85.Інтеграційні процеси в Латинській Америці.

З перших років іспано-португальського завоювання про Латинську Америку пішла слава, як про континент із казково багатими надрами та щедрою тропічною природою, що дозволяє вирощувати каву, какао, цукрову тростину, бавовник і тютюн. Тому й до сьогоднішнього дня у світовій економіці за латиноамериканськими державами зберігається роль експортерів мінеральної сировини та продуктів сільського господарства. Але континент відстає від деяких інших регіонів за ступенем розвіданості території (пошукові роботи проведені лише на 1/5 території).

Кожна країна Латинської Америки спеціалізується на експорті кількох видів сировини і продуктів, від котрих безпосередньо залежить її добробут. Бразилія постачає на світовий ринок залізну руду (2-е місце за видобутком у світі), олово (2-е місце), марганцеву руду (3 місце), каву, какао і сою; Аргентина – м’ясо, шерсть і пшеницю (половина всього експорту Латинської Америки), Чилі – мідь (1 місце), селітру і молібден (2 місце) та фрукти; Перу – руди кольорових металів (2-е місце у світі за видобутком срібла, 4-е – цинку і свинцю). Ямайка, Сурінам і Гайана входять до числа головних виробників бокситів.

Внаслідок індустріалізації в структурі оброблювальної промисловості в останні десятиліття відбулися значні зміни. В загальній вартості продукції галузі виросла частка важкої промисловості (з 41 % в 1960 р. до 65 % на поч. 90-х рр.), на провідні позиції в 70-і рр. вийшли металообробка і машинобудування, в структурі останнього збільшилося значення суднобудування (Бразилія увійшла до п’ятірки найбільших суднобудівників), виробництва докомотивів, літакобудування, електроніки і виробництва автоматичних станків та комп’ютерів. У країнах-експортерах нафти (Венесуела, Мексика), а також Аргентині, Бразилії та Колумбії помітного розвитку набула нафтохімія – виробництво пластмас, синтетичних волокон, каучука, полімерів.

Але відносно різнобічну промисловість вдалося побудувати лише трьом латиноамериканським гігантам – Аргентині, Бразилії та Мексиці, де навіть з’явилися мікроелектроніка, робототехніка, аерокосмічна і ядерна енергетика. Цих же країн торкнулася “зелена революція”, але в цілому передові галузі економіки в Латинській Америці поєднуються з відсталим сільським господарством. Незважаючи на проведені в 60-70-і рр. ХХ ст. в багатьох країнах аграрні реформи, землеволодіння все ще характеризується тут двополюсною системою: на одному полюсі – величезні латифундії (1 % латифундистів і досі володіє ледве не третиною угідь) з їхнім нераціональним використанням земельного фонду, відсталими аграрними відносинами та низьким виходом аграрної продукції на одиницю площі; на другому – великі маси малоземельних і безземельних селян.

Наслідки традиційної для Латинської Америки монокультури виявляються й досі – на 10 продуктів припадає ¾ вартості усієї продукції рослинництва, в котрому провідну роль відіграють зернові (в ряді країн Центральної Америки і Карибського басейну – кава, цукрова тростина і банани). Зостається порівняно низьким і агротехнічний рівень сільського господарства: на початку 90-х рр. за кількістю тракторів на 1 тис. зайнятих у сільському господарстві регіон відставав від розвинених капіталістичних країн у 8 разів, до того ж більше 2/3 тракторного парку зосереджено в Бразилії, Аргентині та Мексиці. У малих країнах, як і раніше, поширені плуг і мачете.

Загалом на країни Латинської Америки припадає 15 % світового виробництва м’яса, 18 % - кукурудзи, 19 % - бавовни, 21 % - фруктів, а найважливішими сільськогосподарськими районами є Мексіканське нагір’я, аргентинська пампа та східне узбережжя Бразилії. Близько 4/5 усієї продукції сільського господарства виробляється в 5-ти країнах – Бразилії, Мексиці, Аргентині, Венесуелі та Колумбії. Зокрема, Бразилія посідає перше місце у світі з виробництва цитрусових, тропічних фруктів, кави, цукрової тростини, друге – з вирощування бананів, сої, виробництва яловичини і курятини.

