2. Реєстрація торговельної марки, право на яку належить кільком особам, здійсню­ється в порядку, встановленому законом.

1. Право на торговельну марку може належати кільком особам. Ними в сенсі ГК можуть бути підприємства, що утворили об'єднання підприємств з метою координації їх виробни­чої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних і соціальних завдань. У цьому разі торговельна марка вважається торговельною маркою об'єднання підприємств. Види та організаційно-правові форми таких об'єднань визначені статтями 119 і 120 ГК. Пра­во на торговельну марку може належати також кільком іншим суб'єктам господарювання, що об'єдналися для спільного її використання, тощо.

У міжнародному праві такі торговельні марки називають відповідно колективними торго­вельними марками та торговельними марками кількох володільців.

Так, згідно зі статтею 7 bis Паризької конвенції про охорону промислової власності [44] Україна зобов'язалася приймати заявки на реєстрацію та охороняти колективні марки, що належать об'єднанням, існування яких не суперечить закону країни походження, навіть як­що ці об'єднання не є власниками промислового чи торговельного підприємства. Україна має право самостійно визначати особливі умови охорони колективної марки. Проте в охоро­ні таких марок не може бути відмовлено об'єднанню, існування якого не суперечить закону країни походження, на підставі того, що це об'єднання не знаходиться в Україні чи що воно утворене не у відповідності з її законодавством.

Відповідно до правила 8 Загальної інструкції до Мадридської угоди про міжнародну реє­страцію знаків [30] і Протоколу до цієї угоди [469] володільцями міжнародної реєстрації зна­ка можуть бути декілька заявників.

2. ГК визначає, що порядок реєстрації торговельної марки, яка належить кільком особам, встановлюється законом. За нині чинним Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» порядок реєстрації знака є однаковим для одного та кількох заявників. При цьому пунктом 3 статті 16 Закону встановлено, що взаємовідносини при використанні знака, свідоцтво на який належить кільком особам, визначаються угодою між ними. У разі відсутно­сті такої угоди кожний власник свідоцтва може використовувати знак на свій розсуд, але жо­ден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання знака та передавати право власності на знак іншій особі без згоди решти власників свідоцтва. Так само ці норми мають застосовуватися з відповідним урахуванням і щодо торговельних марок об'єднань.

Стаття 159. Правомочності суб'єктів господарювання щодо комерційного найме­нування

1. Суб'єкт господарювання - юридична особа або громадянин-підприємець може ма­ти комерційне найменування.

Громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прі­звище або ім'я.

2. Відомості про комерційне найменування суб'єкта господарювання вносяться за його поданням до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. Суб'єкт господарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб'єктом, тотожне комерційне найменування якого включено до реєстру пізніше.

3. Правовій охороні підлягає як повне, так і скорочене комерційне найменування суб'єкта господарювання, якщо воно фактично використовується ним у господарсько­му обігу.

4. У разі якщо комерційне найменування суб'єкта господарювання є елементом його торговельної марки, то здійснюється правова охорона і комерційного найменування, і торговельної марки.

5. Особа, яка використовує чуже комерційне найменування, на вимогу його власника зобов'язана припинити таке використання і відшкодувати завдані збитки.

1. До прийняття ГК та ЦК відносини щодо комерційного найменування не були врегульо­вані національним законодавством України. Існували лише деякі розрізнені норми щодо фірмового найменування господарської організації. При цьому поняття «фірмове наймену­вання» не було визначено. Не були встановлені і вимоги до нього. Законами України «Про підприємництво» [381], «Про підприємства в Україні» [382], «Про господарські товариства» [90], «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» [115] вста­новлені лише вимоги до найменування суб'єкта як юридичної особи.

З частини першої даної статті та терміна «комерційне найменування» випливає, що сферою застосування цього об'єкта права інтелектуальної власності є комерційні відносини суб'єктів господарювання, якими можуть бути як юридичні особи, так і громадяни-підприємці.

