- •Великі географічні відкриття і формування світової колоніальної системи.
- •Основні типи колоніального управління: Домініони, протекторати, заморські території, коронні колонії.
- •3. Всесвітньо-історична роль колоніалізму.
- •4. Геополітичне розташування, природно-кліматичні умови, ресурси і населення Китаю.
- •5. Виникнення китайської (конфуціанської) цивілізації та особливості її розвитку.
- •6. Синьхайська революція 1911-1912 рр. Й проголошення Китайської республіки.
- •7. Утворення Китайської Народної Республіки.
- •8. Внутрішня і зовнішня політика Мао Цзедуна.
- •9. Особливості “Чотирьох модернізацій” кнр.
- •10. Тайванська проблема: витоки, сутність, перспективи врегулювання.
- •11. Особливості політико-правової системи кнр.
- •12. Географічне розташування, природно-кліматичні умови і заселення Японського ахірпелагу.
- •13. Виникнення і особливості розвитку японської державності.
- •14. Революція „Мейдзі” та її наслідки.
- •15. Політичне й економічне реформування Японії після Другої світової війни.
- •16.Причини, передумови і реалізація “японського економічного дива”.
- •17. Особливості функціонування “політичної системи 1995 року” в Японії.
- •18. „Економічна дипломатія” Японії.
- •19. Природні умови, ресурси і населення Корейського півострова.
- •20. Особливості культурно – історичного розвитку Кореї.
- •21. Утворення кндр і Корейської Республіки.
- •22. Корейська війна 1950-1953 рр. Та її міжнародні наслідки.
- •23. Республіка Корея – один із „азіатських тигрів”.
- •24. Тоталітарний режим в кндр та його ядерна програма.
- •25. Географічне розташування, природні умови і населення Індокитаю.
- •26. Особливості цивілізаційного розвитку в”єтнаму, Лаосу і Камбоджі.
- •27. Здобуття новітньої державної незалежності країнами Індокитаю.
- •28. В”єтнамська війна 1964-1973 рр. Та її міжнародно-політичні наслідки.
- •29. Еволюція комуністичних режимів у Соціалістичній Республіці в”єтнам і Лаоській Народно – Демократичній Республіці.
- •30. Парламентська монархія в Камбоджі.
- •31. Природно-кліматичні умови, ресурси і населення острівних країн Південно-Східної Азії.
- •32. Особливості розвитку острівних країн Південно-Східної Азії.
- •33. Проголошення державної незалежності Індонезії, Філіппін, Малайзії.
- •34. „Новий порядок” генерала Сухарто в Індонезії та його падіння.
- •35. Труднощі переходу до представницької демократії в сучасній Індонезії.
- •36. Особливості політико-правових систем Республіки Філіппіни та Малайзії.
- •37. Асоціація держав Південно-Східної Азії.
- •38. Геополітичне положення, кліматичні умови і населення Індостану.
- •39. Історико-цивілізаційний розвиток Індостану в стародавні часи і за Середньовіччя.
- •40. Деколонізація Індостану і утворення незалежних держав.
- •41. Внутрішня і зовнішня політика Індійського національного конгресу.
- •42. Іднійсько-пакистанський конфлікт: витоки, сутність, перспективи урегулювання.
- •43. Особливості політико-правової системи Ісламської Республіки Пакистан.
- •44. Республіка Індія – „найчисленніша демократія світу”.
- •45. Природо-кліматичні умови, ресурси, населення Малої Азії і Іранського Нагір”я.
- •46. Особливості історико-цивілізаційного розвитку Ірану і Туреччини в стародавні часи та за доби Середньовіччя.
- •47. Утворення Турецької Республіки і реформи Мустафи Кемаля Ататюрка.
- •48. Спроби суспільно-політичної модернізації Ірану за правління династії Пехлеві.
- •49. Особливості політико-правової системи і зовнішньої політики Ісламської республіки Іран.
