Глава 13 громадянин як суб'єкт господарювання. Особливості статусу інших суб'єктів господарювання

Стаття 128. Громадянин у сфері господарювання

1. Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підпри­ємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

2. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм май­ном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

3. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створю­ється;

із залученням або без залучення найманої праці; самостійно або спільно з іншими особами.

4. Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством без­посередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення під­приємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами гро­мадянин має права та обов'язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

5. Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприєм­ництва та відповідно до принципів, передбачених у статті 44 цього Кодексу.

6. Громадянин-підприємець зобов'язаний:

у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реє­страційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємниць­кої діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;

вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог зако­нодавства;

своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відо­мості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

7. Громадянин-підприємець зобов'язаний додержуватися вимог, передбачених стат­тями 46 і 49 цього Кодексу, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та ін­шу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

1. Під громадянином як суб'єктом господарювання ГК розуміє громадянина України, іно­земця та особу без громадянства (п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК). Підприємницькою визнається самостій­на господарська діяльність, систематично здійснювана на свій ризик і спрямована на досяг­нення економічних і господарських результатів і одержання прибутку (ст. 42 ГК). Отже, громадянин, що працює за трудовим договором, не є підприємцем, тому що він діє не на свій ризик, а виконує доручення роботодавця. Необхідною умовою для зайняття громадянином підприємницькою діяльністю є його дієздатність і державна реєстрація як підприємця відпо­відно до статті 58 ГК.

2. При здійсненні господарської діяльності громадянин-підприємець відповідає за своїми зо­бов'язаннями усім своїм майном, що належить йому на праві приватної власності, а не тільки тим, що використовується в господарській діяльності. У разі банкрутства громадянина-підприємця до складу ліквідаційної маси не включається тільки те майно, на яке відповідно до цивіль­ного процесуального законодавства України не може бути звернено стягнення (Додаток № 1 до ст. 379 ЦПК України).

3. Частина 3 даної статті передбачає право громадянина здійснювати підприємницьку ді­яльність як зі створенням юридичної особи у вигляді приватного підприємства (ст. 113 ГК), так і без його створення.

4. Громадянин-підприємець може займатися господарською діяльністю самостійно або разом з іншими громадянами, а також залучати найманих працівників. Керувати створеним приватним підприємством громадянин також може самостійно або через керівника, який наймається за контрактом. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівни­ка, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення з посади, інші умови найму за погодженням сторін (ч. 4 ст. 65 ГК).

5. Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємницт­ва. Однак підприємницька діяльність деяких категорій громадян може бути обмежена зако­ном (ч. 4 ст. 12 ГК). До таких категорій громадян належать, насамперед, депутати, посадові і службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 42 Кон­ституції України).

6. Громадянин-підприємець при здійсненні господарської діяльності зобов'язаний врахо­вувати вимоги різних нормативно-правових актів: про ліцензування, про порядок державної реєстрації, про сертифікацію продукції, конкурентного законодавства, щодо бухгалтерсько­го обліку, податкового законодавства.

7. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність разом з іншими юридични­ми особами або громадянами, тобто може бути засновником або учасником господарських товариств, таких як акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, това­риства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства (ст. 80 ГК), або може виступати учасником виробничого кооперативу (ст. 95 ГК). У такому разі права й обов'язки громадянина-підприємця регулюються установчими документами господарсько­го товариства, виробничого кооперативу або договором про спільну діяльність без створен­ня юридичної особи.

Стаття 129. Особливості статусу іноземних суб'єктів господарювання

1. Іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і громадя­ни України, якщо інше не передбачено цим Кодексом, іншими законами.

2. Іноземні юридичні особи при здійсненні господарської діяльності в Україні мають такий самий статус, як і юридичні особи України, з особливостями, передбаченими цим Кодексом, іншими законами, а також міжнародними договорами, згоду на обов'язко­вість яких надано Верховною Радою України.

1. Принцип недискримінації за національною ознакою встановлюється статтею 26 Кон­ституції України, яка зрівнює права й обов'язки громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнарод­ними договорами України. Відповідно, даний принцип зберігається і при здійсненні госпо­дарської діяльності фізичними особами, що відображено в частині 1 коментованої статті.