ГК та ЦК не встановлюють вимог до структури та змісту комерційного найменування. От­же, це має бути врегульовано іншим законом. Разом з тим стаття 489 ЦК визначає умови на­дання правової охорони комерційному найменуванню: воно повинно давати можливість ви­різнити одну особу з-поміж інших і не вводити в оману споживачів щодо справжньої її ді­яльності.

Таким чином, комерційне найменування — це найменування, яке дає можливість іденти­фікувати суб'єкта господарювання під час здійснення ним комерційної діяльності. Зокрема, слугувати комерційним найменуванням може прізвище чи ім'я громадянина-підприємця, як­що споживачі вбачатимуть нерозривний зв'язок прізвища чи імені, зазначеного на товарах чи щодо послуг, з цим громадянином.

2. Стаття 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності встановила, що ко­мерційне найменування охороняється без обов'язкового подання заявки чи реєстрації, але не уточнила режим цієї охорони. Отже, кожна держава - учасниця конвенції, в тому числі Україна, вправі визначити його самостійно.

Частина друга коментованої статті надає право суб'єктові господарювання подати своє комерційне найменування для внесення його до реєстрів у встановленому законом порядку. При цьому вона, як і частина четверта статті 489 ЦК, не виключає, що різні суб'єкти можуть мати однакове комерційне найменування. За умови внесення цього комерційного наймену­вання різними суб'єктами до реєстру пріоритетне право захисту серед них має суб'єкт, ко­мерційне найменування якого включено до реєстру раніше.

3. Якщо суб'єкт господарювання використовує у господарському обігу своє повне найме­нування як юридичної особи, то воно водночас є його повним комерційним найменуванням. Найменування юридичної особи містить інформацію про її організаційно-правову форму і, нерідко, про характер її діяльності. Зазвичай таке найменування достатньо довге і тому не є практичним інструментом для використання в повсякденному діловому житті як посилання на суб'єкта господарювання. Це спричинило появу та широке застосування скорочених ко­мерційних найменувань. У будь-якому разі найменування суб'єкта господарювання підлягає правовій охороні як комерційне найменування, якщо воно фактично використовується у гос­подарському обігу.

4. Суб'єкти господарювання можуть і часто використовують комерційні найменування не лише для своєї індивідуалізації, але також і для того, щоб відрізнити свої товари і послуги від інших. Для досягнення цієї мети зазвичай недостатньо вказівки дрібним шрифтом де-не­будь на етикетці чи упаковці на суб'єкта господарювання, як того вимагають правила марку­вання. Тому на практиці загальновживаним засобом є реєстрація скороченого комерційного найменування як торговельної марки або внесення його до цієї марки відмітним елементом.

Як правило, обсяг правової охорони торговельної марки щодо певних товарів і послуг ви­значається її зображенням. Про це, зокрема, вказується в пункті 4 статті 5 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [366]. Тобто правова охорона надається ці­лісній торговельній марці, а не її окремим елементам. Комерційне найменування, як виняток з цього загального правила, охороняється незалежно від того, є чи не є воно частиною торговельної марки. Тим самим у ГК імплементована відповідна норма статті 8 Паризької конвен­ції про охорону промислової власності.

За наведених обставин неминуче виникнення колізій між комерційними найменуваннями і торговельними марками. Якщо комерційне найменування використовується як торговельна марка, то наслідок колізії його зі схожою торговельною маркою визначають загальні норми пріоритету та захисту споживачів від омани щодо походження товарів чи послуг. Навіть якщо суб'єкт підприємництва використовує стосовно своїх товарів і послуг власне комер­ційне найменування таким як воно є, тобто не як торговельну марку, за загальним правилом вважається, що в цьому разі право на раніше зареєстровану (пріоритетну) торговельну марку порушується, якщо використання комерційного найменування може ввести в оману щодо походження товарів чи послуг. І навпаки, використання торговельної марки може подібним чином порушити право на пріоритетне (зареєстроване чи незареєстроване) комерційне най­менування.

