41. Внутрішня і зовнішня політика Індійського національного конгресу.

Індія є однією з небагатьох, а, можливо, єдиною з постколоніальних афро-азійських країн (за винятком таких мікродержав, як Сінгапур), що протягом усієї історії сучасного незалежного розвитку неухильно дотримувались обраного ними демократичного шляху розвитку й уникли військових або цивільних тоталітарних чи авторитарних режимів. Юридичне оформлення основ сучасної індійської державності в цілому завершилося розробленням і прийняттям Установчими зборами 26 листопада 1949 р. конституції, укладеної на засадах державного права англосаксонських країн. З її введенням у дію 26 січня 1950 р. домініон Індійський Союз набував повної самостійності від британської корони й перетворювався у Республіку Індія, тому цей день поряд із Днем незалежності відзначається як національне свято.

Чинна й донині та збагачена в міру розвитку країни поправками і доповненнями (за півстоліття до основного тексту було внесено 65 поправок, 30 доповнень, 320 разів змінювалися окремі статті, 40 статей було додано і 20 – скасовано), індійська конституція спершу складалася з 22-х частин (395 сторінок) і 9-ти об’ємних додатків, що робило її найбільшою за обсягом у світі. Документ відзначається детальним і вичерпним проробленням розділів, ґрунтовністю й скрупульозністю, що пояснюється участю у її створенні провідних політичних діячів країни, котрі мали, як правило, юридичну освіту – першого прем’єра незалежної Індії Джавахарлала Неру, першого президента Раджендри Прасада, міністра юстиції Б.Р.Амбедкара, міністра внутрішніх справ В.Пателя та ін.

Згідно конституції, Індія проголошувалася суверенною парламентарною республікою, заснованою на принципах демократизму і секуляризму (від пізньолатинського saecularis – мирський, світський). У документі закріплялися найважливіші демократичні свободи, заборона будь-якої форми дискримінації на національній, расовій, кастовій чи релігійній підставі. Недоторканість приватної власності гарантована у статті 31-й, котра обмежує право вилучення власності в громадських цілях і передбачає виплату в таких випадках компенсації.

За конституцією, “виконавча влада належить президенту” – главі держави (ст.53), але це положення є значною мірою фіктивним. Свої повноваження (верховного головнокомандувача збройними силами, призначення прем’єр-міністра і за поданням останнього – членів Ради міністрів, внесення законопроектів, видання й відміни законів у період між сесіями парламенту, накладання вето на закон, ухвалений парламентом, розпуску Народної палати, призупинення дії конституції й запровадження в країні надзвичайного стану та ін.) президент здійснює за порадою уряду. Він обирається на 5-річний термін (з 25 липня 2002 р. – “батько індійської атомної бомби”, академік Абдул Калам, 1931 р. нар.) колегією виборщиків у складі обраних членів обох палат парламенту та законодавчих зборів штатів, одна й та ж особа може бути переобрана на наступний строк. Віце-президент також обирається шляхом таємного голосування на 5-річний колегією виборщиків, що складається з депутатів обох палат федерального парламенту. За посадою віце-президент очолює верхню палату – Раду штатів, але при цьому не є депутатом парламенту, він заміщує президента під час тимчасової відсутності останнього, а також виконує функції глави держави в разі смерті президента до нових виборів.

Таким чином, згідно англосаксонської системи права реально виконавча влада в республіці здійснюється Радою міністрів, серцевину котрої складає кабінет – група міністрів, що відають найважливішими галузями управління. Міністри мають бути членами однієї з палат парламенту і, окрім колективної відповідальності перед Народною палатою, несуть індивідуальну перед президентом, але він може звільнити їх з посади лише за порадою прем’єр-міністра. Останнім стає лідер парламентської фракції партії, що користується підтримкою більшості в нижній палаті (з 22 травня 2004 р. – представник ІНК(І) Манмохан Сінгх, 1932 р. нар.).

