42. Іднійсько-пакистанський конфлікт: витоки, сутність, перспективи урегулювання.

Період загалом успішної внутрішньої та зовнішньої політики конгресистських урядів Індії закінчився в середині 1987 р., після того як країна втрутилася в національний конфлікт на Шрі Ланкі (з 4 лютого 1948 р. – домініон, з 22 травня 1972 р. – республіка). З 1983 р. на цьому острові тривала збройна боротьба 3-мільйонної тамільської меншини проти сингалезької більшості. Оскільки на півдні Індії в однойменному штаті мешкало більше 50 млн. тамілів, які могли б виступити проти центрального уряду у випадку створення на Шрі Ланці “Таміл Іламу”, Р.Ганді відрядив на допомогу Коломбо 50-тисячний індійський військовий контингент. Це не призвело до урегулювання міжетнічного конфлікту на Шрі Ланкі, а Р.Ганді загинув у результаті терористичного акту, вчиненого тамілкою 21 травня 1991 р. під час передвиборного мітингу.

Але як і 7-ма роками раніше, вбивство не змогло завадити перемозі ІНК(І), що сформував уряд на чолі з Нарасімха Рао (1921 р. нар.). Він прискорив лібералізацію економіки країни, вона стала відкритою для іноземних капіталів, а за кількістю спеціалістів із вищою освітою посіла одне з перших місць у світі. Індія вийшла на третє місце у світі за виробництвом текстилю і стала одним із провідних експортерів текстильної промисловості до США і Європи. Урядові вдалося придушити чергове повстання сикхських сепаратистів у Пенджабі, однак у Кашмірі, де повстанцям регулярно надавалася допомога з Пакистану, ситуація украй загострилася. Як реакція на регіональні сепаратистські рухи з початку 90-х рр. в Індії почала набувати щораз більшої сили ультранаціоналістична паніндуїстська партія “Бхаратія джаната” (засн. у 1980 р.), лідером якої був колишній міністр закордонних справ в уряді М.Десаї А.Ваджпаї (1924 р. н.). Метою своєї діяльності ця партія визначила створення винятково індуїстської держави (“хінду раштра”), а однією з форм діяльності обрала руйнування мечетей, збудованих після мусульманського завоювання Індії на місці давніх індуїстських святинь.

У результаті парламентських виборів у березні 1998 р. “Бхаратія джаната” прийшла до влади і сформувала уряд у коаліції з рядом регіональних партій. Перм’єр-міністр А.Ваджпаї взяв курс на розбудову військової промисловості та перетворення Індії у світову наддержаву, що призвело до загострення стосунків із Пакистаном. Іще в сер.60-х рр. ХХ ст., відразу ж після перших атомних випробувань у КНР, Індія почала розробку власного ядерного озброєння, а у 1974 р. у пустелі Раджастхан пролунав вибух ядерного заряду “Усміхнений Будда”. У квітні наступного року з радянського космодрому Капустин Яр радянською ж ракетою-носієм був виведений на орбіту перший індійський супутник Землі “Аріабата” (названий на честь відомого астронома і математика V ст.). А у 1980 р. створена вже безпосередньо в Індії ракета-носій здійснила запуск великовагового супутника, вивівши, таким чином, країну в “космічний клуб”. Тоді ж ядерну програму започаткував і Пакистан.

У квітні 1998 р. Пакистан успішно здійснив пробний пуск ракети середньої дальності “Гаурі-2” (від імені легендарного мусульманського воїна – підкорювача Індії ХІІ ст.), здатної нести ядерну головну частину на відстань 2-3 тис. км. Індійська відповідь не забарилася: всього через місяць Делі провів відповідні випробування, підірвавши три ядерні пристрої, а двома днями пізніше – ще два, на озброєння армії надійшли балістичні ракети “Агні-2” з радіусом дії 1500 км. Світове співтовариство засудило ці кроки й закликало Пакистан не реагувати на них, але через два тижні Ісламабад також оголосив проведення п’яти ядерних вибухів, до того ж попри сильний тиск з боку США, жодна із сторін не підписала Договір 1968 р. про нерозповсюдження ядерних озброєнь і подальші угоди щодо заборони на їхні випробування. На літо 2002 р. ядерний арсенал Індії сягнув 100-150-ти боєголовок, а Пакистану – 25-50-ти.

Тим часом на початку літа 1999 р. на територію індійського Кашміру з Пакистану проникли загони мусульманських бойовиків (десятиріччям раніше там почався антиіндійський партизанський рух). З великими труднощами, використовуючи авіацію, індійським військам вдалося їх розсіяти, сили ППО Індії та Пакистану збили по одному військовому літакові протилежної сторони. Бої припинилися лише в серпні, й хоча обидві сторони заявили про нормалізацію міждержавних стосунків, напруженість у відносинах між Індією та Пакистаном усе ще залишилася досить сильною.