5. Неправомірне використання комерційного найменування є підставою для захисту пра­ва на це найменування його власником. На вимогу власника правопорушник зобов'язаний припинити таке використання і відшкодувати завдані цим збитки. Поняття збитків, їх склад, а також розмір, умови та порядок їх відшкодування встановлені главою 25 ГК.

Захист права суб'єкта господарювання на комерційне найменування може здійснюватись також іншим способом, передбаченим статтею 20 ГК та іншим законом.

Стаття 160. Правомочності щодо використання географічного зазначення

1. Право на використання географічного зазначення мають лише суб'єкти господа­рювання, які виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну ре­єстрацію відповідного географічного зазначення.

2. Використанням географічного зазначення суб'єктом господарювання вважається: застосування його на товарах, для яких зареєстровано це географічне зазначення, а та­кож на упаковці; застосування в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо.

3. Суб'єкти господарювання, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть ви­користовувати свою торговельну марку поряд з географічним зазначенням товару ви­робника не інакше як на підставі договору.

4. Умови надання правової охорони географічного зазначення визначаються законом.

1. Поняття «географічне зазначення» є новелою законодавства України. Тому доречно розкрити його зміст. Джерелом цього поняття як категорії міжнародного права є Угода з тор­говельних аспектів прав інтелектуальної власності [505], прийнята Світовою організацією торгівлі. Відповідно до статті 22 цієї Угоди географічне зазначення - це зазначення, що вка­зує на походження товару з території певної держави або регіону чи місцевості на цій терито­рії, коли якість, репутація чи інша характеристика товару, по суті, зумовлені цим географіч­ним походженням.

Разом з тим, відповідно до Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [365] правова охорона надається кваліфікованому зазначенню походження товару. Цей термін за своїм змістом є аналогічним географічному зазначенню.

Наведене визначення географічного зазначення може застосовуватися з відповідними змінами і щодо послуг.

Право на використання географічного зазначення виникає з його державної реєстрації, яка здійснюється в установленому законом порядку. Воно належить усім суб'єктам господарю­вання, які на обмеженій цією реєстрацією території виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено реєстрацію. Використання географічного зазначення іншими суб'єкта­ми неприпустиме, оскільки в протилежному випадку споживачі будуть введені в оману, вва­жаючи, що купують істинний товар з особливими якостями і властивостями, в той час як фак­тично це буде імітація, що не має ніякої цінності. При цьому законним виробникам будуть завдані збитки, викликані відчуженням від них цінного бізнесу та приниженням репутації їх продукції.

2. У частині другій коментованої статті наводиться перелік об'єктів, застосування географічного зазначення щодо яких визнається фактом використання географічного зазначення. Поряд з цим, використанням географічного зазначення є дії з господарського (комерційного) обігу товару із застосованим на ньому географічним зазначенням, зокрема зберігання такого товару з метою пропонування його для продажу, пропонування для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення).

3. Існують випадки коли для кращого просування товару на ринку доцільно поряд з гео­графічним зазначенням товару виробника використовувати торговельну марку суб'єкта гос­подарювання, який здійснює посередницьку діяльність. Це можливо, наприклад, коли ви­робник поставляє свій товар у великогабаритній тарі, а фасує його для продажу населенню посередник. У будь-якому разі посередник може застосовувати свою торговельну марку не інакше як на підставі договору з виробником, укладеного з дотриманням правил, торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності.

4. ГК встановлює, що умови правової охорони географічного зазначення визначаються лише законом, а не іншим актом законодавства України. Зокрема, таким законом є ЦК, гла­ва 45 якого містить умови набуття права інтелектуальної власності на географічне зазначен­ня, визначає суб'єктів цього права, його зміст та строк чинності. Іншим законом є Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів». Проте понятійний апарат, застосований у цьому Законі, та деякі його норми певною мірою потребують узгодження з нормами ГК та ЦК.

