§2 Апеляційне провадження та порядок його реалізації
Провадження в суді апеляційної інстанції - комплексне явище, оскільки поєднує дві складові: це розгляд справи по суті і, водночас, - перегляд судового акта. Обидві складові необхідно розглядати як головні якісні характеристики апеляційного провадження.
З одного боку, будучи новим розглядом справи по суті, апеляційне провадження, разом із провадженням у суді першої інстанції, має можливість безпосереднього дослідження доказів, використовує (за окремими винятками) ті ж правила, що й суд першої інстанції. Тобто справа ще раз розглядається і вирішується. З іншого, - апеляційне провадження є одним із засобів виправлення судових помилок (разом із переглядом актів, що набули законної сили), входить до системи перегляду судових актів. Єдність цих двох якостей дає змогу говорити про те, що суттю апеляційного провадження є перегляд справ (новий розгляд) з одночасним контролем правильності діяльності і рішень суду першої інстанції1.
Реалізація права апеляційного оскарження здійснюється шляхом подання апеляційної скарги до апеляційного суду через місцевий господарський суд, який розглядав справу як суд першої інстанції.
Згідно зі ст. 93 ГПК України апеляційна скарга подається протягом десяти днів із дня прийняття рішення місцевим господарським судом, а на ухвалу місцевого господарського суду - протягом п’яти днів із дня їх оголошення місцевим господарським судом. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення - строк на апеляційні1 оскарження настає з дня підписання рішення, оформленого відповідно до вимог ГПК України. Зокрема, відповідно до ст. 85 ГГ1К України суддя може оголосити лише вступну та резолютивну частину рішення (так зване «коротке рішення»), а повне рішення має бути складено у строк не більше п’яти днів із дня проголошення вступної і резолютивної частини рішення.
Як уже зазначалося, для апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції встановлено 10-денний строк. Зрозуміло, що такий строк є доволі коротким, а отже, часто виникає ситуація, за якої апелянт (сторона у справі, прокурор, що має бажання оскаржити рішення) пропускає строки подання апеляційної скарги. За загальним правилом подання апеляційної скарги після встановленого ч. 1 ст. 93 ГПК України строку виключає перегляд судового акта в апеляційному порядку, хоча трапляються непоодинокі випадки отримання судового рішення поштою після закінчення 10-денного строку з часу його винесення (особливо це має місце при винесенні короткого рішення). Тому ГПК України передбачає можливість відновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги (ч. 2 ст. 93 ГПК). Апеляційна скарга, яка подана після закінчення строків, залишається без розгляду, якщо апеляційний господарський суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для відновлення строку на апеляційне оскарження, про що виноситься вмотивована ухвала. Розгляд заяви особи про поновлення строку на подання апеляційної скарги здійснюється одним із суддів колегії суддів апеляційного господарського суду, склад якої визначений ири реєстрації справи.
З метою підновлення пропущеного строку апеляційного оскарження необхідно надати суду вмотивоване клопотання, з яким можуть звертатися до суду лише ті особи, що мають право апеляційного оскарження. Таке клопотання може бути викладене як у самій апеляційній скарзі, так і в окремій заяві, і має бути подане одночасно з наданням апеляційної скарги.
Таким чином, клопотання про відновлення строку надання апеляційної скарги розглядається одноособово суддею без повідомлення осіб, що беруть участь у справі, до вирішення питання про прийняття апеляційної скарги до провадження. Відновлення процесуальних строків відбувається за правилами, визначеними у ст. 53 ГПК України.
На практиці поважними причинами пропуску строку апеляційного оскарження може бути отримання заявником судового рішення після закінчення 10-денного строку з часу його прийняття, що позбавило сторону можливості подати скаргу в установлений законом термін, якщо пропуск був викликаний неправомірними діями суду.
Судовою практикою не визнаються поваленими причинами пропуску строку на апеляційне оскарження, зокрема неправильне оформлення первісно поданої апеляційної скарги (ст. 94 ГПК
України), повернення судом первісної апеляційної скарги на підтип ст. 97 ГПК України (апеляційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначене, до скарги не додано доказів надсилання її копії іншій стороні (сторонам) тощо).
