2. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, як­що рішенням суду не визначено інше.

1. У сучасних умовах господарювання значно скорочено чисельність випадків обов'яз­кового укладення господарських договорів, причому така обов'язковість встановлена лише для певного кола суб'єктів (ними є або виробники продукції (робіт, послуг), або державні ор­гани чи органи місцевого самоврядування). Споживачам же продукції (робіт, послуг) на­дається право укладення господарського договору на власний розсуд.

Спори, що виникають при укладенні господарських договорів, підвідомчі господарським судам, крім тих, які виникають при погодженні стандартів і технічних умов, та спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), як­що дані ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін (ст. 12 ГПК України).

Спори, що виникають при укладанні господарських договорів, поділяються на:

- спори про спонукання до укладення договору, якщо одна із сторін ухиляється від його укладення;

- спори з умов договору в разі коли сторони не врегулювали розбіжності щодо його умов і передали спір на розгляд господарського суду.

Ці категорії охоплюються поняттям переддоговірних спорів, оскільки виникають з приво­ду встановлення договірних відносин або щодо окремих умов господарського договору.

Спонукання до укладення договору можливе тоді, коли хоча б одна із сторін є зобов'яза­ною його укласти:

— через пряму вказівку закону;

— на підставі обов'язкового для виконання акта планування (у тому числі державного за­мовлення), який видано компетентним органом.

У разі ухилення суб'єкта господарювання від оформлення договору, що грунтується на державному замовленні або укладення якого є для нього обов'язковим через пряму вказівку закону, господарський суд за позовом іншої сторони виносить рішення про спонукання до укладення договору чи про його укладення на певних умовах.

У тому випадку, коли договір, що укладається, не ґрунтується на обов'язковому для суб'єктів господарювання державному замовленні або не є обов'язковим для укладення че­рез пряму вказівку закону, спір про спонукання до укладення договору чи з умов договору може бути розглянутий господарським судом тільки за взаємною згодою сторін або якщо сторони зв'язані зобов'язанням укласти договір на підставі існуючого між ними попередньо­го договору (в межах річного строку, визначеного ч. 1 ст. 182 ГК).

2. У тому разі, коли укладання господарського договору проходить стадію судового рі­шення, він вважається укладеним з моменту винесення вказаного рішення, яким задоволено позовні вимоги сторони.

Чинним законодавством не передбачається, що за наслідками винесення судом рішення з переддоговірного спору сторони зобов'язані зафіксувати всі договірні умови в одному доку­менті (і ті, щодо яких досягнуто згоди, і ті, що були включені до договору за рішенням господарського суду). Після винесення судового рішення з переддоговірного спору зміст до­говору фіксується комплектом документів: самим договором, протоколом розбіжностей, протоколом погодження розбіжностей або іншими документами, які підтверджують вжиття сторонами заходів щодо врегулювання розбіжностей, та рішенням господарського суду з переддоговірного спору.

Відповідно до статті 84 ГПК України в судовому рішенні зі спору, що виник при укладан­ні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір - умови, на яких сторони зобов'язані його укласти, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

Рішення господарського суду з переддоговірного спору (про спонукання до укладення до­говору або щодо умов договірного зобов'язання), будучи обов'язковим для сторін, поро­джує правові наслідки, у тому числі й можливість вжиття заходів господарсько-правової відповідальності за неналежне виконання договору.

Стаття 188. Порядок зміни та розірвання господарських договорів

1. Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не до­пускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

2. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повин­на надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

3. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про ре­зультати її розгляду.

4. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заін­тересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

5. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміне­ним або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку на­брання чинності не встановлено за рішенням суду.

1. У сучасних умовах господарювання більшість договорів укладається за вільним воле­виявленням сторін, тому вони є вільні у досягненні згоди щодо внесення змін до умов дого­вору та його розірвання. Коментована стаття не передбачає підстав для зміни або розірвання договору, через що необхідно враховувати загальну норму частини 1 статті 651 ЦК. Відпо­відно до неї зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Оскільки у коментованій статті не визначені можливі підстави для зміни або розірвання гос­подарських договорів, слід враховувати загальні правила частини 2 статті 651 ЦК: договір може бути змінено чи розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушен­ня договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істот­ним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої ним шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що розраховувала при укладанні договору.

