3. Напишіть використовуючи запропоновані нижче звертання,

а) офіційний лист; б) приватний лист:

Високоповажний пане професоре, шановний добродію, вельмишановна пані добродійко, ласкавий друже.

Поміркуйте, якими дискурсивними методиками користуватиметесь при аналізі.

99

4. Виконайте дискурсивний аналіз тексту.

Проспівали на кутку півні — озвалося з лісу відлуння. Досвіток хлюпнув на шибки синьо-сивою фарбою. Настя одяглася і вийшла на подвір'я. У прохолодному передсвітанні дрімав сад із розквітлими вишнями, тихо

було і в синовому будинку. Лише лелеки, що вимостили гніздо на осиці із спиляною верхівкою, стиха озвалися до старої.

В лузі розлила свої води інша ріка: умиротворена й весела. Верби та кущі за ніч позеленішали. А там, за лугами, над Прип'яттю, до якої рукою подать, уже хтось настирливо підпалював хмару. І з лугу, і з лісу, що починався за хатою діда Микити, летіло на Настю пташине щебетання, висвистування, голубий перегук і голос ранньої зозулі, що повернулася сюди чи то вночі, чи ось щойно. Ще не встигла струсити із крилець втому, а вже кує, роздає здоров'я древній поліській землі й віщує довгий вік поліщукам (К.Мотрич. Політ журавлів над нетолоченими травами).

5. Прочитайте новелу Гр.Тютюнника «Три зозулі з поклоном». Виконайте дискурсивний аналіз. Завдання для аудиторної роботи

1. Прокоментуйте висловлювання я. Радевича-Винницького з урахуванням дискурсивних методик.

«В українській мові відчуття плинності, текучості пов'язане зі звуком

[л], який чують українці у звуках природи (плавати, лити, булькати

тощо). В японській мові такого звука немає, отже, ідея плинності та

98

всілякі асоціації з цим звуком у японців не можуть пов'язуватися. У

давньогрецькій і латинській мовах не було шиплячих звуків — не було

для носіїв цих мов таких звуків і в природі (пор. укр. шум, шелест,

шепіт, шурхіт та под.), відповідно, не могло бути пов'язаних із цими

звуками асоціацій, оцінного ставлення до явищ тощо»

(Я.Радевич-Винницький).

2.Прочитайте текст. Зробіть дискурсивний аналіз.

Вечеря

В Україні довго побутував звичай, який зберігся й донині, хоч стільки було спроб викоренити його. На Різдво діти носили вечерю родичам, хрещеним батькам. Тому звичай так і називався «вечеря», або «носити вечерю». Мати давала дитині кошик чи зав’язувала у вузлик миску куті, прикриту зверху трьома книшами, калачами, паляницями, хлібинами або пирогами, глечик узвару і ще з’їстівного щось: ковбасу, кров’янку чи смажену рибу, печене сало чи шматок шинки. Дитина стукала в хату:

100

«Прислали батько й мати вечерю, а я приніс!» А в хаті відповідали: «Щоб ти здоровий ріс!» Наїдки з вдячністю приймали, лагодили дітям навзамін такий же вузлик, частували пряниками, цукерками, горішками й наділяли дрібною монетою.

Носили вечерю й дорослі: куми до кумів, одружені діти до батьків чи діда й баби, породілля то тієї баби, яка в неї приймала дитину. Тоді збиралася гостина, всі сідали до столу, частувалися.

На початку століття український етнограф Василь Кравченко записав: «Там, куди принесли вечерю, частують. Господиня хати (мати чи кума), розв’язавши миску, бере звідти одного книша, залишає в себе, а свого кладе в миску й все те повертається туди, звідки принесено. Це – ввічливість, що має такий зміст: «Дуже раді, що одержали від вас хліб, не погордуйте й нашим, але ваш власний добробут мусить залишатися непорушним».

Чудовий звичай обмінюватися вечерею символізував єднання родини, близьких людей, надії на майбутній урожай і добробут (Л.Артюх).