80 Державний лад Швейцарії.

Головні органи Швейцарської Конфедерації – федеральна рада, федеральні збори й федеральний суд. Виконавчим органом є федеральна рада із семи членів, що обираються парламентом строком на чотири роки. Єдине формальне обмеження по складу цього органу полягає в тому, що від кожного кантону може бути вибраний тільки один депутат. Однак фактично склад ради строго обмежується традиціями: наприклад, у ньому обов'язково повинні бути представлені основні географічні райони країни й дві з мовних груп (Франко- та італомовна). З 1959 склад ради по можливості відбивав вплив головних політичних партій. Щороку один зі членів ради обирається президентом Швейцарії, але ця посада не вбрана особливими владними повноваженнями.

Законодавчий орган Швейцарії – федеральні збори – складається із двох палат: ради кантонів, у яку обираються по два представники від кожного кантону й по одному від кожного напівкантону, і національної ради з 200 депутатів, що обираються пропорційно чисельності населення кантонів. Збори обирається строком на чотири роки. Воно має звичайні законодавчі повноваження, однак деякі закони повинні бути схвалені всенародним референдумом.

Федеральний суд Швейцарії перебуває в Лозанні, решт головні урядові органи – у Берні . Федеральний суд виконує функції верховного суду країни, хоча й не може повідомляти федеральні закони неконституційними. Федеральних судів нижчої інстанції ні, оскільки суди кантонів відповідають за застосування федеральних законів на нижчих рівнях. До складу федерального суду входять 26–28 суддів і 11–13 присяжних, що засідають в окремих приміщеннях залежно від характеру розглянутої справи. Члени суду обираються федеральними зборами строком на шість років.

На рівні кантонів виконавча влада здійснюється державним або урядовою радою , у складі якого від 5 до 11 членів на чолі із президентом (Landmann). Члени ради обираються населенням кантонів строком на 4 роки (крім Фрібурга, Аппенцелля- Ауссерродена й Аппенцелля-иннерродена) і в деяких невеликих кантонах працюють на громадських засадах. У більшості кантонів є єдиний законодавчий орган – велика рада , земельна рада , або рада кантону, що також обирається строком на чотири роки. Юридичні органи кантону представлені судами двох або трьох рівнів залежно від розмірів кантону. Більша частина місцевих особливостей швейцарського правосуддя була ліквідована із введенням єдиного загальнонаціонального кодексу цивільного , торговельного й кримінального права в 1942.

81 Особливості міжнародно-політичного становища Швейцарії.

Швейцарія дотримується традиційної політики нейтралітету й тому не вступає в ООН. Однак вона бере участь у роботі всіх спеціалізованих організацій ООН; у Женеві розташовані штаб-квартири Всесвітньої торговельної організації, Міжнародної організації праці, Всесвітньої організації охорони здоров'я, Міжнародного союзу телекомунікацій, Всесвітньої метеорологічної організації й Керування Верховного комісара ООН по справах біженців. Інші організації, що мають основну резиденцію у Швейцарії, - Всесвітня рада церков і Міжнародний Червоний Хрест, заснований швейцарцем Анрі Дюнаном.

Зовнішня політика. Із закінченням Другої світової війни Ліга націй припинила своє існування. Швейцарія прийняла рішення не вступати в новостворену Організацію об'єднаних націй (ООН) і придбала статус спостерігача, що дозволило розмістити в Женеві європейську штаб-квартиру й кілька спеціалізованих організацій ООН, включаючи Міжнародну організацію праці й Всесвітню організацію охорони здоров'я. Швейцарія порахувала , що відмова від вступу в ООН – кращий спосіб зберегти своє незалежне положення нейтральної країни при постійно мінливому співвідношенні сил на світовій арені. Таке рішення зміцнило позиції Швейцарії в міжнародній політиці. Ця країна є членом декількох організацій ООН: Міжнародного суду, Продовольчої й сільськогосподарської організації ООН (ФАО), Організації об'єднаних націй з питань утворення , науки й культури (ЮНЕСКО) і Керування верховного комісара ООН по справах біженців. Швейцарія надає значну допомогу країнам, що розвиваються.

Дотримуючись традиційної політики нейтралітету, Швейцарія в 1950- х і початку 1960- х років стикалася з більшими труднощами в питанні про участь у різних планах європейської інтеграції. В 1948 вона вступила в Організацію Європейського економічного співробітництва, але втрималася від приєднання до Європейського економічного співтовариства (згодом – Європейському союзу, ЄС). Очевидні політичні цілі цієї організації були неприйнятні для Швейцарії. Однак вона стала однієї із країн- засновників Європейської асоціації вільної торгівлі в 1959, а в 1963 увійшла в Раду Європи, знову продемонструвавши свою зацікавленість у європейському співробітництві . В 1972 національний референдум ратифікував угоду про вільну торгівлю з ЄС, згідно з яким до 1977минулого поступово з мита на всі промислові вироби. В 1983 Швейцарія стала повноправним членом Групи десяти , об'єднання найбільших вкладників Міжнародного валютного фонду (МВФ).