2. Правовий статус іноземних юридичних осіб при здійсненні господарської діяльності в Україні також дорівнює правовому статусу юридичних осіб України. Однак при визначенні правового статусу іноземних юридичних осіб необхідно враховувати особливості, передба­чені законами, міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також Господарським кодексом у статтях 50, 116, 117, частині 6 статті 331 і розділі VII.

Стаття 130. Кредитні спілки у сфері господарювання

1. Громадяни, які постійно проживають на території України, можуть об'єднуватися у кредитні спілки.

2. Кредитною спілкою є неприбуткова організація, заснована громадянами у встанов­леному законом порядку на засадах добровільного об'єднання грошових внесків з ме­тою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні інших фінансо­вих послуг. Кредитна спілка є юридичною особою. Статусу юридичної особи вона набу­ває з дня її державної реєстрації.

3. Кредитна спілка діє на основі статуту, який затверджується загальними зборами членів кредитної спілки.

4. Майно кредитної спілки є її власністю і складається з фондів кредитної спілки, коштів доходу та іншого майна.

5. Кредитна спілка не може бути засновником або учасником суб'єктів підприємниць­кої діяльності.

6. Статус, порядок організації та здійснення господарської діяльності кредитної спіл­ки визначаються цим Кодексом, законом про кредитні спілки та іншими законами.

1. Частина 1 коментованої статті надає громадянам, які постійно мешкають на території України, право створювати на основі добровільного об'єднання особливі суб'єкти господа­рювання - кредитні спілки. Господарський кодекс визначає правовий статус кредитних спі­лок лише в загальних рисах, розгорнута регламентація правового становища цих організацій передбачена в Законі України від 20 грудня 2001 р. «Про кредитні спілки» [316].

Відповідно до норм вищезгаданого Закону (ст. 6, 10) членами кредитної спілки можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно мешкають на те­риторії України, мають повну цивільну дієздатність та об'єднані хоча б за однією з таких ознак: спільне місце роботи або навчання; приналежність до однієї громадської або релігій­ної організації; проживання в одному селі, селищі, місті, районі, області. Не можуть бути прийняті до кредитної спілки особи, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, а також особи, що мають непогашену судимість за корисливі злочини. Крім того, слід мати на увазі, що для створення кредитної спілки необхідна наявність не менше 50 членів, які на установчих зборах приймають рішення про утворення даного суб'єкта господарювання. Членство в кредитній спілці настає з дня сплати особою вступного і обов'язкового пайового внесків і припиняється в день прийняття загальними зборами членів або наглядовою радою кредитної спілки відповідного рішення.

2. Визначення кредитної спілки, яке дано в коментованій статті, цілком узгоджується з відповідним визначенням, що міститься в Законі «Про кредитні спілки». Водночас слід звернути увагу на те, що дефініція закону більш змістовна, оскільки включає вказівку на коопера­тивну природу кредитних спілок, чомусь упущену законодавцем у тексті аналізованої статті. Тим часом побудова кредитних спілок на кооперативних засадах - важлива юридична ознака, яка дозволяє відрізняти їх від громадських організацій, до числа яких наше законодавство до­недавна помилково відносило кредитні спілки (див. п. 2 Тимчасового положення про кредит­ні спілки, затвердженого Указом Президента України від 20 вересня 1993 р. [465]).

Неприбутковий статус кредитних спілок означає те, що вони не переслідують мети одер­жання прибутку як основної мети своєї діяльності. У той же час особливістю кредитної спіл­ки як неприбуткової (некомерційної) організації є визнана законом за її членами можливість участі в розподілі доходу кредитної спілки. Така можливість характерна для всіх організацій, близьких до типу споживчого кооперативу, тому у світовій практиці прийнято вважати, що споживчі кооперативи займають проміжне становище між комерційними і некомерційними організаціями. Як бачимо, кредитна спілка не повною мірою відповідає класичним критеріям неприбуткової організації, однак її неприбутковий статус прямо закріплено не тільки в Законі «Про кредитні спілки», принципові положення якого знайшли відображення у коментованої статті, а й у податковому законодавстві (див. п. 7. 11. 1 ст. 7 Закону України «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств» у редакції від 22 травня 1997 р. [345]), що свідчить про послідовну позицію законодавця в цьому питанні.

Основною метою створення кредитної спілки є задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні і наданні інших фінансових послуг. Саме тому кредитна спілка відноситься до числа фінансових установ і підпадає, крім усього іншого, під дію Закону України від 12 липня 2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [490].

