – „гора”) та британських Сінгапуру (на санскриті – „місто лева”), Брунею (малайською – „рослина”, „насадження”), Сараваку і Сабаху. А.Сукарно різко виступив проти створення, на його думку, “неоколоніальної” держави, сподіваючись переключити увагу індонезійської громадськості з внутрішніх труднощів на зовнішнього ворога. Індонезія підтримала антибританське збройне повстання в Брунеї у грудні 1962 р., а після консультацій з КНР на початку 1963 р. офіційно оголосила про початок політики "конфронтації з Малайзією".

За посередництвом Філіппін у червні 1963 р. в Манілі відбулися малайзійсько-індонезійські переговори щодо урегулювання конфлікту, проте безрезультатно. Тоді 8 липня 1963 р. представники Британії, Малайї, Сінгапуру, Сараваку та Сабаху підписали Лондонський пакт, який став фактичним проголошенням Малайзії. Нову країну визнали уряди всіх великих держав, в АТР лише Філіппіни та Індонезія не встановили з Малайзією дипломатичних відносин. У Джакарті (на санскриті – „місце перемоги”) відбулися напади на британське посольство, а А.Сукарно заявив, що всіма силами добиватиметься ліквідації Малайзії. До Сараваку і Сабаху було відряджено індонезійських добровольців, а в другій половині 1964 р. індонезійська армія навіть здійснила спроби висадитися на малайзійському узбережжі. У січні 1965 р., через прийом Малайзії в якості тимчасового члена до Ради Безпеки, Індонезія вийшла з ООН. Події навколо Малайзії зміцнили індонезійсько-китайські контакти, і А.Сукарно заявив про створення осі "Пекін - Джакарта".

Ускладнення міжнародного становища країни супроводжувалося різким погіршенням економічної ситуації, коли в багатьох районах відчутним став брак електроенергії, продовольства й навіть питної води. Лідери 3,5-мільйонної КПІ, зі свого боку, наполягали на створенні президентом поряд із сухопутними військами, авіацією, флотом та поліцією п’ятого виду збройних сил (під своїм політичним контролем) – народного ополчення. Спираючись на Спеціальне бюро по роботі у збройних силах (майже половина командирів батальйонів на Яві, троє із семи помічників начальника штабу столичного військового округу були прибічниками КПІ), голова компартії Айдіт розпочав підготовку до чергового збройного повстання, в ході котрого планувалося захопити стратегічні об’єкти Джакарти і знищити генералітет.

У ніч з 30 вересня на 1 жовтня 1965 р. прихильники компартії на чолі з підполковником Унтунгом, командиром батальйону особистої охорони президента, здійснили терористичну операцію проти командування армії, котре, як заявлялося, готувало реакційний державний переворот. У результаті тих подій було вбито 6 генералів, але внаслідок поганої координованості дій військових і партійних заколотників, ухильної позиції Сукарно й рішучої поведінки єдиного вцілілого від розправи генерал-майора Мухамеда Сухарто (1921 р. н.) так званий “Рух 30 вересня” 1965 р. зазнав поразки. В результаті репресій з боку армії було знищено біля 500 тис. комуністів, ще стільки ж потрапило до в’язниць і концтаборів, а у березні 1966 р. існування КПК й пропаганда марксистської теорії були заборонені законом. Розслідування комуністичного заколоту призвело до фактичного усунення 11 травня 1966 р. від влади Сукарно, він опинився під домашнім арештом і помер через чотири роки у безвісті.

Отримавши у спадок повністю збанкрутілу економіку, новий глава Індонезії запросив до управління країною прибічників ринкової економіки, так званих “берклістів” – індонезійських економістів-випускників Каліфорнійського університету у Берклі. Вони зайняли ключові посади міністрів економіки, фінансів, промисловості, торгівлі та планування, швидко й успішно лібералізували народне господарство, запровадили ринкові механізми, приступили до створення змішаного сектора, відродили кооперацію. Вже у 70-і рр. ХХ ст. Індонезія стала найбільшим виробником нафти в Азії, а невдовзі за темпами економічного зростання (7 % у першій пол. 90-х рр.) залишила далеко позаду чимало країн “третього світу”.