2.3.3.3. Закони історії як предмет теорії історичного пізнання.

До цього можна додати також — тенденцій і закономірностей реального історичного процесу та законів історії як науки. Адже часто-густо саме нерозуміння відмінностей між історичними законами за їх онтологічним виміром (тенденціями та закономірностями самого реального ходу історії) та законами як складовими теоретичної системи тієї чи іншої спеціально-наукової галузі історичного пізнання призводить до заперечення закономірної природи історичного процесу загалом.

Так, можна погодитися з твердженням Карла Поппера, за яким "зокрема, надія на те, що одного прекрасного дня ми можемо відкрити "закони руху суспільства", так само як Ньютон відкрив закон руху фізичних тіл, є нічим іншим, як наслідком... непорозумінь. Оскільки не існує ніякого руху суспільства, який в якомусь розумінні був би схожий або аналогічний до руху фізичних тіл, не може бути й таких законів"⁷⁶. Більше того. Строго кажучи, навіть закон Ньютона був ним власне не відкритий, а лише сформульований. Адже він не існує в природі в тому вигляді, в якому був виражений в теорії Ньютона. Всі закони — не що інше, як ідеалізації, які лише в силу об'єктивної спрямованості людського пізнання проекціюються на довкілля, витлумачуючись як складові самої реальності. У такому розумінні не існує не тільки законів суспільного руху, а й будь-яких інших законів взагалі, так само як у навколишній реальності не існує, скажімо, понять. А от певні об'єктивні аналоги, які традиційно називають тенденціями, закономірностями тощо, на основі яких і формулюються закони як ідеалізація, абстракція, існують у самій реальності — як природній, так і історичній. Тому з іншим твердженням Поппера — "тенденції існують, або точніше, припущення тенденції часто є корисним статистичним засобом"⁷⁷ — можна погодитися лише частково, у тій частині, де визнається, що тенденції існують. Що ж стосується законів руху суспільства, то їх існування, як і існування законів фізичного руху, можна визнати лише як ідеалізації. Оскільки ж ці ідеалізації відображають якісно відмінні реалії, то й справді годі шукати таких законів суспільного руху, "які в якомусь розумінні" були б схожі чи аналогічні до законів руху фізичних тіл.

Своєрідним нервом гносеології історії є дослідження історичної проблеми як предмета науки, починаючи з осмислення її як невідповідності історичної теорії реаліям історії через системний аналіз послідовних етапів її вирішення у ході історичного пізнання аж до побудови нової теорії історичної дійсності.

Важливим тут є також з'ясування особливостей співвідношення відображення й творчості, істини та заблудження, оцінки та опису, тлумачення, розуміння та пояснення в історичному пізнанні.

2.3.4. Філософія історії: методологія історії

Серед багатьох функцій, які виконує філософія історії, однією з найважливіших є функція методологічна. Філософія історії та методологія історії — поняття дуже близькі між собою. Вони мають чимало спільних змістових характеристик. Більше того, тривалий час і в дослідницькій, і в навчальній літературі панувала думка, що методологією історії може виступати саме (і тільки) філософія історії. Дехто навіть вважав, що методологією історії виступає навіть не філософія історії, оскільки вона розглядалася як донаукова форма осмислення розвитку суспільства, витіснена історичним матеріалізмом як уособленням осмислення наукового, а філософія загалом. "Філософія, — стверджував, наприклад, болгарський філософ-марксист Ніко-лай Ірібаджаков, — є наукою про найзагальніші категорії і закони природи, людського суспільства і пізнання, вона неминуче виконує роль методології історії"⁷⁸.

Однак з плином часу виявилась якщо не помилковість, то принаймні однобічність такого твердження. Для розуміння цієї однобічності необхідно докладніше розглянути, як змінювалися уявлення про методологію взагалі і методологію історії зокрема у процесі розвитку історичної науки.

2.3.4.1. Поняття методології. Сам термін "методологія" походить від грецьких слів тейкхюз (шлях, спосіб) і 1о§оз (слово, вчення, пізнання). Тому спочатку методологія так і тлумачилась буквально, або ж як проста сукупність методів, або ж як наука про методи. Наприклад, в Українській Радянській Енциклопедії методологія визначається як "1) сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в певній науці; 2) вчення про методи пізнання та перетворення дійсності"⁷⁹. Часто-густо під методологічними розуміли будь-які теоретичні проблеми тієї чи іншої галузі історичної науки. Однак досить швидко ці початкові традиційні уявлення про методологію як просто про сукупність методів або ж етимологічне тлумачення її як науки про методи виявили свою обмеженість і нині розглядаються, у кращому випадку, як попередні, "шкільні" її визначення.

Значно продуктивнішою виявилася характеристика методології як своєрідної метатеорії у рамках певної науки. Тобто такої підсистеми знань у структурі відповідної науки, яка спрямована на вирішення проблем розробки і застосування методів цієї науки. Однак при цьому дослідники зіткнулися з відомим парадоксом "дурної безконечності". Він полягає в тому, що успішне вирішення питання про методи побудови теорії певної науки передбачає спочатку наявності метатеорії, тобто теорії, що стояла б "над" створюваною теорією і давала б орієнтири щодо її успішного становлення. У свою чергу,

для існування метатеорії необхідна мета-метатеорія, яка б вказувала напрямки розбудови метатеорії. Тому, йдучи цим шляхом, ми неминуче забрідаємо у манівці "дурної безконечності" мета-мета-мета-мета-...теорій. Загроза подібної "дурної безконечності" й була, зокрема, однією з причин, що викликали прийняте сьогодні трактування співвідношення теорії та методології і зумовили службове, прикладне розуміння методології як інструмента подальшого, здійснюваного вже на основі розбудованої теорії, пізнання.