Господарська правосуб'єктність кредитної спілки має винятковий характер, через що ко­ло дозволених їй видів діяльності жорстко визначено законом. Кредитна спілка вправі: прий­мати вступні, обов'язкові пайові й інші внески від своїх членів; надавати кредити своїм чле­нам на умовах платності, строковості і забезпеченості; залучати на договірних умовах внески своїх членів на депозитні рахунки; виступати поручителем виконання членом спілки зобов'язань перед третіми особами; розміщувати тимчасово вільні кошти на депозитних банківських рахунках, придбавати державні цінні папери і паї кооперативних банків; залуча­ти кредити банків та інших організацій винятково для кредитування своїх членів; надавати кредити іншим кредитним спілкам; виступати членом платіжних систем; здійснювати благо­дійну діяльність за рахунок коштів спеціально створених для цього фондів (ст. 21 Закону «Про кредитні спілки»). Деякі з цих правомочностей обмежені певними умовами.

Кредитна спілка є юридичною особою, має самостійний баланс і банківські рахунки, діє на основі самофінансування, несе відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах варто­сті належного їй майна і може вчиняти будь-які угоди, що не суперечать чинному законодав­ству і статуту кредитної спілки. Члени кредитної спілки відповідають за її зобов'язаннями лише у межах своїх пайових внесків.

Статус юридичної особи кредитна спілка набуває з моменту її державної реєстрації, що здійснюється спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг шляхом внесення відповідного запису до державного реєстру фінансових установ. Для державної реєстрації кредитної спілки подаються такі документи: заява встановленого зразка; протокол установчих зборів, до якого додається список засновни­ків кредитної спілки; статут; копія платіжного документа про сплату реєстраційного збору.

Підставами для відмови у державній реєстрації кредитної спілки можуть бути: порушення встановленого порядку її створення; невідповідність її установчих документів вимогам за­конодавства.

Державна реєстрація кредитної спілки (або мотивована відмова в ній) має бути здійснена протягом одного місяця з дня надходження до реєструючого органу необхідних документів. Протягом трьох місяців з дня державної реєстрації кредитна спілка зобов'язана розробити і затвердити з урахуванням вимог законодавства відповідні внутрішні положення і процедури згідно з переліком, визначеним нормативно-правовими актами уповноваженого органу вла­ди у сфері регулювання ринків фінансових послуг і власного статуту.

Крім того, слід мати на увазі, що діяльність кредитної спілки по залученню внесків її чле­нів на депозитні рахунки підлягає ліцензуванню згідно з порядком, визначеним Законом «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг» (ст. 34-38). За­конами України можуть встановлюватися й інші види діяльності кредитної спілки, які підля­гають ліцензуванню.

3. Установчим документом кредитної спілки є статут, що затверджується її вищим орга­ном управління - загальними зборами членів кредитної спілки, а при її створенні - установчи­ми зборами. У статуті кредитної спілки обов'язково зазначаються: найменування і юридична адреса спілки; цілі її створення та завдання; ознака членства; порядок утворення і діяльності органів управління спілки, порядок утворення філій і представництв, їх повноваження; права та обов'язки членів спілки; умови і порядок вступу до спілки, порядок припинення членства в ній, порядок сплати вступних та інших внесків; джерела надходження і порядок використан­ня коштів та іншого майна спілки, у тому числі порядок і умови надання кредитів членам спілки; порядок звітності і здійснення контролю за діяльністю органів управління спілки; по­рядок внесення змін і доповнень до статуту; порядок припинення діяльності спілки і вирішен­ня у зв'язку з цим майнових питань; порядок покриття можливих збитків спілки; порядок розподілу її доходів (ст. 7 Закону «Про кредитні спілки»). Про зміни, внесені до статуту, кре­дитна спілка зобов'язана повідомити реєструючий орган у 5-денний строк.