- •50. Особливості державного ладу і зовнішньої політики Турецької Республіки.
- •51. Курдська проблема в країнах близького і середнього сходу.
- •52. Особливості природно-кліматичних умов, ресурси та етнічний склад населення країн Близького Сходу.
- •53.Близький Схід у світовій історії цивілізації за доби Античності й Середньовіччя.
- •54.Розпад Османської імперії й виникнення Палестинської проблеми.
- •56.Політична система, економіка й культура держави Ізраїль.
- •57. Арабо-ізраїльські війни та їхні міжнародно-політичні наслідки.
- •59. Палестинська автономія й перспективи близькосхідного мирного урегулювання.
- •63. Природно-кліматичні умови, населення й культурно-історичні традиції Магрибу.
- •64. Утворення й особливості розвитку Алжирської Народної Демократичної Республіки.
- •65. Здобуття незалежності Лівією й проголошення республіки.
- •67. Державний лад і зовнішня політика Туніської Республіки та Королівство Марокко.
- •68. Проблема самовизначення Західної Сахари і перспективи її вирішення.
- •69. Географічне районування. Природно-кліматичні умови і ресурси Тропічної та Південної Африки.
- •70. Східна Африка – батьківщина антропогенезу.
- •71. Особливості цивілізаційного розвитку Тропічної і Південної Африки в до колоніальну епоху.
- •72. Деколонізація Тропічної й Південної Африки.
- •73. Ліквідація португальської колоніальної імперії в Африці й вирішення намібійської проблеми.
- •74. Організація Африканської Єдності (Африканський Союз).
- •75. Суспільно-політична орієнтація незалежних держав Тропічної і Південної Африки.
- •76. Причини і наслідки міждержавних та міжетнічних збройних конфліктів у Тропічній Африці.
- •77. Громадянська війна 1967-1970 рр. У Нігерії та вплив на подальший розвиток країни.
- •78. Демократизація політичної системи і економічний розвиток пар,
- •Географічне районування, природні умови та ресурси Австралії й Океанії
- •80.Відкриття й заселення Австралії та Нової Зеланжії європейцями. Проблема інтеграції аборигенів у постіндустріальне суспільство.
- •81.Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Австралії після Другої світової війни.
- •82.“Держава загального добробуту” в Новій Зеландії.
- •83.Природно-кліматичні умови й мінерально-сировинні ресурси Латинської Америки.
- •84.Етнічний і конфесійний склад населення країн Латинської Америки.
- •85.Інтеграційні процеси в Латинській Америці.
- •86. Заселення та найдавніші цивілізації доколумбовської Америки.
- •87. Суспільно-політичний лад і культура Ацтекського царства та Інкської імперії.
- •88. Значення відкриття Америки х.Колумбом для розвитку світової цивілізації.
- •89.Португальська та іспанська колоніальні імперії в Америці.
- •90. Визвольна війна 1810-1826 рр. І конституювання суверенних держав у Лат. Америці.
- •91. «Доктрина Монро» і нові незалежні держави Латинської Америки.
- •92.Мексиканська революція 1910-1917 рр. Та її значення.
- •93.Режим Хуана Домінго Перона та феномен перонизму.
- •94.Фолклендська війна 1982 р. Та її наслідки.
- •95.Особливості зовнішньої та внутрішньої політики Карлоса Менема.
- •96. Кубинська революція 1959 р. Та її міжнародно-політичні наслідки.
- •97. Розроблення і реалізація програми «Союз заради прогресу».
- •98. Військовий режим Августо Піночета та його неоліберальні реформи.
- •99. Демонтаж військово-диктаторської системи й утвердження представницької демократії в Чилі.
- •100. Особливості внутрішньої та зовнішньої політики Уго Чавеса.
- •101. Політичне урегулювання Центральноамериканського конфлікту.
- •104. Політико-правова система й економіка Республіки Перу.
- •105. Особливості політико-правової системи й міжнародного становища Федеративної Республіки Бразилія.