Черговий вибух у двосторонніх відносинах стався 13 грудня 2001 р., коли 5 бойовиків екстремістських релігійних організацій “Лашкар-е-тайяба” і “Джаіш-е-Мухаммад”, які базуються в Пакистані, здійснили напад на будинок парламенту в Делі. Тоді всі бойовики були знищені, однак загинули і 9 охоронців законодавчого органу, Індія в жорсткій формі зажадала від Пакистану заборони на діяльність подібних угруповань. Одночасно індійська артилерія розпочала обстріл позицій кашмірських сепаратистів, оголошених регулярними пакистанськими військами. На весну наступного року з обох боків міждержавного кордону було сконцентроване більш, ніж мільйонне угруповання військ (750 тис. індійських і більше 250 тис. пакистанських), Індія і Пакистан опинилися на грані ракетно-ядерної війни. Лише зусиллями світової спільноти й, насамперед, президента США Джорджа Буша-молодшого та британського прем’єра Ентоні Блера, а також казахського лідера Нурсултана Назарбаєва до літа 2002 р. індійсько-пакистанський конфлікт вдалося розрядити. Певні сподівання на краще у двосторонніх відносинах з’явилися після перемоги на парламентських виборах в Індії у квітні-травні 2004 р. ІНК(І), керованого вдовою Р.Ганді – Сонею Ганді. Вже 20 червня глава МЗС країни заявив, що обидві держави домовились про мораторій на проведення ядерних випробувань у ході перших спільних переговорів, спрямованих на попередження ризиків у ядерній сфері. Делі й Ісламабад також узгодили встановлення гарячої телефонної лінії між зовнішньополітичними відомствами.

Усе ж, не дивлячись на значні військові витрати, що становили $ 14,019 млрд. на 2003 р., Індія впевнено займає 6-те місце у світі за сумою головних макроекономічних показників і входить до десятки країн планети, які розвиваються найдинамічніше, посідаючи 10-те місце за абсолютними розмірами ВВП (четверте – за партитетом купівельної спроможності після США, КНР і Японії, 3.033 трлн. дол. у 2003 р.), 14-те – за обсягами промислового виробництва і 2-е – за кількістю наукових працівників. Валютні резерви країни у 2003-2004 фінансовому році сягнули $100 млрд., хоча ще у 1991 р. становили скромний один мільярд.

Сучасну модель індійської багатопартійності, що склалася за результатами виборів 1996, 1998 і 1999 рр., можна окреслити таким чином: два приблизно рівнозначні центри сили на загальнодержавному рівні (релігійно-націоналістична Бхаратія джаната парті та ІНК(І), які мають фактично однаковий рівень впливу серед виборців (25-30 %) і близький рівень репрезентації у Народній асамблеї) та остаточне завершення процесу формування двопартійності (інколи трипартійності) у всіх суб’єктах федерації. Отже, Індія упритул підійшла до оформлення класичної англосаксонської двопартійної (чи, вірніше, двоблокової) системи, поза рамками котрої залишатимуться лише окремі радикальні партії й організації.

За роки свого незалежного існування Індія зуміла створити дієвий механізм управління, ефективність котрого майже не залежить від внутрішньополітичних колізій між провідними політичними партіями. Гарантами ж внутрішньополітичної стабільності країни і непорушності принципів її демократичного розвитку є повністю деполітизовані 1,7-мільйонні Збройні Сили (четверті за чисельністю у світі після КНР, США і Росії) та елітарний висококваліфікований державний апарат, а також багатомільйонний клас підприємців (рівень життя більш ніж 70 млн. індійців відповідає критеріям розвинених капіталістичних держав). Крім того, протягом останніх 10-15 років неоліберального реформування індійської економіки в країні було створено потужний середній клас (бл. 170 млн. чол.), зацікавлений у збереженні внутрішньополітичної стабільності, подоланні проявів кастовості, регіоналізму, релігійної нетерпимості.

Для Пакистану протягом 80-х рр. минулого століття склалася надзвичайно сприятлива зовнішньополітична обстановка. Через падіння шахського режиму в Ірані та вторгнення радянських військ до Афганістану США змушені були зробити ставку в регіоні на Ісламабад. Пакистан отримав від Вашингтона понад 3,2 млрд. доларів фінансово-технічної допомоги, завдяки великим західним інвестиціями та поблажливому ставленню з боку США, Ісламабад успішно реалізовував власну військову ядерну програму, започатковану ще в 1972 р.

Однак деяке зростання показників господарського розвитку країни в сер. 90-х рр. супроводжувалося збільшенням безробітгя, посиленням соціальної напруженості та зубожінням значної частини населення Пакистану. У ході короткотривалого, але запеклого збройного конфлікту з Індією в Кашмірі під тиском США, які погрожували економічними санкціями, прем’єр-міністр Наваз Шаріф (1949 р. нар.) наказав відвести підтримувані пакистанським урядом формування кашмірських мусульман зі спірних території. Незадоволені цим рішенням військові вчинили в 12 жовтня 1999 р. державний переворот. Керівником держави став генерал Первез Мушарраф (1943 р. нар.), який відразу ж розпустив парламент і призупинив чинність конституції. Військовий уряд оголосив про наміри боротися з корупцією та зловживаннями чиновництва, приватизувати держсектор, поліпшити зовнішньоторговельний баланс, а також про те, що, стабілізувавши ситуацію в країні, одразу ж передасть владу демократично обраним представникам. Проте, оскільки не було оприлюднено конкретних термінів демократичних перетворень, Пакистан потрапив у зовнішньополітичну ізоляцію.

Щоб подолати негативне враження, яке склалося у світового співтовариства від подій у Пакистані, що восени 2001 р., несподівано для його керівництва, перетворився у головну базу антитерористичної операції США і Великої Британії, П.Мушарраф пішов на проведення 13-20 жовтня 2002 р. парламентських виборів. Як і очікувалося, відносну більшість голосів на них одержали Пакистанська Народна партія (парламентська) (25,8 % голосів, 71 депутатський мандат із 342-х) і Мусульманська ліга (25,7 % голосів, 69 місць), проте досить несподіваним став вихід на третє місце ісламістських релігійно-общинних партій, котрі свого часу відкрито підтримували Талібан.