§ 2. Поняття господарського процесуального права та його системоутворювальні елементи

Виходячи з того, що державному арбітражу у період СРСР були властиві деякі адміністративні функції, а до 1987 р. вони діяли при органах виконавчо-розпорядчої влади, деякі вчені (М. Шакарян, А. Луньов, М. Штефан) відносили арбітражне процесуальне право до адміністративного. Ця думка навіть для тих умов не вважалася безспірною у зв’язку з тим, що норми адміністративного права завжди покликані регулювати організацію і діяльність органів управління, а законодавство про арбітражний процес закріплювало діяльність державних арбітражів та учасників процесу з вирішення економічних спорів. Ця діяльність мала форму правосуддя в економічних відносинах¹.

Деякі дослідники намагалися за часів СРСР та сьогодні ототожнити арбітражний (господарський) процес із цивільним процесом і, внаслідок цього, розглядали норми, що регулюють порядок розгляду і вирішення справ в арбітражі (у господарському суді) як підгалузь цивільного процесуального права (Н. Зейдер, В. Щеглов, І. Зайцев, А. Довгерт). Така позиція не враховує того, що порядок, мета, учасники судочинства у господарських судах, як буде показано надалі, істотно відрізняються від судочинства в інших судах загальної юрисдикції. Крім того, самі господарські (арбітражні) суди відрізняються своєю організаційною побудовою, компетенцією, формами документообігу й ін.

Виокремлення діяльності державного та відомчого арбітражу в СРСР робило арбітражне процесуальне право самостійною галуззю, що має комплексний характер. Адже ці органи виконували не тільки функцію вирішення спорів, а й контрольно-управлінську функцію.

Т. Є. Абова обґрунтовано зазначала подібні та різні, в порівнянні з цивільним процесом, завдання при вирішенні органами арбітражу господарських спорів, особливості характеру протиправної поведінки в господарсько-правових відносинах, специфіку самих органів, що здійснюють захист прав та інтересів організацій, наявність спеціального процесуального законодавства².

Двоїста природа арбітражу потребувала комплексного методу правового регулювання, який не міг бути зведений до методу цивільного процесуального права³. Хоча сьогодні ця двоїста природа багато в чому змінена у зв’язку з утворенням в Україні спочатку системи арбітражних судів, а згодом - господарських судів, у компетенції яких відсутні вертикальні управлінські функції стосовно суб’єктів господарювання, але ця самостійність не втратилася, а розвинулася в специфічний різновид юрисдикційної діяльності та процесуальних правовідносин. Ураховуючи, що господарське судочинство, по суті, виступає елементом економічної системи, підвищує обіг капіталів завдяки оперативним процедурам та усуває колізії, прогалини та неясності при застосуванні господарського законодавства, двоїсте призначення господарського судочинства не викликає сумнівів.

Серед вітчизняних правознавців одними з перших самостійність господарського (арбітражного) процесуального права обґрунтував І.Г. Побірченко1.

Більшість сучасних учених, що досліджують проблему вирішення господарських спорів та правову належність господарського процесу (М.О.Абрамов, B.JE. Беляневич, С.Ф.Демченко, Б.М. Поляков, Д.М. Притика, А.Й. Осетинський, B.C. Щербина й ін.), також визнають, що це самостійна галузь права. Ця думка підтверджена не тільки самостійними джерелами (формами) господарського процесу, а й спеціальними принципами господарського судочинства, його цілями і завданнями, правами і обов’язками суддів та осіб, що беруть участь у справі, підвідомчістю господарських спорів та ін.

Цю позицію підтримали й вітчизняні цивілісти-процесуалісти, в тому числі професор Ю.С. Червоний. Зокрема, у співвідношенні господарського та цивільного процесів розмежовуються судові органи, юрисдикційна діяльність якого регламентує галузь права, категорії справ, види проваджень, зрештою, учасники процесу2.

Таким чином, існування господарсько-процесуального права як самостійної галузі права підтверджується:

1) чітко визначеним законодавством правовим статусом господарського суду як спеціалізованого органу правосуддя, що встановлюється Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів»;

2) наявністю специфічного кола джерел регулювання діяльності господарських судів в організаційно-правовому та процесуальному аспектах3;

3) особливістю процедури розгляду господарських спорів та аїрам про банкрутство, що передбачає скорочені строки розгляду справ, особливість документообігу, особливість учасників процесу, їх прав та обов’язків, доказів, судових витрат тощо;

4) особливим колом справ, підвідомчих господарським судам та галузевих принципів господарського судочинства;

5) місцем господарського судочинства в суспільних відносинах, зокрема його призначенням для обслуговування економічної системи держави, базису суспільних відносин.

