- •Великі географічні відкриття і формування світової колоніальної системи.
- •Основні типи колоніального управління: Домініони, протекторати, заморські території, коронні колонії.
- •3. Всесвітньо-історична роль колоніалізму.
- •4. Геополітичне розташування, природно-кліматичні умови, ресурси і населення Китаю.
- •5. Виникнення китайської (конфуціанської) цивілізації та особливості її розвитку.
- •6. Синьхайська революція 1911-1912 рр. Й проголошення Китайської республіки.
- •7. Утворення Китайської Народної Республіки.
- •8. Внутрішня і зовнішня політика Мао Цзедуна.
- •9. Особливості “Чотирьох модернізацій” кнр.
- •10. Тайванська проблема: витоки, сутність, перспективи врегулювання.
- •11. Особливості політико-правової системи кнр.
- •12. Географічне розташування, природно-кліматичні умови і заселення Японського ахірпелагу.
- •13. Виникнення і особливості розвитку японської державності.
- •14. Революція „Мейдзі” та її наслідки.
- •15. Політичне й економічне реформування Японії після Другої світової війни.
- •16.Причини, передумови і реалізація “японського економічного дива”.
- •17. Особливості функціонування “політичної системи 1995 року” в Японії.
- •18. „Економічна дипломатія” Японії.
- •19. Природні умови, ресурси і населення Корейського півострова.
- •20. Особливості культурно – історичного розвитку Кореї.
- •21. Утворення кндр і Корейської Республіки.
- •22. Корейська війна 1950-1953 рр. Та її міжнародні наслідки.
- •23. Республіка Корея – один із „азіатських тигрів”.
- •24. Тоталітарний режим в кндр та його ядерна програма.
- •25. Географічне розташування, природні умови і населення Індокитаю.
- •26. Особливості цивілізаційного розвитку в”єтнаму, Лаосу і Камбоджі.
- •27. Здобуття новітньої державної незалежності країнами Індокитаю.
- •28. В”єтнамська війна 1964-1973 рр. Та її міжнародно-політичні наслідки.
- •29. Еволюція комуністичних режимів у Соціалістичній Республіці в”єтнам і Лаоській Народно – Демократичній Республіці.
- •30. Парламентська монархія в Камбоджі.
- •31. Природно-кліматичні умови, ресурси і населення острівних країн Південно-Східної Азії.
- •32. Особливості розвитку острівних країн Південно-Східної Азії.
- •33. Проголошення державної незалежності Індонезії, Філіппін, Малайзії.
- •34. „Новий порядок” генерала Сухарто в Індонезії та його падіння.
- •35. Труднощі переходу до представницької демократії в сучасній Індонезії.
- •36. Особливості політико-правових систем Республіки Філіппіни та Малайзії.
- •37. Асоціація держав Південно-Східної Азії.
- •38. Геополітичне положення, кліматичні умови і населення Індостану.
- •39. Історико-цивілізаційний розвиток Індостану в стародавні часи і за Середньовіччя.
- •40. Деколонізація Індостану і утворення незалежних держав.
- •41. Внутрішня і зовнішня політика Індійського національного конгресу.
- •42. Іднійсько-пакистанський конфлікт: витоки, сутність, перспективи урегулювання.
- •43. Особливості політико-правової системи Ісламської Республіки Пакистан.
- •44. Республіка Індія – „найчисленніша демократія світу”.
- •45. Природо-кліматичні умови, ресурси, населення Малої Азії і Іранського Нагір”я.
- •46. Особливості історико-цивілізаційного розвитку Ірану і Туреччини в стародавні часи та за доби Середньовіччя.
- •47. Утворення Турецької Республіки і реформи Мустафи Кемаля Ататюрка.
- •48. Спроби суспільно-політичної модернізації Ірану за правління династії Пехлеві.
- •49. Особливості політико-правової системи і зовнішньої політики Ісламської республіки Іран.
- •50. Особливості державного ладу і зовнішньої політики Турецької Республіки.
- •51. Курдська проблема в країнах близького і середнього сходу.
- •52. Особливості природно-кліматичних умов, ресурси та етнічний склад населення країн Близького Сходу.
- •53.Близький Схід у світовій історії цивілізації за доби Античності й Середньовіччя.
- •54.Розпад Османської імперії й виникнення Палестинської проблеми.
- •56.Політична система, економіка й культура держави Ізраїль.
- •57. Арабо-ізраїльські війни та їхні міжнародно-політичні наслідки.
- •59. Палестинська автономія й перспективи близькосхідного мирного урегулювання.
- •63. Природно-кліматичні умови, населення й культурно-історичні традиції Магрибу.