При цьому під терміном «шкода» слід розуміти не тільки можливі додаткові витрати, неодержання прибутку, а й інші наслідки, що суттєво впливають на інтереси сторони. Так, істотним порушенням є поставка товарів якості нижчої, ніж це вимагається стандартом, тех­нічними умовами чи зразком (еталоном). У такому разі покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо останні вже оплачені покупцем, - вимагати повернення сплаченої суми (ч. 5 ст. 268 ГК).

Досить широко у ГК, ЦК та інших актах, що регулюють договірні відносини певного виду, як синонім терміна «розірвання договору» використовуються терміни «відмова від договору» або «відмова від виконання». Так, відповідно до частини 7 статті 268 ГК у разі якщо поставле­ні товари відповідають стандартам або технічним умовам, але виявляться нижчого сорту, ніж було обумовлено, покупець має право прийняти товари з оплатою за ціною, встановленою для товарів відповідного сорту, чи відмовитися від прийняття і оплати поставлених товарів.

Особливість одностороннього розірвання договору або зміни його умов полягає у відсут­ності згоди контрагента. Можливість та підстави розірвання договору в односторонньому порядку можуть встановлюватися законом чи передбачатися сторонами у договорі.

У випадках, визначених цим Кодексом чи іншими законодавчими актами, одностороння відмова від договору (відмова від виконання) повністю або частково означає відповідно змі­ну чи розірвання договору. Якщо у законі або договорі встановлена підстава для односто­ронньої зміни чи розірвання договору, сторона, наділена відповідним правом, може скорис­татися нею без звернення до суду.

У деяких випадках можливість внесення змін до певного виду договору чи його розірван­ня законодавчо обмежується.

Так, особливості договорів, що укладаються на підставі типового договору, визначені частиною 4 статті 179 ГК. За змістом цієї норми сторони не мають права вносити зміни до договору щодо умов, імперативно визначених типовим договором, і, відповідно, будь-яка з них не може ініціювати внесення таких змін. У цьому разі сторони можуть лише конкретизу­вати умови типового договору.

Враховуючи правову природу договорів приєднання, сторона, що приєдналася до догово­ру, обмежена у можливості вимагати внесення змін до такого договору. За правилами части­ни 3 статті 634 ЦК, якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до останнього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, котра приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдна­лася до договору.

Зміни у договорі приєднання (формулярі або іншій стандартній формі) мають бути дове­дені стороною, до якої приєднуються, до всіх контрагентів, зважаючи на вимогу однаковості таких умов для всіх інших осіб.

Для державних контрактів, укладених на підставі державного замовлення, встановлено спеціальне правило щодо внесення змін або розірвання. Відповідно до пункту 7 статті 2 За­кону України «Про поставки продукції для державних потреб» [408] право внесення необ­хідних змін або припинення дії контракту в порядку, передбаченому законодавством, нале­жить державному замовнику.

2. Пропозиція щодо внесення змін до договору або його розірвання може виходити від будь-якої сторони і має бути викладена письмово.

Дії сторін щодо внесення змін до договору або його розірвання спрямовані на зміну чи припинення правовідносин, отже, є правочином, який має відповідати загальним положен­ням цивільного законодавства про правочини.

Оскільки за загальним правилом господарські договори мають письмову форму, досягну­та сторонами згода про зміну або розірвання договору також має бути зафіксована письмово.

3. Після одержання пропозиції про зміну або розірвання договору сторона може прийняти таку пропозицію чи відхилити її. Сторона, яка виступила з такою пропозицією, має бути по­інформована про результати її розгляду в двадцятиденний строк. Якщо пропозиція прий­мається іншою стороною, договір вважається зміненим або розірваним.

