6.Давньруські князівства в період татаро-монгольського завоювання.Утв.Московського князівства

Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна держава. З 1206 р. господар всієї Монголії Чингісхан здійснював широку завойовницьку політику. Монголо-татарська навала застала Давньоруську державу роз'єднаною, загрузлою в міжкнязівських чварах, у зіткненні егоїстичних інтересів різних князівських кланів. Вона була ослаблена усобицями; то був апогей роздрібненості. Новий похід на Русь очолив онук Чингісхана Батий. Весною 1239 р. татари рушили на Україну. Вони захопили і спалили Переяслав, така ж доля спіткала й Чернігів. Восени 1240 р. монголи взяли в облогу Київ, штурм укріплень міста тривав понад 10 тижнів.

Звістка про зруйнування Києва поширилася по всій території України. Однак політична роздрібненість і місцеві інтереси навіть у такий складний момент взяли гору: жоден з князів не очолив відсіч ворогу. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу — Золоту Орду із столицею в місті Сарай. Руські землі не входили до складу заснованої ханами держави, а перебували у васальній залежності від неї. Для півнїчно-східних земель Русі (пізніше Великоросії) татарське панування продовжувалось до 1480 р. Для українських земель іго було коротшим. В Україні монгольське панування залишило значно менше слідів в соціально-політичній і культурній сфері. На південно-східних землях, користуючись зручним зв'язком по Волзі, татари безпосередньо впливали на внутрішній розвиток та економічні відносини. Ординські хани володіли правом призначати великих князів на Русі, тобто видавати «ярлики» на владу. Вони намагалися посварити руських князів, зіткнути їх між собою, щоб нікому з них не дати змоги зміцніти. Населення було обкладене даниною, яку збирали ординські представники. Все це виснажувало країну, вело до консервації феодальної роздробленості. В цей період Володимиро-Суздальська земля була відірвана від інших держав, за винятком Новгородської республіки. Лише у другій половині XIV ст. на північно-східних територіях Русі почало простежуватися соціально-політичне піднесення, що призвело до Куликовської битви 1380 р., а відтак до остаточного звільнення східнослов'янських народів з-під монголо-татарського ярма. Таким чином, тривала монголо-татарська навала підірвала соціально-економічну міць руських земель, руйнівно вплинула на політичний розвиток всієї Східної Європи. Остаточно були розірвані династичні, господарські, політичні й культурні зв'язки між колишніми землями Київської Русі. На північному сході поступово піднімалось нове політичне об'єднання, яке через деякий час стало великим Московським князівством, а на південному заході росло і міцніло Галицько-Волинське князівство.

Вели́ке кня́зівство Моско́вське (рос. Великое княжество Московское, лат. Moscovia) — північно-східне руське князівство династії Рюриковичів на території європейської частини сучасної Росії зі столицею у Москві.Велике князівство Московське було продовженням Володимиро-Суздальського князівства, столиця якого була перенесена до Москви у 1328 році. Проіснувало до 1721 року, до офіційного проголошення Російської імперії.

У Європі ця держава була відома як Московія.

Московське князівство починає виділятися з Володимиро-Суздальського в XIII столітті. Місто Москва, навколо якого згрупувалося це князівство, до XIII ст. не грало помітної ролі в руському житті. Засновником дому московських князів був молодший син Олександра Невського, Данило. Саме він розширив московський уділ: розбивши рязанського князя Костянтина Романовича, він узяв його в полон і захопив місто Коломну (1301 р.), яка з того часу назавжди залишається за Москвою. Понад те Данилу вдалося отримати Переславль-Залєський, по духівниці племінника, хворого і бездітного Івана Дмитровича (1302). У 1303 році Данило помер, не зробивши, схоже, ніякого розпорядження на випадок своєї смерті. Старший з п'яти його синів, Юрій, або Георгій, захопив в свої руки всю владу батька. Брати спочатку знаходилися в його безумовній покорі; з ними Юрій ходив на Смоленську землю і узяв Можайськ.

