50. Особливості державного ладу і зовнішньої політики Турецької Республіки.

Із завершенням Другої світової війни національна турецька буржуазія почала виявляти невдоволення кемалістською політикою етатизму, котра позбавляла її можливості підприємницької ініціативи й подальшого збагачення. Керівництву НРП на чолі з президентом Ісметом Іненю (1884-1973 рр.) вже не вдавалося видавати її за виразника загальнонаціональних інтересів, невдовзі після скасування однопартійної системи в країні виникло до 30 партій різноманітної орієнтації. Найвпливовіша з них – Демократична партія, що була створена у січні 1946 р. колишніми членами ПНП на чолі з екс-прем’єром Джелялем Баяром (1883-1986 рр.), у своїй програмі – “Обітниця свободи” – запропонувала нове трактування етатизму, як надання більшої свободи приватній ініціативі та діяльності приватного капіталу.

На парламентських виборах 14 травня 1950 р. вона здобула 396 депутатських місць із 472-х, НРП – лише 68, ВНЗТ обрали президентом Д.Баяра і затвердили нову урядову програму, що передбачала обмеження державного капіталізму й проведення приватизації промисловості. Але поряд із ефективною економічною політикою та перспективною переорієнтацією на США зовні ДП стала на хибний шлях відмови від лаїцизму і поступок клерикальним колам. Поновилося будівництво мечетей, відкриття шкіл імамів та мулл, читання Корану по радіо, у середніх школах було введено обов’язкове навчання релігії, іслам навіть використовувався для ідеологічної мобілізації виборців.

Це спричинило різке невдоволення в офіцерському середовищі країни, де з 1954 р. існувала таємна організація “ататюркістів”, що мала на меті повернення до політики Ататюрка. Саме її осередки, очолені командувачем Сухопутними військами генералом Джемалем Гюрселем (1895-1966 рр.), підтримали у травні 1960 р. студентські акції проти антидемократичного урядового курсу, прикритого гаслом боротьби з “підривною діяльністю”. У результаті безкровного військового перевороту 27 травня влада перейшла до Комітету національного порятунку під головуванням Д.Гюрселя, що доручив провідним юристам країни підготувати проект нової конституції країни. Вона набула чинності після референдуму в липні 1961 р.

Згідно цієї конституції Туреччина визначалася як “національна, демократична, світська та соціально-правова держава”, порівняно з попереднім основним законом посилювалася вертикаль виконавчої влади і запроваджувалася верхня палата ВНЗТ – сенат із 150-ти депутатів. Конституція окремо чітко обумовлювала поділ влад і гарантувала право на створення політичних партій та угруповань. Проте наступним урядам І.Іненю та керівника створеної в 1964 р. на базі ДП Партії справедливості Сулеймана Деміреля (1924 р. нар.) не вдалося усунути гостре суперництво між прибічниками соціального етатизму і тими, хто добивався лібералізації та розширення приватної ініціативи. До того ж у другій половині 60-х рр. ХХ ст. у країні активізувалися підпільні ультраправі й фундаменталістські організації, що змусило армію вдруге втрутитися у події в березні 1971 р.

Але на цей раз командування обмежилося меморандумом з вимогою “створення нового сильного уряду”, здатного вивести Туреччину до числа передових країн світу. С.Демірель змушений був поступитися владою лідерові НРП Ніхатему Ерімену, але ні йому, ні новому голові партії (1972-1980 рр.) й прем’єр-міністрові – Бюленту Еджевіту (1925 р. нар.) – не вдалося переламати хід подій, наприкінці 70-х рр. країну затопила хвиля політичного екстремізму. Щоб призупинити подальше загострення кризи, військове керівництво знову вирішило взяти ініціативу в свої руки і вчинило 12 вересня 1980 р. державний переворот під гаслами боротьби з “правим” і “лівим” екстремізмом та “оздоровлення” суспільного життя. Парламент був розпущений, діяльність партій і профспілок призупинена, а влада перейшла до рук Ради національної безпеки на чолі з начальником генштабу генералом Кенаном Евреном (1917 р. нар.).

Важливе місце у планах військових, як і двадцятиріччям раніше, займало розроблення нової конституції, що мала краще забезпечити стабільність і ефективність політичного режиму, фактично був проголошений курс на “керовану демократію”. Нині чинна конституція вступила в силу після всенародного обговорення 7 листопада 1982 р., тоді ж К.Еврен став президентом Туреччини (до 1990 р.).

Хоча формально країна зосталася парламентарною республікою, глава котрої обирається на спеціальному засіданні ВНЗТ (як правило, з членів самого парламенту, старших 40 років) строком на 7 років без права на переобрання, повноваження президента (з 5 травня 2000 р. – Ахмед Неджет Сезер, 1941 р. нар.,) були значно розширені. Зокрема, згідно ст.104, він “забезпечує застосування норм Основного закону, а також регулює і узгоджує діяльність органів державної влади”. Серед конкретних повноважень президента варто виділити його право призначати всіх суддів Конституційного суду, скликати в будь-який момент парламент і засідання уряду та головувати на останніх, право відправляти на повторний розгляд ухвалений парламентом закон, право ратифікувати міжнародні договори, виносити на референдум поправки до конституції та ін. Президент також очолює Раду національної безпеки (найавторитетніші за посадою міністри і керівництво Збройних Сил), що надає рекомендації для першочергового розгляду урядом.

Уряд – Рада міністрів (з 12 березня 2003 р. – Реджеп Ердоган, 1954 р. нар.) – також формується за безпосередньої участі президента, котрий призначає прем’єр-міністра з числа депутатів, а за його поданням – інших членів уряду, як правило, також парламентарів. Сформований таким чином уряд постає зі своєю програмою перед ВНЗТ для затвердження.

До складу ВНЗТ входить 550 депутатів, обраних за пропорційною системою на 5 років, віковий ценз для активного і пасивного загального виборчого права був встановлений відповідно у 20 і 30 років. За рішенням парламенту депутат, який після виборів перейшов із лав однієї політичної партії до іншої, може бути позбавлений мандата.

У квітні 1983 р. РНБ затвердила закон про партії, який строго регламентував їхню діяльність і забороняв усі клерикальні організації, а також дублював конституційне положення про те, що наново створювані партії не можуть бути правонаступниками старих. Тому з 15-ти зареєстрованих партій до парламентських виборів 6 листопада 1983 р. було допущено лише три: Партію вітчизни (заснована у травні 1983 р. Тургутом Озалом, 1927-1993 рр.), Народну партію (в листопаді 1985 р. об’єдналася з Партією соціальної демократії в Соціал-демократичну народну партію) і праворадикальну Партію націоналістичної демократії (у травні 1986 р. саморозпустилася), котрі тоді отримали відповідно 45, 30 і 23 % голосів виборців.