- •Великі географічні відкриття і формування світової колоніальної системи.
- •Основні типи колоніального управління: Домініони, протекторати, заморські території, коронні колонії.
- •3. Всесвітньо-історична роль колоніалізму.
- •4. Геополітичне розташування, природно-кліматичні умови, ресурси і населення Китаю.
- •5. Виникнення китайської (конфуціанської) цивілізації та особливості її розвитку.
- •6. Синьхайська революція 1911-1912 рр. Й проголошення Китайської республіки.
- •7. Утворення Китайської Народної Республіки.
- •8. Внутрішня і зовнішня політика Мао Цзедуна.
- •9. Особливості “Чотирьох модернізацій” кнр.
- •10. Тайванська проблема: витоки, сутність, перспективи врегулювання.
- •11. Особливості політико-правової системи кнр.
- •12. Географічне розташування, природно-кліматичні умови і заселення Японського ахірпелагу.
- •13. Виникнення і особливості розвитку японської державності.
- •14. Революція „Мейдзі” та її наслідки.
- •15. Політичне й економічне реформування Японії після Другої світової війни.
- •16.Причини, передумови і реалізація “японського економічного дива”.
- •17. Особливості функціонування “політичної системи 1995 року” в Японії.
- •18. „Економічна дипломатія” Японії.
- •19. Природні умови, ресурси і населення Корейського півострова.
- •20. Особливості культурно – історичного розвитку Кореї.
- •21. Утворення кндр і Корейської Республіки.
- •22. Корейська війна 1950-1953 рр. Та її міжнародні наслідки.
- •23. Республіка Корея – один із „азіатських тигрів”.
- •24. Тоталітарний режим в кндр та його ядерна програма.
- •25. Географічне розташування, природні умови і населення Індокитаю.
- •26. Особливості цивілізаційного розвитку в”єтнаму, Лаосу і Камбоджі.
- •27. Здобуття новітньої державної незалежності країнами Індокитаю.
- •28. В”єтнамська війна 1964-1973 рр. Та її міжнародно-політичні наслідки.
- •29. Еволюція комуністичних режимів у Соціалістичній Республіці в”єтнам і Лаоській Народно – Демократичній Республіці.
- •30. Парламентська монархія в Камбоджі.
- •31. Природно-кліматичні умови, ресурси і населення острівних країн Південно-Східної Азії.
- •32. Особливості розвитку острівних країн Південно-Східної Азії.
- •33. Проголошення державної незалежності Індонезії, Філіппін, Малайзії.
- •34. „Новий порядок” генерала Сухарто в Індонезії та його падіння.
- •35. Труднощі переходу до представницької демократії в сучасній Індонезії.
- •36. Особливості політико-правових систем Республіки Філіппіни та Малайзії.
- •37. Асоціація держав Південно-Східної Азії.
- •38. Геополітичне положення, кліматичні умови і населення Індостану.
- •39. Історико-цивілізаційний розвиток Індостану в стародавні часи і за Середньовіччя.
- •40. Деколонізація Індостану і утворення незалежних держав.
- •41. Внутрішня і зовнішня політика Індійського національного конгресу.
- •42. Іднійсько-пакистанський конфлікт: витоки, сутність, перспективи урегулювання.
- •43. Особливості політико-правової системи Ісламської Республіки Пакистан.
- •44. Республіка Індія – „найчисленніша демократія світу”.
- •45. Природо-кліматичні умови, ресурси, населення Малої Азії і Іранського Нагір”я.
- •46. Особливості історико-цивілізаційного розвитку Ірану і Туреччини в стародавні часи та за доби Середньовіччя.
- •47. Утворення Турецької Республіки і реформи Мустафи Кемаля Ататюрка.
- •48. Спроби суспільно-політичної модернізації Ірану за правління династії Пехлеві.
- •49. Особливості політико-правової системи і зовнішньої політики Ісламської республіки Іран.
- •50. Особливості державного ладу і зовнішньої політики Турецької Республіки.
- •51. Курдська проблема в країнах близького і середнього сходу.
- •52. Особливості природно-кліматичних умов, ресурси та етнічний склад населення країн Близького Сходу.
- •53.Близький Схід у світовій історії цивілізації за доби Античності й Середньовіччя.
- •54.Розпад Османської імперії й виникнення Палестинської проблеми.
- •56.Політична система, економіка й культура держави Ізраїль.
- •57. Арабо-ізраїльські війни та їхні міжнародно-політичні наслідки.
- •59. Палестинська автономія й перспективи близькосхідного мирного урегулювання.
