- •Великі географічні відкриття і формування світової колоніальної системи.
- •Основні типи колоніального управління: Домініони, протекторати, заморські території, коронні колонії.
- •3. Всесвітньо-історична роль колоніалізму.
- •4. Геополітичне розташування, природно-кліматичні умови, ресурси і населення Китаю.
- •5. Виникнення китайської (конфуціанської) цивілізації та особливості її розвитку.
- •6. Синьхайська революція 1911-1912 рр. Й проголошення Китайської республіки.
- •7. Утворення Китайської Народної Республіки.
- •8. Внутрішня і зовнішня політика Мао Цзедуна.
- •9. Особливості “Чотирьох модернізацій” кнр.
- •10. Тайванська проблема: витоки, сутність, перспективи врегулювання.
- •11. Особливості політико-правової системи кнр.
- •12. Географічне розташування, природно-кліматичні умови і заселення Японського ахірпелагу.
- •13. Виникнення і особливості розвитку японської державності.
- •14. Революція „Мейдзі” та її наслідки.
- •15. Політичне й економічне реформування Японії після Другої світової війни.
- •16.Причини, передумови і реалізація “японського економічного дива”.
- •17. Особливості функціонування “політичної системи 1995 року” в Японії.
- •18. „Економічна дипломатія” Японії.
- •19. Природні умови, ресурси і населення Корейського півострова.
- •20. Особливості культурно – історичного розвитку Кореї.
- •21. Утворення кндр і Корейської Республіки.
- •22. Корейська війна 1950-1953 рр. Та її міжнародні наслідки.
- •23. Республіка Корея – один із „азіатських тигрів”.
- •24. Тоталітарний режим в кндр та його ядерна програма.
- •25. Географічне розташування, природні умови і населення Індокитаю.
- •26. Особливості цивілізаційного розвитку в”єтнаму, Лаосу і Камбоджі.
- •27. Здобуття новітньої державної незалежності країнами Індокитаю.
- •28. В”єтнамська війна 1964-1973 рр. Та її міжнародно-політичні наслідки.
- •29. Еволюція комуністичних режимів у Соціалістичній Республіці в”єтнам і Лаоській Народно – Демократичній Республіці.
- •30. Парламентська монархія в Камбоджі.
- •31. Природно-кліматичні умови, ресурси і населення острівних країн Південно-Східної Азії.
- •32. Особливості розвитку острівних країн Південно-Східної Азії.
- •33. Проголошення державної незалежності Індонезії, Філіппін, Малайзії.
- •34. „Новий порядок” генерала Сухарто в Індонезії та його падіння.
- •35. Труднощі переходу до представницької демократії в сучасній Індонезії.
- •36. Особливості політико-правових систем Республіки Філіппіни та Малайзії.
- •37. Асоціація держав Південно-Східної Азії.
- •38. Геополітичне положення, кліматичні умови і населення Індостану.
- •39. Історико-цивілізаційний розвиток Індостану в стародавні часи і за Середньовіччя.
- •40. Деколонізація Індостану і утворення незалежних держав.
- •41. Внутрішня і зовнішня політика Індійського національного конгресу.
- •42. Іднійсько-пакистанський конфлікт: витоки, сутність, перспективи урегулювання.
- •43. Особливості політико-правової системи Ісламської Республіки Пакистан.
- •44. Республіка Індія – „найчисленніша демократія світу”.
- •45. Природо-кліматичні умови, ресурси, населення Малої Азії і Іранського Нагір”я.
- •46. Особливості історико-цивілізаційного розвитку Ірану і Туреччини в стародавні часи та за доби Середньовіччя.
- •47. Утворення Турецької Республіки і реформи Мустафи Кемаля Ататюрка.
- •48. Спроби суспільно-політичної модернізації Ірану за правління династії Пехлеві.
- •49. Особливості політико-правової системи і зовнішньої політики Ісламської республіки Іран.
- •50. Особливості державного ладу і зовнішньої політики Турецької Республіки.
- •51. Курдська проблема в країнах близького і середнього сходу.
- •52. Особливості природно-кліматичних умов, ресурси та етнічний склад населення країн Близького Сходу.
- •53.Близький Схід у світовій історії цивілізації за доби Античності й Середньовіччя.
- •54.Розпад Османської імперії й виникнення Палестинської проблеми.
