81.Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Австралії після Другої світової війни.

Географічне розташування Австралії на околиці велетенської Азії ставило під сумнів її виживання в якості форпоста “білої цивілізації”. До Другої світової війни країна в економічному й військово-політичному відношеннях була тісно пов’язана з Великою Британією, але після капітуляції Франції перед гітлерівською Німеччиною наприкінці червня 1940 р. Лондон попередив уряди Австралії й Нової Зеландії, що вони повинні шукати захисту у США. Із захопленням японцями в лютому 1942 р. головної британської військово-морської бази в Сінгапурі Австралія опинилася безборонною перед ворогом. Лише прибуття верховного командувача союзними військами в південно-західній частині Тихого океану американського генерала Дугласа Макартура й контингенту військ США, чий штаб розташувався в Мельбурні, заспокоїли громадськість.

21 січня 1944 р. була укладена Австрало-новозеландська угода, що передбачала обмін інформацією та фактами, які викликали обопільну зацікавленість, а також створення постійного секретаріату для співпраці у вирішенні проблем повоєнного устрою в АТР. Обидві країни тоді задекларували намір заснувати спеціальну міжнародну організацію для безпеки Тихого океану й запросили зацікавлені країни приєднатися до угоди. Однак провідні держави антигітлерівської коаліції розцінили тоді цю угоду як внутрішньополітичний аспект життя Британської імперії й не надали їй великого значення.

Тому справжнім початком самостійної австрало-новозеландської дипломатії стала угода від 6 лютого 1947 р. про створення Південно-тихоокеанської комісії для сприяння соціально-економічному розвиткові народів Океанії. Тоді її підписали також представники Великої Британії, Нідерландів, США і Франції. З часом Лондон і Амстердам вийшли з комісії, котра поповнилася представниками 22-х нових незалежних держав і несамоврядних територій, перетворившись у Тихоокеанське співтовариство.

Післявоєнний економічний бум спричинив нестачу робочої сили в Австралії й пом’якшення іміграційного законодавства. Головну роль у тогочасному й сьогоднішньому політичному житті країни відіграють три партії: Австралійська лейбористська партія (заснована у 1891 р., лідер – Кім Бізлі), Національна партія (створена у 1916 р., керівник – Джон Андерсон) і Ліберальна партія Австралії (заснована у 1944 р., лідер – Джон Говард, нині - правляча). Останнім часом у якості “третьої сили” у змаганні між Лейбористською та коаліцією Національної й Ліберальної партій виступає створена в 1977 р. на базі лівого крила лібералів Австралійська демократична партія (лідер – Мег Ліс).

Сполучені Штати з великим небажанням пішли на розширення своїх зобов’язань у південній частині Тихого океану, погодившись на паралельне з мирним договором із Японією створення військово-політичного блоку ANZUS (Australia, New Zealand, United States) у вересні 1951 р. У свою чергу, Австралія стала однією з небагатьох країн, які суттєво підтримали США в Корейській війні (4,5-тисячний контингент), а на початку 60-х рр. ХХ ст. після заснування Малайзії Канберра підтримала Велику Британію у конфронтації з Індонезією. Побоювання експорту комуністичної революції Пекіном спричинило активну участь Австралії у підготовці Організації договору Південно-Східної Азії (вересень 1954 – червень 1977 рр., South-East Asia Treaty Organisation) за участю США, Великої Британії, Франції, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін і Пакистану.

Австралійський уряд прагнув довести Вашінгтону, що на нього можна покластися у вирішенні міжнародних проблем, і взяв участь у В’єтнамській війні. Але відрядження на неї новобранців викликало суперечливу реакцію всередині країни й спричинило перемогу на парламентських виборах у грудні 1972 р. Лейбористської партії. Новий прем’єр-міністр Едуард Гоу Уїтлем обіцяв краще ставлення до аборигенів, надання державної незалежності Папуа-Новій Гвінеї, дипломатичне визнання КНР, припинення військово-фінансової допомоги сайгонському режиму та проамериканському урядові Камбоджі й боротьбу з расизмом усередині Співдружності, а також жорсткіший урядовий контроль над оброблювальною промисловістю.

