34. „Новий порядок” генерала Сухарто в Індонезії та його падіння.

У ніч з 30 вересня на 1 жовтня 1965 р. прихильники компартії на чолі з підполковником Унтунгом, командиром батальйону особистої охорони президента, здійснили терористичну операцію проти командування армії, котре, як заявлялося, готувало реакційний державний переворот. У результаті тих подій було вбито 6 генералів, але внаслідок поганої координованості дій військових і партійних заколотників, ухильної позиції Сукарно й рішучої поведінки єдиного вцілілого від розправи генерал-майора Мухамеда Сухарто (1921 р. н.) так званий “Рух 30 вересня” 1965 р. зазнав поразки. В результаті репресій з боку армії було знищено біля 500 тис. комуністів, ще стільки ж потрапило до в’язниць і концтаборів, а у березні 1966 р. існування КПК й пропаганда марксистської теорії були заборонені законом. Розслідування комуністичного заколоту призвело до фактичного усунення 11 травня 1966 р. від влади Сукарно, він опинився під домашнім арештом і помер через чотири роки у безвісті.

Сухарто народився 8 червня 1921 р. поблизу Джок’якарти на Яві, закінчив середню школу, з початком Другої світової війни у званні сержанта вступив до організованих голландцями місцевих сил самооборони, а після окупації країни японцями перейшов до створеного ними ополчення, де дослужився до командира роти. Сухарто взяв активну участь у визвольній війні 1946-1949 рр. і зробив стрімку кар’єру у збройних силах незалежної Індонезії, очоливши у 1963 р. Стратегічний резерв армії. Коли слідством було доведено причетність Сукарно до спроби комуністичного перевороту, Тимчасовий народний консультативний конгрес у березні 1967 р. обрав Сухарто в.о. президента країни, через рік він став президентом Індонезії.

До середини 1967 р. Сухарто сформулював принципові засади “нового порядку”, що полягали в дискредитації існуючих партій та послабленні їхнього впливу на політичне життя Індонезії, юридичному закріпленні за збройними силами “подвійної функції” (армія не лише захищає країну від зовнішньої загрози, але й формує внутрішню політику), зміцненні “ідеологічної основи” авторитарного режиму та забезпеченні економічного зростання через перехід до ринкового господарства. Сухарто сім разів обирався президентом (і водночас главою уряду) на 5-річний термін, крім того згідно конституції 1945 р. та закону про вибори 1968 р. він особисто призначав із військових третину членів Народного консультативного конгресу (1 тис. депутатів) і 22 % членів парламенту – Ради народних представників (500 депутатів, які входять до складу НКК), на власний розсуд призначав і звільняв міністрів, за формальної згоди НКК приймав закони і мав близьке до абсолютного право вето на закони, ухвалені РНП.

Отримавши у спадок повністю збанкрутілу економіку, новий глава Індонезії запросив до управління країною прибічників ринкової економіки, так званих “берклістів” – індонезійських економістів-випускників Каліфорнійського університету у Берклі. Вони зайняли ключові посади міністрів економіки, фінансів, промисловості, торгівлі та планування, швидко й успішно лібералізували народне господарство, запровадили ринкові механізми, приступили до створення змішаного сектора, відродили кооперацію. Вже у 70-і рр. ХХ ст. Індонезія стала найбільшим виробником нафти в Азії, а невдовзі за темпами економічного зростання (7 % у першій пол. 90-х рр.) залишила далеко позаду чимало країн “третього світу”.

В Індонезії перехід до демократії почався набагато пізніше, під впливом фінансової кризи 1997-1998 рр., і набув драматичніших форм. Після тривалого періоду одноосібного авторитарного правління генерала М.Сухарто, країна опинилася на межі фінансового банкрутства: темпи росту ВВП знизилися на 15-20 %, інфляція перевищила 500 %, зовнішня заборгованість у 1998 р. склала $ 140 млрд. (четверте місце у світі після Бразилії, Мексики і Аргентини), до 40 % зросла кількість людей, що живуть за межею бідності. Практично всі прибуткові галузі народного господарства країни опинилися в руках клану Сухарто, чий капітал сягнув $ 40 млрд., тобто половини державного бюджету. Звістки про обрання Сухарто президентом на сьомий термін у березні 1998 р. викликали масові студентські й молодіжні виступи практично в усіх крупних містах країни, число жертв після втручання поліції перевищило 500 осіб. На вимогу Ради Народних представників Сухарто змушений був увечері 20 травня 1998 р. оголосити про свою відставку з посади президента і передачу влади віце-президенту Юсуфу Хабібі (1936 р. нар.) – творцеві індонезійського “економічного дива”.