48. Спроби суспільно-політичної модернізації Ірану за правління династії Пехлеві.

Іран у другій половині 40-х років минулого століття став ареною постійних змін урядів, заворушень та спроб державних переворотів. Така ситуація склалася внаслідок суперництва за владу прихильників комуністичної партії Туде, лівих націоналістів та ісламських екстремістів. Додаткові труднощі іранському уряду створювали інспіровані СРСР національні рухи азербайжанців та курдів. 12 грудня 1945 р. у головному місті радянської зони окупації Тебризі було проголошено Азербайджанську республіку, а 24 січня 1946 р. у розташованому на нейтральній території Мехабаді керівництво створеної роком раніше Демократичної партії Іранського Курдистану проголосило Мехабадську Республіку. У середині квітня її президент Казі Мухаммед уклав у Тебризі угоду про союз із азербайджанськими лідерами. Забезпечені радянською зброєю іранські комуністи захопили владу в північних районах країни, й, орієнтуючись на кремлівські зразки, розпочали створення власної адміністративної системи. Лише після того, як під тиском США радянські війська залишили Іран, тегеранському урядові вдалося повернути контроль над населеними азербайжанцями районами. Але й у наступні роки продовжився період політичної нестабільності.

Так тривало до початку 60-х рр. ХХ ст., коли, спираючись на фінансування від США, уряд шаха Мохаммеда Рези Пехлеві вдався до проведення широкої програми реформ внутрішнього життя країни та швидкої модернізації суспільного устрою, що отримали згодом назву "білої революції". Передусім, він здійснив земельну реформу: на поч. 1961 р. великі землевласники, серед яких значну частину складало духовенство, в примусовому порядку передали свої наділи державі, яка виплатила їм грошову компенсацію. Згодом ці угіддя, а також землі, що були власністю шаха, було розподілено між безземельним селянством. У результаті аграрних перетворень кількість селян, що володіли приватними земельними наділами, зросла з 25 % до 78 %, за підтримки уряду було створено сільськогосподарські кооперативи. Крім розпродажу шахських та державних земель, уряд розробив законопроект про обмеження розмірів земельної власності. Затверджений парламентом закон встановив верхню межу землеволодіння: 600 га богарних земель і 300 га зрошуваних під паром та пасовищами. Зворотною стороною цих реформ стала аграрна криза, головною причиною котрої була відсутність у дрібних власників необхідної для ефективного обробітку землі інфраструктури.

Крім земельної реформи, уряд здійснив також низку інших заходів, спрямованих на модернізацію економіки та суспільного устрою країни. Було проведено заходи, спрямовані на лікві­дацію неписьменності та покращення лікарської допомоги. Навесні 1963 р, почалося створення "корпусу просвітництва" - напіввійськової організації, сформованої з випускників шкіл та вузів. Службовці корпусу замість військової служби на 14 місяців відправлялися в нерозвинені райони країни, де навчали неписьменних і пропагували основи санітарно-гігієнічних норм. У січні 1963 р. уряд зобов'язав підприємців встановити залежність заробітної платні робітників від ефективності праці підприємства. Але приватні власники з незадоволенням сприйняли це розпорядження і вдавалися до його саботажу. Разом із реформами шахський уряд Ірану демонстрував бажання покінчити з традиційними для країни казнокрадством та корупцією. За звинуваченнями в зловживанні службовим становищем і крадіжках державних коштів було арештовано багато військових та цивільних чиновників.

Проте до модернізаційних процесів вороже поставилися ортодоксальні кола шиїтського духовенства, однак шах безжалісно придушував усі вияви опозиційності, створена для боротьби з антидержавними виступами таємна поліція САВАК швидко розрослася до загрозливих розмірів і почала претендувати на всезагальний контроль над суспільним життям країни. У червні 1964 р. у відповідь на надання урядом надзвичайних економічних привілеїв громадянам США шиїтське духовенство закликало народ до повстання. У зіткненнях з поліцією та армією загинуло близько 10 тис. осіб. Лідер релігійної опозиції аятолла Хомейні змушений був емігрувати.

Майбутній Рахбар (Керівник) Ісламської Республіки Іран і “вождь великої революції” Рухолла (на фарсі – “дух Аллаха”) Мусаві Хомейні народився 24 вересня 1903 р. (за іншими даними – у 1898 чи 1900 рр.) у невеличкому містечку Хомейні за 300 км на південь від Тегерана в сім’ї священника (саме на честь рідного міста Рухолла Мусаві взяв собі прізвище у 1935 р.). Його батька вбили, коли Рухолла був ще немовлям, у 15 років він втратив матір і присвятив своє життя релігії. Він закінчив початкову духовну школу на батьківщині, медресе в місті Ерак, став серйозним ученим і фахівцем у галузі мусульманського права, працював викладачем у найавторитетнішому релігійному навчальному закладі країни – медресе Файзіє в священному шиїтському місті Кум. Коли у 30-і рр. шахська влада заборонила Хомейні читати лекції, він продовжував викладати нелегально, підготувавши сотні послідовників, які пов’язували всі біди й нещастя країни з монархією.

На початку 50-х рр. Хомейні, вже ходжат оль-еслам (“доказ ісламу”), організував антиурядовий політичний гурток і поступово, отримавши у 1961 р. титул аятоли (“Божественне знамення”), став одним із найвідоміших у країні релігійних лідерів. У 1963 р. він відкрито виступив проти “білої революції” й очолив ісламістське повстання в Кумі. Хомейні двічі арештовували, але від остаточної розправи його врятувало рішення вищого духовенства про надання рангу “великого аятоли”, котрий давав імунітет від шахської юрисдикції. У листопаді 1964 р. Хомейні виступив проти надання американським військовим радникам в Ірані статусу дипломатичної недоторканості й за це був висланий до Туреччини, звідки через рік перебрався до священного для шиїтів іракського міста Неджеф. Там він у 1971 р. видав збірник лекцій “Ісламський уряд”, у котрому обґрунтував ідею релігійної влади та ісламської республіки, крім того аятола таємно переправляв до Ірану свої послання, котрі переписувались і поширювались у мечетях.

Зрештою, у жовтні 1978 р. Мохаммед Реза дозволив Хомейні повернутися на батьківщину, але той відмовився, доки шах залишається при владі. Тоді шах попрохав іракський уряд вислати Хомейні, і бунтівливий аятола перебрався до паризького передмістя Нофль-ле-Шато, де приступив до формування “мозкового центру” майбутньої ісламської революції. Перетворившись із її символу в реального вождя, Хомейні мовчки погодився, щоб його величали імамом, тобто главою мусульманської теократичної держави, - безпрецедентний випадок в історії іранського шиїзму.