Незважаючи на відсутність приписів у Законі України «Про підновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» щодо строків набрання чинності судових актів (ухвал, постанов) у проваджені справ про банкрутство, слід зазначити, що вони набирають чинності негайно та можуть бути оскаржені п апеляційному порядку учасниками справи про банкрутство в п’ятиденний строк відповідно до загального правила, передбаченого ст. 93 ГПК України. Подання апеляційних скарг на ухвали місцевого господарського суду не перешкоджає продовженню розгляду справи цим судом.
Апеляційна скарга подається в письмовій формі, через місцевий господарський суд, який розглядав справу і має містити:
найменування апеляційного господарського суду, до якого подається скарга;
найменування місцевого господарського суду, який прийняв рішення, номер справи та дату прийняття рішення;
вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу, а також підстави, з яких порушено питання про перегляд рішення, з посиланням на законодавство й матеріали, що є у справі або подані додатково;
перелік документів, доданих до скарги.
Стаття 97 ГПК України не передбачає дії суду апеляційної інстанції в ситуації, коли апеляційна скарга надходить до апеляційного господарського суду не в установленому порядку, тобто через місцевий господарський суд, який постановив оскаржуване рішення. Таким чином, апеляційний господарський суд, який отримав апеляційну скаргу безпосередньо від сторони у справі, не має законних підстав для її повернення. Однак проектом ГПК України передбачено, що в разі надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції вона повертається стороні як направлена не в порядку, передбаченому процесуальним законом.
Частиною 2 ст. 94 ГПК України передбачено, що апеляційна скарга підписується особою, яка подає скаргу, або її представником. Не підписана апеляційна скарга на судове рішення місцевого господарського суду не приймається до розгляду і повертається судом відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 97 ГПК України.
До апеляційної скарги додаються докази сплати державного мита і надсилання копії скарги іншій стороні у справі. Статтею 95 ГГІК України встановлено, що особа, яка подає апеляційну скаргу, надсилає іншій стороні у справі копію цієї скарги і доданих до неї документів, які у сторони відсутні. Прокурор, який подає апеляційну скаргу, надсилає сторонам у справі його копію та копії доданих до неї документів, які відсутні у справі. Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» апелянт сплачує державне мито у розмірі 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви й скарги, а з майнових спорів - 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми. Учасники господарського процесу оплачують витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу лише за подання позовної заяви, отже, за подання апеляційних і касацій них скарг такі витрати не сплачуються.
У разі надходження апеляційної скарги без документів, які зазначені в додатку до неї (доказів надсилання її копії іншій стороні чи сторонам, документів, що підтверджують сплату державного мита), господарський суд складає акт відповідно до Інструкції з діловодства в апеляційних господарських судах України, затвердженої наказом Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. № 75 та повертає апеляційну скаргу скаржникові на підставі ст. 97 ГПК України з обов’язковим надсиланням примірника вказаного акта.
Право обрання способу надсилання апеляційних скарг належить учасникам господарського процесу, оскільки закон передбачає три альтернативних способи надсилання копій документів: у формі рекомендованих, цінних листів або ж вручати адресатові під розписку. Це право передбачене законом і не може бути обмежене, звужене чи скасоване іншими законами чи підзаконними нормативно-правовими актами.
Апеляційний господарський суд приймає до провадження всі апеляційні скарги, які відповідають вимогам ГПК України, та розглядає в одному апеляційному провадженні. По кожній із них виноситься ухвала про прийняття до провадження або про її повернення.
Апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається апеляційним господарським судом у таких випадках:
якщо апеляційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено;
якщо до скарги не додано доказів надсилання її копій іншій стороні (сторонам);
якщо до скарги не додано документів, що підтверджують сплату державного мита в установлених порядку і розмірі;
якщо скаргу подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку;
якщо до винесення ухвали про прийняття скарги до провадження особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання.
Зазначений перелік підстав повернення апеляційної скарги є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.
Після усунення обставин, зазначених у п.п. 1-3 ч. 1 ст. 97 ГПК України, сторона у справі має право повторно подати апеляційну скаргу в загальному порядку.
Питання про прийняття або повернення апеляційної скарги вирішується колегією суддів без повідомлення прокурора і сторін, що беруть участь у справі, про що виноситься відповідна ухвала. Якщо апеляційний господарський суд приймає апеляційну скаргу до провадження, то він виносить ухвалу, в якій повідомляється про час і місце розгляду скарги. Ця ухвала надсилається сторонам і прокурору, який брав участь у розгляді справи або вступив у розгляд справи. У разі повернення апеляційної скарги господарський суд виносить ухвалу, яку може бути оскаржено в касаційному порядку.