- •64. Утворення й особливості розвитку Алжирської Народної Демократичної Республіки.
- •65. Здобуття незалежності Лівією й проголошення республіки.
- •67. Державний лад і зовнішня політика Туніської Республіки та Королівство Марокко.
- •68. Проблема самовизначення Західної Сахари і перспективи її вирішення.
- •69. Географічне районування. Природно-кліматичні умови і ресурси Тропічної та Південної Африки.
- •70. Східна Африка – батьківщина антропогенезу.
- •71. Особливості цивілізаційного розвитку Тропічної і Південної Африки в до колоніальну епоху.
- •72. Деколонізація Тропічної й Південної Африки.
- •73. Ліквідація португальської колоніальної імперії в Африці й вирішення намібійської проблеми.
- •74. Організація Африканської Єдності (Африканський Союз).
- •75. Суспільно-політична орієнтація незалежних держав Тропічної і Південної Африки.
- •76. Причини і наслідки міждержавних та міжетнічних збройних конфліктів у Тропічній Африці.
- •77. Громадянська війна 1967-1970 рр. У Нігерії та вплив на подальший розвиток країни.
- •78. Демократизація політичної системи і економічний розвиток пар,
- •Географічне районування, природні умови та ресурси Австралії й Океанії
- •80.Відкриття й заселення Австралії та Нової Зеланжії європейцями. Проблема інтеграції аборигенів у постіндустріальне суспільство.
- •81.Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Австралії після Другої світової війни.
- •82.“Держава загального добробуту” в Новій Зеландії.
- •83.Природно-кліматичні умови й мінерально-сировинні ресурси Латинської Америки.
- •84.Етнічний і конфесійний склад населення країн Латинської Америки.
- •85.Інтеграційні процеси в Латинській Америці.
- •86. Заселення та найдавніші цивілізації доколумбовської Америки.
- •87. Суспільно-політичний лад і культура Ацтекського царства та Інкської імперії.
- •88. Значення відкриття Америки х.Колумбом для розвитку світової цивілізації.
- •89.Португальська та іспанська колоніальні імперії в Америці.
- •90. Визвольна війна 1810-1826 рр. І конституювання суверенних держав у Лат. Америці.
- •91. «Доктрина Монро» і нові незалежні держави Латинської Америки.
- •92.Мексиканська революція 1910-1917 рр. Та її значення.
- •93.Режим Хуана Домінго Перона та феномен перонизму.
- •94.Фолклендська війна 1982 р. Та її наслідки.
- •95.Особливості зовнішньої та внутрішньої політики Карлоса Менема.
- •96. Кубинська революція 1959 р. Та її міжнародно-політичні наслідки.
- •97. Розроблення і реалізація програми «Союз заради прогресу».
- •98. Військовий режим Августо Піночета та його неоліберальні реформи.
- •99. Демонтаж військово-диктаторської системи й утвердження представницької демократії в Чилі.
- •100. Особливості внутрішньої та зовнішньої політики Уго Чавеса.
- •101. Політичне урегулювання Центральноамериканського конфлікту.
- •104. Політико-правова система й економіка Республіки Перу.
- •105. Особливості політико-правової системи й міжнародного становища Федеративної Республіки Бразилія.
- •107. Внутрішньо-політичне становище і проблема наркобізнесу в Республіці Колумбія.
- •108. Особливості державного ладу й зовнішньої політики Мексиканських Сполучених Штатів.
46. Особливості історико-цивілізаційного розвитку Ірану і Туреччини в стародавні часи та за доби Середньовіччя.
Протягом кількох тисячоліть Іран і Туреччина були схожі на запилену східну дорогу, котрою проходили десятки народів. На землях сучасної Туреччини найдавніші мешканці з’явилися біля 1 млн. років тому, а бл. 2000 р. до н.е. до центральних районів Малої Азії із Закавказзя вторгся найдавніший індоєвропейський культурний етнос – хети, котрі в 1640 р. до н.е. заснували одну з найбільших стародавніх імперій, що успішно змагалася з Єгиптом і давніми державами Межиріччя та Греції. Але бл. 1200 р. до н.е. Нова Хетська держава впала під натиском “народів моря” із заходу, на її місці майже водночас (бл. 835-800 рр. до н.е.) виникли держава Урарту (біблійний Арарат) на сході навколо озер Ван і Урмія та Фригійське царство на північному заході Анатолії.
