49. Особливості політико-правової системи і зовнішньої політики Ісламської республіки Іран.

Опір іранського суспільства політиці соціальних реформ шаха особливо посилився в середині 70-х рр. ХХ ст. Головного причиною незадоволення населення була європеїзація країни, наплив іноземців, поширення західної масової культури, які супроводжувалися жорстокими урядовими репресіями. Форсоване проведення економічних та соціальних реформ відбувалося без урахування специфіки традиційного суспільного укладу та канонів мусульманства. Значний опір викликало поширення західної фінансової системи, яка розоряла дрібних підприємців та сільськогосподарських виробників.

У 1976 р. під тиском США Мохаммед Реза змушений був піти на деяку лібералізацію свого режиму. Шах звернувся до народу з виступом, у якому засудив практику політичних арештів, зловживання в судах та поліційні тортури, про які він нібито не знав. З квітня 1977 р. в Ірані судові процеси стали відкритими, частково ліквідовано цензуру, в країну стали допускати зарубіжних спостерігачів. У грудні 1977 р. під час візиту до Ірану президент США Джиммі Картер підтримав лібералізаційні процеси в країні, пов'язавши їх водночас із наданням американської фінансової підтримки.

Скориставшись наданням обмежених демократичних свобод, роком пізніше організаційно оформилася антишахська опозиція. Карім Санджабі та Шахпур Бахтіяр створили Національний фронт, а Мехді Базарган - Товариство захисту свободи і прав людини. Духовним лідером опозиції залишався аятолла Хомейні, що у своїх відкритих листах до народу вимагав звільнення політв'язнів, ліквідації урядового репресивного апарату, покарання винних в економічних та політичних зловживаннях, скорочення військових видатків та згортання співпраці з європейськими країнами і США.

У відповідь на образливу статтю, опубліковану 7 січня 1978 р. в урядовій газеті "Еттелаат", що висміювала намагання Хомейні чинити тиск на шахський уряд, релігійно налаштована студентська молодь 9 січня в священному для шиїтів місті Кумі влаштувала велику маніфестацію. Розганяючи чотиритисячну демонстрацію, поліція почала стріляти в натовп і вбила близько 100 осіб. Після цих подій спалахи антиурядових виступів стали повторюватися через кожні 40 днів. Демонстрантів, які збиралися на поминання убитих, розганяла поліція, з'являлися нові жертви й усе повторювалося. У червні 1978 р. під час розгону маніфестантів у Тебрізі дійшло до вуличних боїв та погромів урядових установ, унаслідок чого загинула майже тисяча осіб.

Змушений піти на поступки, 8 серпня 1978 р. шах оголосив, що заплановані на червень наступного року вибори до парламенту будуть вільними й опозиція матиме змогу реалізувати своє право на участь в управлінні державою. Однак уже 19 серпня, скориставшись терористичним актом в Абадані, внаслідок якого загинуло 700 осіб, уряд звинуватив релігійну опозицію в незаконній діяльності й заборонив легальні опозиційні партіїта їхню пресу. У відповідь у країні почалися масові акції протесту, що призвели до наступних людських жертв. Спроба запровадити в країні 7 вересня військовий стан призвела до загального страйку. Промисловість, транспорт і комунальні служби Ірану були майже повністю паралізовані. Західні інвестори почали вивозити з Ірану свої гроші, в окремі дні з країни за кордон переводилося по 50 млн. доларів.

У січні 1979 р. в Хузистані почалися відкриті збройні зіткнення між армією та антишахськими партизанами. Оскільки армія почала втрачати контроль над ситуацією, а окремі підрозділи відмовлялися виконувати накази головнокомандування, шах змушений був запропонувати очолити уряд лідерові поміркованої опозиції Шахпуру Бахтіяру (1914-1991 рр.). Новий прем'єр одразу ж розпустив САВАК, оголосив про припинення протистояння з народом. 15 січня 1979 р. шах виїхав за кордон на лікування. Бажаючи стабілізувати економіку, Ш.Бахтіяр оголосив про скорочення урядових видатків на 7 млрд. доларів в основному за рахунок відмови від закупок зброї.