4. Кредитна спілка має право власності на належне їй майно, яким вона володіє, корис­тується і розпоряджається відповідно до закону і свого статуту. Майно кредитної спілки складається з пайового, резервного і додаткового капіталів, а також залишку нерозподілено­го доходу спілки і не може бути меншим 10 % від суми її загальних зобов'язань. Пайовий ка­пітал спілки формується за рахунок обов'язкових та додаткових пайових членських внесків. Слід зазначити, що внески підлягають поверненню особі, членство якої в кредитній спілці припинено. Резервний капітал призначений для відшкодування можливих збитків спілки, що не можуть бути покритими за рахунок надходжень поточного року та захисту заоща­джень її членів. Він формується за рахунок вступних членських внесків, частини доходів спілки й інших джерел, передбачених її статутом. Додатковий капітал кредитної спілки фор­мується за рахунок цільових внесків членів спілки, благодійних внесків третіх осіб, без­оплатно отриманого майна. У разі ліквідації спілки залишок коштів резервного і додатково­го капіталу зараховується до Державного бюджету України.

Закон «Про кредитні спілки» також встановлює, що з метою покриття передбачуваних збитків від неповернення кредитів спілка за рахунок частини її доходів формує резерв забез­печення покриття втрат від неповернених позичок, порядок формування і використання, якого визначається уповноваженим органом влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Кредитна спілка відповідно до законодавства, свого статуту та рішень загальних збо­рів може створювати й інші фонди і резерви.

Нерозподілений доход, що залишається у розпорядженні кредитної спілки за підсумками фінансового року, розподіляється за рішенням загальних зборів, у тому числі між членами спілки, пропорційно розміру їх пайових внесків у вигляді відсотків. Зазначені відсотки, а та­кож відсотки, нараховані на внески членів спілки, що обліковуються на депозитних рахун­ках, належать членам кредитної спілки на праві приватної власності.

5. Частина 5 коментованої статті забороняє кредитним спілкам бути засновниками або учасниками суб'єктів підприємництва. Відповідна норма міститься й у Законі «Про кредитні спілки» (ч. 4 ст. 3), проте він усе ж припускає один виняток із даного правила: кредитні спіл­ки можуть бути учасниками місцевого кооперативного банку. Оскільки норми Закону «Про кредитні спілки» є спеціальними стосовно приписів Господарського кодексу, слід зробити висновок, що можливість участі кредитних спілок у місцевих кооперативних банках не може бути поставлена під сумнів.

Що стосується передбаченого раніше чинним законодавством права кредитних спілок створювати такі суб'єкти підприємництва, як редакції засобів масової інформації (п. 11 Тим­часового положення про кредитні спілки), то ніяких підстав для його визнання нині чинні нормативно-правові акти не дають.

Водночас коментована стаття аж ніяк не забороняє кредитним спілкам бути засновниками або учасниками суб'єктів некомерційного господарювання (неприбуткових організацій). Більш того, законодавство України прямо передбачає право кредитних спілок створювати

216інші неприбуткові організації, зокрема асоціації кредитних спілок і об'єднані кредитні спіл­ки (ст. 24-25 Закону «Про кредитні спілки»),

6. Частина 6 коментованої статті містить посилання на спеціальне законодавство про кре­дитні спілки, що детально визначає правовий статус, а також порядок організації і здійснен­ня господарської діяльності кредитної спілки. Наявність даної відсильної норми неминуча, оскільки в рамках однієї статті цього Кодексу неможливо відобразити особливості правового становища такого специфічного різновиду суб'єктів господарювання, як кредитні спілки. Важливо підкреслити, що коментована норма відсилає саме до актів вищої юридичної сили -законів. Такий підхід повною мірою відповідає частині 2 статті 53 цього Кодексу, згідно з якою порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації і ліквідації суб'єктів некомерційного господарювання окремих організаційних форм визначається Господарським кодексом та іншими законами. Спеціальними законами, що регламентують правовий статус кредитних спілок на сьогоднішній день, є закони України «Про кредитні спілки» та «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг».

Стаття 131. Особливості статусу благодійних та інших неприбуткових організа­цій у сфері господарювання

1. Юридичні особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни мо­жуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні орга­нізації, благодійні установи тощо).

2. Благодійною організацією визнається недержавна організація, яка здійснює бла­годійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одер­жання прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації утворюються і діють за тери­торіальним принципом.

3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні та комунальні підприємства, установи, організації, що повністю або частково фінансують­ся з бюджету, не можуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодійної організації.

4. Благодійна організація діє на основі статуту (положення), що затверджується ви­щим органом управління благодійної організації, і є юридичною особою.

