24. Тоталітарний режим в кндр та його ядерна програма.

Міжнародне становище і внутрішня політика тоталітарного режиму КНДР. Таким чином, обидві корейські держави отримали можливість розвиватися власним шляхом. Північна Корея, що почувала себе в стані війни й дипломатичної ізоляції, ніби замкнулася в мушлі. Над 38-ю паралеллю опустилася «залізна завіса», і мешканці КНДР позбулися будь-якого уявлення про те, що відбувається на решті території планети. Кім Ір Сену знадобилося всього кілька років для розправи зі своїми суперниками, протягом 1956—1958 рр. у Пхеньяні були репресовані як прорадянське, так і пропекінське угруповання (у грудні 1958 р. останні частини китайських «добровольців» залишили КНДР). Посівши позицію рівної віддаленості від Москви й Пекіна, Кім Ір Сен критикував Голову Ради міністрів СРСР Микиту Хрущова (1894—1971 рр.) за поступки США під час Карибської кризи, називаючи їх «умиротворенням імперіалізму», а політику мирного співіснування відкидав з огляду на небезпеку «ідеологічного роззброєння» національно-визвольних рухів.

Поєднавши ідеологію й організацію, партійно-державна влада КНДР здійснила глибокі економічні перетворення, котрі спершу забезпечили високі темпи росту в промисловості (у 1961-1965 рр. і 197Ї-1975 рр. приріст ВНП щорічно становив 9-10 %) і рівність у доходах, досить низькі безробіття й інфляцію, створення базових галузей важкої промисловості й вихід на світовий ринок із її продукцією. Однак після 1980 р. економічна ситуація в країні почала погіршуватися, метод військової мобілізації (ударні бригади, «блискавичні війни», «200-денні бої», кампанії «Летючого Коня», «Трьох Революційних бригад» та ін.) вже не спрацьовував. Темпи приросту щорічно падали на 2 %, не вистачало продуктів харчування, сировини, нафти (з 1990 р. СРСР а потім і Росія припинили надання дешевих кредитів і недорогої нафти), вугілля, електроенергії й товарів народного споживання, великий торговельний дефіцит посилив економічну стагнацію. Нестача добрив, палива і природні катаклізми останніх років (наприклад, повені 1995—1996 рр.) призвели до скорочення виробництва зерна більш ніж на 1 мли. т порівняно з тим, що має збирати країна, аби відповідати хоча б мінімальним міжнародним вимогам. У країні десятиліттями зберігалася система нормованого забезпечення населення продовольством і товарами народного споживання (до 2003 р.).

З метою збереження політичної стабільності класичного тоталітарного режиму (навіть напр. XX ст. у КНДР було 120 тис. політв'язнів, не лише за критику на адресу «Великого Вождя», але й за ненавмисне пошкодження його портрета людина могла потрапити до концтабору) Кім Ір Сен, президент-монарх, організував передачу своєї харизматичної легітимності сину - Кім Чен Іру (1942 р. нар.). Ще у вересні 1973 р. той став секретарем ЦК ТПК, а наступного року був обраі-гай членом політбюро й офіційно висунутий наступником Кім Ір Сена, з грудня 1991 р. він — Верховний головнокомандувач п'ятою за чисельністю у світі, більш, ніж мільйонною Корейською народною армією (у квітні 1992 р. отримав звання маршала), а у квітні 1993 р. V сесія Верховних народних зборів (687 місць) призначила його головою Державного комітету оборони КНДР. Через п'ять років остання посада була проголошена найвищою в країні, при цьому пост президента, як повідомляли світові інформаційні агентства, буде або скасований, або ж, швидше всього, «назавжди збережеться в Конституції за батьком нації Кім Ір Сеном».

Військові шати офіційної посади сучасного лідера КНДР не випадкові, оскільки згідно «ідей чучхе» країна постійно готується до самостійних військових дій проти США, Республіки Корея та будь-яких їхніх союзників на півострові. З урахуванням досвіду Корейської війни 1950—1953 рр., яка відбувалася за авіаційної переваги супротивника, в країні побудовані підземні склади, командні пункти, електростанції, заводи й навіть аеродроми. 12 березня 1993р. КНДР пригрозила вийти з Договору про нерозповсгодження ядерної зброї (ДНЯЗ, підписала його під тиском Кремля лише 12 грудня 1985 р.) на знак протесту щодо американо-півдсннокорєйських військових маневрів «Тш спіріт», які проводилися щороку з червня 1976 р. Щоправда, КНДР припинила процес виходу з ДНЯЗ у червні того ж року в обмін на зобов'язання США утримуватися від загрози або використання сили і втручання у внутрішні справи Пхеньяна.