Однак, релігійні кола не визнали уряду, що отримав владу з рук шаха. 1 лютого 1979 р. майже 4 мільйони іранців зібралися в аеропорту іранської столиці, щоб зустріти літак, на якому з вигнання повертався аятолла Хомейні, 5 лютого Хомейні оголосив прем'єром країни Мехді Базаргана (1905-1995 рр.). У країні почалося двовладдя, оскільки різні міністерства визнавали різних прем'єрів. Криза сягнула апогею 9 лютого, після того як підрозділи шахської гвардії "безсмертних" напали на базу ВПС під Тегераном, особовий склад якої активно виявляв підтримку Хомейні. У наступні два дні бої між прихильниками та противниками аятолли поширилися на Тегеран та інші міста. 12 лютого 1979 р. сили, що зберігали вірність шахові припинили опір. Загалом під час подій 9-12 лютого загинуло 964 особи і близько 4 тис. було поранено, Ш.Бахтіяр змушений був залишити країну. Загалом, число жертв іранської революції, включно з убитими урядовими військами та спецслужбами під час антиурядових демонстрацій 1978-1979 років, сягнуло 15 тис. осіб.

Після ліквідації уряду Ш.Бахтіяра влада опинилася в руках духовенства, а країну після референдуму 30 березня 1979 р. було проголошено ісламською республікою. Дотримуючись ригористичних норм ісламу, новий уряд одразу ж взявся за реорганізацію суспільного життя. Світське законодавство було замінено нормами шаріату, а шиїзм проголошено державною ідеологією країни. При уряді створено спеціальний трибунал, що розглядав справи членів шахського уряду, офіцерів служб безпеки та інших діячів попереднього режиму. Лише до серпня 1979 р. трибунал виніс 500 смертних вироків. Водночас ісламська влада жорстоко придушила національні виступи курдів, белуджів та азербайджанців.

Зовнішня політика Ірану визначалася запропонованим аятоллою Хомейні гаслом: "Ні Захід, ні Схід, а ісламська республіка". Особливо напруженими були стосунки Ірану зі США, які навіть були оголошені "світовим сатаною". У листопаді 1979 р. студенти Тегеранського університету захопили будинок американського посольства в іранській столиці разом з усім персоналом. Вимагаючи видачі шаха, що виїхав до США, іранці впродовж 444 днів утримували закладників. Президент США Дж.Картер, відмовившись видати Мохаммеда Резу, спробував вчинити фінансовий тиск на Іран, заморозивши в американських банках понад 8 млрд. іранських доларів. У відповідь релігійні фундаменталісти вчинили напади на американські посольства в Пакистані, Малайзії, Індії та Туреччині, а в Парижі іранські спецагенти вбили племінника шаха. Спроба американського елітного спецпідрозділу "Дельта" силою повернути закладників у квітні 1980 р. завершилася повним провалом. Втративши літак, два вертольоти та 15 осіб американці змушені були відмовитися від свого задуму, Іран повернув закладників лише в січні 1981р.

Суттєвою складовою іранської зовнішньої політики у 80-х рр. минулого століття стала спроба експорту ісламської революції до інших мусульманських країн регіону. Іранський уряд надавав фінансову та військово-технічну підтримку багатьом терористичним угрупуванням, а також афганським моджахедам, Тегеран довгий час підтримував тісні стосунки з радикальними палестинськими організаціями. Міжнародний скандал викликала фетва (релігійне рішення) аятолли Хомейні, що заочно виніс смертний вирок британському письменникові індійською походження Салману Рушді, авторові роману "Сатанинські вірші". Іран офіційно встановив грошову винагороду за вбивство письменника, який, на думку іранських богословів, написав образливий для мусульман твір.

Невдовзі після проголошення Ірану ісламською республікою її уряд запропонував текст нової конституції країни, який після доопрацювання спеціальною радою експертів за участю мусульманських правознавців 15 листопада 1979 р. був затверджений Хомейні. Вона набула чинності за результатами референдуму, проведеного 2-3 грудня того ж року і є діючою на сьогодні (зі змінами 1989 р.).

Згідно з конституцією в основу іранської політично-правової системи був покладений принцип “велаят-е факіх” – правління мудрого мусульманського законознавця, котрий має вести суспільство накресленим Аллахом шляхом до ідеалу – “держави ісламу”, що не знає ані соціальної, ані економічної, ані національної нерівності. Конституція й парламент покликані лише оформляти відповідне трактування зразковим богословом-факіхом положень шаріату, а виконавчі органи – слідкувати за виконанням настанов, які випливають із цих тлумачень.

Зазначений принцип походить від віри мусульман-шиїтів у “прихованого імама” – прямого нащадка пророка Мухаммеда по чоловічій лінії, який не помер, а перейшов у таємну “схованку” і з цього надприродного притулку керує “правовірними”. Першим імамом шиїти вважають 4-го халіфа Алі (656-661 рр.) – двоюрідного брата і зятя пророка Мухаммеда, одруженого на його улюбленій доньці Фатімі. Останній “видимий імам”, який зник у дитячому віці в ІХ ст., був сьомим у членів секти ісмаїлітів і дванадцятим - у імамітів. Шиїти вважають, що вищі релігійні лідери – ходжат оль-еслами і аятоли – діють під безпосереднім впливом “прихованого імама”, доки той не постане перед світом, щоб утвердити царство справедливості.

