5.1.4. Цивілізація як поняття некласичної філософії історії: основні кореляції

Своєрідна ревальвація відбулася в останні роки і щодо корелятивних зв'язків та назв локальних цивілізацій, як їх "охрестили" класичні представники цивілізаційного напряму у світовій філософії історії — М.Я. Данилевський, О. Шпенглер та А. Тойнбі, праці котрих перестали бути недосяжними для українського, точніше, колишнього "радянського" читача лише у 90-ті роки.

5.1.4.1. Цивілізація і культура: нові грані співвідношення. Варто також зазначити, що гама значень цього слова співвідносно з поняттям "культура" стає дедалі багатшою. Нині цивілізація постає не тільки етапом розквіту культури, як у Данил енського, омертвіння культури, як у Шпенглера, чи синонімом всього життєвого кола локальної культури, або локального суспільства, як у Тойнбі. Вона сприймається також як:

самосвідомість культури;

практичне втілення культури;

синонім культури (а це, враховуючи кількість визначень культури, — ще понад 200 значень);

географічно розпорошені регіони єдиної культури;

форма функціонування суспільства на відміну від культури, що є формою його розвитку;

поняття видового щодо культури і, навпаки, родового щодо неї ж, у вигляді сфери матеріального виробництва на відміну від культури — сфери виробництва духовного;

форма реалізації об'єктивного чинника історії — на відміну від культури як форми реалізації чинника суб'єктивного;

своєрідної соціальної мегамашини — на відміну від культури як системи неформальних спільнот;

суспільство в цілому — на відміну від культури як однієї з сфер його життєдіяльності;

відображення процесів суспільного відтворення — цивілізація як спосіб буття культури тощо.

5.1.4.2. Цивілізація та історія: нелінійне у нелінійному. Та все ж незважаючи на все розмаїття дистинкція "цивілізація — культура" є лише однією з широкого спектру кореляцій поняття "цивілізація". Переконливе підтвердження цьому дає аналіз філософської, соціо-

логічної, філософсько-історичної та історичної літератури останнього періоду. Одна з вихідних таких дистинкцій — категоріальна кореляція "цивілізація — історія". У цьому плані цивілізація постає і як кінець передісторії, початок "справжньої" історії (на противагу варварству), як рівень, тип розвитку, одиниця, етап, формоутворення, стадія, низхідна гілка, цикл, індивід, епоха історії. Не менш поширені і географічні виміри цивілізації, групування цивілізацій за осями "Схід — Захід", "Північ — Південь" та іншими географічними параметрами, а також семантичні значення, сформовані, виходячи з специфіки релігійних цивілізаційних характеристик. Загальновідомими є, врешті-решт, визначення цивілізації як синоніма людства, як:

одного із космічних світів розумних істот;

соціального організму;

вторинної суспільно-економічної макроформації, тобто синоніма класового суспільства;

світового міста;

суспільно-історичного прогресу;

громадянського суспільства;

належного рівня розвитку правової держави;

неорганічного тіла людини;

ступеня розвитку матеріального виробництва;

соціальної організації суспільства;

ступеня розвитку етносу, на якому формується стабільна державність;

аксеологічної характеристики суспільної та особистісної свідомості, діяльності, поведінки, спілкування, відносин тощо.

Попри позірне розмаїття, ці незбіжні, а то й протилежні, трактування цивілізації, інтерпретації історичного руху людства як множини цивілізацій не виходять подекуди за рамки традиційного лінійного мислення, уособленням якого виступали раніше доцивілізаційні, а пізніше — "моноцивілізаційний" підходи. Проте тут вже помітні істотні відмінності, які свідчать про те, що в глибинах лінійної архітектоніки історичної ментальності відбуваються незворотні тектонічні зрушення.