У перші два роки перебування при владі лейбористський уряд поставив собі за мету забезпечити скорочення розриву в соціальних стандартах між корінними австралійцями та імігрантами, зокрема, щодо отримання вищої освіти та застрахованої служби охорони здоров’я. Але розширення соціальних програм спричинило зростання інфляції, загострене світовою енергетичною кризою 1974 р. Коли лідер опозиційної Ліберальної партії Джон Малькольм Фрейзер зібрав у листопаді 1975 р. достатньо голосів, щоб загальмувати прийняття бюджету, генерал-губернатор Джон Керр, який представляв королеву Єлизавету ІІ (з 6 лютого 1952 р.) і мав лише теоретичні повноваження, вирішив ними скористатися й відправив Уітлема у відставку з посади прем’єр-міністра.

За урядування Д.М.Фрейзера (1975-1983 рр.) австралійське суспільство стало поляризованішим, один австралієць із 6-ти в той час жив у бідності чи майже біля межі бідності. Безплатна медична допомога надавалася лише біднякам, які були визнані такими після перевірки їхньої спроможності, чи пенсіонерам за старістю. Але на міжнародній арені уряд Д.М.Фрезера продовжував курс лейбористів, приступивши до втілення доктрини “Австралія – середня держава”, що передбачала першочергове забезпечення національних інтересів.

У березні 1983 р. ліберально-національна коаліція зазнала поразки на загальних виборах, і лейбористи повернулися до влади (до березня 1996 р.). Перебування їхнього лідера Роберта Джеймса Лі Хоука на посаді прем’єр-міністра позначилося примиренням між діловими колами та профспілками, федеральний уряд відігравав роль третейського судді. Експансивний характер і впевненість у відстоюванні спільних для австралійців цінностей (національна система охорони здоров’я, залучення іноземних інвестицій, боротьба з корупцією та ін.) зробили Р.Хоука на якийсь час найпопулярнішим прем’єр-міністром в історії Австралії.

Лейбористи сповідували філософію ринкової економіки, послаблення державного протекціонізму стосовно національної промисловості та збільшення процентних ставок і утримання грошових надходжень під своїм контролем. Економічні труднощі початку 90-х рр. ХХ ст. спричинили зміну лідера правлячої партії, яким став Поль Кітінг, що з мінімальною перевагою забезпечив перемогу своєї партії в березні 1993 р.

На початку ХХІ ст. Австралія являє собою країну зі складною космополітичною культурою, де збереглася расова упереддженість щодо азійських імігрантів. За показниками кінця 90-х рр. ХХ ст. країна посідала 13-е місце серед учасників Організації економічної співпраці та розвитку (створена у грудні 1960 р. і об’єднує 28 економічно розвинених держав та ЄС у якості особливого члена). Хоча рівень інфляції за споживчими цінами знизився до 1,8 %, безробіття складало 756 тис. чол. на 19,5 млн. чол. населення, а зовнішній борг збільшився до 222 млрд. австралійських доларів.

Таким чином, для сучасної Австралії характерна парадоксальна ситуація: з одного боку країна відноситься до найрозвиненіших в економічному відношенні з ВВП на душу населення у $ 22200 і середньою тривалістю життя населення 79,75 років, а з іншого – зберегла деякі ознаки країн, що розвиваються: сировинні продукти (кам’яне вугілля, глинозем, залізна руда, цинк, мідь, нікель, алмази та ін.) складають головну статтю її експорту, продукція обробної промисловості не витримує конкуренції з відповідними товарами з ЄС, США і Японії, а в найголовніших галузях панує іноземний капітал.

Щоправда, останніми роками в Австралії структурна перебудова економіки з орієнтацією на виробництво складнішої техніки і стабільними 4-відсотковими темпами приросту.