- •56.Політична система, економіка й культура держави Ізраїль.
- •57. Арабо-ізраїльські війни та їхні міжнародно-політичні наслідки.
- •59. Палестинська автономія й перспективи близькосхідного мирного урегулювання.
- •63. Природно-кліматичні умови, населення й культурно-історичні традиції Магрибу.
- •64. Утворення й особливості розвитку Алжирської Народної Демократичної Республіки.
- •65. Здобуття незалежності Лівією й проголошення республіки.
- •67. Державний лад і зовнішня політика Туніської Республіки та Королівство Марокко.
- •68. Проблема самовизначення Західної Сахари і перспективи її вирішення.
- •69. Географічне районування. Природно-кліматичні умови і ресурси Тропічної та Південної Африки.
- •70. Східна Африка – батьківщина антропогенезу.
- •71. Особливості цивілізаційного розвитку Тропічної і Південної Африки в до колоніальну епоху.
- •72. Деколонізація Тропічної й Південної Африки.
- •73. Ліквідація португальської колоніальної імперії в Африці й вирішення намібійської проблеми.
- •74. Організація Африканської Єдності (Африканський Союз).
- •75. Суспільно-політична орієнтація незалежних держав Тропічної і Південної Африки.
- •76. Причини і наслідки міждержавних та міжетнічних збройних конфліктів у Тропічній Африці.
- •77. Громадянська війна 1967-1970 рр. У Нігерії та вплив на подальший розвиток країни.
- •78. Демократизація політичної системи і економічний розвиток пар,
- •Географічне районування, природні умови та ресурси Австралії й Океанії
- •80.Відкриття й заселення Австралії та Нової Зеланжії європейцями. Проблема інтеграції аборигенів у постіндустріальне суспільство.
- •81.Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Австралії після Другої світової війни.
- •82.“Держава загального добробуту” в Новій Зеландії.
- •83.Природно-кліматичні умови й мінерально-сировинні ресурси Латинської Америки.
- •84.Етнічний і конфесійний склад населення країн Латинської Америки.
- •85.Інтеграційні процеси в Латинській Америці.
- •86. Заселення та найдавніші цивілізації доколумбовської Америки.
- •87. Суспільно-політичний лад і культура Ацтекського царства та Інкської імперії.
- •88. Значення відкриття Америки х.Колумбом для розвитку світової цивілізації.
- •89.Португальська та іспанська колоніальні імперії в Америці.
- •90. Визвольна війна 1810-1826 рр. І конституювання суверенних держав у Лат. Америці.
- •91. «Доктрина Монро» і нові незалежні держави Латинської Америки.
- •92.Мексиканська революція 1910-1917 рр. Та її значення.
- •93.Режим Хуана Домінго Перона та феномен перонизму.
- •94.Фолклендська війна 1982 р. Та її наслідки.
- •95.Особливості зовнішньої та внутрішньої політики Карлоса Менема.
- •96. Кубинська революція 1959 р. Та її міжнародно-політичні наслідки.
- •97. Розроблення і реалізація програми «Союз заради прогресу».
- •98. Військовий режим Августо Піночета та його неоліберальні реформи.
- •99. Демонтаж військово-диктаторської системи й утвердження представницької демократії в Чилі.
- •100. Особливості внутрішньої та зовнішньої політики Уго Чавеса.
- •101. Політичне урегулювання Центральноамериканського конфлікту.
- •104. Політико-правова система й економіка Республіки Перу.
- •105. Особливості політико-правової системи й міжнародного становища Федеративної Республіки Бразилія.
- •107. Внутрішньо-політичне становище і проблема наркобізнесу в Республіці Колумбія.
- •108. Особливості державного ладу й зовнішньої політики Мексиканських Сполучених Штатів.
18. „Економічна дипломатія” Японії.
У січні 1989 р. помер імператор Хірохіто (епоха Сьова), який для багатьох людей старшого покоління асоціювався із традиційним укладом життя. Новий імператор Акіхіто (1933 р. нар.), що обрав девізом свого правління "Хейсей" (досягнення загального миру), був більш відкритим, не приховував своїх симпатій до сучасних цінностей, а тому сприймався як символ нової Японії. Із кардинальною зміною міжнародного клімату на рубежі 80-90-х рр. на краще вади “політичної системи 1955 р.” (поширення корупції у вищих ешелонах влади, постійне збільшення кількості незалежних депутатів парламенту, що змушувало партії не завжди чесно змагатися за їхні голоси, міжфракційне суперництво всередині партій) стали гальмом суспільного прогресу.