Ідея здійснення імпортзамінюючої індустріалізації, тобто створення власного машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення потреб економічного розвитку, виникла відразу ж по завершенні Другої світової війни. Спершу для реалізації цього масштабного завдання був обраний шлях одержавлення (через викуп чи безпосередню націоналізацію) значної частини економіки. У Мексиці цей процес припав на роки президенства Алемана Вальдеса (1946-1952 рр.), в Аргентині – Хуана Перона (1946-1955 рр.), в Бразилії – Жетуліу Варгаса (1930-1945, 1951-1954 рр.), в Чилі – Гонсалеса Відели (1946-1952 рр.). Це дало змогу до кінця 50-х рр. ХХ ст. збільшити виробництво промислової продукції порівняно з довоєнним періодом у 2,5 рази. Широка націоналізація іноземної власності (під виглядом “мексиканізації”, “венесуелізації”, “колумбізації”, “аргентинізації”) та галузей інфраструктури продовжилася і в 60-70-х рр.

Однак у 80-і рр. минулого століття Латинську Америку вразила криза платоспроможності, що почалася з Мексики (1982 р.) і швидко поширилася на інші країни, в 1989 р. зовнішній борг сягнув 430 млрд. дол., більш ніж у 4 рази перевищивши суму товарного експорту, частка виплат лише процентів за позиками поглинала 35 % валютної виручки від експорту. Проблема зовнішньої заборгованості була породжена слабкістю внутрішніх джерел накопичення, витрачанням іноземних позик на невиробничі цілі, космополітизмом латиноамериканських олігархічних груп, зростанням частки приватних (дорожчих) зовнішніх кредитів.

МВФ і МБРР обумовили надання нових кредитів проведенням латиноамериканськими країнами глибоких реформ у неоліберальному дусі:

- скорочення бюджетних витрат на утримання держсектору і управлінського апарату та здійснення соціальних програм;

- максимальна приватизація держпідприємств, особливо збиткових;

- припинення втручання держави в інвестиційну політику, валютні та зовнішньоторговельні операції;

- надання пільгових умов для національного та іноземного приватного капіталу;

- зниження торговельних бар’єрів.

На виконання цих умов, що означало кардинальну зміну стратегії розвитку регіону, пішло так зване “втрачене десятиліття” (сер. 80 – сер. 90-х рр.), яке супроводжувалося різкою поляризацією суспільства, концентрацією прибутків і ростом злиденності до небачених раніше розмірів. Але загалом удалося взяти під контроль інфляцію (в 1995 р. – 25 %), окреслилося зростання ВВП до 3 % у рік. Щоправда, економічне пожвавлення початку 90-х рр. було дещо зіпсоване крахом мексиканського песо наприкінці 1994 р. (внаслідок штучного завищення його курсу), яке мало серйозні наслідки і для Аргентини, Бразилії та Перу.

Однак масована зовнішня допомога з боку США і МВФ сприяла швидкому подоланню кризи: в 1997 р. Мексика і Аргентина вийшли на більш, ніж 5 % ріст ВВП, а Бразилія за його обсягом (850 млрд. дол., за паритетом купівельної спроможності – 1,057 трлн. дол. у 1999 р.) впевнено посіла друге місце в Західній півкулі після США. Перспективи зростання в інших країнах регіону, передусім у Чилі, Болівії, Уругваї, Перу та Венесуелі, також видаються вповні хорошими, хоча більшість з них все ще вкрай чутливі до зовнішніх шоків на зразок валютної кризи в Південно-Східній Азії 1997-1998 рр. чи підвищення процентних ставок у США. Основне питання для Латинської Америки полягає не в поверненні до “політики розвитку” на кшталт 60-70-х рр., а в тому, як продовжити макроекономічну реструктуризацію 80-90-х рр.

