1. Банк здійснює контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим вико­ристанням, своєчасним і повним погашенням позички в порядку, встановленому зако­нодавством.

2. У разі якщо позичальник не виконує своїх зобов'язань, передбачених кредитним договором, банк має право зупинити подальшу видачу кредиту відповідно до договору.

1. Частина 1 коментованої статті покладає на банк здійснення контролю за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням кредитних коштів, своєчасним і пов­ним погашенням кредиту.

При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контак­ти з позичальником, зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставленого май­на, що повинно бути передбачено кредитним договором. У разі виявлення фактів викорис­тання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів в межах зобов'язань позичальника за кре­дитним договором у встановленому чинним законодавством порядку.

У разі несвоєчасного погашення кредиту та сплати відсотків, при відсутності домовлено­сті про відстрочення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором.

2. Згідно з частиною 2 коментованої статті банку надано право зупинити подальшу видачу кредиту відповідно до договору в разі якщо позичальник не виконує своїх зобов'язань, пе­редбачених кредитним договором.

Разом з тим, законодавством передбачена можливість відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки, що може здійснюватися банком у виняткових випадках - у разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень через непередбачені об­ставини за умови вжиття позичальником відповідних заходів щодо їх усунення. Це відстро­чення має бути оформлене додатковим договором між позичальником та банком, який є невід'ємною частиною кредитного договору.

Стаття 349. Кредитні ресурси

1. Банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони утворю­ють у процесі своєї діяльності. Вони можуть позичати один в одного на договірних за­садах ресурси, залучати та розміщувати кошти у формі депозитів, вкладів і здійснюва­ти взаємні операції, передбачені їх статутами.

2. У разі недостатності коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов'язань банки можуть одержувати позички у Національного банку України. Кредитні ресурси Національного банку України становлять кошти статутного та інших фондів, інші кошти, що використовуються як кредитні ресурси відповідно до закону.

3. Загальні умови використання кредитних ресурсів визначаються цим Кодексом та іншими законами.

1. Відповідно до Положення про кредитування [185], основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових та поточ­них (валютних) рахунках, залучені кошти юридичних та фізичних осіб на депозитні рахунки до запитання та строкові, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних па­перів.

Кредитні операції здійснюються банками у межах кредитних ресурсів.

При наданні позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіта­лу («великі кредити»), банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку.

Жоден із виданих великих кредитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків.

Надання кредитів банками на міжбанківському ринку регламентується Законом «Про банки і банківську діяльність», Цивільним кодексом України, нормативними актами Націо­нального банку України (зокрема Положенням про кредитування), статутами банків та кре­дитними договорами.

Кредитні відносини між банками визначаються на договірних засадах, шляхом укладення кредитних договорів, які мають передбачати права та зобов'язання сторін з належним оформ­ленням справ за міжбанківськими кредитами.

Надання міжбанківських кредитів має супроводжуватися відкриттям рахунків відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України.

Банки як економічно самостійні і незалежні від виконавчих та розпорядчих органів дер­жавної влади у своїх рішеннях, пов'язаних із оперативною діяльністю, мають право само­стійно встановлювати рівень відсоткової ставки за міжбанківськими кредитами залежно від попиту та пропозиції на міжбанківському ринку та рівня облікової ставки.

Загальний розмір отримання банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку. Забороняється їх надання та отримання банківськими уста­новами (філіями, управліннями, відділеннями тощо), які не є юридичними особами, крім ви­падків, коли це здійснюється за дорученням юридичної особи.

Національний банк України, враховуючи фінансовий стан банку, має право встановлюва­ти інші обмеження загальної суми залучення та надання банками міжбанківських кредитів.

2. Відповідно до чинного законодавства банки мають право на отримання від Національ­ного банку України кредитів через кредитні аукціони, ломбардні операції, переоблік вексе­лів на умовах двосторонніх договорів.

Згідно з пунктом 1 статті 42 Закону «Про Національний банк України» Національний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцій надає кредити банкам для під­тримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування Національного банку та в по­рядку, визначеному Національним банком.

3. Як встановлено частиною 3 коментованої статті, загальні умови використання кредит­них ресурсів визначаються ГК та іншими законами.

Стаття 350. Факторингові послуги банків

1. Придбання банком права вимоги у грошовій формі з поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги та прийом платежів (факторинг) є банківською операцією, що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі.