2.3.4.2. Методологія історії та теорія історичного процесу. Як ми вже переконалися, філософія історії насамперед аж ніяк не зводиться до методології історії. Вона постає і в інших іпостасях, вже розглянутих нами. Звичайно, методологія історії не є однією з чергових, пересічних, часткових іпостасей філософії історії, вона стосується філософії історії як цілого. Тому й донині часто-густо філософія історії як філософська теорія історичного процесу ототожнюється з методологією історії. Певною мірою це справді так, бо за своїм змістом поняття "філософія історії як теорія" і "філософія історії як методологія" по суті тотожні. Але за спрямованістю пізнавального руху, результатом якого є кожна з них, вони не тільки відрізняються, а й прямо протилежні. Філософія історії як теорія — продукт тривалої й нелегкої пізнавальної діяльності вчених, спрямованої від емпіричного вивчення історичної реальності до абстрактних узагальнень, що фіксують спочатку окремі історичні факти, трансформуючи їх у факти історичної науки як ідеальне відображення фактів реальної історії, тих чи інших історичних подій, явищ, процесів тощо. На основі подальшої дослідницької роботи вже з фактами історичної науки, тобто з абстрактним, що однобічно відображає історичну дійсність, емпіричним знанням, в результаті його накопичення, узагальнення, систематизації та якісної трансформації і відбувається врешті-решт сходження від абстрактного до конкретного в історичному пізнанні, у тому числі — філософсько-історичному; тобто перехід від емпіричного рівня осмислення історичної дійсності до теоретичного, представленого спеціально-науковими і філософськими теоріями історичного процесу. Отже, пізнавальний рух до філософії історії як теорії відбувається за схемою: історична реальність — емпіричне історичне знання — теорія (філософії історії). Коли ж система філософсько-історичних знань розглядається в ролі теорії, вона постає як мета, як пізнавальний ідеал, як кінцевий пункт і як вершина пізнавального руху від сукупності повсякденних, побутових знань про історію, що виникають і функціонують у сфері практичної життєдіяльності людей, через спеціалізоване вивчення історичних реалій на емпіричному рівні. Лише на цій основі здійснюється якісний стрибок до творення філософсько-історичної теорії, що є вищим рівнем філо-

софсько-історичних узагальнень. Будь-яку не філософську, спеціально-наукову історичну теорію, теорію у царині філософії історії також можна визначити як систему істинних і вірогідних знань, що характеризує свій предмет як цілісність і розкриває його сутність. Однак філософсько-історична теорія істотним чином відрізняється від спеціальних історичних теорій: від галузевих — за своїм обсягом, від загально-історичних — органічним поєднанням діахронічного та синхронічного підходу. Власне ж історичні теорії акцентовані на підході діахронічному. Своєрідність філософсько-історичної теорії зумовлюється також і тим, що вона реалізує не об'єктний підхід до вивчення історії, як усі історичні теорії, що входять до складу історичної науки, а підхід суб'єкт-об'єктний, спрямований на виявлення своєрідності і на системне вивчення особливостей відношення "людина — світ" на терені історії.

Якщо ж система філософсько-історичних знань постає як методологія, то, зберігаючи, по суті, всі змістові характеристики філософсько-історичної теорії, вона, однак, функціонує і розвивається вже у зовсім іншому за спрямованістю пізнавальному русі. Це є рух не від реальності до систем знання з дедалі більшим ступенем узагальнень, вершиною яких є філософсько-історична теорія, а, навпаки, — від філософсько-історичної теорії через системи знань з дедалі меншим ступенем узагальнень до прикладних історичних досліджень і практичного перетворення історичної реальності. У цьому випадку філософсько-історична теорія виступає вже не як мета, не як пізнавальний ідеал чи кінцевий пункт, а як основа, як вихідний, початковий пункт пізнавального руху. Філософсько-історична теорія виконує тут роль загальної методології. І тривалий час вважалося, що тільки філософія історії й може виконувати подібну, методологічну роль. Проте в останні десятиліття виявилася некоректність таких уявлень.

2.3.4.3. Структура сучасної методології історії. На сучасному етапі розвитку історичного пізнання — наукового, філософського та позанаукового — дедалі більше утверджується переконання в тому, що філософія історії утворює лише один, хоч і вищий, "поверх" методології історії. Загалом же сьогодні ні в кого не викликає особливих сумнівів твердження про те, що система сучасного методологічного історичного знання є складним, багаторівневим утворенням. При цьому кожна із систем історичного знання з вищим ступенем теоретичних узагальнень постає як методологія щодо всіх інших систем цього знання з порівняно нижчим ступенем узагальнень. Структура ж і кількість рівнів сучасної системи методологічних знань у царині осягнення історичних процесів і явищ визначаються структурою і кількістю рівнів сучасного історичного пізнання, взятого в усьому його обширі, тобто з використанням не тільки наукового істо-

ричного знання, а й всього арсеналу форм філософського та позана-укового осягнення історичної дійсності.

У найзагальнішому плані всю сукупність знань, що характеризують сучасну методологію історії, можна поділити на два основні рівні, точніше, — великі смислові блоки, з певним ступенем субординації, які, у свою чергу, можуть підрозділятися на субрівні (підрівні):

1) філософський рівень методології історії;

2) нефілософський рівень філософії історії.

Перший, філософський рівень методології історії підрозділяється на загальнофілософський підрівень (субрівень) та філософсько-історичний. У контексті першого найзагальнішою методологічною платформою усіх менших за ступенем узагальнень форм, рівнів, способів і засобів осмислення об'єктивної дійсності в цілому (в тому числі й історичної реальності) виступає все розмаїття загальнофілософських теорій, що характеризують сучасну світову філософську думку. Дещо конкретнішу методологічну систему становить вже та чи інша із згаданих вище загальнофілософських теорій. Якщо вся множина цих теорій задає найзагальніший горизонт сучасної історичної свідомості, то та чи інша загальнофілософська теорія забезпечує визначенішу, цілеспрямованішу, світоглядно-методологічну орієнтацію суб'єкта осмислення історичних явищ, незалежно від того, хто відіграє роль такого суб'єкта — високоспеціалізований фахівець з історії або ж філософії історії, чи "звичайна" людина, що не має ніякого відношення до цих галузей знань (хоч, звичайно, міра залученості різних суб'єктів до цієї теорії буде далеко неоднаковою). Володіння знанням загальнофілософського рівня дає можливість виробити й ефективно застосовувати систему принципів для формування найзагальніших методів вивчення універсальних тенденцій і закономірностей, що діють у природі, історії та людському мисленні. Навіть ці найза-гальніші методи можуть розглядатися у певному сенсі як інструмент історичного пізнання, коли історія постає у найабстрактнішому значенні цього слова — як процес зміни загалом, що відбувається в усіх сферах об'єктивної реальності.