§3
Процесуальний порядок розгляду справ апеляційним господарським судом
Провадження господарських справ на будь-якій стадії господарського процесу має свій порядок, процедуру, регламентовану кодифікованим актом та є обов’язковою для учасників господарських процесуальних правовідносин. Так, апеляційному провадженню, як правило, притаманні ті самі процесуальні стадії (етани), яких дотримуються при розгляді справ у першій інстанції або касаційній інстанції. Цей висновок зроблено на підставі аналізу ст. 99 ГПК України, яка регламентує, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених розділом XII ГПК України.
Відповідно до ст. 98 ГПК України апеляційний господарський суд не пізніше трьох днів із дня надходження апеляційної скарги вирішує питання про прийняття апеляційної скарги до провадження або про відмову у прийнятті до провадження. Уперше в ГПК України визначено легальне поняття апеляційної інстанції як перегляд за апеляційною скаргою рішень та ухвал місцевого господарського суду, що здійснює апеляційний господарський суд, повноваження якого поширюються на територію розташування відповідного місцевого господарського суду.
Апеляційна інстанція господарських судів має певні характерні риси, властиві лише цій інстанції, і, незважаючи на загальне правило, що справи апеляційною інстанцією переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції, слід зазначити про певні особливості апеляційного провадження.
Є низка правил, які встановлені тільки для розгляду справ у першій інстанції, не характерних для апеляційного провадження, а саме не застосовуються апеляційним судом правила про об’єднання позовних вимог (ст. 58 ГПК України), про подання зустрічного позову (ст. 60 ГПК України) та видачу наказу (ст. 118 ГІІК України). Разом із цим, норми ГПК України щодо вчинення господарським судом першої інстанції певних процесуальних дій не застосовуються судом апеляційної інстанції у випадках, коли відповідною нормою ГПК України прямо передбачено, що процесуальна дія вчиняється лише до прийняття рішення судом першої інстанції (наприклад, ужиття запобіжних заході м, яке можливе до подання позовної заяви, передбаченого ст. 24 ПІК України права залучати до участі у справі іншого відповідача).
На відміну від розгляду в місцевих господарем пх судах, перегляд в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів здійснюється апеляційними господарськими судами колегією суд дів у складі трьох суддів згідно з ч. 2 ст. 4-6 ГПК України та основ ними судовими актами, які приймаються, є ухвали та постанови.
Зважаючи на те, що положення розділів 1-Х ГПК України мають загальний характер і можуть застосовуватися апеляційним судом з урахуванням конкретних обставин, розгляд справ апеляційним господарським судом має стадії судового процесу, властиві розгляду справ у першій інстанції. Так, розгляд справ в апеляційному провадженні має певні стадії, пов’язані між собою, а саме:
прийняття апеляційної скарги та порушення провадження;
дії суду з підготовки справи до розгляду;
розгляд скарги по суті;
винесення й оголошення постанови.
Як і в суді першої інстанції, апеляційна скарга на рішення місцевого господарського суду розглядається у двомісячний строк із дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до провадження. Така норма є вагомою для судочинства України і це підтверджено тим, що Закон України «Про судоустрій і статус суддів» увів зміни до ЦПК України щодо строків розгляду апеляційної скарги на рішення суду, який також становить два місяці.
Апеляційна скарга на ухвалу місцевого господарського суду розглядається протягом п’ятнадцяти днів із дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до провадження. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду апеляційної скарги, але не більше як на п’ятнадцять днів.
У триденний термін після надходження апеляційної скарги апеляційний господарський суд має винести ухвалу про прийняття апеляційної скарги або відмову у прийнятті, і в разі прийняття апеляційної скарги до свого провадження призначається дата і час розгляду справи по сутті. Ухвала про прийняття апеляційної скарги до провадження відповідно до ч. 2 ст. 98 ГПК України надсилається сторонам та прокурору, який брав участь у розгляді справи або вступив у розгляд справи. Ухвала про прийняття апеляційної скарги до свого провадження надсилається вказаним особам за зазначеною ними господарському суду поштовою адресою, а в разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зафіксована в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою вважається, що ухвала про прийняття апеляційної скарги вручена їм належним чином.