2. За договором факторингу банк бере на себе зобов'язання передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт бере на себе зобов'язання відступити банкові грошо­ву вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою.

3. Факторингові операції банків можуть супроводжуватися наданням клієнтам додат­кових консультаційних та інформаційних послуг.

4. Договір факторингу є дійсним незалежно від угоди між клієнтом та його боржни­ком про заборону або обмеження передавання грошової вимоги.

5. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Ци­вільним кодексом України, цим Кодексом, законом про банки і банківську діяльність, ін­шими законами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України.

1. Одним із видів кредитних операцій банків є факторинг.

Як випливає зі змісту частини 1 коментованої статті, факторинг - це банківська операція, що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі і полягає у придбанні банком права вимоги у грошовій формі з поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги та прийом платежів.

«Прийняття ризику виконання такої вимоги» означає, що суб'єкт господарювання, який відступив банку право грошової вимоги, не відповідає за невиконання цієї вимоги боржни­ком, отже, весь ризик невиконання і можливі при цьому фінансові втрати лягають на банк.

«Прийом платежів» (згідно з Законом України «Про податок на додану вартість» -«інкасація боргових вимог») - банківська послуга з отримання за дорученням клієнта коштів від боржника такого клієнта у рахунок погашення його боргу або акцепту по векселях, чеках, інших розрахункових і товарних документах.

Слід звернути увагу на основну відмінність факторингових операцій (послуг) від уступки вимоги: ця відмінність полягає в оплатному (як правило, у відсотках від суми простроченої заборгованості) характері здійснення факторингових операцій. Оплатний характер їх вияв­ляється також і в тому, що банк перераховує суб'єкту господарювання кошти у розмірі, зменшеному на відсоток від суми, яка буде сплачена банку покупцем-боржником. Уступка вимоги не передбачає ні оплатного придбання вимоги її набувачем у первісного кредитора, ні, відповідно, сплати винагороди первісним кредитором набувачеві вимоги.

Ще одна відмінність факторингу від уступки вимоги полягає у можливості надання На­ціональним банком України банку-фактору кредиту (строком на три місяці під 10 % річних) для проведення факторингових операцій, тобто для придбання права вимоги.

Сторонами у договорі факторингу є фактор (банк) і клієнт. Фактором може виступати банк або інша фінансова установа, яка може здійснювати подібну фінансову послугу. Як випливає із статті 1079 ЦК, договір факторингу відноситься до підприємницьких (господар­ських) договорів, а його сторонами є суб'єкти підприємницької господарської діяльності. .

У міжнародній торгівлі факторинг розглядається як послуга з отримання купівельної ціни за товар, в рамках якої фактор (фінансовий агент) звільняє експортера від стягнення вартості товару з іноземного покупця, надаючи йому можливість зосередити увагу на продажу і мар­кетингу своїх товарів.

2. За договором факторингу банк бере на себе зобов'язання передати за плату кошти в роз­порядження клієнта, а клієнт бере на себе зобов'язання відступити банкові грошову вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою.

Більш повне визначення договору факторингу містить частина 1 статті 1077 ЦК, згідно з якою за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження дру­гої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Згідно із статтею 1078 ЦК предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважа­ється переданим з моменту настання цієї події.

3. Факторингові операції банків можуть супроводжуватися наданням клієнтам додатко­вих консультаційних та інформаційних послуг.

Як встановлено частиною 2 статті 1077 ЦК, зобов'язання фактора за договором факторин­гу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Отже, консультаційні та інформаційні послуги фактора мають стосуватися факторингових операцій.

4. Договір факторингу є дійсним незалежно від угоди між клієнтом та його боржником про заборону або обмеження передавання грошової вимоги.

У цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед боржни­ком у зв'язку з порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення пра­ва грошової вимоги (абз. 2 ч. 1 ст. 1080 ЦК).

5. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивіль­ним кодексом (ст. 1077-1086), Господарським кодексом, Законом України «Про банки і бан­ківську діяльність», іншими законами, а також нормативно-правовими актами Національно­го банку України, зокрема Методичними рекомендаціями по наданню комерційними бан­ками факторингових послуг підприємствам та організаціям, прийнятими рішенням Правлін­ня Національного банку України від 22 квітня 1992 р. № 2 (назва цього документа свідчить, що його норми є нормами-рекомендаціями, тобто не обов'язковими для застосування).

Стаття 351. Лізингові операції банків