5.1.4.3. Співвідношення "дикість — варварство — цивілізація": трактування Моргана—Енгельса. У попередньому розділі вже зазначалося, що ще в період виникнення і запровадження слова "цивілізація" — не лише як процесу цивілізування, а й як стану суспільства — цей стан розглядався у значенні якісно нового щодо варварства. Щоправда, у працях Ф. Гізо⁶, Г. Бокля⁷ та перших словниках, що відіграли чималу роль у поширенні та утвердженні цього слова, поняття "цивілізація" використовувалось насамперед для означення людської єдності, змикаючись передусім з поняттям "культура". Потрібен був певний час, щоб цивілізація постала визначним етапом

розвитку людства, якісно новим рубежем культурно-історичного процесу загалом. Тому не випадково системнішу і докладнішу розробку ця ідея знайшла пізніше — спочатку у Льюїса Г. Моргана, а потім у Ф. Енгельса. Цивілізація розглядається тут з позицій моністичного погляду на історію і тлумачиться як вищий щодо дикості і варварства щабель поступального руху людського суспільства в цілому. "Ми можемо тепер, — запевняв Морган, — грунтуючись на переконливих доказах, стверджувати, що дикість у всіх людських племен передувала цивілізації. Історія людської раси має єдине начало, єдина в своєму досвіді і своєму прогресі"⁸.

На різних щаблях дикості, за Морганом і Енгельсом, відбувається: виникнення людини з тваринного царства і членороздільної мови (1-й щабель); використання вогню, зміна засобів і характеру харчування, виробництво і застосування камінних знарядь праці та першої зброї —дрючка та списа (2-й щабель); винахід лука і стріли, виникнення гончарства, ручного ткацтва і сільських поселень (вищий щабель)⁹. Варварство характеризується переходом від в основному пасивного присвоєння готових продуктів природи до оволодіння методами збільшення продуктів природи за допомогою людської діяльності, запровадженням скотарства і землеробства (1—2-й щаблі), переробкою залізної руди і виготовленням залізних знарядь праці (вищий щабель)¹⁰.

Тільки після цього виникає цивілізація, перехід до якої Енгельс пов'язує з винаходом літерного письма і застосуванням його для занотовування словесної творчості. Визначаючи цивілізацію як період опанування подальшою обробкою продуктів природи, промисловості у власному розумінні цього слова і мистецтва¹¹, Енгельс водночас, у процесі з'ясування особливостей генези цивілізації, намагається довести її нерозривний зв'язок з формуванням, розвитком і боротьбою класів, виникненням держави, появою міст і купецтва.

Започаткований ними підхід до визначення і вивчення цивілізації у подальшому було розвинуто і конкретизовано передусім у працях вчених СНД (Е.С. Маркарян, В.К. Халіпов, М.Л. Мчедлов, В.Е. Давидович, Ю.А. Жданов, О.С. Мильников, Л.І. Новикова, С.Д. За-вадський, Л.С. Васильєв, І.А. Берг та ін.). Чимало досліджень присвятили цьому і представники так званого далекого зарубіжжя — Р. Адамс, К. Клакхолм, К. Ренфрю, К. Фланері, Г. Чайлд та ін.

5.1.4.4. Мультиплікативний поворот як домінуюча тенденція некласичних досліджень цивілізацій. У ході цієї часткової, здавалося б, конкретизації поступово, однак, дедалі чіткіше, вимальовується докорінне переосмислення поняття "цивілізація". Ще в 60-ті та першій половині 70-х років XX ст. дослідники вживають цей термін часто-густо в однині, розглядаючи цивілізацію як принципово новий

рубіж щодо дикості й варварства, розвитку людства загалом¹². Зокрема, Р. Адамс пов'язує існування цивілізації з класовим суспільством, системою соціальної та політичної ієрархії, доповнюваною адміністрацією та територіальним поділом, з виникненням і організацією держави, а також з поділом праці, що призводить до появи ремесел. К. Ренфрю, з'ясовуючи зміст поняття "цивілізація", надає особливої ваги соціальній стратифікації та поділу праці, К. Фланері тлумачить цивілізацію як комплекс культурних феноменів, пов'язаний з таким елементом політичної системи, як держава тощо.