Стаття 161. Використання назви країни походження товару

1. Вироби іноземного походження або у встановлених законодавством випадках їх упаковка, а також вироби вітчизняного виробництва чи їх упаковка, призначені для екс­порту, повинні містити інформацію про країну їх походження.

2. Інформація про країну походження має знаходитися у доступному місці виробу (упаковки) та нанесена у спосіб, що відповідає встановленим вимогам.

3. Забороняється використання суб'єктами господарювання напису (клейма) «Виго­товлено в Україні» або аналогічного за змістом щодо товарів, які мають іноземне похо­дження.

4. Уповноважені органи державної влади контролюють дотримання зазначених ви­мог відповідно до закону.

1. Коментована стаття встановлює обов'язок зазначати на виробі, що є товаром, чи його упаковці країну походження виробу (товару), якщо він є предметом імпорту чи експорту. За такого використання назва країни виконує функцію об'єкта правової охорони, що має уза­гальнену назву «зазначення походження» згідно із статтею 1 Паризької конвенції про охоро­ну промислової власності [44].

Інформація про країну походження виробу дає можливість споживачеві мати більш повне уявлення про якість виробу. Крім того, вона застосовується для вжиття тарифних і нетарифних заходів регулювання ввезення товару на митну територію України та вивезення товару з цієї території, а також забезпечення обліку товарів у статистиці зовнішньої торгівлі.

Визначення країни походження товару здійснюється на основі принципів міжнародної практики та на підставі критеріїв, встановлених новим Митним кодексом України, що на­брав чинності з 1 січня 2004 р. [33] Зокрема, за статтею 277 цього Кодексу країною похо­дження товару вважається країна, в якій товар був повністю вироблений або підданий до­статній переробці.

Порядок визначення країни походження товару встановлено постановою Кабінету Мініс­трів України від 12 грудня 2002 р. «Про затвердження Порядку визначення країни похо­дження товару, що переміщується через митний кордон України» [231].

2. Частина друга коментованої статті встановлює загальні вимоги щодо нанесення на ви­ріб (упаковку) інформації про країну його походження. Ця інформація має знаходитися на доступному для споживача місці, а спосіб її нанесення повинен відповідати вимогам норма­тивних актів. Як правило, країна походження товару зазначається на етикетці (упаковці) ви­робу в адресі його виробника. Однак, з метою підкреслення особливої якості виробу як кра­щого національного досягнення та звернення на це уваги споживача, вона може бути зазначена окремо, в тому числі опосередковано, наприклад, «Виготовлено в Україні» на на­ціональній гордості — космічній ракеті «Зеніт» або «Swiss» («швейцарський») на годиннику.

3. Згідно зі статтею 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у під­приємницькій діяльності. Зокрема, не допускається недобросовісна конкуренція, одним з проявів якої є використання оманливих чи неправильних зазначень походження товарів. Частиною третьою коментованої статті це правило конкретизується через заборону застосу­вання напису «Виготовлено в Україні» або його змістової аналогії щодо товарів іноземного походження.

4. Вимоги коментованої статті є спеціальними нормами щодо маркування продукції су­б'єктами господарювання та забезпечення її належної якості і стосуються головним чином права споживачів на достовірну інформацію про походження товарів.

Декретом Кабінету Міністрів України «Про державний нагляд за додержанням стандар­тів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» [106] здійснення державного нагляду за додержанням норм і правил суб'єктами підприємницької діяльності покладено на цен­тральний орган виконавчої влади у сфері технічного регулювання та споживчої політики, його територіальні органи, а також інші спеціально уповноважені органи. Відповідно до Указу Президента України від 18 березня 2003 р. № 225/2003 [45] таким спеціальним цен­тральним органом виконавчої влади є Державний комітет України з питань технічного регу­лювання та споживчої політики. Основним завданням його є також здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів.

