59. Палестинська автономія й перспективи близькосхідного мирного урегулювання.

Політика США на Близькому Сході викликала низку застережень із боку країн Західної Європи. Починаючи з 1979 р. спостерігалося певне розходження позицій країн Євроспільноти та США в питаннях, пов'язаних із можливими шляхами врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Загалом, підтримавши Кемп-Девідську угоду, країни Західної Європи виступили з цілим рядом коментарів. Європейський план мирного врегулювання було висунуто в 1980 р. на зустрічі у Венеції ("Венеційська декларація"). Схваливши принципову концепцію, запропоновану США, — "мир в обмін за землю" — декларація ЄС додатково обумовлювала недопустимість одностороннього вирішення статусу Єрусалима Ізраїлем, незаконність спорудження єврейських поселень на західному березі Йордану й необхідність залучення ОВП як договірної сторони до процесу мирного врегулювання. Запропонований європейцями плай провалився через рішучу відмову Ізраїлю проводити переговори з представниками ОВП, котрих Тель-Авів розглядав як терористів. Непримиренна позиція Ізраїлю посилилася після перемоги на парламентських виборах консервативного партійного блоку "Лікуд". У липні 1980 р. кнесет прийняв резолюцію про статус Єрусалима, як єдиної неподільної столиці Ізраїлю, що означало інкорпорацію арабської дільниці міста. У грудні 1981 р. було анексовано Голанські висоти. Демонстрацією політики з позиції сили був і авіарейд 1981 р. ВПС Ізраїлю на Ірак, під час якого знищено ядерний дослідний центр.

За активного сприяння США 11 травня 1985 р. було укладено ізраїльсько-йорданську домовленість про графік та умови поетапних міждержавних переговорів з питання мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Передбачалося, що після офіційного визнання Йорданією Ізраїлю до переговорів буде підключено делегацію “внутрішньої” ОВП. Запропонований США "план Рейгана" полягав у створенні в асоціації з Йорданською державою Палестинської автономії, що територіально розмішалася б на західному березі Йордану та в секторі Гази. Початково план відкинули і ОВП, і Ізраїль, однак згодом розпочався період міждержавних консультацій, спрямованих на вироблення прийнятних для всіх сторін конфлікту умов порозуміння. Про підтримку “плану Рейгана” заявив президент Єгипту Хосні Мубарак. Активну участь у підготовці майбутніх переговорів брали прем'єр-міністр Італії Беніто Краксі та прем'єр Британії Маргарет Тетчер. Спільна йордано-палестинська делегація відвідала Париж і Лондон, де провела консультації. Успішний хід мирного процесу було перервано 1 жовтня 1985 р. авіанальотом ізраїльських літаків на штаб-квартиру ОВП у Тунісі. Наступною подією, котра доруйнувала надії на мирне врегулювання в регіоні стало захоплення палестинськими терористами італійського пасажирського судна "Акіле Лауро" в Середземному морі.

У грудні 1987 р. розпочалася “інтифада” — масове народне повстання палестинського населення Ізраїлю та окупованих територій. На заклик ОВП повстанці не використовували зброї, тому акції масової непокори, маніфестації та пікети отримали назву "війни каміння". Ізраїльтяни застосовували проти палестинців водомети, пластикові кулі, сльозоточивий газ, а в деяких випадках і вогнепальну зброю. До квітня 1988 р. у зіткненнях з армією та поліцією загинуло 278 осіб, а понад 7000 було поранено. Ізраїльські власті почали вдаватися до депортації найактивніших учасників "інтіфади", проте повністю придушити повстання не вдалося.

На надзвичайній сесії Національної ради Палестини, що відбулася в Алжирі 15 листопада 1988 р., було проголошено створення незалежної арабської держави Палестина. Ще через місяць без погодження з колегіальними органами палестинського керівництва Я.Арафат оголосив про внесення змін до Палестинської національної хартії в тій частині, що стосувалася невизнання права на існування єврейської держави в Палестині. Визнання ОВП права Ізраїлю на існування змусило США сприйняти ОВП законним учасником переговорів на Близькому Сході і відмовитися від запропонованого раніше “йорданського” вирішення палестинської проблеми. Переговорний процес був утруднений через діяльність терористичних груп руху "Хамас", які відмовилися підтримати запропонований Я. Арафатом шлях мирного врегулювання. У 1990-1991 рр. ситуація ОВП погіршилася через підтримку організацією агресії Саддама Хусейна в Кувейті. Більшість багатих арабських країн регіону різко зменшила своє фінансування палестинського руху опору. Це змусило Я.Арафата вдатися до прямих переговорів з ізраїльтянами, оскільки позбавлена засобів та дезорієнтована зміною політичного курсу організація почала виходити з-під його контролю.