Однак, спочатку епізодично, а пізніше — дедалі частіше навіть за порівняння з дикістю і варварством вчені починають вести мову не про цивілізацію — з позицій моністичного розгляду історії як лінійного єдиного макропроцесу, а про цивілізації. Скажімо, Г. Чайлд, у праці, опублікованій ще у 1950 р., на основі нових археологічних даних доповнив "реєстр" визначальних ознак цивілізації, створений Енгельсом, до десяти. До нього він зарахував: інтенсивну економіку, торгівлю, привілейовані класи, виділення ремісників-фахівців, державу, міста, монументальні громадські споруди, податки, писемність і зачатки науки, розвинуте мистецтво. Цей "банк" ознак цивілізації набув поширення і став предметом обговорення та уточнення.

Та цікаво, що вже Чайлд пише не тільки про цивілізацію взагалі, а й про перші цивілізації, одним з атрибутів яких він вперше фіксує культові, поховальні та мирські монументальні споруди. Про перші цивілізації йдеться й у К. Клакхолма, який запропонував скоротити список Чайлда до трьох найістотніших — монументальна архітектура, міста і писемність. Саме цю позицію конкретизує і В.М. Ма-сон¹³. Так плюралістичний підхід до цивілізаційної проблематики, окреслений в умоглядній формі ще у XIX ст. (наприклад, у Данилев-ського), з середини XX ст. дедалі ширше входить в обіг спеціальних наук, передусім археології.

Тепер з позицій нетрадиційної, нелінійної історичної ментальності всю множину регіональних чи локальних цивілізацій вкладають (вже як у лише одну з можливих) у таку загальну схему: доіндустріальні (космогенні, традиційні цивілізації) — індустріальні цивілізації (техногенні, технічні) — постіндустріальна цивілізація. Схема ця не тільки прийнятна, а й необхідна і має не тільки філософсько-історичний характер, бо має досить високий методологічний потенціал і значущість для низки галузей наукового знання. За такого мультициві-лізаційного підходу цивілізація вже не постає у вигляді одного і єдиного стовбура, яким виглядає розвиток людства у "післяварвар-ський" період за моноцивілізаційного підходу. Мультицивілізаційна інтерпретація історичного процесу дає можливість розглядати історичний процес як поліцентричний поступальний рух.

Поступальність мультицивілізаційного руху вбачалася, починаючи від Данилевського і до декого із сучасних філософів історії, передусім у таких двох його особливостях. По-перше, за цього підходу, якщо не всі, то принаймні певна множина з кожного наступного покоління цивілізацій трактуються як спадкоємниці і примножувачі цінностей матеріальної і духовної культури, створених цивілізація-ми-попередницями, починаючи з перших, найранніших. По-друге, представниками мультицивілізаційного підходу розвиток кожної з множини цивілізацій, як правило, тлумачиться як доцентровий процес, де центром виступає найчастіше цивілізація відповідного представника.

5.1.4.5. Всесвітня історія як нелінійна послідовність цивілізацій. Всесвітньо-історичний процес виступає за такого розуміння як своєрідний "кущ" цивілізацій, який росте, проте корінням догори, оскільки його "гілки" — цивілізації, поєднуються чи принаймні наближаються одна до одної не на початку, а на найвищій, найпізнішій стадії. Можливі кілька подібних моделей руху людського суспільства в цілому. Вперше, і, можливо, у "найчистішому" (в усякому разі — класичному) викладі трактування всесвітньої історії як перевернутого догори ногами "куща" цивілізацій зустрічається, як уже говорилося раніше, у М.Я. Данилевського. Історичний процес, за Да-нилевським, вичерпується низкою (близько десятка) культурно-історичних типів, що доросли до стадії цивілізацій — частково у співіснуванні, частково — як спадкоємні один щодо одного.