Другий основний субрівень філософської методології історії утворює вже власне філософія історії. Сучасна світова філософія історії теж представлена чималою кількістю найрізноманітніших теорій історичного процесу. Всі ці теорії також задають найширший світоглядно-методологічний горизонт бачення, але вже не об'єктивної реальності в цілому, і лише в її контексті дійсності історичної, а передусім саме історичної дійсності, і, вже побіжніше — інших різновидів об'єктивної реальності. Світоглядно-методологічною основою дещо локальнішого характеру тут постає відповідно та чи інша філософсько-історична теорія, на засадах якої стає можливим фор-

мування і використання загального методу (методів) пізнання історичної дійсності.

Другий головний рівень методології історії утворює ієрархізована мережа нефілософських систем історичного знання з різним ступенем узагальнень. Ця мережа розгалужується на два різновиди — сукупність систем спеціально-наукового історичного знання та сукупність систем історичних знань, що виникають і функціонують в різноманітних позанаукових формах осягнення історичної дійсності. Структура першого різновиду (системи спеціально-наукових історичних знань) розглянута вище. Як зазначалося, основними її рівнями є: фундаментальна (базова, загальна) історична теорія або ж сукупність таких теорій; множина галузевих історичних теорій; сукупність різномасштабних спеціально-наукових історичних концепцій, гіпотез, теоретичних узагальнень і окремих законів; сукупність допоміжних історичних дисциплін; сукупність знань, що виникають, розвиваються, структуруються та функціонують на рівні прикладних історичних досліджень. Всі ці ланки, крім останньої, можуть виконувати функцію методології — кожна щодо наступних (нижчого ступеня узагальнень) систем спеціально-наукового знання.

Дуже своєрідно реалізується методологічна функція у сфері форм позанаукового осмислення історичної дійсності (форми суспільної свідомості людей: економічна, політична, правова, історична, естетична, моральна, філософська, релігійна та інші різновиди суспільної свідомості). Методологічною основою самих цих форм виступають певні філософсько-історичні теорії. Однак методологічне значення може мати також і та сукупність історичних знань, що функціонує в означених позанаукових формах осмислення історичної дійсності. Цю роль історичні знання відіграють уже стосовно процесів самої реальної історичної життєдіяльності людей.

2.3.4.4. Розширення сфери дії методології історії. В ході наступних методологічних розробок поняття методології істотно збагатилося за своїм змістом ще в одному аспекті. Виявилося, що тлумачення методології як галузі, що вирішує проблеми створення і використання методів пізнання, не будучи в принципі хибним, є водночас занадто вузьким за своїм значенням. Адже воно обмежується лише сферою пізнання, тоді як розвиток науки і якісна зміна її положення за умов сучасного науково-технічного прогресу роблять дедалі нагальнішою потребу в розширенні сфери впливу методології й на царину практичної, предметно-перетворюючої діяльності людей.

Одним з перших, якщо не першим, хто подібним чином підійшов до переосмислення змісту й функцій методології, був засновник Київської школи філософів П.В. Копнін. На відміну від попередніх методологів Копнін охарактеризував метод як систему принципів і

прийомів формування не тільки пізнання, а й перетворення дійсності у процесі людської діяльності. "Метод, — писав він, — спосіб досягнення певних результатів у пізнанні та практиці. Довільний метод (чи то метод пізнання чи промислового виробництва) включає в себе пізнання об'єктивних закономірностей, на основі яких виникають прийоми або їх системи для пізнання і практичної дії... Самі по собі об'єктивні закономірності не становлять методу, методом стають вироблені на їх основі прийоми, котрі слугують для подальшого пізнання і перетворення дійсності, для досягнення нових результатів"⁸⁰. Від методу необхідно відрізняти методологію як систему формування й застосування методів, а також — сферу їх інтерпретації. Саме у цій сфері здійснюється осмислення та оцінка методів, їх вірна чи, навпаки, неадекватна характеристика.

В руслі цієї, започаткованої ще Копніним, традиції можна дати сучасне визначення методології як системи принципів і прийомів розробки та використання методів осягнення історії та перетворення історичної реальності у життєдіяльності людей.

2.3.4.5. Два шляхи реалізації методологічної функції філософії історії. Філософія історії у системі сучасного методолого-історично-го знання посідає вищий щабель, виконуючи роль загальної методології історії. Цю свою функцію філософія історії реалізує, виходячи з наведеного вище визначення методології не тільки щодо всіх інших рівнів і форм історичного пізнання, а й щодо реальної історичної життєдіяльності людей. Методологічна функція філософії історії щодо означеної життєдіяльності реалізується при цьому двома шляхами — опосередковано, через мережу зазначених вище субордино-ваних форм і рівнів осмислення історичної дійсності та безпосередньо. Розглянемо колений із цих шляхів докладніше.

