56.Політична система, економіка й культура держави Ізраїль.

Після переможного завершення Війни за визволення 1948-1949 рр. в Ізраїлі відбулися вибори до Установчих зборів, але внаслідок гострих політичних розбіжностей вони не спромоглися виробити конституцію й обмежилися прийняттям Тимчасового органічного закону, за яким встановлювалися система вищих державних органів влади, порядок їхнього формування, повноваження та принципи взаємовідносин. І досі в Ізраїлі немає конституції як єдиного правового акта найвищої сили, натомість існує так звана неписана конституція. Її зміст і обсяг складають закони, введені на основі звичайної парламентської процедури. Але для зміни окремих із них потрібна не проста, а абсолютна більшість голосів членів парламенту.

Серед ізраїльських правників такі закони нерідко іменуються основними, це, насамперед, Закон про кнесет 1958 р., Закон про державні землі 1960 р., Закон про президента 1964 р., Закон про уряд 1968 р., Закон про державну економіку 1975 р., Закон про армію 1976 р., Закон про Єрусалим 1980 р., Закон про судочинство 1984 р., Закон про державного контролера 1988 р., Закон про людську гідність і свободу особи 1992 р., Закон про свободу занять 1992 р. Їхня конституційна значущість визнається за деякими іншими законами, а також Декларацією незалежності Держави Ізраїль.

Ізраїль є парламентарною республікою, де законодавча влада здійснюється однопалатним кнесетом зі 120-ти депутатів, що обираються на 4 роки за пропорційною системою (партійний список має отримати більше 1 % голосів). Але кнесет може достроково прийняти рішення про саморозпуск і призначити нові вибори. Парламентські дебати ведуться на івриті, хоча депутати можуть офіційно виступати і арабською мовою. Главою держави є обраний кнесетом на 7 років (припускається тільки одне переобрання) президент (з 1 серпня 2000 р. - Моше Кацав, 1945 р. нар.), який має стародавній титул глави Синедріону – верховного органу, що існував за часів давньоєврейської держави. Усі акти президента контрасигнуються главою уряду та міністрами, він не має права повернути на повторний розгляд ухвалені кнесетом закони. Президент за поданням спеціального комітету призначає довічно 12 суддів Верховного суду, окружних і мирових суддів, які йдуть на пенсію по досягненні 70-ти років.

Вищим органом виконавчої влади країни є уряд, оскільки за весь час існування Держави Ізраїль жодного разу не виникала ситуація, коли б за результатами виборів абсолютну більшість місць у парламенті отримала одна партія, у 1992 р. був прийнятий закон (набув чинності у 1996 р.), за котрим прем’єр-міністра (з 7 березня 2001 р. – лідер правої партії Лікуд Аріель Шарон, 1928 р. нар.) обирає безпосередньо виборчий корпус на парламентських виборах. При цьому кожен виборець заповнює два бюлетеня, одним голосуючи за прем’єр-міністра, іншим – за партію. Прем’єр наділений правом розпуску кнесету, але це означає і відставку самого глави уряду. Він має право призначити до половини складу уряду не з числа членів своєї політичної партії, проте, як і раніше повинен заручитися підтримкою парламентської більшості в 61 голос.

Важливою особливістю політичної системи Ізраїлю є домінування в ній протягом тривалого часу (формували уряди у 1948-1977, 1984-1986, 1992-1996, 1999-2001 рр., з вересня 2005 р. беруть участь у коаліційному урядові) лівих партій, котрі виступають під гаслом “сіоністського соціалізму”, за зміцнення демократії й проти надання державі теократичних рис. Найголовнішими з них є Партія праці Ізраїлю (“Авода”, лідер – Шимон Перес), що виникла у 1968 р. у результаті об’єднання МАПАЙ і партій “Ахдут Гаавода” (“Єдність праці”) та РАФІ (“Робітничий список Ізраїлю”), а також МЕРЕЦ (“Демократичний Ізраїль”, лідер – Йоссі Сарід), котра постала також внаслідок об’єднання Руху за громадянські права (РАЦ), Руху “Зміни” (“Шинуї”) та МАПАМ (Об’єднана робітнича партія, виникла у 1948 р.).

Конкурентом лівих на політичній арені Ізраїлю в останні десятиліття виступає партія Лікуд (“Згуртованість”, лідер – А.Шарон), яка була створена у 1988 р. в результаті злиття крайньо правого Руху “Свобода” (“Херут”, виник у 1948 р. на базі “Іргун цвай леумі”), правоцентристської Ліберальної партії (заснована у 1961 р.) і угруповань Лаам та Цомет (“Рух оновленого сіонізму”). У внутрішній політиці Лікуд виступає за розвиток вільного підприємництва й обмеження державного втручання в економіку. Але формування уряду найчастіше залежить від позицій релігійних партій, найбільшою з котрих є створена у 1964 р. ШАС (“Сефардські охоронці Тори”, лідер – Еліяху Ішаї), та партій, що об’єднують вихідців з СНД, провідною серед котрих за результатами парламентських виборів 27 січня 2003 р. став Національний союз (7 мандатів, лідер - Авігдор Ліберман). Тоді, з огляду на близьку загрозу війни з Іраком та загострення збройного конфлікту з палестинцями, ліві партії – Авода і МЕРЕЦ – отримали найгірші результати за всю історію свого існування, здобувши відповідно лише 19 і 6 депутатських місць, Лікуд виборов 38 мандатів, а на третє місце із 15-ма депутатами вийшла центристська партія “Шинуї” (лідер – Томмі Лапід).

З огляду на історичні обставини утворення Держави Ізраїль та її вороже зовнішнє оточення, винятково важливе місце в політичній системі країни посідає 173,5-тисячна Армія оборони Ізраїлю, 51 % особового складу котрої становлять жінки (термін строкової служби для них становить 21 місяць, для чоловіків – 36 місяців). Але на відміну від своїх турецьких колег, ізраїльські військові, маючи величезний вплив на політичні процеси, свідомо утримуються від силового тиску на владу. Це пояснюється не лише тим, що високорозвинений Ізраїль має стійкі традиції демократичного врядування, надзвичайно високий ступінь політичної інституціоналізації та досконалу систему незалежних ЗМІ, а й цілковитою умовністю поділу на політиків цивільних та військових. Абсолютна більшість ізраїльських державних діячів мали за плечима стрімку військову кар’єру: начальниками генштабу були останні за часом прем’єри Іцхак Рабин (1922-1995 рр.) (“Авода”), Бенджамін Нетаньяху (1949 р. нар.) (“Лікуд”) і Єхуд Барак (1942 р. нар.) (генерал-лейтенант, єдиний в країні кавалер 5-ти нагород за хоробрість на полі бою), а міністрами оборони – колишній президент Єзер Вейцман і сучасний прем’єр-міністр країни.