Країни Латинської Америки першими у “третьому світі” стали на шлях економічної інтеграції, коли в 1960 р. були організаційно оформлені торговельно-економічні угруповання – Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай та Чилі) й Центральноамериканський спільний ринок (Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа, Сальвадор). Зі створенням у 1968 р. Карибської асоціації вільної торгівлі, що об’єднала як самостійні на той час держави (Барбадос, Гайана, Трінідад і Тобаго, Ямайка), так і британські володіння (Антігуа, Беліз, Гренада, Домініка, Монтсеррат, Сент-Вінсент, Сент-Люсія, Сент-Крістофер і Невіс), в інтеграційному процесі взяли участь майже всі країни регіону.

Його кінцевою метою було формування спільного латиноамериканського ринку шляхом поступового зниження взаємних митних зборів, ліквідації торговельних, валютних та інших обмежень у взаємній торгівлі, запровадження єдиного зовнішнього тарифу відносно третіх держав. Фінансувати регіональні проекти мав Міжамериканський банк розвитку (створений у грудні 1959 р. країнами – членами ОАД), при котрому в 1964 р. був заснований Інститут інтеграції Латинської Америки.

Але вже з середини 60-х р. ХХ ст. інтеграційний процес почав уповільнюватися і пішов не шляхом злиття існуючих угруповань, а їхньої фрагментації. Внаслідок суперечностей усередині ЛАВТ виникло два формування: Ла-Платська (Аргентина, Болівія, Бразилія, Парагвай і Уругвай) і Андська (Болівія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Перу і Чилі) групи . Андська група 1 жовтня 1992 р. була реорганізована у Співдружність андських держав і отримала „друге дихання”. У 1978 р. був оформлений Амазонський пакт (Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Еквадор, Колумбія, Перу та Сурінам), багато в чому схожий за своїми обмеженими завданнями на Лаплатську групу. В 1980 р. ЛАВТ була реорганізована в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (спостерігачами в ній стали Португалія та Куба), котра ставила скромніші цілі.

Черговий інтеграційний бум у регіоні почався зі створенням 26 березня 1991 р. Спільного ринку країн Південного конусу (МЕРКОСУР) за участю Аргентини, Бразилії, Парагваю та Уругваю (асоційовані члени – Болівія і Чилі). З початку 1995 р. він перетворився у практично перший латиноамериканський митний союз, найбільший у “третьому світі”. Остаточно спільний ринок зазначених держав має сформуватися до 2006 р.

Мексика, Венесуела і Колумбія активізували свою участь у підписаному в 1992 р. Північноамериканському договорі про вільну торгівлю (НАФТА) за провідної ролі США і Канади. Він передбачає повне нівелювання і злиття національних ринків протягом 15 років. Принципову згоду на приєднання до НАФТА висловили Бразилія, Коста-Ріка, та Ямайка, а зі вступом до угоди про асоціацію з НАФТА у січні 1996 р. Чилі почався процес формування “американської зони вільної торгівлі від Аляски до Тьєра-дель-Фуего”. На черговому “саміті Америк” у Квебеку в квітні 2001 р. за участю глав держав і урядів 34-х країн було прийнято принципове рішення про створення до 2005 р. континентальної зони вільної торгівлі. Латиноамериканська економічна інтеграція стала об’єктом прискіпливої уваги і Євросоюзу. В грудні 1995 р. у Мадриді між ЄС і МЕРКОСУР була укладена угода про організацію в першому десятилітті ХХІ ст. спільної зони вільної торгівлі.

Однак процес формування Панамериканської зони вільної торгівлі (FTAA) виявися вкрай драматичним і суперечливим. На „саміті Америк” 5-6 листопада 2005 р. в аргентинському місті Мар-дель-Плата різко загострилися суперечності між США і лідерами Венесуели, Бразилії й Аргентини, що звинувачували Білий Дім у створенні загрози для національних економік латиноамериканських держав. Більшість (29) глав держав разом із Дж. Бушем-молодшим залишили саміт ще до завершення його роботи, задекларувавши намір поновити переговори про створення FTAA у 2006 р.