Завдання для аудиторної роботи

1. Почитайте уривок. Які почуття він увас викликає? Зробіть лексичний аналіз. Опишіть своє улюблене місто.

Ляля любила Львів: у ньому збереглося те, що в Києві було за часів її дитинства, - романтична занедбаність. Вона розуміла австрійців, які приїжджають до Львова, аби уявити собі, яким був Відень у ХІХ сторіччі чи бодай до реконструкції, після якої Відень виглядає, як святковий торт. Лише у Львові Ляля могла воскресити в собі давні відчуття з юної пори: ви заходили в старий будинок, в абсолютну темінь – і завмирали. Ви завмирали і прислухалися. Ви слухали рипіння старого київського будинку. Ви вдихали

93

чутливими ніздрями запах зотлілого дерева і затхлості. А тим часом через шпарини починали пробиватися голубі промінчики. Вони проникали крізь різні щілини, і ви починали помалу роззиратися навколо. Ви обережно ступали по дощатій підлозі, під якою (ви були впевнені!) сховано скарби старих міщанськіх родів. Ви обережно ступали на рипучі сходинки, тримаючись за ідеально вичовгане поруччя, і знали, що опинилися в іншому світі. А цей інший світ був глибокою таїною, і хотілося в тій таїні перебувати цілу вічність… (Марина Гримич).

2. Прочитайте текст. Проаналізуйте розмовне мовлення персонажів. Зробіть лексико-стилістичний аналіз.

Прокидалося щоденне життя. Будинок починав клекотіти першим ранковим сміхом і гомоном. Мешканці його вилітали надвір, як вітер, розмахуючи драними холошами й шкірячи на сонце задиркуваті обличчя. До Аль'оші ніхто не підходив з німого наказу Матроса.

Того самого дня Альоша кінчив свою працю.

Матрос підійшов перший, розштовхуючи хлопчачий натовп.

- Ану, шпана, осаді. Зараз ізробимо кзамент, і якщо вещ підходяща, то вона буде моя.

Хлопці засміялися. Альоша зблід і прищулився до "буржуйки".

- Показуй, - сказав Матрос і поворушив руками в драних кишенях. Альоша відступився, і всі побачили на "буржуйці" сніжно-білий аркуш паперу, а на ньому - Альошину роботу.

- Диви! Яке... - вилетіло майже з усіх грудей. Всі спинилися з радісними, здивованими обличчями. Очі їм загорілися гострим бажанням придбати цю річ.

- А плесо! - скрикнув Пувичка. - Дивись, як блищить!

- Що ж там дивного? - крізь зуби спитав Матрос. -Ну, плесо. Та й що?

Пувичка забігав очима.

- Канєшно, плесо малахольне. Я тільки так кажу.

Одначе ніхто не міг підтримати Пувичку. Постать чорта на скелі глибоко вразила кожного. Чорне, блискуче плесо під його ногами було особливо незрозумілою, таємною штукою.

- А можна помацать? Із чого воно? Га?

До "буржуйки" простягся живий, рухливий, тремтячий сніп рук. Глибока пристрасть захвилювала обличчя. Хотіли вхопити, притиснути, не пускати. Нікому. Матрос розмахнувся і через усіх поклав пальці на "буржуйку". Поцокав нігтем по роботі.

- Плесо скляне, - сказав він басом.

- Як скляне? Як же воно задєлане?

-- Замуровано під скелі, а під склом чорненьке підкладене, уроді як болото. Слиш, подаруй.

94

Альоша подивився на нього. Захланне презирство скривило йому губи. Широкий, негарний в звичайні хвилини рот, що лише при схиленому над роботою обличчі ставав якийсь упертий, суворий, цей рот тепер замкнувся в глухій непривітності, безгучно презирливо засміявся.

- Схочу - подарую, схочу - розіб'ю.

Матрос поворушив руками у драних кишенях і роз-пучливо крикнув:

- Дурак, мені ж на памнять.

- На памнять, - промовив Альоша, - на яку памнять?

- На харошу, чудак.

- На харошу? Я вже подарував.

- Мені? - швидко спитав Матрос і жадібно про-стяг руку.

- Чалому подарував.

- Завєдущому? - скрикнули хлопці.

- Брешеш, ти не подарував, - похмуро кинув Матрос. - Ти тільки хочеш. А я тобі кажу: подаруй мені. Пойми, що мені треба. - Він засопів, груди швидко піднімалися і дихали нерівне, похапцем. Настала тиха, напружена пауза. В цей час тільки дехто голосно ловив носом повітря, решта перебігали тривожними і хитрими очима то на Альошу, то на Матроса.

- Та бери, - підштовхнув Матроса Пувичка. - Ще будеш його просити!

Але Матрос не рухався, тільки дивився на Альошу спідлоба й чекав. Альоша загадково підняв брову, немов підкреслив нею свою заховану думку. Ця перша робота в будинку була для нього великим тягарем. Він його виносив у своєму серці, він переміг. Але що дає ця перемога? Матрос йому заздрить до зненависті. А що думають інші хлопці - невідомо. Він скинув цей тягар, ось ві'н стоїть тепер на "буржуйці" і приковує їхні очі. Чорт захоплює їх до тої міри, що вони починають ще більш вороже дивитися на ті руки, що зліпили його. Куди його діти? Він гадав, що найкраще йому стояти на столі у завбудинку. За цим він наробить ще багато інших речей, але ця перша - тому, хто перший повірив, що Альоша зуміє, а не тому, хто... Матрос це розуміє, видко по очах. Але він не відійде. Вони обидва вперті - і він, і Матрос. Та навіщо Матросові чорт? Що він з ним робитиме? Може, розіб'є.