На сучасному ж етапі питання про цей прафеномен (основу, чи, як сказав би Тойнбі, "лялечку") майбутньої світової (глобальної, вселюдської, загальнолюдської тощо) цивілізації ставиться по-іншому. Нині це питання розглядається, як правило, крізь призму співвідношення традиційних цивілізацій з техногенною, що перманентно переростає у посттехнічну (постіндустріальну) цивілізацію і далі — в інформаційну. Техногенна, вона ж — технічна, або ж індустріальна, цивілізація не зовсім коректно ототожнюється часто-густо з цивілізацією Західною, яка технократичними мислителями визнається якісно вищою, з перспективою переростання в інформаційну. Розглядаючи докладніше складові цієї системи, можна виділити у кожному з класів цивілізацій свого роду підкласи.

Скажімо, традиційні цивілізації підрозділяються на первинні (первісні, автохтонні, перші) і вторинні. Про перші чи первинні цивілізації досить докладно йшлося вище.

Вторинні відрізняються від них, по-перше, тим, що уже втрачають в основному першопочатковий синкретизм автохтонних цивілізацій. Неповторна самобутність вторинних цивілізацій не в синкретизмі, а навпаки, в "ідіосинкразії" до одних та відбірковій спорідненості з

іншими сферами чи різновидами історичної діяльності. Цю їх особливість, безвідносно до ступеня адекватності, зафіксував Данилевський, характеризуючи одноосновні культури¹⁴.

По-друге, у рамках традиційних цивілізацій вторинні помітно динамічніпіі порівняно з первинними. Це особливо переконливо показала антична середземноморська цивілізація, яка вперше в історії класично чітко окреслила основні етапи життєвого кола цивілізації вищого порядку, ніж первинні, і ритм зміни цих етапів.

5.1.4.6. Традиційні цивілізації: некласичне прочитання. Водночас не слід занадто захоплюватися ознаками того чи іншого субкла-су традиційних цивілізацій і випускати з поля зору характеристики, властиві всьому класові цих цивілізацій. Зокрема, дуже істотним є передусім високий ступінь залежності людини від природних умов буття, а отже, — від географічного середовища, в якому формується певна така первинна цивілізація. Особливістю традиційних цивілізацій, що зумовлена характером і ступенем їх економічного, соціального і політичного поступу, є також органічний зв'язок індивіда із своєю спільнотою — сільською чи міською общиною, етносом, кастою, станом. Соціальна організація означених цивілізацій має групову природу, що зумовлює і місце людини у "структурі цієї організації, і її потреби, інтереси, стимули й мотиви, норми та ідеали. Тому не тільки формування, як вважав Дилигенський¹⁵, а й функціонування вищого принципу життєдіяльності традиційних цивілізацій значною мірою залежить передусім від реальної залежності людини від сил природи та наявного соціального ладу. Така залежність глибоко вкорінюється в психіку людини і відображається в ній у перетворених формах. Цілком слушно підкреслюючи, що подібним принципом є відтворення, збереження біологічних і соціальних умов життя, вірність сакра-лізованій традиції, що пронизує всі сфери суспільного та індивідуального буття, Дилигенський доходить висновку, що з точки зору системи детермінації, притаманної таким цивілізаціям, їх можна називати космогенними. Адже космос, світовий порядок, орієнтує сенс їх життєдіяльності в обох своїх головних іпостасях: і як сукупність законів, що панують у царстві природи, і як порядок, споконвічно, наперед визначений для людського співжиття¹⁶ . Зрозуміло, що в міру розвитку таких цивілізацій їх "космогенні" характеристики з домінантних поступово перетворюються на рецесивні.

Крім космогенності, атрибутивною ознакою традиційних цивілізацій як класу в цілому є консерватизм, інакше кажучи — традиціоналізм, про що свідчить вже сама назва цього класу цивілізацій. Незважаючи на деякі зрушення на етапі вторинних цивілізацій, загалом у рамках відповідних традиційних цивілізацій одні й ті самі цінності, стереотипи діяльності, поведінки, спілкування, відносин і

свідомості можуть відтворюватися і передаватися з покоління в покоління протягом століть, а то й тисячоліть майже без змін. У своїй найчіткішій формі — нормативів та ідеалів людського співжиття — вони зберігаються значною мірою і у вторинних цивілізаціях, особливо східних, доживаючи й до наших днів у суспільствах так званого "третього світу".