Інші спеціально уповноважені органи покликані контролювати дотримання вимог комен­тованої статті в окремих сферах господарської діяльності. Наприклад, спеціальним органом державного контролю якості лікарських засобів, у тому числі дотримання вимог щодо їх маркування, є Державна інспекція з контролю якості лікарських засобів Міністерства охоро­ни здоров'я України з підпорядкованими їй територіальними державними інспекціями з кон­тролю якості лікарських засобів.

Стаття 162. Правомочності суб'єктів господарювання щодо комерційної таємниці

1. Суб'єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої ко­мерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформа­ції третіми особами, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіден­ційності.

2. Строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності зазначених у частині першій цієї статті умов.

3. Особа, яка протиправно використовує комерційну інформацію, що належить су­б'єкту господарювання, зобов'язана відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до закону. Особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, що є комерційною таємницею, має право використовувати цю інформацію на свій розсуд.

4. До відносин, пов'язаних з комерційною таємницею, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України та інших законів.

1. Зі змісту коментованої статті випливає, що комерційна таємниця — це інформація, яка невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, у зв'язку з чим вона має комерційну цінність, а її володілець вживає належних заходів до охо­рони її конфіденційності.

Закон України «Про інформацію» [299] визначив, що інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Отже, комерційною таємницею є лише відомості, зафіксовані в документах та інших матеріальних об'єктах.

Обов'язковою умовою віднесення інформації до комерційної таємниці є невідомість її третім особам. Проте не кожна інформація, що невідома третім особам, є комерційною таєм­ницею. Такою може бути лише інформація, невідомість якої зумовлена відсутністю закон­них підстав для вільного доступу до неї інших осіб. Зокрема, не може бути комерційною таємницею інформація, що невідома третім особам, але за правовим режимом є відкритою інформацією. Наприклад, не є комерційною таємницею інформація про стан довкілля та про якість харчових продуктів і предметів побуту, оскільки право вільного доступу кожного до цієї інформації гарантується статтею 50 Конституції України. Не завжди є комерційною та­ємницею й інформація з обмеженим доступом. Законодавством можуть бути встановлені ви­падки, коли така інформація не є комерційною таємницею і вільна для доступу певних осіб. Зокрема, відповідно до статті ЗО Закону України «Про підприємства в Україні» [382] Кабінет Міністрів України своєю постановою від 9 серпня 1993 р. № 611 [377] визначив перелік відо­мостей, що не становлять комерційної таємниці, та зобов'язав підприємства подавати ці відомості органам державної виконавчої влади, контролюючим і правоохоронним органам, іншим юридичним особам відповідно до чинного законодавства, за їх вимогою.

За відповідності наведеним вище умовам щодо віднесення інформації до комерційної та­ємниці технічна, організаційна, комерційна, виробнича та інша інформація має комерційну цінність. Однак цього недостатньо для набуття нею статусу комерційної таємниці. Необхідно ще, щоб володілець такої інформації вживав належних, тобто адекватних існуючим обстави­нам, заходів щодо збереження її конфіденційності. Зокрема, це можуть бути різноманітні ор­ганізаційні заходи з перепускного режиму, добору кадрів, організації документообігу тощо. Відповідні норми можуть бути передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку, колективним договором і спеціальними внутрішніми правовими актами. Умови збереження конфіденційності інформації та відповідальності за їх порушення можуть включатись також до трудових договорів (контрактів) з працівниками. Крім того, можуть застосовуватись будь-які законні засоби технічного захисту для охорони приміщень, запобігання прослуховуванню та іншого витоку інформації тощо.