2.3.4.6. Безпосередній методологічний вплив філософії історії. Як ми вже переконалися, і історична наука, і методологія історії — утворення багатошарові, з чималим переліком рівнів. Ця багатопо-верховість є похідною багатошаровості самої реальної історичної життєдіяльності людей, відповідно кожному шарові цієї життєдіяльності відповідає, зрештою, певний методологічний рівень історії. Це стосується і вищого, філософсько-історичного рівня останньої, який з різними окремими сферами чи різновидами людської життєдіяльності пов'язаний опосередковано через відповідні галузеві історичні теорії чи форми позанаукового осягнення історичної життєдіяльності, а ті зі "своїми" сферами чи різновидами історичного життя людей пов'язані безпосередньо. Та й у філософсько-історичного рівня методології є теле "свій" шар історичної життєдіяльності людей, на якому ця життєдіяльність виступає вже як певна цілісність. Саме стосовно цього шару найзагальніший рівень методології історії виконує свою

роль вже не опосередковано, а безпосередньо. І навпаки, з'ясування місця, значення та ролі того чи іншого зрізу, сфери чи різновиду життєдіяльності людей у контексті певної історичної цілісності вимагають опосередкування від спеціально-історичних наук, що їх вивчають, через звернення до філософсько-історичного рівня методології, пов'язаного з цією цілісністю безпосередньо.

Генетичне безпосередність методологічного зв'язку філософії історії з певним історичним макроіндивідом (суспільством, культурою, формацією, цивілізацією тощо) виявляється, зокрема, в тому, що вже на ранніх етапах існування цих макроіндивідів у них вже закладаються і виявляються ті форми практичної діяльності великих мас людей, які пізніше на зрілих стадіях розвитку відповідних суспільств, культур, формацій, цивілізацій тощо набувають статусу всезагальних і трансформуються в основоположні форми мислення та наріжні всезагальні поняття (категорії) філософії історії. Зрозуміло, що на ранніх етапах ступінь загальності й розвиненості цих форм діяльності ще не достатній для набуття ними основних мислительних значень, а тим більше понятійних форм, за допомогою яких людина осмислює історичну реальність. Тому хоча згадані форми життєдіяльності людей вже існують і на ранніх етапах, визначаючи тією чи іншою мірою поведінку, взаємини, спілкування і свідомість людей, ці функції виконують понятійні форми ще "анонімно", полишаючись "за спиною" свідомості, на яку вони впливають. Щоправда, з позицій сучасності, коли означені форми життєдіяльності людей вже усвідомлено як всезагальні понятійні, вже перші спроби (хай навіть дуже наївні й неадекватні) їх осмислення можуть бути виявлені, при бажанні, на дуже ранніх етапах поступу суспільств, культур тощо. Сьогодні ми можемо, наприклад, виявити такі спроби у мислителів, які й самі ще не підозрювали, що їх здійснюють, бо свідомо ставили перед собою зовсім інші цілі.

У ролі засобів безпосереднього методологічного впливу філософії історії на історичну життєдіяльність людей як певну цілісність філософсько-історичні категорії "повертаються" до нас не логічною чи гносеологічною, а передусім своєю предметною, онтологічною іпостассю. Вони при цьому часто-густо взагалі не відокремлюються від тих сторін історичної життєдіяльності суспільства, культури чи цивілізації, відображенням яких (сторін) є, і функціонують як всезагальні форми безпосереднього бачення історичної реальності. Але при цьому (навіть неусвідомлювані в логіко-гносеологічному аспекті) вони тим не менше "працюють" вже на категоріальному рівні (звичайно, за достатньої зрілості відповідної культури, суспільства тощо), постаючи як всезагальні і основні форми практичної життєдіяльності великих мас людей і відповідно як всезагальні характеристики самої

історичної дійсності. Для того ж, щоб ці категорії змогли стати формами свідомого безпосереднього сприйняття історичної життєдіяльності, що виступає певним цілісним утворенням, ними необхідно спочатку духовно оволодіти, інтериоризувати, виробивши у себе певне розуміння історії. В ході такого процесу вони, та й філософія історії в цілому, набувають вже свідомого світоглядного значення.

Коли філософія історії, її поняття і закони виконують світоглядну роль, реалізується і їх найзагальніше методологічне призначення. Адже світогляд, за відомою афористичною характеристикою Копні-на, — це методологія в дії. Основи ж для реалізації цієї світоглядної функції закладаються вже на перших етапах існування людської істоти у процесі так званої первинної соціалізації індивіда. Ще задовго до своєї суспільної зрілості, наприклад, вченого-історика, у ранньому дитинстві індивід несвідомо вбирає з оточуючої духовної атмосфери панівні уявлення про особистість і суспільство, про великі групи людей, що утворюють історичну цілісність, у якій формується нова особа, про характер взаємин різних груп людей тощо. Тим самим у нього постійно усталюються найзагальніші неусвідомлені мйслительні форми — певні філософсько-історичні, соціально-філософські та загальнофілософські категорії. Вони стають своєрідними, інстинктоподібно діючими формами "інтелектуального споглядання" історичної дійсності.

Тому не можна уявляти собі справу таким чином, що, скажімо, майбутні суспільствознавці, історики чи філософи історії можуть виробити у себе автентичне розуміння історичного руху людства виключно через навчання, завдяки лише підручникам із суспільствознавства, історії, філософії історії тощо. Категоріальний лад історичного світогляду людини розпочинає формуватися, як уже зазначалося, набагато раніше, ще у дошкільний період. У період навчання цей процес продовжується вже цілеспрямовано і систематично завдяки опрацюванню відповідної освітньої літератури, прослуховуванню курсів лекцій тощо.

Та навіть для фахівців — істориків, суспільствознавців — філософсько-історичні категорії, будучи істотним компонентом їх світогляду, нерідко залишаються не тільки змістовно не проаналізованими, а й навіть неусвідомленими як інструменти їх дослідницької діяльності. І хоч ці категорії є серцевиною методологічної культури вчених, характеризуючи їх загальнокультурний рівень та виконуючи спрямовуючу, еврістичну, селективну, синтезуючу й організуючу функції у дослідницькій роботі науковця, вони навіть ним можуть використовуватися або ж неусвідомлено, "інстинктоподібно", або ж як щось наперед задане, саме собою зрозуміле, у вигляді загальновідомих, зовнішніх передумов, що не впливають на внутрішню структуру тієї

чи іншої галузі історичної науки, органічно не вплітаються у тканину спеціально-наукового історичного дослідження.