- •63. Природно-кліматичні умови, населення й культурно-історичні традиції Магрибу.
- •64. Утворення й особливості розвитку Алжирської Народної Демократичної Республіки.
- •65. Здобуття незалежності Лівією й проголошення республіки.
- •67. Державний лад і зовнішня політика Туніської Республіки та Королівство Марокко.
- •68. Проблема самовизначення Західної Сахари і перспективи її вирішення.
- •69. Географічне районування. Природно-кліматичні умови і ресурси Тропічної та Південної Африки.
- •70. Східна Африка – батьківщина антропогенезу.
- •71. Особливості цивілізаційного розвитку Тропічної і Південної Африки в до колоніальну епоху.
- •72. Деколонізація Тропічної й Південної Африки.
- •73. Ліквідація португальської колоніальної імперії в Африці й вирішення намібійської проблеми.
- •74. Організація Африканської Єдності (Африканський Союз).
- •75. Суспільно-політична орієнтація незалежних держав Тропічної і Південної Африки.
- •76. Причини і наслідки міждержавних та міжетнічних збройних конфліктів у Тропічній Африці.
- •77. Громадянська війна 1967-1970 рр. У Нігерії та вплив на подальший розвиток країни.
- •78. Демократизація політичної системи і економічний розвиток пар,
- •Географічне районування, природні умови та ресурси Австралії й Океанії
- •80.Відкриття й заселення Австралії та Нової Зеланжії європейцями. Проблема інтеграції аборигенів у постіндустріальне суспільство.
- •81.Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Австралії після Другої світової війни.
- •82.“Держава загального добробуту” в Новій Зеландії.
- •83.Природно-кліматичні умови й мінерально-сировинні ресурси Латинської Америки.
- •84.Етнічний і конфесійний склад населення країн Латинської Америки.
- •85.Інтеграційні процеси в Латинській Америці.
- •86. Заселення та найдавніші цивілізації доколумбовської Америки.
- •87. Суспільно-політичний лад і культура Ацтекського царства та Інкської імперії.
- •88. Значення відкриття Америки х.Колумбом для розвитку світової цивілізації.
- •89.Португальська та іспанська колоніальні імперії в Америці.
- •90. Визвольна війна 1810-1826 рр. І конституювання суверенних держав у Лат. Америці.
- •91. «Доктрина Монро» і нові незалежні держави Латинської Америки.
- •92.Мексиканська революція 1910-1917 рр. Та її значення.
- •93.Режим Хуана Домінго Перона та феномен перонизму.
- •94.Фолклендська війна 1982 р. Та її наслідки.
- •95.Особливості зовнішньої та внутрішньої політики Карлоса Менема.
- •96. Кубинська революція 1959 р. Та її міжнародно-політичні наслідки.
- •97. Розроблення і реалізація програми «Союз заради прогресу».
- •98. Військовий режим Августо Піночета та його неоліберальні реформи.
- •99. Демонтаж військово-диктаторської системи й утвердження представницької демократії в Чилі.
- •100. Особливості внутрішньої та зовнішньої політики Уго Чавеса.
- •101. Політичне урегулювання Центральноамериканського конфлікту.
- •104. Політико-правова система й економіка Республіки Перу.
- •105. Особливості політико-правової системи й міжнародного становища Федеративної Республіки Бразилія.
- •107. Внутрішньо-політичне становище і проблема наркобізнесу в Республіці Колумбія.
- •108. Особливості державного ладу й зовнішньої політики Мексиканських Сполучених Штатів.
90. Визвольна війна 1810-1826 рр. І конституювання суверенних держав у Лат. Америці.
Звістки про поразки іспанських військ у метрополії та окупацію більшої частини Іспанії французькими інтервентами стали сигналом до початку збройної визвольної боротьби в різних районах Іспанської Америки. 19 квітня 1810 р. революційна хунта (іспанською junta – колегія, об’єднання) захопила владу в Каракасі, а 5 липня наступного року скликаний нею Національний конгрес проголосив незалежність Венесуели і невдовзі ухвалив республіканську конституцію. Але індіанське населення тоді не отримало рівноправ’я і залишилося пасивним, керівник повстання Міранда, котрий пообіцяв свободу рабам, які вступали до республіканської армії, потрапив у полон до іспанських військ.