- •107. Внутрішньо-політичне становище і проблема наркобізнесу в Республіці Колумбія.
- •108. Особливості державного ладу й зовнішньої політики Мексиканських Сполучених Штатів.
73. Ліквідація португальської колоніальної імперії в Африці й вирішення намібійської проблеми.
У 1968 р. отримали незалежність іспанські колонії Фернандо-По та Ріо-Муні, які, об’єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею. Останньою з європейських держав, що на поч. 70-х рр. зберігала африканські колонії, була Португалія, проводила активну колонізаційну політику, переселивши до своїх африканських володінь лише у повоєнний період 400 тис. осіб. Першим національно-визвольним рухом у португальських колоніальних володіннях став створений 1956 р. Народний рух визволення Анголи (МПЛА), очолений Аугустіньо Нето, що перебував під сильним впливом марксистської ідеології. У 1961 р. було створено Народний союз Анголи, на основі якого наступного року виник прокитайський Національний фронт визволення Анголи (ФНЛА). У 1966 р. через ідеологічні суперечки з ФНЛА вийшла група Жонаса Савімбі, який утворив прозахідний Національний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА). З 1964 р. проти португальського панування боровся марксистський Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО).
Але, незважаючи на активну партизанську боротьбу незалежницьких патріотичних рухів, влада в португальських колоніях була передана представникам місцевого населення лише після того, як у квітні 1974 р. у результаті безкровної "революції гвоздик" у метрополії від влади було усунуто диктаторський режим Марцелло Каетано. У 1974 р. Португалія визнала незалежність Гвінеї-Бісау, в якій на той час очолювані братами Луїшем і Амілкаром (загинув 20 січня 1973 р.) Кабралами партизани вже встановили контроль над більшою частиною країни. Роком пізніше Португалія надала незалежність Анголі, Мозамбіку, Островам Зеленого мису та Островам Сан-Томе і Прінсіпі.
Хоча 31 січня 1975 р. влада в Анголі була передана уряду, до якого ввійшли представники МПЛА, ФНЛА та УН1ТА, коаліція виявилася винятково нестійкою, і вже в липні почалася урядова криза, а згодом і громадянська війна. Політичний хаос змусив колишню метрополію евакуювати з країни близько 300 тис. білих португальців, котрі, як правило, займали відповідальні технічні посади, після чого більшість промислового сектора Анголи зазнала паралічу. Серед сторін ангольського конфлікту ініціативу відразу ж захопила МПЛА, яка, контролюючи столицю, 11 листопада 1975 р. проголосила створення Народної Республіки Ангола (1247 тис. кв. км, населення – 10 млн. чол. на 2000 р.) на чолі з президентом А. Нето. Під час збройного конфлікту з конкуруючими політичними силами МПЛА користувалися великими поставками зброї та допомогою кубинських військових. На кінець 1975 р. Ф.Кастро вислав до Анголи 15 тис. солдат, відібраних за кольором шкіри, крім того, у Анголі воювало понад 1000 військових радників із СРСР.
Незважаючи на військово-технічну допомогу з боку США та ПАР, ФНЛА й УНІТА терпіли поразку за поразкою, невелика територія на крайньому південному сході Анголи залишилася під контролем УНІТА лише завдяки постійній повітряній підтримці ВПС ПАР та участі південноафриканських командос у боях з урядовими військами та кубинцями. Допомога антикомуністичному руху в Анголі суттєво збільшилася після приходу до влади в США адміністрації Р.Рейгана. Найжорстокіші бої відбувалися в 1987-1988 рр., однак урядовим військам так і не вдалося знищити збройної опозиції, й після згортання програм допомоги від СРСР Луанда змушена була піти на переговори. У грудні 1988 р. почалася евакуація кубинських військ, яка остаточно закінчилася через 3 роки. За посередництвом США та СРСР 31 травня 1991 р. в Лісабоні президент Анголи Жозе Едуарду душ Сантуш і лідер УНІТА Жонас Савімбі підписали угоду про припинення громадянської війни та проведення вільних виборів, які відбулися у вересні наступного року під наглядом представників ООН. Цілком неочікувано на виборах перемогла МПЛА. Не визнавши їхнього результату, Ж.Савімбі продовжив партизанську боротьбу, однак, позбавлений підтримки з боку США та ПАР, не зміг претендувати на колишній вплив (загинув 22 лютого 2002 р.).