5. Благодійна організація має право здійснювати неприбуткову господарську діяль­ність, спрямовану на виконання її статутних цілей та завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підля­гають обов'язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої серти­фікації або ліцензування в установленому законом порядку.

6. Додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації, здійснення господар­ської діяльності та інших питань діяльності благодійних організацій встановлюються цим Кодексом, Законом про благодійництво та благодійні організації, іншими законами.

7. Особливості статусу інших юридичних осіб, що здійснюють неприбуткову госпо­дарську діяльність, визначаються відповідними законами, якими регулюється поря­док діяльності цих суб'єктів.

1. Частина 1 коментованої статті вказує на можливість створення повнолітніми громадя­нами та (або) юридичними особами благодійних організацій. Дані колективні утворення є нетиповими суб'єктами господарювання, і тому цей Кодекс приділяє їм небагато уваги. До­кладно правове становище благодійних організацій визначається Законом України від 16 ве­ресня 1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації» [62], а також іншими норма­тивно-правовими актами про благодійництво.

Вищеназваний закон, порівняно зі статтею, що коментується, містить більш чіткі поло­ження про засновників благодійних організацій - ними можуть бути громадяни України, іно­земці та особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форми власності (ст. 5). З тексту Закону випливає, що засновником благодійної організації може бути й одна особа (як фізична, так і юридична). У той же час органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи, органі­зації, що фінансуються з бюджету, позбавлені права виступати засновниками благодійних структур. Треба думати, що такого права позбавлена і сама держава, а також територіальні громади. Засновники благодійної організації на установчих зборах приймають рішення про створення такої організації, затверджують її статут (положення), формують органи управлін­ня нею. Якщо засновник виступає особисто, то всі ці питання він вирішує самостійно.

Стаття, що коментується, прямо називає лише найпоширеніші організаційно-правові форми благодійних організацій - благодійні фонди, членські благодійні організації і благодійні устано­ви. Водночас можливо створення й інших благодійних організацій, серед яких законодавство згадує, зокрема, про фундації, місії, ліги. Втім, скласти чітке уявлення про кожну із зазначених форм досить складно, оскільки їх легальні дефініції на даний час у вітчизняному законодавстві відсутні. Можна стверджувати лише те, що, на відміну від членських благодійних організацій (котрі, мабуть, слід вважати громадськими організаціями, що переслідують благодійні цілі), по­будованих на корпоративних засадах, благодійні фонди та установи не мають членства. У право-застосовній практиці, однак, давно склалося уявлення про те, що відмінність між фондами і установами полягає в їх функціональному призначенні: перші - фінансують соціально пріори­тетні починання, не виробляючи безпосередньо товари і послуги, задача других - надання кон­кретних послуг, в основному, соціально-культурного характеру.

2. Визначення благодійної організації, яке дано в коментованій статті, майже дослівно відтворює відповідне визначення, що міститься в Законі «Про благодійництво та благодійні організації». І все ж дефініція Закону є більш точною, оскільки як на одну з ознак благодійної організації вона вказує не просто на здійснення останньою благодійної діяльності, а на те, що така діяльність для неї є головною метою. Основними напрямами благодійної діяльності, здійснюваної благодійними організаціями, є: поліпшення матеріального становища благоодержувачів, сприяння соціальній реабілітації осіб, які потребують піклування (малозабез­печені, безробітні, інваліди та ін.), а також надання допомоги особам, обмеженим у реаліза­ції своїх прав і законних інтересів внаслідок фізичних або інших недоліків; сприяння роз­витку науки, освіти, культури, охорони здоров'я, спорту і туризму; надання допомоги в розвитку видавничої справи і засобів масової інформації; деякі інші напрями (ст. 4 Закону «Про благодійництво та благодійні організації»). Неприбутковий статус благодійної орга­нізації, визнаний коментованою статтею, знаходить своє підтвердження й у Законі «Про опо­даткування прибутку підприємств» (п. 7.11.1 ст. 7) [345].

Благодійні організації створюються і діють за територіальним принципом і залежно від територіального масштабу діяльності, передбаченого статутом, можуть мати статус місце­вих, всеукраїнських або міжнародних. До місцевих належать благодійні організації, діяль­ність яких поширюється на територію відповідного регіону або адміністративно-терито­ріальної одиниці. Всеукраїнськими є благодійні організації, діяльність яких поширюється на територію всієї України та які мають свої відділення (філії, представництва) в більшості об­ластей України. До міжнародних відносяться благодійні організації, діяльність яких поши­рюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.