Майже одночасно з Венесуелою революційний рух охопив Нову Гранаду, в столиці котрої – Боготі 20 липня 1810 р. почалося повстання, а в березні наступного року там було проголошено створення держави Кундінамарки. Її верхівка виступала за об’єднання всіх провінцій Нової Гранади на унітарних засадах, але зустіла спротив з боку місцевих хунт, які в листопаді 1811 р. підписали акт про створення конфедерації Об’єднані провінції Нової Гранади з центром у Картахені. За підтримки урядів обох держав була звільнена від іспанських військ більша частина Венесуели і в серпні 1813 р. створена 2-га Вернесуельська республіка на чолі з великим патріотом Л.А. Симоном Боліваром (1783-1830 рр.), якому муніципалітет Каракаса присвоїв почесне звання “Визволителя”.
23 травня 1810 р. паріотична Тимчасова хунта взяла владу в столиці віце-королівства Ла-Плата – Буенос-Айресі, але, як і на півночі, її спроби підпорядкувати всю територію колишнього віце-королівства наштовхнулися на опір окремих провінцій. У Парагваї та Уругваї до влади прйшли радикально-демократичні федералістські кола, що вороже ставилися до земельної аристократії та крупного монастирського землеволодіння і взяли курс на створення незалежних від Буенос-Айреса держав.
У Чилі іспанська адміністрація була зміщена 18 вересня 1810 р., але хунта, що прийшла до влади, не відважилась на повний розрив з Іспанією. Скориставшись цим, роялісти перекинули підкріплення з Перу і в жовтні 1814 р. розгромили чилійських патріотів та відновили колоніальний режим.
У Мексиці, на відміну від інших іспанських колоній, на боротьбу за незалежність під проводом 60-річного сільського священника Ідальго піднялися широкі маси індіанців і метисів. Біля 100 тис. повстанців з ножами і списами у вересні 1810 р. рушили на Мехіко, змітаючи на своєму шляху поміщицьку владу. Ідальго не відважився на штурм столиці Нової Іспанії й перейшов до Гвадалахари, де видав декркти про звільнення рабів, скасування подушного податку, ліквідацію торговельних монополій та повернення індіанцям віднятих у них земель. Це змусило креольську знать, яка спершу підтримувала повстання, перекинутися на бік колонізаторів, що полегшило розгром революційної армії. Та невдовзі патріоти продовжили боротьбу під керівництвом сина теслі Хосе Морелоса, скликаний з його ініціативи Національний конгрес 6 листопада 1813 р. прийняв Декларацію про суверенітет і незалежність Мексики, а через рік – першу в історії країни республіканську конституцію.
Але Реставрація Бурбонів в Іспанії у 1814 р., перекидання нових іспанських військ до Америки і розкол та незгоди серед повсталих призвели до відновлення на початок 1816 р. колоніального режиму в усій Л.А., за винятком басейну р.Ла-Плата. Тукуманський конгрес Об’єднаних провінцій Ла-Плати, що групувалися навколо Буенос-Айреса, 9 липня того ж року одноголосно проголосив незалежність країни від Іспанії (цей день став національним святом аргентинського народу). На початку наступного року визвольна армія під командуванням Хосе Сан-Мартіна (1778-1850 рр.) з неймовірними труднощами перейшла через Анди і розгромила іспанські війська у битві біля Чакабуко в Чилі. 12 лютого 1818 р. в ознаменування першої річниці цієї перемоги була проголошена незалежність країни.
Головний осередок іспанського владарювання в Південній америці знаходився в Перу, тому у вересні 1820 р. армія Сан-Мартіна на кораблях рушила до перуанського узбережжя. З її наближенням там спалахнуло повстання, після звільнення Ліми 28 липня 1821 р. Сан-Мартін проголосив незалежність Перу і став “протектором” нової держави, здійснивши низку реформ, які зміцнили економічне і військове становище країни. Іспанські війська трималися лише на півночі Перу.
С.Болівар, отримавши допомогу від президента Гаїті Олександра Петіона, протягом 1817-1818 рр. очистив від іспанських військ значну частину Венесуели, а в серпні наступного року, розгромивши колоніальну армію при Боякі, звільнив Нову Гранаду. Успіхам Болівара сприяли ініційовані ним відміна рабства і декрет про наділення солдат визвольної армії землею. У грудні 1819 р. скликаний Боліваром Ангостурський конгрес затвердив “Основний закон республіки Колумбії” (в літературі більше відомої як Велика Колумбія), що передбачав об’єднання територій колишніх генерал-капітанства Венесуели, віце-королівства Нової Гранади і провінції Кіто у федеративну державу. Її тимчасовим президентом був обраний Болівар, до травня 1822 р. він завершив визволення узбережжя Карібського моря, Панами і Кіто.