Законодавча влада в Індії здійснюється двопалатним парламентом (Сансад), який складається з Ради штатів (верхня палата) і Народної асамблеї (нижня палата). До Ради штатів, яка має представляти інтереси 28-ми штатів і 7-ми союзних територій у центрі, має входити не більше 250-ти депутатів. 12 із них призначаються президентом із числа осіб, які наділені “спеціальними знаннями або практичним досвідом у сферах літератури, науки, мистецтва і громадянської діяльності” (ст.80). Решта депутатів обираються виборними членами законодавчих зборів штатів і союзних територій пропорційно чисельності їхнього населення (норми представництва окремих адміністративно-територіальних одиниць визначаються ІV додатком до конституції). Термін повноважень верхньої палати – 6 років, але кожні два роки третина її складу оновлюється.

Народна асамблея має 545 місць, 543 з котрих заміщуються за результатами загальних і прямих виборів за мажоритарною системою відносної більшості (обраним по даному виборчому округові вважається той кандидат, який отримав більше голосів, ніж кожний із його супротивників окремо, незалежно від того, перевищує ця більшість половину загального числа виборців, чи ні), а 2 – призначаються президентом. Серед депутатів не менше 20-ти мають представляти населення союзних територій. Термін повноважень нижньої палати – 5 років, віковий ценз для громадян Індії конституція визначила у 21 рік, але у 1988 р. він був знижений до 18 років. У разі виникнення між Радою штатів і Народною асамблеєю розбіжностей у законодавчому процесі остаточне рішення приймається на їхньому спільному засіданні, скликаному президентом. Очевидно, що домінувати на ньому буде нижня палата, яка більш, ніж удвоє, чисельніша за складом, до того ж так звані фінансові законопроекти, по суті, є предметом розгляду лише Народної асамблеї, а роль Ради штатів обмежується наданням відповідних рекомендацій.

На рівні штатів і союзних територій законодавча влада здійснюється їхніми легіслатурами, які в більшості випадків мають двопалатну побудову – законодавча рада (верхня палата) і законодавчі збори (нижня палата). Законодавчі збори обираються прямим голосуванням на 5-річний термін і наділені відповідними повноваженнями в рамках компетенції штатів і союзних територій (сьогодні з правового погляду вони не відрізняються) – здійснення правосуддя, місцеве самоврядування, утримання поліції, охорона здоров’я, увесь комплекс аграрних відносин, освіта, місцеві податки та ін.

Виконавчу владу формально очолюють призначені президентом на 5 років губернатори (у союзних територіях – адміністратори), але реально її здійснюють уряди – ради міністрів на чолі з головними міністрами, що належать до політичної партії, котра перемогла на виборах. Порядок формування урядів штатів та їхні взаємовідносини із законодавчими органами ґрунтуються на тих же принципах, що визначені для відповідних федеральних органів. Штати, в свою чергу, поділяються на дрібніші адміністративно-територіальні одиниці: області, округи, повіти, села. Характерною рисою місцевого самоврядування на всіх рівнях є поєднання виборних органів із призначеними урядами штатів і союзних територій чиновниками.

Конституцією 1950 р. передбачене чітке розмежування економічних і політичних функцій між центром і суб’єктами федерації (штатами й союзними територіями), адміністративна система Індії синтезує високий ступінь централізації з елементами федералізму, хоча термін “централізована федерація” (котрою країна є фактично) в документі не використовується. Для розподілу компетенції між федерацією та її суб’єктами в конституції визначено три рівні: сферу виключних повноважень федерації; сферу виключних повноважень штатів і так звану сферу конкуренції компетенцій федерації й штатів, або сферу компетенції, котра збігається. Водночас у документі зауважено, що в разі “конкуренції” між федеральним законом і законом штату діє перший. Конституція не гарантує збереження, зменшення чи збільшення числа штатів – парламент Індії правомочний створювати нові, укрупнюючи чи розділяючи окремі з них, змінювати їхні назви. Він не може лише скасувати всі штати, оскільки за ст.1 країна повинна залишатися “союзом штатів”, які не володіють правом вільного виходу з союзу (пропаганда сепаратизму карається законом), не мають власного громадянства і конституції.