Її західне узбережжя з 1200-1000 рр. до н.е. стало об’єктом переселення іонійських грецьких племен, серед укріплень котрих невдовзі виділився Мілет – метрополія для більш як 90-та новоутворених міст-держав на узбережжі Чорного моря та найвизначніший перевалочний порт у торгівлі зі Сходом. Чимало знаменитих давньогрецьких філософів і вчених, зокрема родоначальник античної філософії й науки Фалес (бл. 640-546 рр. до н.е.), походили з цього поліса, але в рік його смерті півострів Мала Азія разом із грецькими містами був завойований творцем Перської імперії – Кіром ІІ з династії Ахеменідів (559-529 рр. до н.е.). За правління його зятя Дарія І (521-486 рр. до н.е.) перські війська завершили підкорення Центральної Азії, Західної Індії, Єгипту, загарбали Фракію й Македонію, проте зазнали поразки від скіфів і афінян.
Державу Ахеменідів розгромив у 331 р. до н.е. Олександр Великий, а з розпадом його світової імперії на територіях сучасних Туреччини й Ірану виникають елліністичні держави – Понтійське царство, Пергам, держава Селевкідів і Грецько-бактрійське царство. У 129 р. до н.е. Мала Азія стала римською провінцією, але створена скіфськими племенами з урахуванням традицій Ахеменідів ранньофеодальна Парфянська держава (247 р. до н.е. – 224 р. н.е.) та перська держава Сасанідів (227-637 рр.) успішно протистояли Риму й Візантії, аж доки Іран не був завойований арабами. Іранські імперії виступали єднальною ланкою між великими державами Заходу Євразії (Рим, Візантія) і Китаєм на її Сході, багаті культурні й політичні традиції Ірану були створені саме протягом цього “славетного тисячоліття” – з VІ ст. до н.е. до початку VІІ ст.
Після розпаду єдиної Римської імперії в 395 р. на Західну і Східну Константинополь (сучасний Стамбул) більш, ніж на тисячу років став столицею Візантійської імперії, що вела з перемінним успіхом боротьбу за Анатолію з мусульманами - арабами і турками-сельджуками, котрі в сер. ХІ ст. опанували також більшу частину сучасного Ірану.
І все ж визначальним фактором цивілізаційного розвитку Ірану й Туреччини за доби розвиненого Середньовіччя стали монгольські завоювання ХІІІ ст., які призвели до утворення на території першого держави Іль-ханів, а після її ісламізації й недовгого панування туркменської Орди Білих Баранів – до виникнення у 1502 р. шиїтської Новоперської держави під керівництвом місцевої династії Сефевідів (до 1736 р.). Її після повторного короткого правління туркменів у 1796 р. змінила династія Каджарів.
Ці події мали наслідком той факт, що сучасний Іран – найскладніша в етнічному відношенні країна Середнього Сходу, в котрій мешкають більше 40 народів, які відносяться до різних мовних груп. Причому головна національність – перси (самоназва – “ірані”) становить лише близько 46 % населення, котре займає переважно центральну і східну частини держави. Всі окраїнні райони Ірану заселені іншими етносами, але офіційна статистика заперечує наявність національних меншин, називаючи їх племінними групами іранців. Близькі до персів гілянці й мазендеранці проживають у прикаспійських останах і складають 8 % населення країни, іраномовні курди (9 % жителів) заселяють Курдистан і Західний Азербайджан, а найбільший тюркомовний народ Ірану – азербайджанці – становить 24 % мешканців держави.
Частина тюрків-суннітів під тиском наступаючих монголів у сер. ХІІІ ст. осіли на північному заході Малої Азії, де у 1301 р. заснували Османську державу. Турки-османи (від імені першого султана – Османа І (1281-1326 рр.)) були запеклими прибічниками ісламу й за три століття спромоглися створити величезну мусульманську імперію, котра включала крім Малої Азії більшу частину Закавказзя, сучасний Близький Схід і Магриб (без Марокко), майже всі Балкани й Угорщину та Північне Причорномор’я. Вперше ісламська держава реально загрожувала поневоленням найбільшим країнам Європи – Австрії, Венеціанській республіці, Речі Посполитій, суперничала з Московським царством.
Сучасні турки, що становлять 80 % населення однойменної держави, - нащадки всіх етносів, які мешкали на її території, що змішалися з переселенцями із Центральної Азії й сприйняли їхню мову. Тому вони зовні мало чим відрізняються від європейців. У офіційних джерелах, у тому числі й матеріалах переписів населення, не виділяються національні меншини, до того ж в умовах багатовікової асиміляторської політики правлячих кіл чисельність тих, що розмовляють мовами меншин, як правило, значно менша від кількості відповідних етносів. Курди (17 % жителів) компактно розселені у східній і південно-східній частинах Туреччини, араби – на кордоні з Сирією, “черкеси” – між Токатом і Малатьєю.