Буржуазна революція 1820-1823 рр. в Іспанії позбавила Мадрид можливості перекинути до Америки нові війська, вона ж примусила крупних мексиканських поміщиків і купців, військово-бюрократичну верхівку, котрі побоювалися проведення новим іспанським урядом ліберальних реформ, стати на шлях проголошення незалежності. Армія під командуванням полковника Ітурбіде, що брав активну участь у каральних операціях проти патріотів, у вересні 1821 р. раптово захопила всі важливі центри країни і вступила в Мехіко. Наступного року Ітурбіде оголосив себе імператором під іменем Агустина І, але невдовзі змушений був відректися від престолу, в Мексиці утвердився республіканський лад, закріплений конституцією 1824 р. Після краху режиму Ітурбіде було визнано незаконним приєднання до Мексики генерал-капітанства Гватемала, і 1 липня 1823 р. з’явилася федеративна республіка Об’єднані провінції Центральної Америки (з наступного року – Федерація Центральної Америки).
Оскільки в гірській частині Перу на початку 20-х рр. ХІХ ст. залишалися великі контингенти іспанських військ, постало питання про керівництво бойовими операціями ними. Секретні переговори в липні 1822 р. у Гуаякілі між Боліваром і Сан-Мартіном виявили суттєві розбіжності між обома лідерами визвольного руху з військових і політичних питань. Невдовзі після них Сан-Мартін добровільно залишив політичну діяльність і емігрував до Франції, а Болівар з вересня наступного року очолив бойові операції проти колонізаторів. 9 грудня 1824 р. у битві при Аякучо було розгромлене останнє їхнє крупне угруповання, а на початку 1825 р. патріоти звільнили все верхнє Перу, що після проголошення незалежності на честь Болівара було назване Болівією.
Одночасно з іспанськими колоніями дістала незалежність і Бразилія, де визвольний рух мав повільніший і більш локальний характер. Ще в 1807 р. після окупації Португалії наполеонівськими військами регент Жуан (у подальшому португальський король Жуан VІ) з частиною своєї армії під охороною британського флоту втік до Ріо-де-Жанейро. Це призвело до лібералізації колоніального законодавства, зокрема, відкриття Бразильського банку та видання указу про свободу підприємницької діяльності в усіх галузях промисловості. В 1815 р. Бразилія стала формально рівноправною частиною “Об’єднаного королівства Португалії, Бразилії і Алгарві (півд. частина Португалії)”. Після перемоги буржуазної революції в Португалії Жуан VІ на вимогу кортесів у 1821 р. повернувся на батьківщину, а його син Педру залишився в Бразилії регентом. Визвольний рух під гаслом “Свобода або смерть !” поширився по всій країні. Не бажаючи підпорядковуватися лісабонським лібералам, Педру 7 вересня 1822 р. проголосив Бразилію незалежною імперією (до 1889 р.). Хоча в 1824 р. в країні було запроваджено конституцію, Педру І і його спадкоємці не рахувалися з нею і правили майже самодержавно, спираючись на армію і плантаторів-рабовласників.
Таким чином, у результаті Визвольної війни колоніальний режим був ліквідований в усій Л.А., за винятком Куби, Пуерто-Ріко, Гвіани та дрібних острівних володінь Британії й Франції у Карибському басейні. В ході війни на політичній карті світу з’явилися нові держави: Мексиканські Сполучені Штати, Федерація Центральної Америки, Велика Колумбія, Перу, Чилі, Болівія, Об’єднані провінції Ла-Плати (з 1826 р. – Федеративна Республіка Аргентина), Парагвай, Східна Республіка Уругвай, Бразилія.
Визвольний рух у цих країнах, за винятком Бразилії, був спрямований проти абсолютизму і зіграв роль буржуазної революції: в них утвердився республіканський лад і запроваджені ліберально-демократичні конституції; покінчено з торговельними монополіями, заборонами і обмеженнями на підприємницьку діяльність; відмінені подушний податок і трудова повинність; ліквідована інквізиція; майже повсюдно скасовані рабство, дворянські титули та інші атрибути феодалізму; активні учасники визвольної боротьби частково отримали землю.
Але Війна за визволення не привела (за рідкими винятками, наприклад, у Парагваї) до корінних змін соціально-економічної структури країн Л.А. Велике землеволодіння загалом залишилося недоторканим, поміщики-латифундисти і католицька церква повністю зберегли свої політичні позиції, індіанці та метиси залишилися у пригнобленому становищі.