4. Якщо сторони не досягли згоди щодо внесення змін до договору чи його розірвання, за­інтересована сторона може вимагати зміни або розірвання договору в судовому порядку за наявності достатніх підстав. До відсутності згоди однієї із сторін на внесення змін до до­говору чи його розірвання прирівнюється і неодержання відповіді на пропозицію змінити або розірвати договір. Відповідно до статті 12 ГПК України спори, що виникають при зміні та розірванні господарських договорів, підвідомчі господарським судам.

Позови про зміну чи розірвання договору є позовами про перетворення, що спрямовані на встановлення, зміну або припинення правовідносин. Зміна і припинення правовідношення, за визначенням статті 16 ЦК, є одним із способів захисту цивільних прав й інтересів.

Норма частини 4 коментованої статті про право сторони передати спір, що виник при вне­сенні змін до договору або його розірванні, до суду, є однією з правових підстав позову, яка відповідно до вимог статті 54 ГПК України має зазначатися у позовній заяві.

У коментованій статті подається бажана, з точки зору законодавця, модель поведінки сто­рін при внесенні змін до договору або його розірванні. Ця модель має рекомендаційний характер з огляду на те, що будь-яких санкцій за недодержання порядку внесення змін до до­говору чи його розірвання, передбаченого частинами 2 та 3 коментованої статті (а саме порядку направлення пропозиції про зміну або розірвання договору та відповіді на неї), ГК не передбачає.

Тривалий час матеріально-правові норми, що регулюють порядок зміни та розірвання господарського договору, так само, як і порядок його укладення, містилися у процесуально­му законі - Господарському процесуальному кодексі України (Арбітражному процесуально­му кодексі України). Стаття 11 АПК України в редакції від 6 листопада 1991 р. встановлюва­ла аналогічний коментованому порядок зміни або розірвання господарських договорів. З внесенням 17 травня 2001 р. змін до цієї статті зазначений порядок поширювався, з ураху­ванням змісту статті 5 ГПК, тільки на певні категорії господарських договорів — договори пе­ревезення, договори про надання послуг зв'язку, договори, засновані на державному замов­ленні, а також у випадках, коли сторони домовилися про додержання такого порядку. Через це порядок внесення змін до договору чи його розірвання ототожнюється з досудовим(доар-бітражним) врегулюванням спору.

Але коментовані правила статті 188 ГК є нормами матеріально-правовими, а не процесуаль­ними (так само, як і норми, що регулюють порядок укладення договорів). Тому недодержання сторонами визначеного ГК порядку внесення змін до договору або його розірвання не можна кваліфікувати як порушення досудового порядку врегулювання спору і застосовувати наслідки, передбачені пунктом 6 частини 1 статті 63 та пунктом 3 частини 1 статті 81 ГПК України.

Оскільки господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають при зміні або ро­зірванні договорів, то тільки дотримання сторонами встановленого даною статтею ГК поряд­ку зміни та розірвання договору і недосягнення при цьому згоди може свідчити про наявність між ними спору. Якщо ж особа, яка бажає змінити або розірвати договір, не зверталася з від­повідною пропозицією до іншої сторони, то в цьому разі немає підстав стверджувати про існування спору між сторонами.

5. Зміна та розірвання сторонами договору вважаються такими, що відбулися, з моменту . укладення відповідної угоди (вчинення правочину), якщо інше не визначено сторонами. Як­що ж підставою для зміни або розірвання договору є рішення суду, договір вважається зміне­ним чи розірваним з моменту набрання рішенням суду законної сили. У судовому рішенні може бути визначений інший момент, з якого договір вважається зміненим або розірваним.

Відповідно до статті 84 ГПК України у резолютивній частині судового рішення у спорі, що виник при зміні договору, вказується рішення з кожної спірної умови договору. Рішення господарського суду в такій справі є юридичним фактом, з яким пов'язується настання пра­вових наслідків, визначених статтею 653 ЦК.