Крім того, конституція припускає можливість за умов проголошення надзвичайного стану та в деяких інших випадках прийняття президентом на себе повноважень, що належать уряду конкретного штату, і передачу за його ж рішенням повноважень легіслатури штату федеральному парламенту. З часу прийняття конституції 1950 р. президентське правління запроваджувалося 71 раз у 22-х штатах, найчастіше в Кералі – 9 разів, Пенджабі – 7 разів, Оріссі й Уттар-Прадеші – по 6 разів.

Правова система Індії заснована на англійському загальному праві, країна із зауваженнями визнає обов’язкову юрисдикцію Міжнародного суду ООН. Верховний суд і вищі суди штатів наділені правом тлумачення законів і можуть призупиняти їхню дію в разі суперечності конституції. Члени Верховного суду й судді інших рангів призначаються президентом і залишаються на своєму посту до 65 років.

За умов поліетнічності важливим чинником національної консолідації могла бути прийнятна для абсолютної більшості громадян суспільна державна ідеологія, в Індії нею стала концепція “державного (індійського, демократичного) соціалізму”. Ще в період боротьби за незалежність ІНК активно використовував соціалістичну фразеологію, що значною мірою було зумовлене поглядами голови партії – Дж.Неру. Будучи ідеологом націонал-реформізму, він вірив у “соціалізм і соціалістичний лад як засіб усунення вад світу”. Соціалістичне суспільство, за Дж.Неру, - безкласове і безкастове, а соціалізм означає не поширення злиденності, а забезпечення росту багатства й розвиток виробництва. Незважаючи на трагічні реалії в країнах радянського табору, в Індії соціалізм сприймався переважно як неодмінний аспект демократії й шлях до неї. Особисто майбутній прем’єр вважав за можливе синтез демократії й марксизму при умові, що той визнає неминучість, а не просто необхідність ненасильницького шляху перетворення суспільства в рамках представницької демократії.

На думку Дж.Неру, соціалістична концепція, - це демократія і змішана економіка, суспільний розвиток потребує поєднання елементів соціалізму і капіталізму: перші зорієнтовані на громадські інтереси, другі – на інтереси особистості. Фундаментом майбутнього соціалістичного суспільства, стверджував голова ІНК, має стати духовна спадщина народів Індії, а прообразом – “староіндійський ідеал: гармонія інтересів особистості й колективу” – стриманість і самопожертва, терпимість і доброта, прагнення до свободи і ненависть до іноземного гніту, несприйняття духу наживи, насилля та ін. “У соціалізмі, - писав Дж.Неру, - повинні бути злитими духовність, колективізм, притаманні Сходу, і динамізм, індивідуалізм, матеріалізм Заходу, очищені від негативних нашарувань”.

З ініціативи Дж.Неру в грудні 1954 р. парламент Індії прийняв відому резолюцію, в котрій зазначалося, що мета розвитку країни – “побудова суспільства соціалістичного зразка”, а у 1976 р. до преамбули конституції було внесено визначення країни як “суверенної, соціалістичної, світської й демократичної республіки”. “Конгресистський соціалізм” мав на увазі не ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, а обмеження “здирницьких інстинктів” і власницьких прагнень на благо суспільного розвитку. Він передбачав здійснення егалітарних принципів: відміну кастових обмежень, скасування “недоторканості”, створення умов для розвитку племен і малих народностей, запровадження рівноправності чоловіків і жінок та ін.

“Індійський соціалізм” означав паралельний розвиток державного і приватного секторів економіки за збереження пріоритету першого й регулювання ним другого, підтримку дрібного підприємництва у різних сферах народного господарства. Він базувався на принципах соціального компромісу (консенсусу), секуляризму й попередження конфліктності на етноконфесіальному ґрунті. Складовою частиною “індійського соціалізму” є етатизм, що містить уявлення про державу як каталізатор економічного прогресу й регулятор соціально-класових та етноконфесіальних відносин, силу, здатну цементувати загальноіндійський ринок і забезпечувати територіальну цілісність країни.