До того ж у результаті війни в Перській затоці 1990-1991 рр. та загального процесу міжнародної розрядки напруженості, на Близькому Сході виникла цілком нова політична ситуація. За спільною ініціативою США та СРСР у Мадриді в жовтні-листопаді 1991 р. відбувся перший раунд багатосторонньої конференції з питань мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Зважаючи на висловлену ОВП підтримку С.Хусейна, на конференцію було запрошено лише кількох поміркованіших членів палестинського руху, які увійшли до складу йорданської делегації. Усталення позицій сторін дало змогу продовжити переговори, що почалися значно швидше після розпаду СРСР та встановлення американського домінування над мирним процесом. Після одинадцяти раундів переговорів у кінці серпня 1993 р. Ізраїль та ОВП досягли угоди про взаємовизнання.

Паралельно після тривалих таємних переговорів під патронатом норвезького міністра закордонних справ Йоргена Хольста, у Вашингтоні було укладено угоду між ОВП та Ізраїлем. Палестинці визнавали за Ізраїлем право на існування, а також відмовлялися від тероризму та інших методів насильницької боротьби. У свою чергу, Тель-Авів визнавав ОВП повноважним представником палестинського народу. 13 вересня 1993 р. ізраїльський міністр закордонних справ Шимон Перес та генеральний секретар Виконавчого комітету ОВП Абу Мазен (Махмуд Аббас) у присутності прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабина та Ясира Арафата, а також президента США Вільяма Клінтона підписали договір про створення протягом 5-ти років на окупованих Ізраїлем у 1967 р. землях сектора Гази і Єрихона палестинської автономії. Ліга арабських держав підтримала порозуміння, а Сполучені Штати пообіцяли надати значну матеріальну підтримку палестинцям. У жовтні 1994 р. Йорданія, друга серед арабських країн після Єгипту, підписала з Ізраїлем мирну угоду, що передбачала спільне використання вод Йордану, часткове повернення окупованих у 1967 р. територій та врегулювання питань повернення палестинських біженців із західного берега р. Йордан. Тоді ж під егідою США розпочалися переговори Ізраїлю з Сирією.

Незадоволення ходом мирного процесу виявляли по-екстремістському налаштовані діячі груп "Хамас" ("Мужність"), "Джіхад" ("Священна війна"), група Абу Нідаля та опозиціонери всередині ОВП. В Ізраїлі проти підписання угод протестували релігійні ортодокси та праві екстремісти. У кінці лютого 1994 р. єврейський шовініст Борух Гольдштейн розстріляв у святому для мусульман місці Грот Патріархів у Хевроні 29 палестинців, через що було зірвано графік виведення ізраїльських військ з сектора Гази. За участю США, Росії та Єгипту 4 травня 1994 р. в Каїрі було підписано угоду про обмежену автономію палестинців у секторі Гази та Єрихона. Ще до кінця місяця ця зона перейшла під управління палестинських властей, а ізраїльські війська її покинули. У ході наступних переговорів 28 вересня 1995 р. у Вашингтоні було підписано угоду про передачу під владу палестинців 1/3 земель західного берега Йордану та проведення у січні 1996 р. виборів до Ради Палестинської автономії, в компетенції якої були б усі питання внутрішнього життя, за винятком зовнішньої безпеки. На цих виборах з великою перевагою над конкурентами перемогла ОВП, а президентом автономії в лютому 1996 р. було обрано Я.Арафата. Діячі "Хамасу", бажаючи зірвати процес порозуміння, влаштували на переломі січня та лютого 1996р. у Тель-Авіві та Єрусалимі три вибухи бомб, від яких загинуло кількадесят ізраїльтян.

Поміркована політика ізраїльського керівництва викликала гострий спротив екстремістськи налаштованих членів єврейських ультранаціоналістичних угрупувань. На початку листопада 1995 р, молодий єврейський націоналіст убив І.Рабина, а під час виборів у травні 1996 р., на хвилі незадоволення "капітулянтською позицією" політики міжнаціонального діалогу, прем'єр-міністром країни обрано лідера правої партії “Лікуд” (“згуртованість”, створена у 1988 р.) Беньяміна Натаньяху. Новий керівник уряду обіцяв згорнути політику поступок палестинцям і навіть пообіцяв відновити розбудову єврейських поселень на Західному березі Йордану. Одразу після виборів було припинено переговори з Сирією.

Пізніше під тиском США Б.Натаньяху змушений був переглянути свою політику. Після тривалих переговорів 17 січня 1997 р. ізраїльський прем'єр підписав з Я.Арафатом угоду про графік виведення ізраїльських військ з дальшої частини окупованих арабських земель і про розширення повноважень палестинської автономії. До кінця 1998 р. передбачалося вивести ізраїльські війська з усіх міст Західного берегу за винятком 144 єврейських поселень та єврейських дільниць Хеврону зі святою для юдаїзму Дільницею пророків. Велика частина прихильників Б. Натаньяху розкритикувала цю угоду, оскільки для багатьох євреїв передача арабам Хеврону означала відмову від побудови Великого Ізраїлю в межах біблійних кордонів. У листопаді 1998 р. вступила у дію ізраїльсько-палестинська угода, досягнута у Вай-Плантейшн (США) щодо запровадження палестинської адміністрації на 40 % Західного берега Йордану. Взамін Я.Арафат зобов’язався створити безпеку для євреїв, що мешкають у кібуцах на території автономії.