Коли ж у період ломки усталених понять, створення нової фундаментальної історичної теорії і переходу від однієї фундаментальної теорії до іншої перед фахівцем із спеціальної галузі історичного пізнання, для якого філософсько-історичні категорії були або взагалі неусвідомленими, або він сприймав їх як азбучні істини чи зовнішні передумови, раптом виникає гостра необхідність свідомого використання цих категорій як основних, знаряддєвих пізнавальних засобів, то виявляється, що він ці азбучні істини не здатен автентично осмислити і ефективно застосувати. Як правило, у таких випадках відбувається шарахання в іншу крайність, і ці самі категорії не менш несподівано починають трактуватися вже не як правильні до банальності уявлення, а навпаки, як взагалі неспроможні, застарілі, неадекватні сучасному рівневі історичної думки, що гальмують її розвиток. Відбувається подібне насамперед тому, що насправді азбучними уявленнями про філософсько-історичні категорії обмежувався і вдоволь-нявся — до певного часу — сам фахівець-галузевик, а тепер почав заперечувати свої ж уявлення. Насправді ж категорії та теорії філософії історії є підсумком і квінтесенцією надто тривалого, інколи багатовікового, культурного досвіду певного суспільства, історичної культури тощо, до азбучних істин, які можна мимохідь прийняти і так само легко відкинути, вони аж ніяк не належать.

Подібну метаморфозу у вітчизняній історичній науці переживає нині формаційний підхід, який донедавна беззастережно і з ентузіазмом визнавався, а тепер не менш беззастережно, категорично і повністю відкидається як цілком неспроможний.

Зрозуміло, що невпевненість дослідників-галузевиків (фахівців у якійсь одній галузі історичного пізнання) пояснюється, зокрема, невисоким рівнем їх світоглядно-методологічної "тренованості", відсутністю належної методологічної свідомості. Однак навіть за оптимальних умов, якщо представник певної галузі історичної науки чи будь-якої іншої спеціально-наукової галузі загалом вільно володіє усім сучасним арсеналом методологічних засобів, уникнути світоглядно-методологічних криз, на зразок тієї, яка відбувається нині у вітчизняній історичній науці, неможливо через природу самого спеціально-наукового пізнання, з одного боку, і центрованості (якщо не "зацикленості") на проблемах власної науки — з іншого. І природознавець у цьому відношенні нічим не відрізняється від історика. А дарма. Адже, як доречно зауважував П.В. Копнін, "сам природознавець на основі свого досвіду й досвіду своєї науки може виробити світогляд, а отже, й філософський метод пізнання, але він буде обмеженим і не зможе зрівнятися з світоглядом, заснованим на підсумках роз-

витку всіх наук і всього людства"⁸¹. Те саме молена сказати і про представника будь-якої спеціальної галузі суспільствознавства, зокрема історичної науки.

2.3.4.7. Опосередкований методологічний вплив філософії історії. Методологічна роль філософії історії у спеціально-науковому пізнанні процесів, явищ і подій розвитку різноманітних культур, суспільств, формацій тощо реалізується не тільки у безпосередньо-інтуїтивній, світоглядній формі, а й опосередковано, скажімо, через низку субор-динованих галузевих історичних теорій, концепцій, гіпотез, допоміжних історичних дисциплін, теоретико-прикладні та прикладні історичні дослідження тощо. При розробці усіх систем історичного знання з меншим ступенем узагальнень, ніж філософсько-історичний, методологічна функція останнього виконується вже не через всю мережу філософсько-історичних понять, законів тощо, а насамперед через окремі поняття та закони філософії історії. Наприклад, за ци-вілізаційного підходу основоположними для різних систем і підсистем спеціально-наукового історичного знання основоположними будуть поняття "цивілізація", "давньоіндійська цивілізація", "давньокитайська цивілізація", "давньоєврейська цивілізація", "давньогрецька цивілізація", "римська цивілізація", "західноєвропейська цивілізація", "слов'янська цивілізація", "доіндустріальна цивілізація", "індустріальна цивілізація", "техногенна цивілізація", "постіндустріальна цивілізація" тощо.

У контексті ж, скажімо, підходу формаційного основоположними вже будуть інші поняття: "суспільно-економічна формація", "первіснообщинна формація", "рабовласницька формація", "феодальна формація" тощо. Кожна з цих категорій у системі вже не філософсько-історичного, а спеціально-історичного знання відіграє роль основи для формування відповідної спеціально-наукової історичної теорії.

Роль філософських понять, категорій і законів як безпосередньої системотвірної основи спеціально-наукових теорій добре розкрита у працях таких українських дослідників, як А.Т. Артюх, П.В. Копнін та В.Л. Храмова. Насамперед — на матеріалі природничо-наукового пізнання, де ця роль виявляється особливо рельєфно і чітко. Наприклад, класична механіка, як уперше показав Артюх, засновується на категоріальній структурі: причина — наслідок, необхідність (випадковість); термодинаміка — на структурі: причина — наслідок, необхідність — випадковість; квантова механіка — на структурі: причина — наслідок, необхідність — випадковість, можливість (дійсність).

У руслі підходу, започаткованого Артюхом, В.Л. Храмова значно конкретизувала вирішення питань про основні категоріальні структури сучасної фізики.

У суспільно-науковому (зокрема історичному) пізнанні, яке від-

рівняється більшою складністю об'єктів та їх взаємозв'язків, значення ідей, категорій і законів для теоретичного синтезу знань проглядає не так однозначно, як у природознавстві.