До того ж наприкінці 1991 р., після півстоліття стрімкого економічного піднесення, Японія зіткнулася з суттєвими господарськими труднощами: зростання ВНП припинилося, виробництво промислової продукції наступного року залишилося на попередньому рівневі, експорт скоротився внаслідок швидкого подорожчання ієни, а безробіття у 1993 р. сягнуло найвищого рівня з 1953 р. – 3,2 %. З іншого боку, скандал, який розгорнувся взимку-навесні 1989 р. навколо маклерської компанії “Рікруто Космос Корпорейшн”, виявив, що до спекуляції її акціями були причетні члени урядового кабінету. Хоча прем’єр-міністр Нобору Такесіта й був поза підозрою, відчуваючи моральну відповідальність за підлеглих, він залишив посаду. Наступника Н.Такесіти – Сосуке Уно преса звинуватила в аморальності за 5-місячний зв’язок у минулому з гейшею, а феміністські організації цькували прем’єра за його ніби-то жорстоке поводження з жінками. Не дивно, що на парламентських виборах у липні 1989 р. ЛДП уперше за свою історію зазнала поразки, отримавши лише 27 % голосів, у той час як керована яскравим лідером – жінкою-викладачем Такако Дої СПЯ вдало зіграла на підігрітих “справою Уно” настроях і дістала підтримку 35 % виборців.
Щоправда, тоді соціалістам не вдалося сформувати уряд, але парламентські вибори в липні 1993 р. остаточно поклали край 38-річному періоду правління ЛДП, коаліційний уряд очолив представник родової аристократії Моріхіро Хосакава (1938 р. нар.), котрого висунула на цей пост щойностворена Партія нових рубежів (Сінсінто). Серед парламентарів від неї більше половини становили колишні члени ЛДП, напередодні виборів 1993 р. останню залишила ще одна група “дисидентів” ліберальної орієнтації, що спиралася на представників бюрократичного апарату і створила Нову партію-ініціативу (Сакігаке). Організаційна криза не оминула й другу за впливовістю опозиційну партію Комейто, з неї виділилося парламентське угруповання центристського спрямування під назвою Нова партія миру.
За таких обставин у червні 1994 р. керівники ЛДП і СПЯ (наступного року вона буде перейменована у Соціал-демократичну партію Японії) досягли угоди про створення коаліційного уряду разом із Сакігаке на чолі з соціалістом Томіїті Муроямою (1924 р. нар.) і за участю п’яти представників СПЯ (з 20-ти міністерських посад). Обрання соціалістичного прем’єр-міністра викликало чимало “шокових хвиль”, насамперед стрибок курсу ієни на світових валютних біржах, і помітно збентежило союзників Японії. Але Т.Мурояма заявив, що продовжуватиме політичний курс ЛДП, ідеологічні розбіжності між нею і СДПЯ стали відносно невеликими, що пояснювалося як світовим процесом зближення неолібералізму і соціал-демократії, так і схожістю електоральних баз обох партій та більш прагматичним зовнішньополітичним курсом соціалістів.
Однак спинити економічну рецесію не вдалося: за 1992-1996 рр. ВНП зріс лише на 6 % (у США - на 22 %), кількість безробітних до кінця 1996 р. збільшилася до 2,12 млн. чол. (3,3 % усього самодіяльного населення). Хоча цей рівень був значно нижчим, ніж у більшості інших західних країн, у Японії він викликав стурбованість. Тоді ж міністерство охорони здоров'я прийшло до висновку, що з 2007 р. населення Японії почне скорочуватися, головним чином, у віковому діапазоні від 15 до 65 років, в результаті чого буде гостро не вистачати робочої сили.