Але вже 13 червня 1994 р. КНДР оголосила про намір вийти з МАГАТЕ, звинувачуючи його у припиненні технічної допомоги, лише місія екс-президента США Джиммі Картера [1977—1981 рр.] до Пхеньяна дозволила тоді розрядити обстановку. Кім Ір Сен погодився на відновлення інспекцій МАГАТЕ і демонтаж ядерних реакторів у Йонгбйонг (існували непрямі докази того, що з відпрацьованого палива був вилучений плутоній, достатній для виготовлення 4—5 ядерних бомб) в обмін на побудову двох легководневих реакторів вартістю $4 млрд., щорічні поставки 500 тис. т нафтопродуктів до введення в дію першого реактора (2003 р.) та зобов'язання Білого Дому не застосовуватися ядерну зброю проти КНДР. 21 жовтня 1994р. ці домовленості були формалізовані в підписаній у Женеві двосторонній Рамковій угоді, а вже наприкінці 1995 р. нафтопродукти почали надходити до КНДР, водночас Японія, СПІА і Південна Корея розпочали гуманітарні поставки рису.

Проте в серпні 1998 р. КНДР успішно випробувала балістичну ракету середньої дальності «Тепходоп» з радіусом дії 1700—2000км (нині триває робота над створенням ракети «Тепходон-2», яка, за даними американської розвідки, може мати дальність польоту до б тис. км), а на початку жовтня 2002 р. північнокорейське керівництво офіційно зізналося в тому, що в порушення Рамкової угоди не припинило реалізацію ядерної програми. Президент США Джордж Буш-молодший (1946 р. нар.) тоді зарахував КНДР до країн «осі зла» й припинив постачання нафти, Пхеньян у відповідь відновив роботу ядерного реактора в Йонгбйоні й вислав із країни інспекторів МАГАТЕ; 10 січня 2003 р. КНДР стала першого державою, що вийшла з ДНЯЗ.

За посередництва китайської дипломатії 27—29 серпня 2003 р., 25— 28 лютого і 23—26 червня 2004 р. у Пекіні відбулося три раунди шестисторонніх переговорів (КНР, Росія, КНДР, Республіка Корея, США І Японія) щодо північнокорейської ядерної програми, котрі хоча й не принесли конкретних результатів, увінчалися взаємною згодою про створення без'ядерної зони на Корейському півострові. Але СІНА категорично не погоджувалися на укладення пакту про ненапад із режимом Кім Чен Іра в обмін на згортання ядерної програми КНДР, наполягаючи на її припиненні в якості безумовного першого кроку. У відповідь 10 лютого 2005 р. північнокорейський міністр закордонних справ офіційно заявив про створення в країні ядерної зброї «для самооборони» і вихід Пхеньяна із шестисторонніх переговорів.

Проте під тиском гострої економічної кризи й зусиль дипломатії КНР, що ставило під загрозу ефективність і легітимність тоталітарного режиму в очах населення КНДР, Пхеньян погодився повернутися за стіл шестисторонніх переговорів у Пекіні. 26 липня — 7 серпня і 13 — 19 вересня 2005р. відбулося два етапи четвертого раунду переговорного процесу, на котрих, як здавалося, стався якісний прорив у вирішенні проблеми: сторони підписали заяву про відмову КНДР від продовження ядерної програми й повернення країни в ДНЯЗ та поновлення нею співпраці з МАГАТЕ в обмін на гарантії безпеки з боку США, постачання великих обсягів електроенергії (2 млн. кВт) Республікою Корея та допомогу учасників переговорів у спорудженні легководневого реактора для мирного виробництва електроенергії.

Але вже наступного дня після підписання спільної заяви — 20 вересня 2005 р. представник МЗС КНДР задекларував, що його держава не має наміру згортати свою військову ядерну програму до отримання ядерного ректора на легкій воді, а через місяць радник Президента СІЛА з національної безпеки Стівен Хедлі під час робочого візиту до Москви наголосив, що США не збираються встановлювати дипломатичні відносини з КНДР у найближчому майбутньому, навіть у разі дійсної відмови Пхеньяна від ядерної програми. Для урегулювання ситуації 9 листопада 2005 р. у Пекіні почав роботу п'ятий раунд шестисторонніх переговорів, на котрому південнокорейська делегація запропонувала пакетний і синхронізований у часі варіант вирішення ядерної проблеми на півострові.

Правова система КНДР побудована на системі німецького цивільного права з елементами японської системи й комуністичної теорії права; в країні не допускається перегляд законодавчих актів у судовому порядку, до того ж КНДР не визнала обов'язковою юрисдикцію Міжнародного суду ООН. В адміністративному відношенні мононаціональна країна поділена на 9 провінцій і 3 міста з провінційним статусом — Косон, Нампхо і Пхеньян.