Предмет та метод господарського процесуального права

Господарське процесуальне право, як і будь-яка інша правова галузі., має свій предмет правового регулювання - коло відносин та видів діяльності, регулювання яких покликані здійснювати норми цієї галузі права. Таким предметом є господарські процесуальні відносини і господарська процесуальна діяльність.

Як зазначалося в попередньому параграфі, не можна господарську процесуальну діяльність зводити лише до відносин. Поведінка учасників господарського процесу може здійснюватися відокремлено від поведінки інших осіб. Наприклад, суддя господарського суду має право на окрему думку при незгоді з рішенням, винесеним колегією суддів. Разом із тим, ці випадки є, швидше за все, винятком, аніж правилом. У більшості випадків процесуальні права та обов’язки сторін реалізуються на вимогу, під контролем та у взаємозв’язку із правами та обов’язками інших учасників господарського процесу, а тому відбуваються у процесуальних відносинах. Ці процесуальні відносини, як основа господарського процесу становлять предмет господарського процесуального права.

Поняття методу господарського процесуального права є традиційно дискусійним, як і розуміння методу будь-якої іншої галузі права.

Традиційно виділяють дві складові методу господарського процесуального права - метод субординації (імперативний метод) та метод координації (диспозитивний метод). Перший полягає в тому, що:

• процесуальні норми забезпечують провідну роль суду як органу державної влади;

• суд має право контролю за діями сторін;

• рішення суду в разі необхідності виконується за допомогою примусу¹;

• розгляду справ відбувається у чітко встановленій процедурі, у якій переважають зобов’язувальні та заборонні норми;

• ухвали, рішення та постанови господарського суду є обов’язковими до виконання фізичними, юридичними особами, державою, її органами й органами місцевого самоврядування.

Диспозитивний метод проявляється в тому, що:

• сторони вільні у користуванні своїми процесуальними правами, встановленими у ГПК України;

• значна частина процедур у господарському процесі врегульована за допомогою уповноважувальних норм (зокрема це стосується укладення мирової угоди, відмови від позову тощо);

• у низці випадків законодавство надає учасникам процесу право вибору альтернативної поведінки (зокрема відповіда має право визнати позов повністю або частково);

• законодавець надає сторонам право визначити окремі елементи процесу в договорі (зокрема це стосується права сторін на встановлення обов’язкового досудового порядку врегулювання господарського спору).

Ураховуючи те, що у змісті господарського процесуального права переважає імперативний метод регулювання й імперативні норми, а його центральною ланкою є впорядкування діяльності господарських судів як органів держави під час відправлення правосуддя, загалом галузь господарського процесуального права належить до публічних галузей права.

Принципи господарського процесуального права можуть бути поділеними на загальноправові, міжгалузеві та галузеві. Загаль- ноправові та міжгалузеві принципи визначаються у ст. 129 Конституції України, де встановлено основні засади судочинства:

1. законність;

2. рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3. забезпечення доведеності вини;

4. змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості;

5. підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6. забезпечення обвинуваченому права на захист;

7. гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8. забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом;

9. обов’язковість рішень суду.

Доктринальне визначення загальноправових та міжгалузевих принципів процесуального права найбільш вдало здійснено, зокрема, в підручнику за редакцією професора Ю.С.Червоного1. До загальноправових принципів віднесено принципи демократизму, гуманізму, законності. До міжгалузевих - здійснення правосуддя лише судом, рівність усіх учасників процесу перед законом та судом, незалежність суддів і підпорядкування їх лише закону, колегіальність у розгляді справ, національна мова судочинства, гласність судового процесу, нарешті, - принцип об’єктивної істини.

Найважливішим системоутворювальним елементом господарського процесуального права є галузеві принципи господарського процесу.

• принцип процесуальної економії;

• принцип стимулювання досудового, мирового та арбітражного (третейського) вирішення спорів;

• принцип оперативності;

• принцип процесуального формалізму;

• максимальна територіальна централізація;

• пріоритетність предметної компетенції над загальною;

• колегіальність (за ч. 4 ст. 127 Конституції України).