Аналогічним чином розвивалася політична ситуація в Мозамбіку (801,5 тис. кв. км, населення – 19 млн. чол.), який проголосив незалежність 25 червня 1975 р. Оскільки до влади в країні прийшла група, очолена відомим своєю марксистською риторикою Саморою Машелом, уже з перших днів незалежності з країни почали виїжджати білі колоністи. Унаслідок відсутності національних кадрів зупинилася частина підприємств, скоротилася площа оброблюваних плантацій, припинили роботу комунальні служби. Додаткового удару економіці країни завдали проведена форсованими темпами непродумана націоналізація, спроби колективізації та політичні репресії. Уже на початку 1976 р. у Мозамбіку почався голод.
Того ж року завдяки значній допомозі та підтримці Родезії на території Мозамбіку було створено Народний рух опору Мозамбіку (РЕНАМО). З часом до підтримки РЕНАМО підключилася ПАР, яка за його допомогою знищувала створені на мозамбіцькій території Африканським національним конгресом (АНК) бази. Великих збитків зазнав Мозамбік через заборону на працю мозамбіцьких шахтарів, накладену урядом ПАР. Під тиском економічних важелів у 1984 р. уряд Мозамбіку змушений був заборонити існування на своїй території тренувальних таборів АНК, а ПАР, у свою чергу припинила допомогу РЕНАМО. Зважаючи на постійні економічні невдачі, уряд Мозамбіку все більше віддалявся від соціалістичної моделі суспільного устрою радянського зразка.
Поворотним моментом в історії країни став 1986 р., коли в результаті авіакатастрофи загинув С. Машел, новий президент Жоакім Альберто Чіссано нормалізував стосунки з ПАР і розпочав мирні переговори з опозицією. Підписання мирної угоди в Римі за ангольською схемою 4 жовтня 1992 р. було прискорене розпадом СРСР. На проведених двома роками пізніше під наглядом ООН виборах з мінімальною перевагою перемогли представники ФРЕЛІМО, але партизанська війна не відновилася.
Останньою колонією Південної Африки, яка тримала незалежність, була Намібія (до 1966 р. — Південно-Західна Африка, 825,5 тис. кв. км, 1,8 млн. чол. на 2000 р.). За рішенням Ліги Націй, з 1920 р. Намібія знаходилася під управлінням ПАС, але після Другої світової війни, незважаючи на неодноразові вимоги ООН та накладені за їхнє невиконання санкції, ПАС відмовився передати цю колонію під міжнародне управління. З 1960 р. в Намібії діяла підпільна прокомуністична Організація народу Південно-Західної Африки (СВАПО), очолена Семом Нуйомою. У 1966 р. СВАПО розпочала проти південноафриканських колонізаторів партизанську війну, проте навіть попри допомогу Анголи, яку рух отримував з 1975 р., не змогла добитися більших успіхів.
Лише у зв'язку з міжнародним тиском та економічною кризою в ПАР, що змусили Преторію скорочувати військові видатки, колонізатори змушені були піти на переговори. У 1988 р. в Женеві представники патріотичних сил та ПАР підписали угоду про поетапне виведення південноафриканських військ із Намібії. У наступному році в країні відбулися вибори, на яких перемогу здобули прихильники СВАПО. 21 березня 1990 р. Намібія проголосила незалежність, а С.Нуйома став її президентом (на останніх виборах 30 листопада – 1 грудня 1999 р. отримав 77 % голосів).