Однак і для спеціальних галузей історичного пізнання, як ми вже переконалися, можна визначити певні філософсько-історичні поняття чи закони як основу побудови відповідних спеціально-наукових теоретичних систем, передусім фундаментальних. Методологічна роль цих понять і законів виявляється в тому, що вони виступають ідеями, які виконують функції синтезу відповідних сукупностей знань у цілісну систему, що ;І;Ітентично відображає відповідний предмет. Завдяки цьому для певної історичної теорії визначається специфічний ракурс дослідження відповідного історичного об'єкта, сфери змісту, "предметного поля", визначається певною мірою і форма зв'язку цієї теорії з іншими історичними теоріями у загальній системі осмислення історичної дійсності, і, врешті-решт, спосіб отримання та інтерпретації результатів. Все це і забезпечує конституювання і виявлення певної суми історичних знань вже не як простого набору розрізнених історичних фактів, а як єдиної органічної системи знань про той чи інший зріз, сферу чи різновид історичної реальності. Однак при цьому не можна випускати з поля зору те, що ті чи інші філософсько-історичні поняття, закони, через які теоретично синтезуються історичні знання, у певну історичну систему, виступають тут передусім як абстракція, однобічні характеристики цілісного соціально-історичного процесу, який може бути адекватно охарактеризований лише у системі подібних понять та законів. Тобто в системі вже вищого ступеня узагальнень, філософсько-історичного знання.

В рамках же спеціальної галузі історичної науки зусилля дослідників, навпаки, зосереджуються на аналізі відповідної окремої сторони певного історичного макроорганізму, що становить предмет цієї науки. Однак при цьому означена сторона життєдіяльності того чи іншого історичного макроіндивіду розглядається не як частина цілого, а як саме ціле, що має власні особливості, структуру і функції, свої закономірності будови, поступу і самореалізації. І це вияв не тільки і не стільки суб'єктивних смаків чи орієнтацій вчених, скільки мо-надної природи історичної дійсності. Перебільшення значення зазначеної обставини може спричинити гіпостазування предмета відповідної спеціальної галузі історичних знань у якусь окрему, самодостатню сутність, що існує ізольовано, до надмірної автономізації цього предмета.

Небезпека подібної автономізації певною мірою зумовлена також тим, що для фахівців з певної спеціально-наукової галузі історичного пізнання певне філософсько-історичне поняття чи закон у ході теоретичного синтезу знань для самих дослідників постають перед-

усім у своєму предметному змісті, а не як ідеалізація, не як однобічна абстракція конкретного історичного утворення.

Специфічність дослідження різних аспектів історичного життя, а відповідно й філософсько-історичних понять, категорій та законів у філософії історії, з одного боку, і в спеціальних історичних науках — з іншого, аж ніяк не означає, звісно, що ці два різні за ступенем узагальнень підходи виключають один одного, або що один із них має бути лише домінуючим, а інший — лише підпорядкованим. Важливо розуміти необхідність їх взаємного доповнення і взаємоузгодження.

При спеціально-науковому підході на перший план виходить об'єктивний зміст відповідних філософсько-історичних понять, категорій чи законів, що виконують роль конституюючої ідеї, завдяки якій здійснюється теоретичний синтез та задається й відповідним чином інтерпретується предметне поле певної спеціальної галузі історичної науки. Логічна ж форма таких понять, категорій чи законів, те, що вони є вираженням певного (причому лише одного) боку історичної життєдіяльності культури, цивілізації, суспільства тощо, тут залишається в тіні. І якщо цей частковий підхід реалізується однобічно як самодостатній, у відриві від філософсько-історичного, контекстуального осмислення цієї окремої сторони історичного життя людей, то це може спричиняти своєрідні аберації в означеній спеціальній галузі історичного пізнання. Зокрема, до розуміння філософсько-історичних пізнавальних засобів (понять, законів тощо) як якихось об'єктивних сутностей, що існують у самій об'єктивній дійсності, а не як певних теоретичних абстракцій.

Спроби ж дослідників філософії історії "колапсуватися", відгородитися від різних галузей спеціально-наукового історичного пізнання також обертаються небажаними наслідками. Адже відособлення сфери досліджень філософії історії, відокремлення філософсько-історичного підходу від спеціально-історичного неминуче призводить до ігнорування чи принаймні недооцінки предметного змісту філософсько-історичних понять і законів, і, навпаки, — до гіпертрофованості логічної форми цих понять і законів, "зацикленості" на тому, що вони є лише абстракціями, мисленими конструкціями тощо. Все це загрожує неминучим перетворенням філософсько-історичних досліджень у своєрідну самодостатню і самоцільну "гру в бісер", байдужу до життя історичної науки та й історичного життя людей загалом.

Ключові поняття

філософія історії як галузь пізнання; об'єкт філософії історії; предмет філософії історії; історія як процес розвитку загалом; історія як процес розвитку суспільства; історія як минуле; історія як галузь знань; класична філософія історії; некласична філософія історії; філософія історії як стадія філософського пізнання; філософія історії як структурний елемент філософського знання; соціально-філософський розгляд історії; загальносоціологічний аналіз історії; спеціально-історичне вивчення історії; філософія історії як історіософія; філософія історії як історична гносеологія; філософія історії як методологія історичного пізнання.

Завдання та запитання

1. Що становить об'єкт філософи історії?

2. Виокремте основні значення терміна "історія"; дайте їх загальну характеристику.

3. У чому полягає своєрідність історії як процесу розвитку загалом?

4. Охарактеризуйте основні особливості історії як процесу розвитку суспільства.

5. Розкрийте основні змістові характеристики історії як минулого.

6. Що таке історія як галузь знань? З'ясуйте її основні риси.

7. Чим відрізняються філософські знання про минуле від спеціально-наукових?

8. Дайте аналіз гегелівського розуміння співвідношення історії з іншими формами історіографії.

9. Яким чином переосмислюються об'єкт і предмет історичного пізнання при переході від класичної до некласичної філософії історії?

10. У чому виявляється специфіка інтерпретації об'єкта та предмета історичного пізнання засновниками марксизму та позитивізму?

11. Як трактують об'єкт і предмет історичного пізнання представники наукобіжного напрямку філософії історії?

12. Що властиве наукоцентричній традиції тлумачення об'єкта і предмета історичного пізнання?

13.У чому полягає специфіка постановки питання про об'єкт і предмет історичного пізнання в сучасній філософії історії?

14. Як змінюються місце і роль філософії історії в системі філософського знання на різних етапах розвитку відповідного макроінди-віда історії?