Після смерті Дж.Неру наступні лідери ІНК продовжували дотримуватися традиційної для партії системи цінностей. У 70-і рр. ХХ ст. його донька Індіра Ганді (1917-1984 рр.) наголошувала, що “соціалізм, який є нашою метою, не означає експропріації багатих і передачу всього бідним. Його смисл полягає в тому, щоб зменшити економічну нерівність і скоротити розрив у доходах”. На її думку, “проблеми Індії не можна вирішити, йдучи шляхом капіталізму, необхідно йти шляхом соціалізму, але не такого, як у СРСР та інших країнах, а своєрідного соціалізму індійського зразка. Соціалізм – це надання рівних можливостей народу і ліквідація існуючих з давніх давен економічної та соціальної несправедливості”.

Індійський президент 1962-1967 рр. і філософ Сарвапаллі Радхакрішнан стверджував, що “економічний лад, в основу котрого покладена суспільна власність на джерела багатства, є сприятливішим для етичного життя і перспективнішим для соціального співробітництва”. Він виступав за приватну власність у розумних розмірах, але за планове начало в економіці, а в якості зразка наводив Велику Британію й скандинавські країни. С.Радхакрішнан у дусі “етичного соціалізму” вважав, що задоволення матеріальних потреб людини і встановлення соціальної справедливості недостатньо. Лише при поєднанні соціалізму і релігійної віри можливий новий суспільний порядок, який забезпечує повну економічну справедливість, братство людей, рівноправність рас, вільну інтелектуальну і духовну співпрацю, щиру дружбу між усіма народами.

Запроваджена Дж.Неру концепція “індійського соціалізму”, що передбачала пріоритетний розвиток держсектора та ключових галузей національної важкої промисловості, була найоптимальнішою у 50-70-і рр. ХХ ст. моделлю. Завдяки її реалізації вдалося не лише забезпечити економічну незалежність молодої держави, але й досягти значних успіхів у подоланні дисбалансу в доходах між найбагатшими і найбіднішими прошарками суспільства. Та з перетворенням Індії на рубежі 70-80-х рр. у середньорозвинену капіталістичну державу почався поступовий відхід керівництва країни від низки положень попереднього популістського курсу й перехід до послідовнішого здійснення політики, спрямованої на формування сучасної ринкової економіки.

У 1951-1955 роках Індія провела свою першу п'ятирічку, зважаючи на серйозні труднощі із забезпеченням населення продуктами, вона була зорієнтована на розвиток сільського господарства. За час її реалізації було значно розширено посівні площі та збудовано низку іригаційних споруд. Лише 8 % запланованих державою капіталовкладень того періоду пішло на розвиток промисловості. Наступний п'ятирічний план (1956-1961 рр.) був спрямований на розвиток промисловості, хоча через інвестиційні проблеми Індії не вдалося досягнути запланованих цифр економічного зростання, валовий виробіток промисловості країни збільшився на 20 %. За час правління Дж. Неру Індії вдалося значно збільшити випуск сільськогосподарської продукції та подвоїти виробіток промислової продукції.

Закордонна політика Індії була менш успішного. Укладаючи у 1954 р. угоду про співпрацю з Китаєм, Дж. Неру відмовився від успадкованих з часів Британської імперії прав на Тібет, що, однак, не завадило китайцям у 1959-1962 рр. розв'язати серйозний конфлікт. У 1959 р. на номінально залежних Індії, але фактично безлюдних і ніколи не адміністрованих просторах провінції Аксай Чін китайці розпочали будівництво стратегічної дороги, що мала поєднати Тибет із провінцією Синьцзян. Ситуація ускладнилася після поразки антикитайського повстання в Тібеті, коли далай-лама та майже 20 тис. біженців емігрували до Індії. Китайці запропонували обміняти території Аксай Чін на більші площі в інших ділянках кордону, але Дж.Неру не погоджувався на це.