5.1.4.7. Техногенні цивілізації: нелінійна версія. На відміну від традиційних, техногенні цивілізації — це суспільства з інтенсивним, а не екстенсивним перебігом соціальних процесів, акцентуйовані на темпоральних характеристиках, змінах, індивідуалізмі, а не на просторових, параметрах, традиціях і стабільних соціальних структурах, як цивілізації доіндустріальні або неіндустріальні. Започаткована в Західній Європі і за інерцією й донині іменована Західною, техногенна цивілізація донедавна поставала щонайменше чотирьохголовою "гідрою". Цими "головами" були Західна Європа, СРСР, США і Японія. Динамічність цієї "гідри" виявляється, зокрема, у досить інтенсивних змінах характеристик та співвідношень її "голів", екстремумів, авангардних ділянок розвитку. Скажімо, за останній досить короткий період на місці однієї відрубаної голови (СРСР) виросла інша (Росія)". Виростають швидкими темпами й нові центри, що претендують на лідерську позицію сучасного планетарного цивілізаційно-го архіпелагу. Передусім — ті, що уособлюють специфічний варіант "конфуціанського" та "буддистського" капіталізму із своєрідними рисами, а отже, й деякими перевагами над західними варіантами техногенної цивілізації. Як показують автори книги "Американський менеджмент на порозі XXI ст." Дж.К. Грейсон, К.О. Дел¹⁷ на прикладі Японії, країн Південне-Східної Азії, Тайваню та деяких інших країн, саме пріоритетний розвиток особливостей і архетипів азіатських культур (конфуціанство, синтоїзм, патерналізм, пріоритет неформальних, особистісних стосунків щодо формальних тощо) зробив можливим значне використання цих рис та інваріантних структур як чинників посилення і переваг східних цивілізаційних нуклеарних утворень над західними.

5.1.4.8. Поліморфізм постіндустріальної трансформації цивілізацій. Варто, мабуть, у зв'язку з цим наголосити, що започаткований десь з середини нашого століття перехід від індустріальних цивілізацій до постіндустріальної пов'язаний аж ніяк не тільки із західною цивілізацією. Принаймні рівноправними учасниками цього процесу виступають і представники інших авангардних осередків сучасного світового цивілізаційного архіпелагу.

Ідеологи західної цивілізації ще в 70-х роках проголосили, що вона вже входить в епоху постіндустріальну, а у 80-х, — що майбутньою перспективою є інформаційне суспільство або ж глобальна електрон-

на цивілізація. Відмітною рисою цієї ідеології є й те, що вона розглядає вже техногенну, а тим більше — постіндустріальну, цивілізацію як, по-перше, планетарну, світову; по-друге — як результат вестерні-зації. Доводиться констатувати, що перша теза відгонить утопізмом, а друга Європо- чи Заходоцентризмом. Застережемо — обидві тези висловлюються, найчастіше одночасно, як двоєдина характеристика сучасного цивілізаційного процесу.

Розглянемо їх дещо докладніше. Якщо йдеться про сучасний стан речей, то слід визнати, що твердження про техногенну цивілізацію як продукт вестернізації сьогодні безапеляційніше висловлюється, як це не парадоксально, не "споконвічними" представниками західноєвропейської культури, а її неофітами, зокрема російськими філософами. "Що ж стосується суспільства, означуваного розпливчатим поняттям "західна цивілізація", — пише, наприклад, В.С. Стьопін, — то це особливий тип соціального розвитку і особливий тип суспільства, котрий виник спочатку в європейському регіоні внаслідок ряду мутацій традиційних культур, а далі почав здійснювати свою експансію на весь світ. Я позначаю цей тип суспільства як техногенну цивілізацію"¹⁸ . За такого підходу техногенна цивілізація започатковує свій власний розвиток з XVIII ст., коли закладається, на думку В.С. Стьо-піна, культурна матриця цієї цивілізації і вона проходить три основні стадії: передіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну¹⁹.