Суб'єкт господарювання, що є володільцем комерційної таємниці, має право на захист від незаконного використання її третіми особами. Незаконним використанням комерційної таєм­ниці є задоволення потреб у ній третіх осіб внаслідок розголошення (передачі, витоку) її з ви­ни особи, яка повинна охороняти цю таємницю, або іншого протиправного одержання її, зо­крема прослуховування засобів зв'язку. Право на захист від незаконного використання ко­мерційної таємниці реалізується через притягнення винної особи до дисциплінарної, цивіль­но-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності згідно з законодавством України. Зокрема, суб'єкт господарювання може вимагати від третіх осіб утримуватись від незаконного одержання його комерційної таємниці, а також подальшого застосування її в гос­подарській діяльності, наприклад у виробництві продукції.

Разом з тим слід враховувати, що на підставі статті 30 Закону України «Про інформацію» комерційна таємниця може бути поширена без згоди її власника, якщо ця таємниця є суспіль­но значимою, тобто, якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадсько­сті знати цю таємницю переважає право її власника на її захист. Це може статися, наприклад, коли предметом комерційної таємниці є відомості про засіб ефективного стримування епіде­мії хвороби. Якщо суд встановить, що комерційна таємниця є суспільно значимою, то особа, яка розголосила її, звільняється від відповідальності на підставі статті 47 ^і згаданого Закону.

2. ГК та інші закони не встановлюють певного строку правової охорони комерційної таєм­ниці. Вони зумовлюють сплив цього строку лише припиненням існування будь-якої з умов, зазначених у частині першій коментованої статті. Ця специфіка нерідко превалює під час ви­бору комерційної таємниці як форми правової охорони відомостей, коли відведений законом певний строк їх охорони в іншій формі (винаходу, корисної моделі тощо) не задовольняє суб'єкта господарювання.

3. Частина третя коментованої статті встановлює обов'язок особи, яка протиправно вико­ристовує комерційну інформацію, що належить суб'єкту господарювання, відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до закону.

Відшкодування збитків є основною формою компенсації заподіяної шкоди.

На підставі статті 22 ЦК збитками, завданими суб'єкту господарювання протиправним ви­користанням його комерційної інформації, є витрати, які цей суб'єкт зробив або мусить зро­бити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), та доходи, які він міг би ре­ально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене (упущена вигода).

Якщо особа, яка протиправно використовує комерційну інформацію, що належить суб'єкту господарювання, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має від­шкодовуватися суб'єкту господарювання, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка протиправно використовує комерційну інформацію.

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день відшкодування їх з ініціативи особи, яка протиправно використала комерційну інформацію.

Відповідно до частини 3 статті 22 та частини 1 статті 1166 ЦК збитки, завдані суб'єкту господарювання протиправним використанням його комерційної інформації, відшкодовую­ться у повному обсязі.

За зобов'язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство ви­ходить з принципу вини як умови відповідальності особи, яка заподіяла шкоду. Згідно з час­тиною 2 статті 1166 ЦК особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини. Шкода вважається завданою з вини цієї особи, доки вона не доведе протилежного.

Якщо інформація, що є комерційною таємницею, отримана заінтересованою особою само­стійно і добросовісно, наприклад, у зв'язку з яким-небудь недоглядом власника інформації, вона порушником не вважається і має право використовувати цю інформацію на свій розсуд.

4. Відносини щодо комерційної таємниці регулюються також ЦК та іншими законами. Зокрема, стаття 506 ЦК визначає склад майнових прав інтелектуальної власності на комер­ційну таємницю. А стаття 507 ЦК встановлює обов'язок органів державної влади охороняти надану їм комерційну таємницю з метою отримання встановленого законом дозволу на пев­ну діяльність та в інших випадках, передбачених законом.

Опосередковано відносини щодо комерційної таємниці регулюються законами України «Про інформацію» [299], «Про державну таємницю» [116^і], «Про наукову і науково-техніч­ну діяльність» [329], «Про науково-технічну інформацію» [328] тощо. Особливості відносин щодо комерційної таємниці підприємства передбачені статтею 30 Закону України «Про під­приємства в Україні».