Так московському князеві підпорядковувалася тери­торія за течією Москви-ріки — важливого торговельного шляху. Посилило позиції Московського князівства і мирне приєднання багатого Переяславльського уділу.

Ставши московським князем після смерті свого бать­ка, Юрій Данилович повів боротьбу з Твер'ю за велико­князівський владимирський стіл, а фактично — за полі­тичне верховенство в процесі об'єднання. Понад 20 років тривала ця боротьба, арбітрами в якій виступали золо-тоординські правителі.

1325 р. в Орді від руки тверського князя Дмитра за­гинув Юрій Данилович, і на московський престол зійшов Іван Данилович (Іван І), який отримав прізвисько Ка­лита. Він не тільки одержав 1328 р. ярлик на велике кня­жіння, а й надовго вивів Твер з боротьби за нього, завдав­ши за допомогою ординського загону удар своєму голов­ному суперникові.

2. Ранні цивілізації та перші політичні об*єднання у Середній АзіїКороткий огляд історії становлення казахської державності. Історичні долі народів Центральної Азії у давнину багато в чому схожі, а в їх стародавній історії часом важко провести межу, щоб виокремити особливості історичного розвитку того чи іншого етносу регіону. Короткий огляд історії Казахстану розпочнемо з середини VІ ст. до н.е., коли перські війська підпорядкували такі ранньорабовласницькі держави регіону, як Бактрія (середня й верхня течія Амудар’ї), Хорезм (нижня течія Амудар’ї), Маргіана (по течії р. Мургаб) і Согдіана (в басейні річок Зеравшану та Кашкадар’ї), що виникли у VІІ - першій половині VІ ст. до н.е. Середньоазійський регіон перси поділили на сатрапії – територіально-адміністративні одиниці, створені для управління завойованими народами.

Виникнення перших державних утворень, що вважаються безпосередніми предками казахів, датується початком нової ери літочислення. До такого типу держав відноситься, зокрема, утворення сакських племен, що обіймало величезну територію сучасного Семиріччя і басейну Сирдар’ї. Загалом упродовж ІV-V ст. у Середній Азії на території між Каспієм і р.Сирдар’я співіснувало близько тридцяти незалежних князівств, що в свою чергу поділялися на велику кількість дрібніших володінь. Це значно полегшувало життя кочовим ордам, що спустошували та захоплювали ці території. Так, у V ст. Середньою Азією заволоділи ефталіти (“білі гунни”), що розгромили війська Сасанідської Персії.

Загалом, у VІ-ХІІ ст. на території сучасного Семиріччя і басейну Сирдар’ї змінювали одна одну різноманітні ранньофеодальні держави, що об’єднували тюркомовні кочові племена. Більш розвинутим вважався південь, де панувало осідле господарство, розвивалось землеробство, проходили головні торговельні шляхи, в тому числі й відгалуження Великого Шовкового шляху.

Заселення території Киргизстану розпочалося у сиву давнину. Перші археологічні пам’ятки відносяться до епохи бронзи. У VІІ-ІІІ ст. до н.е. населення Киргизстану входило до складу сакського премінного союзу, у ІІІ-ІІ ст. до н.е. саків змінили усуні. На межі тисячоліть цими землями пройшли гунни й лише згодом з’явились перші киргизькі племена, що прийшли сюди з верхів’я Єнісею, в період Тюркського каганату (VІ-VІІІ ст.) вони змішались з місцевим населенням і запозичили його мову.

У сиву давнину територія Узбекистану входила до складу таких рабовласницьких держав як Бактрія (середня й верхня течія Амудар’ї), Хорезм (нижня течія Амудар’ї), Маргіана (по течії р. Мургаб) і Согдіана (в басейні річок Зеравшану та Кашкадар’ї), котрі виникли ще в VІІ-VІ ст. до н.е. Після завоювання цих держав військами перського царя Кіра в середині VІ ст. до н.е. увесь середньоазійський регіон був поділений на сатрапії – територіально-адміністративні одиниці, створені для управління завойованими народами.