Аналізуючи стадії апеляційного провадження в господарському процесі, порівнюючи їх із цивільним, адміністративним процесом, убачаємо відсутність уніфікованого порядку розгляду справ. Наприклад, в адміністративному процесі ми чітко виокремлюємо стадію підготовчого засідання від інших стадій. Це питання розв’язане повноцінно й усебічно, надавши судді-доповідачеві право вирішувати питання про необхідність певних «попередніх» дій. Таким чином, у складній справі він може скористатися десятиденним терміном, наданим йому КАС України, а в «простій» справі - вирішити провести якнайшвидше засідання та вирішити справу навіть наступного дня після отримання адміністративної справи. В господарському процесі стадії прийняття заяви до розгляду і порушення провадження у справі практично поєднуються і підготовчими діями, що, на нашу думку, не завжди ефективно впливає на розгляд справи по суті.
Після прийняття апеляційної скарги та вчинення головуючим суддею підготовчих дій розпочинається розгляд справи по суті. За загальним правилом, апеляційний господарський суд, переглядаючи справу в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції. Так, у призначений для розгляду час головуючий відкриває засідання, оголошує склад суду, роз’яснює учасникам у справі їхні права та обов’язки, визначає порядок ведення засідання, з’ясовує, чи мають учасники процесу заяви, клопотання, відвід складу суду, експерту і перекладачу, керує засіданням, сприяючи повному та всебічному з’ясуванню всіх обставин справи, забезпечує в засіданні належний порядок.
При розгляді справи в апеляційній інстанції апеляційний господарський суд за наявними у справі та додатково наданими доказами розглядає справу по суті повторно, перевіряючи, як питання права, так і питання факту. Додаткові докази приймаються апеляційним господарським судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Між тим, слід зазначити, що додаткові докази, подані стороною на обґрунтування її відзиву на апеляційну скаргу, приймаються і розглядаються апеляційним судом без обмежень, установлених ст. 101 ПІК України. Також без обмежень приймаються додаткові докази, витребувані апеляційною інстанцією відповідно до вимог ст. 38 ГПК України.
Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право відмовитися від неї до винесення постанови, про що апеляційний господарський суд виносить ухвалу, якщо рішення місцевого господарського суду не оскаржене іншою стороною. Однак якщо така відмова суперечить законодавству або порушує чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси, апеляційний господарський суд має право не приймати відмову від скарги.
Сторона у справі, отримавши апеляційну скаргу, має право надіслати відзив на неї апеляційній інстанції та особі, яка подала скаргу. Між тим, надсилання відзиву на апеляційну скаргу є правом, а не обов’язком сторони, і відсутність відзиву на апеляційну скаргу, згідно з ч. 2 ст. 96 ГПК України, не перешкоджає перегляду рішення місцевого господарського суду апеляційною інстанцією.
Розглядаючи справу по суті, апеляційний господарський суд не приймає і не розглядає вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції, в чому також убачається особливість розгляду справ у апеляційній інстанції.
На думку К.І. Малишева, принцип незмінності позовних вимог має суворо визначений, обмежений зміст і полягає в тому, що позовні відносини як предмет процесу і рішення мають залишатися тотожними протягом всього провадження, так, аби суд другої інстанції під приводом апеляції не вирішував справи про новий позов, який і може, і має бути наданий особою в належному суді першої інстанції1.
Водночас, в апеляційній інстанції допускається зміна первісних позовних вимог, це в першу чергу стосується вимог сплати відсотків, розмір яких збільшився під час провадження, про зменшення або збільшення позовних вимог. Зазначені вимоги можливі в апеляційному провадженні, оскільки вони перебувають у безпосередньому зв’язку зі змістом спору та не можуть бути розглянуті окремо від нього. В цьому разі мова йде тільки про матеріально-правові вимоги, що не стосуються вимог процесуального характеру1.
Розглядаючи апеляційну скаргу, господарський суд не пов’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення у повному обсязі як у частині рішення, що оскаржується, так і в неоскаржуваній частині, незалежно від доводів, викладених в апеляційній скарзі.