3. У частині 3 коментованої статті відтворена норма, закріплена в частині 2 статті 5 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації». Із змісту цієї норми випливає, що засновниками і членами благодійної організації не можуть бути як бюджетні установи, включаючи органи державної влади і місцевого самоврядування, так і ті державні та кому­нальні підприємства, які хоча б частково фінансуються з відповідного бюджету. До останніх, очевидно, можна віднести більшість казенних підприємств, а також всі інші державні й комунальні підприємства, що одержують бюджетні дотації, які обліковуються на їх ре­єстраційних рахунках в органах Державного казначейства України. Державні і комунальні підприємства, що не одержують бюджетних дотацій (у тому числі й ті, що користуються бюджетними кредитами) не позбавлені права бути засновниками або членами благодійної організації, проте в якості своїх внесків у майно останньої вони, виходячи з аналізу чинного законодавства, можуть вносити лише грошові кошти.

4. Благодійна організація діє на основі статуту (положення), що затверджується вищим органом управління нею (загальними зборами, з'їздом, конференцією), а при її створенні -установчими зборами. У статуті (положенні) обов'язково зазначаються: назва, місцезнахо­дження, статус і організаційно-правова форма благодійної організації; мета, завдання і пред­мет її діяльності; порядок утворення і компетенція органів управління; джерела фінансування і порядок використання майна та коштів організації; порядок внесення змін до статуту (положення); порядок припинення діяльності організації; умови і порядок прийняття в члени благодійної організації і вибуття з неї, а також права й обов'язки членів (для організацій, що мають членство).

Благодійна організація має статус юридичної особи, який вона набуває з моменту її дер­жавної реєстрації. Державна реєстрація всеукраїнських і міжнародних благодійних орга­нізацій здійснюється Міністерством юстиції України, а місцевих благодійних організацій, а також відділень (філій, представництв) всеукраїнських, міжнародних благодійних організа­цій - відповідними місцевими органами юстиції. Порядок їх державної реєстрації визначаєть­ся Положенням про порядок державної реєстрації благодійних організацій, затвердженим по­становою Кабінету Міністрів України від ЗО березня 1998 р. [192]. У місячний строк після одержання свідоцтва про державну реєстрацію благодійна організація зобов'язана стати на облік у податкових органах за її місцезнаходженням. Підставами для відмови в державній ре­єстрації благодійних організацій є: порушення встановленого законодавством порядку її створення; наявність раніше зареєстрованої благодійної організації під такою самою назвою.

5. Право благодійної організації здійснювати господарську діяльність, спрямовану на до­сягнення її статутних цілей і завдань, визнається не тільки коментованою статтею, а й Зако­ном «Про благодійництво і благодійні організації» (ст. 20). Всі надходження від цієї діяльно­сті мають спрямовуватися винятково на її забезпечення і благодійництво. При цьому ви­трати на утримання благодійної організації не повинні перевищувати 20 % кошторису даної організації на поточний рік. Кошти для господарської і благодійної діяльності (як у націо­нальній, так і в іноземній валюті) обліковуються благодійною організацією на окремих бан­ківських рахунках.

Матеріальною базою для господарської діяльності благодійної організації є майно, що пе­ребуває в її власності. Джерелами формування такого майна можуть бути: внески засновни­ків та інших благодійників; благодійні пожертвування, що мають цільовий характер; надхо­дження від благодійних кампаній (лотерей, аукціонів, масових заходів тощо), доходи від депозитних вкладів і цінних паперів, надходження від підприємств, майно яких перебуває у власності благодійної організації; інші джерела, не заборонені законодавством. Джерелом формування майна благодійної організації не можуть бути кредити.

Найбільшою мірою цілям створення благодійної організації відповідає така господарська діяльність, як платне надання просвітницьких, культурних, наукових, освітніх та інших по­дібних послуг, проте не виключається і виконання ними деяких видів робіт. Якщо дані робо­ти і послуги відповідно до законодавства підлягають обов'язковій сертифікації або ліцензу­ванню, то благодійна організація, як і будь-який інший суб'єкт господарювання, зобов'язана одержати відповідні сертифікат або ліцензію.