З розгромом Греко-Бактрійського царства кочівниками близько 140-130 рр. до н.е. одне з князівств, що утворилися на його території, стало ядром Кушанського царства. У період свого розквіту воно, крім Середньої Азії, включало території сучасного Афганістану, Пакистану, Північної Індії й, можливо, Сінцзяну, але в ІV ст. н.е. розпалося на кілька ворогуючих державних утворень.

У ІV-V ст. у Середній Азії панувала політична роздробленість, коли на просторі між Каспієм і Сирдар’єю налічувалось біля тридцяти незалежних князівств, що в свою чергу поділялися на велику кількість дрібніших володінь. Це значно полегшувало здійснення вторгнень кочівникам. У V ст. ефталіти (“білі гунни”), розгромивши іранські війська Сасанідів, заволоділи Середньою Азією. У 60-ті рр. VІ ст. уся Середня Азія і Казахстан опинилися під владою Тюркського каганату, що проіснував до початку VІІ ст. і розпався на Східний та Західний, котрі зникли з політичної карти у 40-ві рр. наступного століття. По мірі того, як влада Західного Тюркського каганату над захопленими землями слабнула, відбувалося активне просування в Середню Азію арабів. У 651 р. вони оволоділи Мервським оазисом (сучасне м.Мари в Туркменистані), а на початку наступного століття взяли під контроль увесь регіон.

У 875 р. на уламках Арабського халіфату виникла нова держава під владою місцевої таджицької династії Саманідів. Вона вела свій родовід від великого феодала Саман-худата, сини якого в нагороду за службу халіфу отримали в управління важливі провінції Мавераннахру. В період свого розквіту в І пол. Х ст. держава Саманідів зі столицею в Бухарі, крім Мавераннахра, включала також Північний і Східний Іран, а Хорезм, Решт, Газні та інші міста перебували у васальній залежності від неї. Опорою влади Саманідів була їх особиста гвардія, створена з молодих рабів, а керівництво державою зосереджувалося в центральних органах – десяти диванах (міністерствах) на чолі з великим візиром.

У 999 р. держава Саманідів впала під ударами тюркських племен карлуків, що вдерлися з Семиріччя й об’дналися під владою династії Караханідів. Але могутність сельджуцького султанату виявилася такою ж нетривкою, як і решти держав Середньої Азії, що трималися на воєнній силі.

Знавці всесвітньої історії зазначають, що перші державні утворення на території сучасного Туркменистану виникли у І тис. до н.е. (держави Маргіана, Парфія, Мідія). У VІ-ІV ст. до н.е. туркмени перебували під владою іранських Ахеменідів, Александра Македонського, з ІІІ ст. до н.е. – в Парфянському царстві і державі Сасанідів, у V-VІІІ ст. н.е. туркменська територія перебувала під владою ефталітів, тюрків, арабів, а в ХІ ст. її завоювали огузи. В ХІ-ХІІІ ст. туркменські землі входили до складу держави Сельджуків, а потім Хорезму, у ХІІІ-ХV ст. - перебували під владою татаро-монголів, потім – Тимуридів.

Таджики – народ з віковими культурними та державотворчими традиціями. Так, вже у першій половині І тис. до н.е. на території сучасного Таджикистану виникла держава Бактрія, у VІІ-ІV ст. до н.е. таджицька територія знаходилась під владою іранської династії Ахеменідів, імперії Александра Македонського. Після смерті останнього територія Таджикистану стала частиною імперії Селевкідів, а від ІІІ ст. до н.е. - послідовно в Греко-Бактрійському, Кушанському царствах, державі ефталітів, Тюркському каганаті, була частиною Китайської імперії.

У VІІІ ст. в межиріччя Амудар’ї і Сирдар’ї (арабською Мавераннахр) прийшли араби. Вони принесли свою культуру і релігію, хоча мова таджиків не змінилася.