Найважливішою підвалиною життєдіяльності техногенної цивілізації постає у такому зрізі передусім розвиток техніки, технології, причому не тільки шляхом стихійного перебігу інноваційних процесів у сфері самого виробництва, а й за рахунок генерації все нових знань і їх запровадження у техніко-технологічні процеси. Тому техногенному типу цивілізації властиве прискорене перетворення природного середовища, предметного світу людини, що й собі зумовлює активні трансформації соціальних відносин, форм діяльності, спілкування і типів осіб та спільнот. Техногенна цивілізація дуже експансивна. Однак В.С. Стьопін навіть цю, справді надто високу експансивність, на наш погляд, перебільшує, вважаючи техногенну цивілізацію не просто експансивною, а вкрай агресивною і, стверджуючи, що вона пригнічує, підпорядковує, перетравлює, буквально поглинає традиційні суспільства та їхні культури. Процес цей сьогодні, на його думку, йде по всьому світу, призводить до зіткнення техногенної цивілізації і традиційних та (або) загибелі останніх, знищення не тільки багатьох культурних традицій, а й цілих культур як самобутніх органічних утворень. Або ж витісняє традиційні культури на периферію всесвітньої історії чи радикально трансформує їх, якщо традиційні суспільства стають на шлях модернізації та техногенного розвитку. У цьому разі традиційні культури якщо і зберігаються, то

лише у вигляді уламків або ж історичних рудиментів. Такі процеси, на думку Стьопіна, відбулися чи тривають з традиційними культурами східних країн, що здійснили індустріальний розвиток, у народів Південної Америки та Африки, які обрали шлях модернізації. Скрізь у цих випадках культурна матриця техногенної цивілізації розглядається як визначальний чинник трансформації традиційних культур, перетворення їх традиційних смисложиттєвих установок та заміни їх іншими, новими світоглядними домінантами-⁰.

Дослідник виділяє й аналізує чотири такі домінанти, глибинні світоглядні підвалини, що, з його погляду, стимулювали успіхи техногенної цивілізації у техніко-технологічних інноваціях, у поліпшенні способу життя людей, в її переможній ході по всій планеті³¹.

1. Принцип перетворюючої дії, або ідея активного перетворення світу і підкорення людиною природи як домінанта у культурі техногенної цивілізації на всіх етапах її існування, впритул до нашого часу. Ця ідея тлумачиться як найважливіша складова "генетичного коду", який визначив саме існування й еволюцію техногенних суспільств.

2. Розуміння природи як впорядкованого, закономірно влаштованого поля, в якому розумна істота, що пізнала закони природи, здатна проявити свою владу над зовнішніми процесами, явищами і предметами, поставити їх під контроль. Саме на цій парадигмі засновані всі комуністичні утопії, що змальовують комунізм як суспільство невпинного споживання, дедалі повнішого, вичерпного задоволення нових і нових потреб.

3. Парадигма влади, сили і панування над природними та соціальними умовами на основі не особистої, а речової залежності, тобто при зміщенні акцентів у розумінні предметів панування, сили і влади від людини до створеної нею речі.

4. Висока значущість і особлива роль наукової раціональності, науково-технічного погляду на світ, визнання науково-технічного ставлення до навколишнього світу як базисного для його перетворення. Знову ж таки в рамки цього типу мислення цілком вкладається марксистська теорія і програми прискореної побудови соціалізму та комунізму, оскільки плани революційного перетворення суспільства на науковій основі уподібнювалися, по суті, реалізації інженерного проекту побудови нової, досконалої машини. Вважалося, що, спираючись на соціальну науку, можна розрахувати і втілити соціальний проект, побудувати раціонально організовану соціальну машину, яка зробить людей щасливими.