15. Дайте характеристику філософії історії як структурного компонента загальної системи філософських знань.

16. Розкрийте характер співвідношення філософсько-історичного, соціально-філософського та загальносоціологічного підходів до вивчення історичного розвитку.

17. Як співвідносяться філософія історії та історична наука?

18. Дайте загальну характеристику взаємозв'язку історичної онтології, історичної гносеології та методології історії.

19. Розкрийте сутність, особливості предмета та основні завдання історіософії.

20. У чому полягає своєрідність теорії історичного пізнання?

21. Як співвідносяться історична гносеологія та історична епістемологія?

22. Чим відрізняється онтологічний та гносеологічний розгляд законів історії?

23. Як співвідносяться методологія історії та теорія історичного процесу?

24. Охарактеризуйте структуру сучасної методології історії та її основні складові.

25. Розгляньте основні напрями реалізації методологічної функції філософії історії.

Примітки

¹ Гулыга А. В. История как наука // Философские проблемы исторической науки. — М.: Наука, 1969. — С. 7.

- Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 3. — С. 16.

³ Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии истории. — СПб.: Наука, 1993. — С. 119.

⁴ Риккерт Генрих. Науки о природе и науки о культуре. — СПб.: Образование, 1911. —С. 96.

⁵ Там само. — С. 126.

⁶ Кассирер Эрнст. Лекции по философии и культуре // Культурология. XX век: Антология. — М.: Юрист, 1995. — С.120.

⁷ Маркс К., Енгельс Ф. Святе сімейство або Критика критичної критики. Проти Бруно Бауера і компанії // Маркс К., Енгельс Ф.Твори. — Т. 2. — С.98.

⁸ Енгельс Ф. Д/У. Ламплу. 11 квітня 1893 р. // Там само. — Т. 39. — С. 54.

⁹ Соловйов Э. Ю. Оудьбическая историософия М. Хайдеггера // Солов-йов Э. Ю. Прошлое толкует нас: (Очерки по истории философии и культуры). — М.: Политиздат, 1991. — С. 363.

¹⁰ Там само. — С. 382.

¹¹ Гулыга А. В. История как наука. — С. 8.

¹² Коллінгвуд Робін Дж. Ідея історії. — К.: Основи,1996. — С. 56.

¹³ Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории. — СПб.: Наука, 1993. — С. 57.

¹⁴ Там само. — С. 59

¹⁵ Там само. — С. 60.

¹⁶ Там само. — С. 61.

¹⁷ Там само. — С. 62.

¹⁸ Там само.

¹⁹ Там само. — С. 70.

²⁰ Там само. — С. 124.

²¹ Швейцер Альберт. Культура и этика: философия культуры. Часть вторая // Швейцер Альберт. Благоговение перед жизнью. — М.: Прогресс, 1992. — С. 165

²² Швейцер Альберт. Культура и этика. — М.: Прогресс, 1973. — С. 37.

²³ Енгельс Ф. Карл Маркс. "До критики політичної економії" // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 13. — С. 461.

²⁴ Конт Огюст. Дух позитивной философии // Западноевропейская социология XIX века. Тексты. О. Конт. Г. Спенсер. Д,С. Милль. — М.: МУБиУ, 1996. —С. 66.

²⁵ Там само. — С. 87.

²⁶ Там само. — С. 55.

²⁷ Там само.

²⁸ Риккерт Генрих. Границы естественнонаучного образования понятий: Логическое введение в исторические науки. — СПб.: Наука, 1997. — С. 398.

²⁹ Виндельбанд Вильгельм. Философия культуры и трансцендентальный идеализм //Виндельбанд Вильгельм. Избранное: Дух и история. — М.: Юрист, 1995. —С. 17.

³⁰ Дильтеи В. Введение в науки о духе // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX—XX вв.: Трактаты, статьи, эссе. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. — С. 110.

³¹ Там само. — С. 117.

³² Барт П. Философия истории как социология. — СПб.: С-Петербург-ская электропечатня, 1902. — С. 2.

³³ Там само. — С. 3.

³⁴ Там само. — С. 7.

³⁵ Там само. — С. 8.

³⁶ Плеханов Г.В. О книге г.Риккерта // Плеханов Г.В. Избранные философские произведения: В 5 т. —М.: Политиздат, 1957. — Т. 3. — С. 515.

³⁷ Гегель Г. В. Ф. Философия права. — М.: Мысль, 1990. — С. 56.

³⁸ Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии истории. — С. 102.

³⁹ Гегель Г. В. Ф. Система наук: Часть!.: Феноменология духа. — С. 256.

⁴⁰ Там само.

⁴¹ Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. — М.: Ди Дик, 1994. — С. 532—535.

⁴² Тютчев Ф.И. Лирика. — М.: Наука, 1966.— Т. 1. — С. 36.

⁴³ Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии истории. — С. 79.

⁴⁴ Бердяев Николай. Смысл истории. — М.: Мысль, 1990. — С. 5.

⁴⁵ Філософія. Навчальний посібник. — К.: Вікар, 1997. — С. 6.

⁴⁶ Райнер Мария Рильке. Новые стихотворения. Новых стихотворений вторая часть. — М.: Наука, 1977. — С. 271.

⁴⁷ Барт П. Философия истории как социология. — С. 6; Трельч Эрнст. Историзм и его проблемы. — М.: Юрист, 1994. — С. 57—68; Кимелев Ю.А. Философия истории. Системно-исторический очерк // Философия истории: Антология. — М.: Аспект-Пресс, 1995. — С. 3—19.