Таким чином, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний господарський суд перевіряє дії суду першої інстанції, а саме законність і обґрунтованість його рішення, щоб виявити можливі недоліки постановленого рішення і вирішити спір по суті. Між тим, суд звертає увагу лише на ті зауваження, які були виявлені апелянтом.
Господарський суд апеляційної інстанції може встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, якщо буде обґрунтована неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали нід заявника. Після розгляду справи по суті апеляційний господарський суд, вислухавши пояснення сторін судового процесу, дослідивши наявні та витребувані судом докази, переходить до заключної стадії апеляційного провадження: прийняття постанови, яка набирає силу з дня її прийняття і надсилається сторонам у триденний термін.
Оскільки згідно з ч. 1 ст. 105 ГГІК України за наслідками розгляду апеляційної скарги приймається постанова, то навіть у разі залишення позову без розгляду апеляційним судом приймається зазначений процесуальний документ з одночасним вирішенням у ньому, зокрема, питання щодо скасування чи зміни судового рішення місцевого господарського суду з відповідної справи.
Постанова виноситься від імені України відповідно до вимог ч. 5 ст. 124 Конституції України та має вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини, які мають містити відомості, зазначені у ст. 105 ГПК України, а саме:
найменування апеляційного господарського суду, який розглянув апеляційну скаргу, склад суду, номер справи і дата прийняття постанови;
найменування сторін і найменування особи, яка подала скаргу (подання);
найменування місцевого господарського суду, рішення якого оскаржується, номер справи, дата прийняття рішення, прізвища судді (суддів);
стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду;
підстави, з яких порушено питання про перегляд рішення;
доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу (подання);
обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів;
у разі скасування або зміни рішення місцевого господарського суду - доводи, за якими апеляційна інстанція не погодилася з висновками суду першої інстанції;
висновки за результатами розгляду апеляційної скарги (подання);
новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.
Слід зазначити, що апеляційній інстанції не надано права оголошувати постанову в певній скороченій формі.
Питання про відстрочку або розстрочку виконання постанови апеляційного суду та порядку її виконання вирішується апеляційним судом одночасно з прийняттям постанови за результатами перегляду судового рішення, про що зазначається в постанові.
Господарський суд апеляційної інстанції, прийнявши постанову за результатами перегляду рішення суду першої інстанції, має повернути матеріали відповідної справи до місцевого господарського суду.
Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку, правила такого оскарження зазначені у розділі ХІІ-1 ГПК України. Якщо зазначену постанову оскаржено в касаційному порядку, матеріали справи в разі необхідності видачі судом першої інстанції наказу на виконання рішення і в цьому випадку мають бути повернуті до цього суду, який, видавши стягувачеві зазначений наказ, надсилає їх до Вищого господарського суду України для здійснення касаційного провадження.
§4
Повноваження апеляційної інстанції
Під повноваженнями суду апеляційної інстанції в юридичній літературі розуміють сукупність його прав та обов’язків, пов’язаних
зі вчиненням установлених законом процесуальних дій стосовно судових актів, які не набули чинності, і які є об’єктом перевірки за апеляційною скаргою. За своєю суттю повноваження можуть бути предметними і функціональними.
Предметні повноваження - це повноваження органу судової влади, які визначають межі юрисдикції зазначеного суб’єкта правовідносин.
Функціональні повноваження - це різного роду дії зазначеного судового органу в процесі здійснення правосуддя, пов’язані з вирішальними діями суду з керівництва процесом.
Право апеляційного господарського суду скасувати рішення суду першої інстанції або змінити його чи ухвалити нове рішення є характерним повноваженням суду апеляційної інстанції. При цьому апеляційний господарський суд не може скасувати рішення місцевого господарського суду й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги відповідно до ст. 103 ГПК України має право: залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу без задоволення; скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення; скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково; змінити рішення.
Таким чином, апеляційний господарський суд, скасовуючи рішення повністю або частково, зобов’язаний: прийняти нове рішення, або припинити провадження у справі, або залишити позов без розгляду повністю або частково, або змінити рішення. Приймаючи нове рішення, слід пам’ятати, що апеляційна інстанція має дотримуватися вимог ст. 84 ГПК України; припиняти провадження, враховуючи підстави, визначені у ст. 80 ГПК; залишати позов без розгляду з підстав, регламентованих ст. 81 ГПК.