Західноєвропейська цивілізація справді відіграла роль своєрідного вихідного історичного осередку цивілізації техногенної, точніше — сучасних техногенних цивілізацій. І применшувати її роль у цьому плані було б, звісно, некоректно. Однак такою само неточністю є,

гадаємо, і перебільшення значущості західної цивілізації у становленні та просуванні сучасного планетарного цивілізаційного архіпелагу, і розгляд останнього лише як продукту вестернізації.

Навіть у діахронічному аспекті, як зазначає, зокрема А. Тойнбі, "західноєвропейський світ як відправна точка загальносвітової експансії, звичайно, певною мірою є ілюзією західного спостерігача. Він випускає з поля зору історичні процеси, що мали місце в інших частинах світу за межами порівняно вузького сектора середньовічного західного суспільства"²². Глобальне значення західноєвропейської цивілізації стає реальністю історії планети, на думку історика, з початком взаємопроникнення цивілізацій Старого та Нового Світу після відкриття Америки у XV ст. і наступного встановлення регулярних контактів між ними. В останні п'ятсот років західна цивілізація, на його думку, захопила пріоритет у галузі культурного та політичного проникнення в інші регіони Землі, а протягом двох з половиною останніх століть позиція західних держав зміцнилася настільки, що вони практично не брали до уваги чиїхось інтересів за межами свого власного світу. "До кінця другої світової війни долі всього людства практично визначалися, — вважає Тойнбі, — взаємовідносинами між західними державами"²³.

Однак навіть у час свого найбільшого впливу західна цивілізація поширила на весь світ передусім свою економічну систему. А слідом за економічною уніфікацією планетарного рівня, що грунтувалася на західній основі, пішла й політична уніфікація з тією ж основою і майже таким масштабом. Але уніфікація і єдність цивілізації, як слушно застерігає Тойнбі, — це речі різні. Доречним є і друге його застереження про те, що подібна, планетарного рівня, уніфікація обмежується лише економічним і політичним зрізами суспільної життєдіяльності, не поширюючись на культуру, "котра не тільки глибша від перших двох шарів, а й фундаментальніша. Тим часом, як економічна і політична карти світу справді майже повністю "вестернізо-вані", культурна карта й донині залишається такою, якою вона була до початку західної економічної і політичної експансії"²¹.

Нарешті, не можна знехтувати думкою англійського вченого й про те, що після другої світової війни західна планетарна монополія скінчилась, оскільки на провідні ролі на світовій арені почали претендувати також Японія, Радянський Союз і Китай, до цього ж рівня підтягнулися інші держави Південно-Східної Азії, Індії, Африки та деякі держави ісламського світу.

Можна сперечатися про деталі, але стосовно найважливіших моментів, коли йдеться про необґрунтованість тлумачення вестернізації як засобу дійового перетворення цивілізаційної різнобарвної мозаїки планети в однокольоровий техногенний шар, А. Тойнбі, гадаємо,

має рацію. Навіть з приводу економічних та політичних вимірів, за якими уніфікаційні процеси справді набули планетарного розмаху, навряд чи є підстави твердити про техногенну цивілізацію як якусь одну і єдину цивілізацію — цивілізацію-лідера серед усіх інших цивілізацій Землі, що існують сьогодні, як прообраз майбутньої світової постіндустріальної чи інформаційної цивілізації. Доречніше, на наш погляд, і в перебігу сучасних глобальних техногенних цивіліза-ційних процесів виявляти не тільки спільні риси, а й специфічні особливості, і на цій основі розрізняти під поверхневим уніфікацій-ним рівнем рівень глибший, з якого виростає коріння самобутніх, унікальних етносів — носіїв і суб'єктів цивілізаційних процесів, з якого б'ють невичерпні джерела їх соціокультурної творчої енергії.

