40. Деколонізація Індостану і утворення незалежних держав.

Після закінчення Другої світової війни в Британській Індії розпочався економічний спад, спричинений закриттям військових підприємств і скасуванням військових замовлень, демобілізацією понад 2 млн. військовослужбовців, що в основній масі поповнили ряди міських безробітних. Великий резонанс викликав судовий процес над солдатами й офіцерами створеної японцями в 1942 р. Індійської національної армії, оскільки більшість індійців не вважала звинувачених у державній зраді злочинцями і піддавало сумніву правомочність британського суду. Але апогеєм визвольних виступів у колонії стало повстання військових моряків Бомбея в лютому 1946 р., вони вимагали ліквідувати національну дискримінацію, поліпшити харчування й не затримувати демобілізацію. На кораблях було спущено англійські прапори і піднято прапори Індійського національного конгресу (засн. 1885 р.) та Мусульманської Ліги (засн. 1906 р.), відряджені проти повсталих солдати-індуси відмовилися стріляти в моряків і перейшли на їх бік, у Бомбеї розпочався загальний страйк. Разом із економічними з’явилися й політичні вимоги: виведення колоніальних військ з Індонезії та звільнення політичних в’язнів. На придушення виступів у Бомбеї влада кинула сформовані з англійців Ессекський та Лестерський полки. Підкорившись заклику ІНК та Мусульманської Ліги, які з самого початку подій займали сторонню вичікувальну позицію, 23 лютого військові моряки склали зброю під гаслом “Ми здаємося Індії, а не Англії”.

У зв’язку із загостренням антибританських настроїв у Індії та розгортанням національно-патріотичного руху, ще 19 лютого 1946 року прем’єр метрополії К.Етлі виступив із заявою про збереження територіальної єдності колонії, котра мала перетворитися в конфедерацію напівнезалежних провінцій і князівств із широкою автономією. ІНК у загальних рисах погодився із запропонованим проектом, але проти виступила Мусульманська Ліга, лідер якої Мохаммед Алі Джинна (1876-1948 рр.), остерігаючись “розчинення” мусульман серед численно переважаючих індусів, вимагав чіткого визначення кордонів майбутньої мусульманської держави. Віце-король Індії лорд Арчібальд Уейвел запропонував створити тимчасовий уряд Індії, в якому місця були б розподілені між ІНК і Мусульманською Лігою в пропорції 40 % до 40 % при збереженні 20 % місць за представниками інших політичних сил. Ліга відмовилася прийняти цей проект, і в серпні 1946 р. без її участі було створено тимчасовий уряд Індії на чолі з Джавахарлалом Неру (1889-1964 рр.). Після цього М.Джинна оголосив про початок прямої боротьби за створення на території Індії мусульманської держави Пакистан.

Створення уряду без участі найвпливовішої мусульманської партії викликало численні сутички між індусами та мусульманами, оскільки останні відчули себе ошуканими. Недовіра в стосунках між мусульманами та індусами вихлюпнулася ще 16 серпня 1946 р. погромами індуських кварталів Калькутти, у відповідь індуси вчинили погроми мусульман у Біхарі. Через неможливість припинити міжрелігійну ворожнечу Лондон змушений був піти на дальші поступки. Прибувши навесні 1947 р. до Індії, новий віце-король лорд Луїс Маунтбеттен у червні опублікував план передачі влади місцевим представникам у розмежованій на Пакистан та Індійській Союз колонії. Передбачалося, що князівства окремо будуть вирішувати, куди їм вступати, а обидві новостворені країни початково будуть британськими домініонами. Було вирішено, що повну незалежність ці країни отримають після того, як приймуть власні конституції. План був дуже слабо опрацьований у питанні розмежування індуських та мусульманських територій. Одразу ж після оприлюднення плану лорда Маунтбеттена розпочалися збройні сутички на спірних територіях спільного проживання мусульман та індусів. Особливо жорстокі погроми відбулися в Пенджабі та Бенгалії.

Про припинення англійського правління в Індії та офіційний поділ країни було оголошено 15 серпня 1947 р. Король Георг VI позбувся титулу імператора Індії, а лорд Л.Маунтбеттен став генерал-губернатором із повноваженнями, що поширювалися лише на Індійський Союз й були дійсними тільки до 31 березня 1948 р. Генерал-губернатором Пакистану став А.М.Джинна, Індія та Пакистан залишилися в Британській Співдружності, хоча вже на першому засіданні заявили про свою особливу позицію, засудивши практику расової дискримінації в Південній Африці.