У конституції ІРІ, як і Пакистану, проголошується, що абсолютна влада над світом належить Аллаху, але на чолі іранської держави, на відміну від південно-східного сусіда, стоїть керівник-рахбар, який виконує намісницьку функцію за відсутності “прихованого імама”. Рахбар (після смерті Хомейні 3 червня 1989 р. – аятола Сейед Алі Хосейні-Хаменеї, 1939 р. нар., у 1981-1989 рр. був президентом) обирається пожиттєво Радою експертів, стоїть над трьома гілками влади і володіє найширшими повноваженнями: призначення факіхів і суддів вищих судів, членів Ради національної оборони і вищих воєначальників, оголошення мобілізації збройних сил, війни і укладення миру, а також одноосібним правом усунення президента з метою “забезпечення державних інтересів” на пропозицію меджлісу чи за рішенням Верховного суду.

Органом законодавчої влади в конституції 1979 р. було визнано однопалатний меджліс у складі 270-ти депутатів (на виборах 2000 р. число депутатів збільшено до 290-та), які обираються прямим голосуванням на 4 роки, брати участь у виборах дозволено з 15-ти років. У ст. 4 зазначається, що “всі закони та правові акти повинні бути у відповідності до принципів ісламу”, тому для контролю за виконанням цього положення передбачена спостережна рада в складі 12-ти факіхів, половина з котрих призначається рахбаром, а решта обирається парламентом за поданням Верховного суду.

Другим у державній ієрархії після рахбара є президент (з 4 серпня 2005 р. – Махмуд Ахмадінеджад, 1956 р. нар.), який обирається прямим голосуванням також на 4 роки, після внесення змін до конституції у травні 1989 р. президент також очолює Раду міністрів і відбирає її членів, котрі затверджуються на посаді парламентом. Президент здійснює керівництво органами виконавчої влади за межами повноважень, віднесених до рахбара, та забезпечує узгодженість у діях органів законодавчої, виконавчої й судової влади. Конституція передбачає, що президент і всі члени Ради міністрів мають бути перевірені Верховним судом до і після зайняття посади на предмет їхнього майнового стану з метою запобігання зловживання владою.

Відразу ж після конституційного референдуму Хомейні вдалося досить швидко розгромити рештки ліберальних сил, які групувалися навколо популярного великого аятоли Шаріт-Мадарі, що виступав проти активної участі духовенства в політиці та експлуатації релігії в політичних цілях. У грудні 1979 – січні 1980 рр. виступи його прихильників в Іранському Азербайджані були придушені, сам Шаріт-Мадарі до своєї смерті у 1986 р. перебував під домашнім арештом. Після цих подій клерикали, очолювані аятолою Бехешті, за сприяння Хомейні отримали важливі пости в судових і військових органах, а згодом і більшість місць в обраному навесні 1980 р. парламенті. Це дозволяло їм повністю нейтралізувати поміркованого президента Абульхасана Банісадра (1938 р. нар.), котрий свого часу був радником у Хомейні.

Одночасно в усій країні почалася санкціонована імамом “велика культурна революція”, в ході котрої клерикали захопили в свої важелі формування уряду і встановили контроль над усіма ланками виконавчої влади. В мечетях створювалися ретельно законспіровані осередки неформальної “Партії Аллаха”, що об’єднувала релігійних фанатиків, у державних закладах проводилися одна за одною чистки, на невизначений термін зачинилися університети. Вже до червня 1980 р. з вузів звільнили 2 тис. викладачів і 20 тис. студентів, звинувачених у нелояльності до ісламської форми правління. Переслідувань зазнали журналісти – “головні провідники західного впливу”, для подолання останніх у ЗМІ було створене Бюро боротьби з непристойностями, очолюване аятолою Гіляні. Влада заборонила демонстрацію іноземних фільмів, продаж і зберігання відеокасет, закрила кінотеатри, ресторани і жіночі перукарні. У середніх школах було запроваджене роздільне навчання хлопчиків і дівчаток, а головними предметами стали основи ісламу, мусульманське право і початкова військова підготовка.