Після невдачі СДПЯ у 1995 р. на місцевих виборах і виборах до Палати радників частина активістів ЛДП почала висловлювати сумнів щодо доцільності продовження співпраці з соціалістами. Та й далеко не всі члени СДПЯ зрозуміли і сприйняли політико-ідеологічне зближення з ЛДП, а керівництво партії не змогло достатньо аргументовано пояснити цей об’єктивний процес. 5 січня 1996 р. Т.Мурояма за власним бажанням пішов у відставку, прем’єр-міністром Японії став лідер ЛДП, жорсткий політик і представник “нового консерватизму” Рютаро Хасімото (1937 р. нар.). Він проголосив курс на поступову дерегуляцію економіки, скорочення кількості та повноважень органів державного управління, проведення загальної фінансової ревізії банківської системи країни. З метою упорядкування фінансово-кредитної сфери уряди Р.Хасімото та його наступника (з липня 1998 р.) Кейдзо Обуті (1937-2000 рр.) провели кампанію перевірок банків, запідозрених у співпраці з кримінальними структурами та біржових спекуляціях.
Загалом обидві партії – ЛДП і СДПЯ - продовжили стратегічну співпрацю на загальнодержавному політичному рівні, перша – як хранитель багатого досвіду керівництва країною і ядро урядових коаліцій, друга – як стимулятор посилення соціальної зорієнтованості державної політики. Ліберальним демократам до кінця 90-х рр. вдалося в цілому подолати внутрішньопартійні фракційні розбіжності, у той час як їхній головний політичний конкурент справа – Партія нових рубежів, котра на виборах 1996 р. здобула 142 мандати і сформувала другу за чисельністю фракцію в Палаті представників, невдовзі розпалася.
Значну роль в узгоджувальній політичній системі Японії відіграють організації приватних підприємців: Федерація економічних організацій (Кейданрен), що об’єднує практично всі основні групи японського ділового світу (до неї входять на персональних засадах біля 80-ти провідних представників фінансово-промислових груп, а на колективній – близько 940 компаній і 120-ти фінансово-промислових асоціацій); Японська торговельно-промислова палата (Ніссьо), до котрої входять 1,2 млн. дрібних і середніх фірм, об’єднаних у 489 місцевих торговельно-промислових палатах; Федерація підприємницьких організацій (Ніккейрен), яка займається головно питаннями взаємовідносин труда й капіталу та об’єднує 47 регіональних та 55 галузевих організацій підприємців.
Ще з середини 80-х рр. Японія стала найбільшим кредитором світу, загальна сума її закордонних активів перевищила 1 трлн. дол. Найбільший тоді на планеті валютний запас Японії на сер. 1997 р. становив 218 млрд. дол., але на початку листопада того ж року її разом з іншими розвиненими країнами ПСА вразила гостра фінансова криза. Значною мірою вона була спричинена збільшенням оподаткування промислових кампаній за урядування Р.Хасімото, коли ті викинули за демпінговими цінами на азійські ринки товари, які неможливо було реалізувати вдома. Через обвал курсу акцій припинила свою роботу Токійська фондова біржа, збанкрутувало чимало фінансових компаній та банків. Але вже на початок 1999 р., не вдаючись до великих зовнішніх запозичень, Японія власними силами ліквідувала наслідки фінансової кризи.
Та вже восени 2000 р. країну знову охопили економічні труднощі, що спричинило урядову кризу й призначення у квітні наступного року главою уряду відомого технократа Дзюньїтіро Коїдзумі (1942 р. нар.). Проте широко розрекламована ним програма модернізації японської економіки протягом 10-ти місяців не дала бажаних результатів, оздоровити банківську систему і приватизувати корумповані та марнотратні корпорації в державному секторі на весну 2002 р. не вдалося. За результатами 2001 р. обсяг промислового виробництва упав на 7,9 %, а безробіття сягнуло рекордного за весь повоєнний період рівня – 5,6 %. Лише у 2004 р. окреслилося повільне зростання ВВП (2,9 %), а рівень безробіття дещо знизився (до 4,7 %).
Японія залишається однією з найбільших світових економічних потуг, на неї припадає 12 % промислового виробництва планети і майже 14 % світового ВНП в абсолютних показниках. Країна упевнено посідає перше місце у світі за будівництвом автомобілів (30 %), тракторів, металообробного устаткування, побутової електроніки, роботів (з 720 тис. „працюючих роботів” на планеті на Японію припадає 410 тис.). Частка Японії у світовому виробництві кольорових телевізорів становить більше 60 %, сталі - більше 14 %, штучних волокон - більше 12 %.