Після поділу колонії на два домініони в порівняно кращій ситуації опинився Індійський Союз, на його долю припало майже 90 % розвіданих корисних копалин, 90 % текстильної та цукрової промисловості, більшість заводів із виробництва будматеріалів. Водночас після від'єднання Пакистану в Індії став відчуватися брак бавовни, джуту та деяких продуктів, передусім хліба. Офіційне розмежування не припинило збройного протистояння в районах змішаного розселення індусів і мусульман, особливо напруженою була ситуація в трьох великих князівствах, де більшість населення належала до релігії, відмінної від віросповідання правлячої верхівки.

У князівстві Джунагад (півострів Катьявар), яке було населене на 80 % індусами, правитель-мусульманин оголосив про приєднання до Пакистану. Це викликало обурення місцевого населення, чим негайно скористалася Індія, ввівши 12 вересня 1947 р. до князівства свої війська. Днем пізніше індійські війська зайняли князівство Хайдарабад, нізам якого вирішив приєднати своє володіння до Пакистану, або ж отримати статус домініону нарівні з Індією та Пакистаном.

Інакше складалася ситуація у князівстві Джамму і Кашмір (на санскриті – „море Кашьяпа” – на честь міфічного героя): хоча мусульмани становили 78 % його населення, а в Кашмірській долині навіть 94 %, махараджа вирішив приєднати своє володіння до Індії. Ситуація ускладнювалися й тим, що один з чільних керівників Національного Конгресу - Дж.Неру по матері був вихідцем із Джамму і Кашміра, й проблема приналежності цієї території певною мірою була питанням особистого престижу. 22 жовтня з території Пакистану до князівства увійшли племінні формування пуштунів і таджиків-дарі, які після недовгого опору індуського ополчення наблизилися до столиці князівства Срінагар (на санскриті – „священне місто”). Махараджа звернувся за допомогою до Індії й підписав з нею 27 жовтня угоду про добровільне приєднання князівства до Індійською Союзу, після чого до Джамму і Кашміру вступили індійські війська.

Тим часом, у північній частині Джамму і Кашміру (приблизно третина регіону) було проголошено державу Азад Кашмір (Вільний Кашмір), яка приєдналася до Пакистану. Зайнявши Срінагар, індійські десантники спробували захопити Азад Кашмір, але після появи в травні 1948 р. на території князівства регулярних пакистанських військ, змушені були зупинитися на лінії рік Раві та Чінаб. 13 серпня 1948 р. Рада Безпеки ООН прийняла спеціальну резолюцію про припинення вогню в Кашмірі й запропонувала провести на спірній території плебісцит, попередньо вивівши з неї індійські війська та пакистанські сили. Оскільки обидві сторони відмовилися прийняти цю пропозицію, протистояння тривало до 1 січня 1949 р., коли воєнні дії вздовж демаркаційної лінії припинилися. Згідно конституції 1950 р. регіон отримав більше автономії, ніж решта Індії, проте все ж визнається штатом Джамму і Кашмір й бере участь у виборах до Народної асамблеї на загальних підставах.

Бої в спірних прикордонних районах супроводжувалися погромами індусів та мусульман на всій території обох держав. У ході масових зіткнень на етнорелігійному грунті, за різними оцінками, загинуло від 500000 до 700000 осіб, змушені були залишити місця свого проживання 6 млн. мусульман і 4,5 млн. індусів. Особливо постраждав Пенджаб, де зупинилася промисловість і зосталися не засіяні поля, а регіон було поділено на дві частини, східна з котрих стала індійським штатом, а західна – пакистанською провінцією. Криваві події навколо державного розмежування спричинили зростання соціальної напруги всередині Індії. Частина ультранаціоналістів звинувачувала керівництво ІНК у пасивності й неефективній політиці, що в результаті призвело до втрати спірних територій. 30 січня 1948 р. член "Хінду махасабха" Натурам Годсе вбив засновника ІНК і “батька” незалежної Індії Махатму Ганді (1869-1948 рр.), на якого націоналісти покладали відповідальність за "неготовність" країни до збройного протистояння з мусульманами.