Суворим фізичним покаранням і навіть смертній карі (за подружню зраду, зберігання і вживання наркотиків) підлягали порушники ісламського “морального кодексу”. Що це означає в сучасному Ірані, можна судити з таких фактів. У середині липня 2002 р. після однієї з вечірок на півночі Тегерана 45 юнаків і дівчат у віці від 16 до 26 років були засуджені до штрафу й побиття батогами за “незаконні відносини між неодруженими парами”. Їхня “вина” полягала в тому, що дівчата танцювали під гучну музику і без обов’язкової в країні накидки-“хіджаби”, що залишає відкритими лише обличчя й кисті рук, а юнаки вживали спиртне. Від подібних неприємностей не застрахована й національна гордість Ірану – футбольна збірна. Того ж місяця після обшуку в одному з підпільних столичних борделів були знайдені фото- і відеоматеріали, головними “героями” котрих виявилися дівчата легкої поведінки й футболісти національної збірної. В результаті один гравець отримав 170 ударів батогом, інший – 70, а ще 6 футболістів “відробилися” грошовими штрафами.

З початком ірано-іракської війни у вересні 1980 р., яку Хомейні розраховував використати для експорту ісламської революції, загострилися відносини між ісламістською верхівкою й головою Вищої ради оборони, президентом А.Банісадром, що вимагав від підлеглих професіоналізму і чіткого поділу повноважень. Разом із кількома вірними генералами він став готувати військовий переворот з метою усунення Хомейні від влади, але після розкриття змови був визнаний меджлісом “політично некомпетентним”, позбавлений посади і емігрував до Франції. Втеча екс-президента у червні 1981 р. спричинила масові демонстрації його прибічників, що полегшило владі спрямувати репресії вже проти лівої опозиції – марксистської Народної партії Ірану (заснована у жовтні 1941 р.) та військово-політичних організацій “Моджахеди іранського народу” (створена у 1965 р., лідер Мохаммед Раджаві, голова емігрантської Ради національного опору) і “Федаїни іранського народу” (створена у 1971 р., керівник – Ф.Негяхдар), які відіграли помітну роль у поваленні шахського режиму.

Ліворадикальні угруповання відповіли терором: 28 червня 1981 р. в результаті вибуху у штаб-квартирі правлячої Ісламської республіканської партії (створена у березні 1979 р.) загинули аятола Бехешті та 71 функціонер, 30 серпня моджахеди підірвали засідання Ради національної безпеки, в результаті чого були вбиті щойнообрані президент Мохаммед Алі Раджаї та прем’єр-міністр Мохаммед Джавад Бахонар, до жовтня 1982 р. число жертв лівих бойовиків перевищило 2 тис. чол. Але уряд виграв “війну терорів”: протягом 1981-1983 рр. було ліквідовано біля 30 тис. моджахедів і федаїнів, їхні організації на території ІРІ фактично перестали існувати, у травні 1983 р. влада заборонила НПІ, її лідерів, у тому числі й генерального секретаря іранських комуністів Нуреддіна Кіянурі, заарештували й повісили. Ув’язнені позбавлялися елементарних прав, під час слідства широко застосовувалися тортури. Ісламські суди перетворилися у глум над самим поняттям “суд” – іноді на розгляд справи вистачало буквально кілька хвилин, після чого виносився смертний вирок. Саме так, наприклад, у червні 1983 р. відбувався “судовий процес” над 450-ма ув’язненими в Урмії, причому третину з них становили жінки і підлітки. З 1981 до 1983 р. ісламський режим знищив більше 400 тис. чоловік, звинувачених у “антидержавній і антиісламській діяльності”.

До кінця ірано-іракської війни у серпні 1988 р. окреслилося розмежування правлячої ісламської еліти на дві течії – “прагматиків” і “ортодоксів”. Представники ортодоксального крила, очолювані тоді президентом і майбутнім рахбаром аятолою Алі Хаменеї, виступали за жорстко централізовану, підконтрольну державі економіку, обмеження великого приватного капіталу, економічну автаркію й самоізоляцію від зовнішнього, особливо західного, світу, остаточну ісламізацію усіх сфер життя, боротьбу всіма засобами і способами проти “світового імперіалізму”. Прагматики під керівництвом члена Вищої ради оборони і голови меджлісу, майбутнього президента ІРІ у 1989-1997 рр., ходжат оль-еслама Алі Акбара Хашемі-Рафсанджані (1934 р. нар.) з метою відбудови зруйнованої війною країни пропонували провести широку приватизацію значної частини держсектора, створити сприятливі умови для розвитку приватного капіталу, розширити зв’язки із зовнішнім світом, у тому числі і з західним, пом’якшити ісламські порядки для формування привабливішого іміджу країни на світовій арені в очах іноземних інвесторів, до певної міри лібералізувати суспільно-політичні структури, без чого неможливе успішне просування до вільної ринкової економіки.