Апеляційний суд вправі прийняти додаткову постанову за заявою особи, яка бере участь у справі, або за своєю ініціативою в разі, якщо він скасував рішення господарського суду першої інстанції повністю або частково і прийняв нове рішення (п. 2 ст. 103 ГПК України). Додаткову постанову може бути прийнято апеляційним судом, якщо з якоїсь позовної вимоги, яку було розглянуто в засіданні господарського суду, не прийнято рішення, або якщо не вирішено питання про розподіл господарських витрат або про повернення державного мита з бюджету.
Правильність рішень місцевого господарського суду перевіряє суд апеляційної інстанції за наявності підстав, детальний перелік яких міститься у ст. 104 ГПК України.
Так, до підстав, що скасовують або змінюють рішення місцевого господарського суду, належать:
неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи;
недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав установленими;
невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;
порушення або неправильне застосування норм матеріально го чи процесуального права.
Перші три наведені підстави свідчать про необґрунтованість су дового рішення, а остання - про його незаконність.
Отже, обґрунтованим уважається рішення, яке повно відображає обставини, що мають значення для справи, а висновки суду щодо встановлених обставин і правових наслідків є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, які досліджені в судовому засіданні.
Недотримання цих правил є підставою для скасування рішення
суду.
Порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.
Залежно від правових наслідків, зумовлених порушенням судом першої інстанції норм процесуального права, в юридичній літературі виділяють такі порушення, котрі в усіх випадках спричиняють скасування рішення, їх зазвичай називають безумовними підставами для скасування рішення суду.
Порушення норм процесуального права є з будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо:
справу розглянуто господарським судом у незаконному складі колегії суддів;
справу розглянуто господарським судом за відсутністю будь-якої сторони, не повідомленої належним чином про місце засідання суду;
господарський суд прийняв рішення про права і обов’язки осіб, що не були залучені до участі у справі;
рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені в рішенні;
рішення прийнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглядала справу;
рішення прийнято господарським судом із порушенням правил предметної або територіальної підсудності, крім випадків, передбачених у ч. З ст. 17 ГГІК України;
рішення прийнято господарським судом із порушенням правил виключної підсудності.
Порушення норм процесуального права, зазначені у п.п. 1-7
ч. З ст. 104 ГГІК України, є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, в тому числі й тоді, коли суд першої інстанції повно з’ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. У такому випадку апеляційний суд скасовує рішення місцевого господарського суду повністю і згідно з п. 2 ст. 103 ГГІК України приймає нове рішення.
Перелік підстав, зазначених у ст. 104 ГПК України, створює можливість дійти висновку, що всі підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення можна шести до незаконності й необґрунтованості рішення.
Незаконним є рішення, прийняте з порушенням норм процесуального права. Залежно від правових наслідків, зумовлених порушенням судом першої інстанції норм процесуального права, можливо виділити дві групи процесуальних порушень.
До першої належать порушення, котрі в усіх випадках зумовлюють скасування рішення, їх прийнято називати безумовними підставами для скасування рішення суду. Рішення підлягає скасуванню, коли: а) справу розглянуто у незаконному складі суду;
б) рішення прийнято чи підписано не тим суддею, який розглядай справу; в) справу розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть у ній участь, не повідомлених про час і місце судового засідання тощо (ст. 104 ГПК України).
До другої групи порушень норм процесуального права можна віднести такі, що не завжди є причиною скасування судового рішення. Порушення або неправильне застосування норм процесуального права є підставою для скасування рішення лише за умови, що воно призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи (ст. 104 ГПК України). Це питання в кожному конкретному випадку вирішується апеляційною інстанцією при розгляді апеляційної скарги. Одне й те ж процесуальне порушення залежно від обставин може спричинити різні процесуальні наслідки і не завжди зумовлює скасування рішення. Тому слід мати на увазі вимогу закону про те, що не може бути скасоване правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань. Незначні процесуальні порушення, якщо вони не вплинули і не могли вплинути на остаточні висновки суду, не є підставою для скасування рішення.