Після того, як 18 грудня 1961 р. індійська армія успішно продемонструвала свою боєздатність, зайнявши португальські колонії Гоа, Діу та Даман (СРСР наклав вето на резолюцію ООН, котра засуджувала дії Індії), Делі вирішив спробувати силою повернути окуповані китайцями території. У червні-листопаді 1962 р. в Аксай Чін тривали бої, що завершилися нищівним наступом китайців, після якого індійські війська було розгромлено, а НВАК вийшла на так звану лінію Мак-Магона, що відділяла від спірних територій штат Ассам. 21 листопада 1962 р. китайці оголосили одностороннє припинення вогню, повернули полонених і трофейну техніку й вивели свої війська із зайнятих в останній фазі боїв територій, залишивши за собою Аксай Чін.

Успішніше розвивалися стосунки Індії з країнами, що безпосередньо не межували з її територією. У квітні 1955 р. Дж. Неру взяв участь у роботі Бандунзької конференції, де було визнано провідну роль Індії в русі країн неприєднання. Індія декларувала п'ять принципів своєї зовнішньої політики "панча шила", що мали стати основою мирного співробітництва на міжнародній арені, - повага територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і паритетність у стосунках та дотримання мирного співіснування.

У січні 1966 р. на посаду прем’єр-міністра після раптової смерті Лала Бахадура Шастрі ІНК висунув доньку Дж.Неру Індіру Ганді, яка виступала за продовження політики регульованих державою економічних перетворень, їй протистояла група, очолена Морарджі Десаї (1896-1995 рр.), котрий наголошував на необхідності створення в країні вільного ринку на основі приватного підприємництва і обмеження державного втручання в господарські питання. Після поразки прихильників М.Десаї на внутрішньопартійних виборах президента Конгресу противники офіційного курсу в листопаді 1969 р. вийшли із ІНК і створили власну партію "Організація Конгрес".

Після здійснення впродовж 1970 р. націоналізації важкої промисловості Національному Конгресу вдалося поправити свій політичний імідж і на виборах у березні 1971 р. відновити домінуюче положення у парламенті. Додала авторитету ІНК блискавична переможна війна з Пакистаном у грудні 1971 р., у результаті котрої було проголошено незалежність Східного Пакистану як Народної Республіки Бангладеш. Але повільне поліпшення економічного становища на початку 70-х рр. перервалося наприкінці 1973 р. з початком світової енергетичної кризи та зростанням цін на нафту. Надмірна увага уряду до державного сектора економіки, невиправдане надання кредитів і пільг неефективно працюючим націоналізованим підприємствам, корупція та спекуляція в загальнодержавних масштабах спричинили у 1974 р. гостру економічну кризу. Крім того, ситуацію ускладнювали демографічний вибух і необхідність утримувати велику кількість біженців із Східної Бенгалії, які опинилися на території Індії після попередньої війни з Пакистаном. Запропонована урядом програма скорочення народжуваності, якою керував син І.Ганді Санджай, супроводжувалася зловживаннями та масовим застосуванням примусу.

Після низки невдалих спроб виправити економічну ситуацію і скандальної спроби опозиції позбавити І.Ганді депутатського мандату в липні 1975 р. в Індії було запроваджено надзвичайний стан. Поліція арештувала кілька тисяч осіб, включно з лідером опозиції М.Десаї та членами парламенту, що викривали фальсифікації правлячої партії на виборах. Обмеживши діяльність партій і наклавши заборону на проведення страйків і вуличних маніфестацій, уряд І.Ганді запропонував програму радикального оздоровлення економіки під назвою "20 пунктів". Але через зростання невдоволення черговими економічними провалами І.Ганді була змушена відмінити надзвичайний стан і провести в березні 1977 р. вибори до парламенту. На них перемогу отримала партія "Джаната" ("Народна"), лідер якої М.Десаї сформував новий коаліційний уряд.

Однак ситуативна збіжність інтересів членів коаліції не дозволила проводити ефективні заходи щодо оздоровлення економіки, а через постійні конфлікти з союзниками М.Десаї швидко змушений був піти у відставку. На хвилі незадоволення некомпетентним правлінням коаліційних урядів на виборах січня 1980 р. реформований ІНК(Індіри) отримав 2/3 голосів виборців, й І.Ганді знову повернулася в прем'єрське крісло. Та останній період її правління (1980-1984 рр.) був позначений постійними етнорелігійними конфліктами.