Але за всієї гостроти внутрішніх розбіжностей правляче духовенство ніколи не доводило справу до очевидного розколу своїх рядів, зберігаючи в усіх випадках своєрідну станово-корпоративну солідарність. Тому хоча “прагматики” з липня 1989 р., здавалося б, надійно опанували пост президента ІРІ (Хашемі-Рафсанджані й Хатамі-Ардакані на виборах 1989, 1993, 1997 і 2001 рр. одержували більше 2/3 голосів), а на парламентських виборах у лютому-квітні 2000 р. вони вперше здобули підтримку 70 % виборців, політична система країни в основному залишилася у незмінному вигляді.

Щоправда, після першого обрання президентом Мохаммада Хатамі-Ардакані у травні 1997 р. була дозволена діяльність окремих політичних організацій, як консервативних (“Виконавці конституції”, “Послідовники курсу імама і вождя”), так і реформістських (Фронт “Другого хордада”, Ісламська іранська партія солідарності, Фронт ісламського партнерства). Іранський парламент домігся скасування закону, що забороняв незаміжним жінкам виїздити за кордон на навчання, а восени 2002 р. підтримав законопроект, який дає право жінкам подавати в суд заяву про розлучення (щоправда, спостережна рада його ще не схвалила), та прийняв поправку до цивільного кодексу, яка передбачає виплату жінкам аліментів і коштів на утримання житла й одержання медичної допомоги.

І все ж аналіз сучасної політичної ситуації в Ірані приводить до висновку, що поступова зміна в суспільстві й органах влади рівноваги на користь світськи орієнтованих структур державного врядування можлива лише в рамках одного й того ж режиму влади, започаткованого ісламською революцією 1979 р. Надто скромні успіхи президента Хатамі-Ардакані на ниві лібералізації внутрішньої політики (дещо помітнішими є його міжнародні кроки, лише протягом 2002 р. він зустрічався з усіма центральноазійськими лідерами, президентом Азербайджану, а в середині жовтня здійснив відкладуваний ще з 1993 р. офіційний візит до Києва), і той факт, що студентські демонстрації 2001-2002 рр. та інші форми протесту не привели до яких-небудь істотних змін, свідчать, що реальна влада в Ірані, як і раніше, залишається в руках клерикальної верхівки.

Це переконливо засвідчили парламентські вибори 20 лютого і 7 травня 2004 р., напередодні котрих виборчі комісії під тиском духовенства відмовили в праві балотуватися більш, ніж 2 тис. кандидатів-реформістів. Як наслідок консерватори отримали 190 депутатських мандатів (із 290-ти), реформатори - прибічники президента Хатамі – 50, „незалежні” – 43. Ще більш вражаючими стали результати президентських виборів 2005 р., коли всупереч очікуваній перемозі лідера „реформаторів” Хашемі-Рафсанджані, що після 8-річної перерви знову виставив свою кандидатуру, переконливу перемогу (61,7 % голосів) у другому турі 24 червня здобув висуванець ортодоксальних кіл, колишній мер Тегерана 49-річний Махмуд Ахмадінеджад.

Таким чином, Рахбар Хаменеї та його оточення впоралися з м’якою внутрішньою опозицією і навіть певною мірою навчилися використовувати її в інтересах поліпшення зовнішньополітичного іміджу. Тому реальна загроза ісламському режиму ще довгий час може йти лише ззвоні, хоча ймовірність того, що Іран опинився перед загрозою стати наступним після Іраку в черзі на вторгнення антитерористичної коаліції, досить низька.

До того ж, маючи, як уже зазначалося, 11 % розвіданих світових запасів нафти і 15 % газу, іранський уряд наприкінці 90-х рр. започаткував 15-річну програму переозброєння армії з особливим наголосом на Військово-повітряних силах. На той час Збройні Сили Ірану зросли від 350 тисяч до 545 тисяч, до них треба додати ще 350 тисяч гвардійців та резервістів. Країна зміцнює свої військові позиції в Ормузькій протоці й активізує співпрацю з Росією, КНДР, Пакистаном, Аргентиною й Бразилією в галузі ядерної енергії. Останнім часом Тегеран активізував зусилля щодо створення замкненого ядерного паливного циклу, включно з будівництвом заводів зі збагачення урану в м.Натанз та з виробництва важкої води біля м.Арак. Але, на думку американських і британських експертів, виготовлення Іраном ядерного боєзаряду можливе не раніше 2015 р.