Дещо перебільшуючи, на нашу думку, значущість процесів вестер-нізації у перебігу сучасних цивілізаційних процесів, В.С. Стьопін, проте, досить вдало фіксує наріжні і специфічні (саме для техногенних цивілізацій) риси, а також загалом реалістично, без прикрас, окреслює перспективи цивілізацій цього типу. Дуже продуктивним є й прагнення продемонструвати глибинний зв'язок теорії та практики марксизму зі світоглядними домінантами техногенної цивілізації як певного типу цивілізації.

Марксизм справді є органічним породженням цивілізації цього типу на етапі індустріального суспільства. І крах СРСР та й соціалістичної системи в цілому, який на поверхневому, подієвому рівні сприймається як невдала спроба побудови світової, але власної, комуністичної, протилежної вже сформованій техногенній, цивілізації, на рівні глибинному постає зовсім інакше. Постає як один з показових проявів дедалі гострішої кризи саме цивілізації техногенного типу, як один з доказів принципової неможливості побудови світової, планетарної цивілізації унітарної, незалежно від того, тлумачитиметься вона як комуністична, капіталістична, західна, техногенна, індустріальна чи навіть постіндустріальна або ж інформаційна чи антропогенна. Побудова єдиної планетарної цивілізації — не є завданням суспільно-політичної практики, яке можна реалізувати на якомусь конкретному етапі. Це — суспільний ідеал, що досягається асимптотичне як своєрідна математична межа поліцентричного руху множини цивілізаційних процесів, що й утворюють всесвітню історію. При цьому кожна з цивілізацій, здійснюючи свій життєвий цикл, постає своєрідною пелюсткою у життєвому циклі квітування людства. Виникають все нові цивілізації, відходять поступово у минуле попередні, як дійові особи власне всесвітньо-історичного процесу. Останній живе не тільки виникненням, а й кризою окремих цивілізацій та їх зміною.

5.1.4.9. Суперечлива природа техногенних цивілізацій. Нині, на наш погляд, відбувається не лише (а можливо, й не стільки) транс-

формація техногенної цивілізації у планетарну, світову, скільки, навпаки, криза техногенних цивілізацій як цивілізаційного типу, що ставить людство на грань знищення.

Сьогодні вже не можна не визнати того, що науково-технічний прогрес поряд з очікуваними і бажаними результатами спричинив водночас і наслідки несподівані та деструктивні у планетарних масштабах. Виявилися принципові межі діяльності людства як суб'єкта перетворення природи, порушення яких призводить до необоротних наслідків; вже виснажилися, по суті, сировинні ресурси цієї діяльності, що стала сумірною, як зазначав ще В.І. Вернадський, з діяльністю планетарних геологічних сил; реальністю стала антропологічна катастрофа, до того ж не за якимось одним показником, скажімо, внаслідок термоядерного самознищення чи екологічного спазму, а відразу за багатьма вимірами.

Загалом же, всупереч небаченим раніше масштабам, та чи інша техногенна цивілізація має ту ж долю, що й кожна інша цивілізація — народження, розквіт, загибель. Але якщо існування кожної цивілізації неминуче має свій кінець, а побудова якоїсь універсалістської унітарної цивілізації планетарного масштабу є математичною межею руху людства, недосяжною ні для одного з його поколінь, то це тим самим повертає нас до початку і змушує докорінним чином переосмислити саме поняття прогресивності, поступальності соціально-історичного процесу.

Виявляється, що, уникнувши монолінійності деяких попередніх трактувань історичного процесу, мультицивілізаційний підхід теж, як і монолінійні тлумачення, не може автоматично уникнути вразливих моментів традиційного прогресизму. Визнання поліцентричності та поліваріантності, багатолінійності всесвітньої історії виявляється для цього недостатнім. Тому цілком закономірно постає питання про подальше, поглибленіше з'ясування специфіки і ще незатребуваних світоглядне методологічних потенцій цивілізаційного підходу. А саме: підходу вже не просто некласичного, а наступного, якісно відмінного — постнекласичного підходу.