- Слиш, Альошко, мені на памнять, - сказав Матрос, і якось чутно затремтів йому голос, немов десь надколовся. Сам Матрос помітив це і ніяково озирнувся на товаришів. Альошка раптом глянув на нього і схвильовано промовив:

- Бери, Матросе. Твій чорт (Іван Микитенко).

2. Прочитайте відкритий лист відомої української письменниці Марії Матіос до генерального прокурора України Віктора Пшонки. Схарактеризуйте мовно-образні засоби. Зробіть лінгвістичний аналіз.

«Шановний Генеральний прокуроре України!

95

Події, що розгорнулися навколо мене з кінця минулого року з «благословення» Генеральної прокуратури України та міністерства внутрішніх справ і тривають досі, змушують мене публічно звернутися до Вас із низкою запитань, оскільки я є відомою публічною людиною в Україні та поза її межами, а сферою зацікавлення прокуратури та міліції стала моя публічна діяльність, а саме — письменницька творчість.

Нагадаю, що 17 грудня минулого року із посиланням на доручення Генеральної прокуратури України працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ м. Львова (відділ боротьби з організованою злочинністю) розшукували «громадянку Марію Матіос» у приміщенні львівського видавництва «Піраміда» з метою вилучення з продажу моєї книги «Вирвані сторінки з автобіографії», яка, до речі, визнана «Книгою року-2010». Працівники видавництва пояснили співробітникам міліції, що письменниця М.Матіос мешкає в Києві і попросили надати бодай якісь документи для пояснення причини розшуків. Після телефонних перемовин із своїм начальством міліціонери відмовилися показувати документи, які мали при собі, лише з відстані продемонстрували якесь доручення та ксерокопії сторінок моєї книжки.

Історія незалежної України не знає жодного факту намагання вилучити книжки Шевченківського лауреата з продажу силами правоохоронних органів та ще в такий «оригінальний» спосіб!

Отже, мене як письменника і звичайного громадянина цікавить: яке засекречене доручення Генеральної прокуратури України виконували працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ м. Львова, що з ним заборонено було ознайомити працівників видавництва, автором якого я є вже дев’ятий рік і де я видала більше 13 книжок, які здобули усі найвищі літературні та державні нагороди в Україні, перекладені за кордоном та мають незмінний попит читача?!

Мене цікавить, який стосунок до мене та до моєї творчості мають правоохоронні структури України, зокрема, міністерство внутрішніх справ, дільничні інспектори якого із посиланням на розпорядження Генерального прокурора України опитують мешканців тих будинків у Києві, де моя родина мешкала свого часу, змушуючи їх підписувати відповідні свідчення щодо мене?

Так, 11 січня цього року, працівник міліції Печерського району у м. Києві робив обхід 9-поверхового будинку, в якому наша родина наймала квартиру ще за «царя гороха», і розшукував «громадянку М. Матіос», як розшукують злочинців, та демонструючи розпорядження Генерального прокурора та ксерокопії сторінок моєї книжки (цю інформацію надаю за згодою одних із багатьох «опитаних», колишніх моїх сусідів по найманій квартирі — лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, ветерана Великої Вітчизняної війни, письменника Анатолія Андрійовича Дімарова та його дружини Євдокії Несторівни).

Такі дії працівників правоохоронних органів мають всі ознаки шантажу та безпідставного психологічного тиску. І я їх розцінюю як неприпустимі з точки зору здорового глузду та професіоналізму їхніх виконавців, а також як такі, що

96

принижують мою людську честь, гідність і моє письменницьке ім’я, створюють дискомфорт моїй родині та близьким.

Я не потребую додаткової відомості подібними засобами. У будь-якого письменника є безвідмовний промоутер його творчості — його читач, а не така одіозна «підтримка багнетами» чи, боронь Боже, силами «Альфи», яка, на мій подив, останнім часом входить у моду в Україні.

Таких речей не розуміють і мої літературні агенти та перекладачі в Америці, Німеччині, Франції, Ізраїлі та інших країнах, які про ці дії правоохоронців знають із преси. А вони без найменшої підтримки з боку Української держави роблять усе, щоб про Україну світ дізнавався із перекладів відомих українських книжок, а не із скандальної хроніки навколо українських письменників.

Якщо Генеральна прокуратура України чи міністерство внутрішніх справ мають бажання чи потребу обговорити зі мною літературні чи будь-які інші теми, думаю, немає необхідності збурювати сторонніх людей, вдаючись до мого «всеукраїнського» розшуку. У час новітніх технологій та високопрофесійних українських «шерифів» у Києві у кліп ока можна знайти відому людину, без демонстрації м’язів і психологічного тиску на людей, які не мають жодного стосунку до сфери його діяльності.

Шановний Вікторе Павловичу!

В усій цій історії мене непокоїть одна-єдина думка: як довго і якими силами українські правоохоронці розшукують зниклих без вісти українських громадян, а також тих, що потрапили в біду і потребують справжньої опіки правоохоронних органів, якщо ці стражі порядку вже місяць влаштовують лови на людину, робочий кабінет якої знаходиться на Хрещатику, про що легко довідатися з будь-якої газети чи іншої публічної інформації?!

Буду вельми вдячна за відповідь по суті» (Марія Матіос).