Свого часу лідери Палестинської автономії оголосили про плановане на 4 травня 1999 р. проголошення повністю незалежної держави Палестина на повернутих ізраїльтянами територіях західного берегу Йордану та сектора Гази. Однак, палестинці скасували своє рішення, зіткнувшись з гострою реакцією з боку ізраїльтян, а також побоюючись перемоги на виборах більш консерва­тивно налаштованого, аніж Б.Натаньяху, кандидата. На виборах переміг лідер лівоцентристської Партії праці (“Авода”, виникла у 1968 р.) Єхуд Барак, який одразу оголосив про намір вивести ізраїльські війська з Лівану та сприяти становленню Палестинської автономії. Разом з тим, новий уряд поставив палестинцям жорсткі умови продовження співпраці, зокрема, виступив із вимогою, щоб керівництво ОВП чітко визначило остаточну мету мирного процесу, маючи на увазі його відмову від створення власної незалежної держави в Палестині. На жаль, мирний процес урегулювання палестинської проблеми був загальмований з обранням на дострокових виборах лютого 2001 р. прем’єр-міністром керівника “Лікуду” А.Шарона та втратою Я.Арафатом контролю над ісламістськими й ліворадикальними угрупованнями ОВП, які вдалися до поновлення збройного протистояння з Ізраїлем.

До початку осені 2002 р. за два роки другої інтифади, більш відомої як Інтифада Аль-Акса (від вересневого 2000 р. виступу тоді ще опозиційного лідера Лікуда Шарона стосовно ізраїльської належності третьої за статусом мусульманської святині), кількість убитих палестинців сягнула 2 тис. чол., поранених – 40 тис., вони вчинили 125 терористичних атак із використанням “живих бомб” на окупованих територіях і в самому Ізраїлі. Майже половину терактів скоїли бійці збройного крила Хамас (за даними останніх опитувань це об’єднання підтримує 20 % палестинського населення) – бригад Ізз ад-Дін аль-Кассама, решту – переважно бойовики екстремістського крила ФАТХ – “Бригади мучеників аль-Акси”.

Більшість населення Палестинської автономії втратила роботу й не має засобів до існування, але водночас оборонні витрати Ізраїлю зросли на 4 млрд. шекелів (найбільший рівень із часів депресії 1953 р.), падіння ВВП у 2002 р. склало 5 %, а безробіття сягнуло 10,7 %. За таких обставин США, Євросоюз, ООН і Росія наприкінці 2002 р. запропонували “дорожну карту” – детальний план мирного урегулювання Близькосхідного конфлікту. Але його офіційне оприлюднення відбулося лише 30 квітня 2003 р. – наступного дня після того як прем’єр-міністром Палестинської автономії став поміркований Махмуд Аббас.

У плані були визначені основні етапи урегулювання і наведений графік їхнього виконання: 1) до травня 2003 р. – припинення виявів насильства стосовно ізраїльтян і палестинців, запровадження політичної реформи в Палестині та проведення там вільних і демократичних виборів, виведення ізраїльських військ з окупованих територій і замороження будівництва єврейських поселень; 2) червень – грудень 2003 р. – створення незалежної Палестинської держави, проведення міжнародної конференції та міжнародного моніторингу здійснення “дорожної карти”; 3) 2004-2005 рр. – скликання другої міжнародної конференції, укладення постійної ізраїльсько-палестинської угоди і завершення Близькосхідного конфлікту шляхом досягнення домовленостей про остаточні кордони, статус Єрусалиму, палестинських біженців, єврейські поселення на Західному березі та підписання мирних договорів арабських держав з Ізраїлем.

Однак недостатньо жорсткий механізм контролю над виконанням “дорожньої карти” з боку її ініціаторів, відмова Тель-Авіва від звільнення усіх палестинських ув’язнених (до 7 тис. чол.), прискорене спорудження ним 470-км захисного огородження на Західному березі Йордану, що розглядається арабами як встановлення невигідного для них остаточного міждержавного кордону, та спорадичні терористичні акти мусульманських есктермістів з перших кроків поставили під загрозу узгоджене виконання миротворчого плану, попри його підписання 4 червня 2003 р. у йорданській Акабі А.Шароном і М.Аббасом. Реальними здобутками „дорожньої карти” стали лише здійснена наприкінці літа 2005 р. евакуація 7,5 тис. єврейських поселенців із сектора Гази та виправлення на користь Палестинської автономії лінії розмежування на схід від Єрусалима.