6. Частина 6 коментованої статті вказує на те, що додаткові вимоги щодо створення, дер­жавної реєстрації, здійснення господарської діяльності та інших питань функціонування благодійних організацій встановлюються цим Кодексом і спеціальними законами. Цен­тральне місце серед цих спеціальних законів посідає Закон України «Про благодійництво та благодійні організації», згаданий у тексті коментованої статті.

7. Частина 7 коментованої статті містить посилання на закони України, що регулюють по­рядок діяльності і визначають особливості господарсько-правового статусу різноманітних неприбуткових організацій. Ця норма присвячена лише тим неприбутковим організаціям, правове становище яких не підлягає спеціальному регулюванню Господарським кодексом. Він містить спеціальні правила щодо таких неприбуткових організацій, як торгово-промис­лові палати (ч. 1—3 ст. 21), організації роботодавців (ч. 4—6 ст. 21), споживчі спілки (ст. 111), товарні біржі (ст. 278-282), кредитні спілки (ст. 130), благодійні організації (ч. 1-6 ст. 131). Отже, до числа неприбуткових організацій, яких має на увазі коментована норма, можна від­нести: житлово-будівельні кооперативи, адвокатські об'єднання, об'єднання громадян, творчі спілки, релігійні організації, державні цільові фонди, бюджетні установи, негоспо­дарські об'єднання юридичних осіб (асоціації, спілки) та деякі інші утворення.

Загальне поняття неприбуткової організації в чинному законодавстві відсутнє, проте примірний перелік таких організацій дано у Законі України «Про оподатковування прибутку підприємств» (п. 7.11.1 ст. 7) [345]. Водночас слід враховувати, що з погляду цього Кодексу поняття неприбуткової організації рівноцінно поняттю «суб'єкт некомерційного господарю­вання», і тому коло неприбуткових організацій у контексті коментованої статті ширше, ніж те, що окреслене податковим законодавством. Участь цих організацій у господарському обо­роті обумовлена необхідністю матеріального забезпечення їх основної діяльності, не пов'яза­ної з участю в майнових відносинах, і саме у зв'язку з цією необхідністю вони наділяються статусом юридичної особи, який набувається ними з моменту державної реєстрації.

Правовий статус житлово-будівельних кооперативів дотепер регулюється нормативно-правовими актами радянського періоду - Законом «Про кооперацію в СРСР» [314] і Примірним статутом житлово-будівельного кооперативу, затвердженим постановою Ради Міні­стрів УРСР від ЗО квітня 1985 р. [266]. Правовий статус адвокатських об'єднань визначається, насамперед, Законом України «Про адвокатуру» [57]. Господарсько-правовий статус об'єд­нань громадян, до яких відносяться політичні партії та громадські організації, визначається Законом України «Про об'єднання громадян» [339]; особливості статусу профспілок у сфері господарювання відображені в Законі України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [425]. Господарські аспекти функціонування релігійних організацій урегульовані Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» [443]. Правове становище державних цільових фондів загальнообов'язкового соціального страхування визначається Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхуван­ня [42]. Інші державні цільові фонди діють на підставі спеціальних нормативних актів різного рівня. Особливості господарсько-правового статусу бюджетних установ різного профілю ви­значені законами, присвяченими відповідним галузям та підгалузям соціально-культурної сфери (закони України «Про освіту» [350], «Про вищу освіту» [70^і], «Про наукову і науко­во-технічну діяльність» [329], «Про музеї та музейну справу» [326] та ін.). На господарські можливості бюджетних установ впливають також положення Бюджетного кодексу України. Норми, що стосуються правового статусу негосподарських об'єднань юридичних осіб, розки­дані по великому числу законів про окремі різновиди неприбуткових організацій, що входять до складу цих об'єднань.

Стаття 132. Особливості статусу відокремлених підрозділів (структурних оди­ниць) господарських організацій

1. Відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій визна­ються суб'єктами господарювання, що здійснюють свою діяльність від імені цих госпо­дарських організацій без статусу юридичної особи.

2. Відокремленими підрозділами (структурними одиницями) є філії, представництва, відділення та інші структурні підрозділи, що наділяються частиною майна господар­ських організацій, здійснюючи щодо цього майна право оперативного використання чи інше речове право, передбачене законом. Вони можуть мати рахунок (рахунки) в уста­новах банку.