Найбільшу проблему індійського уряду тоді становив сепаратистський рух у Пенджабі, заселеному сикхами - войовничим екзогамним відгалуженням ісламу. Шляхом політичної пропаганди їхній партії "Акалі дал" на початку 80-х рр. ХХ ст. вдалося створити потужний народний рух. Уряд І.Ганді запропонував сикхам широку автономію в складі Індії, однак ті відмовилися, оголосивши метою своєї політичної діяльності створення незалежної сикхської держави "Халістан". Індійська влада вдалася до арештів та політичних переслідувань найактивніших діячів сикхського незалежницького руху. У відповідь сикхи розпочали кампанію бомбових терористичних актів проти індуського цивільного населення. Щоб привернути увагу до свого руху, сикхи підривали вибухові пристрої на залізницях, в автобусах і літаках, на людних ринках. Під час цих замахів загинули сотні осіб.

Весною 1984 р. сикхи захопили найбільшу святиню своєї релігії - Золотий храм в Амрітсарі (на санскриті – „озеро безсмертя”). На його території була створена справжня військова база і водночас пропагандистський центр, що проголосив початок відкритої збройної боротьби за створення незалежного Халістану. І.Ганді віддала наказ силою вибити сикхів із Золотого храму. Під час штурму і запеклого бою майже всі екстремісти загинули, включно з лідером сепаратистського руху Джарналом Сінгх Бхіндравалом. Бій на території найбільшої святині образив релігійні почуття сикхів, оскільки, відповідно до канонів їхньої релігії, на територію Золотого храму могли входити тільки сикхи.

Осквернення святині в Амрітсарі викликало обурення навіть у тієї частини сикхів, яка лояльно ставилася до Делі й знаходилася на індійській службі, 31 жовтня 1984 р. два особисті тілоохоронці-сикхи розстріляли під час прогулянки прем'єр-міністра Індії І.Ганді. Повідомлення про це вбивство викликало в цілій країні хвилю погромів, унаслідок яких загинуло близько 30 тис. сикхів. На виборах до парламенту в грудні 1984 р. на хвилі співчуття до І.Ганді ІНК(І) отримав абсолютну більшість мандатів (401 місце), а прем'єром був обраний син покійної - Раджив Ганді (1944-1991 рр.). Його політичний курс значною мірою був відходом від утверджених матір'ю канонів. І.Ганді централізувала у своїх руках і персоніфікувала владу, а Р.Ганді одразу ж оголосив про наміри радитися з опозицією та прислухатися до голосів регіональних рухів. В економіці новий прем'єр запровадив лібералізацію державного планування й обмежив втручання уряду у сферу приватного підприємництва, що сприяло підвищенню середніх темпів зростання ВВП з 3,5% до 5,2% на поч. ХХІ ст. Великого розголосу набрала оголошена Р. Ганді кампанія боротьби з корупцією та зловживаннями державних чиновників.

Бажаючи врегулювати етнорелігійні конфлікти, Р.Ганді пішов на підписання угод із більшістю сепаратистських рухів країни. Зробивши певні поступки сикхам у галузі місцевого адміністрування, Р.Ганді підписав у липні 1985 р. угоду з наступником убитого в Амрітсарі лідера "Акалі дал" Чараном Сінгхом Лонговалом, згідно з якою сикхи зобов'язалися припинити терористичні акти. У серпні того ж року частково були задоволені вимоги войовничої групи "Ассам Гана Парішад", що вимагала обмеження виборчих прав бенгальських біженців у Ассамі, а у червні 1986 р. вдалося досягти домовленостей з Національним фронтом Мізо. Упродовж 1987 р. уряд здійснив низку заходів для виділення в окремі території зон розселення незадоволених існуючим адміністративним поділом національних та релігійних груп на північному сході країни.