Принцип процесуальної економії означає, що традиційно торговий, а згодом арбітражний та господарський процеси орієнтувалися на вирішення господарських справ із найменшими витратами як для сторін, так і для суду. Зокрема в господарському процесі застосовується лише письмове провадження, залучення та допит свідків у процесі не припускається. У господарському процесі не застосовується попереднє засідання, порядок ведення судового засідання визначається головуючим, що дає змогу розв’язувати питання процесу в спрощеному порядку. Господарський процес прямо не вимагає проведення судових дебатів. Розв’язання питання про їх проведення цілком покладено на суддю. Це в багатьох випадках економить час та сили учасників процесу.

Принцип оперативності розгляду господарських справ тісно пов’язаний із принципом процесуальної економії. У господарському процесі застосовуються скорочені строки розгляду у порівнянні

з розглядом цивільних, адміністративних і кримінальних справ. Додержання цих строків є не лише законодавчим приписом, а й давньою «візитівкою» господарського судочинства. Виконання приписів закону в цьому разі є нагальною потребою економіки, а тому господарські суди як вагомі елементи економічної системи, не можуть ставати гальмом суспільного виробництва, адже це потребує швидкого обігу капіталів, визначеності правових станів, швидкоплинності правових конфліктів.

Принцип процесуального формалізму передбачає надання переваги письмовим доказам та різноманітним способам формалізації процесу перед усними показаннями свідків та конклюдентними діями учасників процесу.

Принцип максимальної територіальної централізації передбачає, що утворення місцевих господарських судів здійснюється на рівні областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя. Це створює можливість господарському суду при розгляді справ цілком ураховувати регіональну економічну ситуацію, запобігати виникненню спорів із тих же підстав та між тими самими сторонами, забезпечувати додержання строків розгляду справ, запобігати виникненню суперечливих судових рішень тощо. Зокрема, цей позитив господарського судочинства було використано законодавцем у 2006 р., коли до компетенції господарських судів було віднесено корпоративні спори, сторонами яких можуть бути не лише юридичні особи, громадяни-підприємці, а й інші громадяни - засновники, які стають таким чином учасниками господарських відносин. Подібне нововведення до ст. 12 ГПК України швидко звело нанівець рейдерські захоплення підприємств із використанням суперечливих (а іноді навіть підроблених) рішень загальних судів.

Принцип пріоритетності предметної (виключної) компетенції над загальною компетенцією у господарському процесі означає, що за умови введення адміністративного судочинства в Україні подальше розмежування судових юрисдикцій відбувається передусім уточненням виключної компетенції господарських судів. Загальна компетенція - спори, що виникають між юридичними особами та/або громадянами-підприємцями, які традиційно вважаються господарськими, - не може сьогодні застосовуватися без урахування спеціальної юрисдикції адміністративних судів, призначених для розгляду публічно-правових спорів. Розвиток господарського судочинства зосереджується, таким чином, на спеціальній процедурі розгляду чітко визначених категорій справ. Зокрема, у 2006-2010 роках до виключної компетенції господарських судів віднесено: корпоративні спори, справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесені до компетенції адміністративних судів (ст. 12 ГПК України).

Принцип колегіального розгляду господарських справ установлено в Конституції України: відповідно до ст. 127 судді спеціалізованих судів відправляють правосуддя лише в складі колегій суддів. Проте в Господарському процесуальному кодексі України встановлено колегіальний розгляд господарських справ лише в апеляційному, касаційному порядку та у Верховному Суді України. Але це не виключає колегіальний розгляд господарських справ у першій інстанції. Зокрема, у випадку, коли одна зі сторін спору наполягає на колегіальному розгляді господарської справи, відповідна вимога підлягає задоволенню на підставі прямої дії норми Конституції України.

Нині господарське процесуальне право України має свою систему і поділяється на загальну й особливу частини.

До загальної частини належать норми, що закріплюють право на звернення до господарського суду, принципи господарського процесу, склад суду, підвідомчість і підсудність, докази в господарському процесі, склад осіб, які беруть участь у справі, представництво, судові витрати.

Норми особливої частини регулюють окремі процесуальні відносини: порушення справи, підготовку справи до судового розгляду, порядок розгляду та вирішення спорів, оскарження рішень, виконання судових актів тощо.

З урахуванням висловленого, господарське процесуальне право можна визначити як сукупність норм, що регулюють організацію та діяльність господарських судів та інших осіб під час відправлення правосуддя в господарських справах, а також у тісно пов’язаних із ними відносинах щодо досудового і третейського вирішення господарських спорів та виконання рішень господарських судів.