⁴⁸ Тартаковский Маркс. Историософия. — М.: Прометей, 1993. — 334 с.; Гутов Е.В. Историософия // Современный философский словарь. — Москва; Бишкек; Екатеринбург: Одиссей, 1996. — С. 240—246; Соловьев Э. Ю. Судьбическая историософия М.Хайдеггера // Соловьев Э. Ю. Прошлое толкует нас (Очерки по истории философии и культуры). — М.: Политиздат, 1991. — С. 346—388

⁴⁹ Хайдеггер Мартин. Бытие и время. — М.: Ай Маг§іпет, 1997. — С. 372—404; Гаиденко П. П. Прорыв к трансцендентному: Новая онтология XX века. — М.: Республика, 1997. — 495 с.; Основы онтологии: Учебное пособие. — СПб.: Изд-во С-Петербург. ун-та, 1997. — С. 176—276

⁵⁰ Бердяев Николаи. Смысл истории.— М.: Мысль, 1990. — С. 16; Эрн В. Ф. Основная мысль второй философии Джоберти // Эрн В. Ф. Сочинения. — М.: Правда, 1991. Щоправда, Ерн взагалі виносить проблематику метафізики історії за межі філософсько-історичного пізнання. "Проблема метафізики історії, — писав він, — не збігається з проблемою філософії історії. Філософія історії має справу з феноменом історії. Вона розглядає історію як факт і намагається осмислити та впорядкувати його, викриваючи в ньому якусь вищу ідеальну оформленість. Вона або шукає чисельних законів історичного розвитку, або констатує хоча б з приблизністю якийсь ейдетичний план історії, або підходить до поняття історії з теоретико-пізнавальною проблематикою і філософію історії розуміє як теорію історичного пізнання. В усіх своїх видах філософія історії — всього лише другий поверх історичного дослідження... Тому філософ історії не виходить за межі феномена історії. Він вивчає глибші, абстрактніші, загальніші або, в кращому випадку, ейдетичніші риси цього феномена порівняно з детальним, частковим, відокремленим вивченням істо-

рика-дослідника, але все ж феномен історії є те, що тримає у своїх межах і розбудовуючу, й дедукуючу, і навіть "міфотворчу" думку філософа історії. Поняття метафізики історії...формальним чином відрізняється від філософії історії, негативно — своєю незалежністю від феномена історії, позитивно — своєю зверненістю до ноумена історії. Метафізика історії... зайнята не феноменом історії й не пошуками інтелігібельних пояснень якої-небудь частини або якої-небудь сторони цього феномена, а докоріннішим і глибоким питанням про сутність самого поняття історії й про метафізичну можливість самого феномена історії". (Там само. — С. 448—449).

⁵¹ Хайдеггер Мартин. Бытие и время. — С. 372—404.

⁵² Барт П. Философия истории как социология. — С. 8; Трельч Эрнст. Историзм и его проблемы. — С. 29—56.

⁵³ Кимелев Ю. А. Философия истории. Системно-исторический очерк.

— С. 5.

⁶⁴ Риккерт Генрих. Философия истории // Риккерт Генрих. Философия жизни. — К.: Ника-Центр. Виет-С, 1998. — С. 246—247.

⁵⁵ Там само. — С. 226.

⁵⁶ Там само. — С. 227.

⁵⁷ Маркс К. Вступ (З економічних рукописів 1857—1858 рр.) // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 12. — С. 692.

⁵⁸ Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 3. — С. 42.

⁵⁹ Трелъч Эрнст. Историзм и его проблемы. — С. 60.

⁶⁰ Там само.

⁶¹ Платон. Федон // Платон. Діалоги. — К.: Основи, 1995. — С. 274—275.

⁶² Ортега-и-Гассет Хосе. Восстание масс // Ортега-и-Гассет Хосе. Дегуманизация искусства и другие работы. Эссе о литературе и искусстве. Сборник. — М.: Радуга, 1991. — С. 104.

⁶³ Арон Раіімон. Этапы развития социологической мысли. — М.: Прогресс. Универс, 1993. —С. 18.

⁶⁴ Миллс Чарльз Райт. Социологическое воображение. — М.: Стратегия, 1998. — С. 165.

⁶⁵ Губман Б. Л. Смысл истории: Очерки современных западных концепций. — М.: Наука, 1991. — 191 с.

⁶⁶ Гегель Г. В. Ф. Философия истории // Гегель Г.В.Ф. Сочинения: В 14 т.

— М.; Л.: Соцэкгиз, 1935. — Т. 8. — С. 17.

⁶⁷ Гессе Герман. Мировая история // Гессе Герман. Собрание сочинений: В 8 т.— М.: ТКО АСТ, Харьков: Фолио, 1995. — Т. 8. — С. 54—55.

⁶⁸ Кисельов Л. В. Тільки двічі живемо. — К.: Дніпро, 1991. — С. 155.

⁶⁹ Батищев Г. С. Деятельная сущность человека как философский принцип // Проблема человека в современной философии. — М.: Наука, 1969.

— С. 93.

⁷⁰ Ирибаджаков Николай. Клио перед судом буржуазной философии: К критике современной идеалистической философии истории. — М.: Прогресс, 1972. — С. 147—148.

⁷¹ Франк С. Л. Духовные основы общества: Введение в социальную философию // Франк С. Л. Духовные основы жизни общества. — М.: Республика, 1992. —С. 30.

⁷² Лооне Ээро. Современная философия истории. — Таллин: Ээсти Раа-мат, 1980. —С.10—74.

⁷³ Колінгвуд Робін Дж. Ідея історії. — С. 54.

⁷⁴ Там само. — С. 56.

⁷⁵ Там само.

⁷⁶ Поппер Карл. Злиденність історицизму. — К.: Абрис, 1994. — С. 134.

⁷⁷ Там само.

⁷⁸ Ирибаджаков Николай. Клио перед судом буржуазной философии. — С. 177.

⁷⁹ Озадовсъка Л.В. Методологія // Українська Радянська Енциклопедія: В 12 т. — К.: Головна редакція УРЕ, 1981. — Т. 6. — С. 480.

⁸⁰ Копнин П.В. Логические основы науки. — К.: Наук, думка, 1968. — С. 221.

⁸¹ Копнин П.В. Философские идеи В. И. Ленина и логика. — М.: Наука, 1969. — С. 52.

Розділ З

КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ: ОСНОВНІ НАПРЯМИ І ЕТАПИ РОЗВИТКУ