Необґрунтованим є рішення, в якому неправильно встановлено або взагалі не встановлено фактичних обставин справи. Неповне з’ясування обставин може виявлятися в різних формах, наприклад:
неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, означає, що суд не дослідив усіх передбачених нормою матеріального права юридичних (доказових) фактів, наявність чи відсутність яких впливає на остаточний результат справи, або дослідив факти, не передбачені такою нормою. Прогалини в установленні істотних для справи обставин або дослідження обставин, не передбачених нормою матеріального права, котра підлягає застосуванню, найчастіше зумовлені неправильним установленням предмета доведення;
недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими, має місце в тих випадках, коли важливі для справи факти не підтверджені передбаченими законом доказами або підтверджені недостовірними чи суперечливими доказами. Причиною недоведеності обставин в основному є порушення судом правил оцінки доказів;
невідповідність висновків суду обставинам справи має місце в тих випадках, коли суд на підставі встановлених фактів зробив неправильний висновок про взаємовідносини сторін. Така невідповідність можлива, наприклад, коли норма матеріального права, що регулює спірні правовідносини, лише в загалі, ній формі визначає ситуацію, за якої настають ті чи інші на слідки (справи про розірвання шлюбу, передачу дитини на ви ховання, позбавлення батьківських прав, виселення у зв’язку з неможливістю проживання тощо). Саме в таких категоріях справ часто проявляються суперечності між висновком про взаємовідносини сторін і встановленими судом фактами1.
Незаконним є рішення суду, прийняте з порушенням або неправильним застосуванням норм матеріального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо суд: а) не застосував закон, який підлягав застосуванню; б) застосував закон, який не підлягав застосуванню; і») неправильно витлумачив закон.
Незастосування закону, який підлягає застосуванню, має місце к тих випадках, коли суд не лише не зазначає в рішенні норму прана, яка повинна застосовуватися, а й вирішує справу з порушенням чинного законодавства. Якщо суд не зазначив у рішенні норму матеріального права, яка підлягає застосуванню, проте вирішив спір на підставі чинного законодавства, апеляційна інстанція може внести у нього відповідні зміни, не скасовуючи рішення. Незастосування закону, який підлягав застосуванню, має місце, коли суд застосував закон, що вже не діє, чи норму підзаконного акта, що суперечить законові або виданий із порушенням чинного законодавства.
Норми матеріального права вважаються порушеними, якщо суд застосував закон, який не підлягає застосуванню. Таке порушення має місце, якщо суд під час вирішення справи неправильно кваліфікує взаємовідносини сторін і застосовує не ту норму, котра регулює спірні правовідносини.
Неправильне тлумачення закону допускається судом у тих випадках, коли застосовується закон, який хоча й підлягає застосуванню, проте зміст і суть його тлумачаться неправильно, внаслідок чого суд робить неправильний висновок про права та обов’язки сторін. Подібне порушення може бути допущене, зокрема, при розширеному або обмеженому тлумаченні. Залежно від конкретних обставин справи неправильне тлумачення норм матеріального права може бути підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції.
Вивчення кожного зазначеного виду порушень має як теоретичне, так і практичне значення. Лише чітко з’ясувавши, яке конкретно з наведених у законі порушень допустив суд, апеляційна інстанція може правильно викласти мотиви скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.
На відміну від першої інстанції в апеляційній не можливим є затвердження мирової угоди, укладеної сторонами в процесі апеляційного провадження, оскільки це потягло б за собою скасування рішення місцевого господарського суду, що допускається винятково з підстав, передбачених ст. 104 ГПК України.
ГПК України не передбачає такої підстави для скасування рішення, як відмова позивача від позову, хоча в адміністративному і цивільному судочинстві законодавець послідовно врегулював питання відмови позивача від позову. Як у господарському, так і в цивільному й адміністративному процесах, завдання й мета апеляційної інстанції однакові: повторний розгляд із метою перевірки рішення суду першої інстанції. Таким чином, основний аргумент тих, хто твердить, що відмова позивача від позову в апеляційній інстанції неможлива тому, що спір уже вирішений, не відповідає основній меті законодавця в цьому питанні.
Назвіть територіальну юрисдикцію апеляційних судів Укра їни.
Назвіть елементи апеляційного оскарження.
Які ухвали господарського суду підлягають оскарженню в апеляційному порядку?
Назвіть умови, за яких реалізується право на апеляційне оскарження.
Які строки оскарження судових актів місцевого господарського суду?
Назвіть стадії судового процесу в апеляційній інстанції.
Чи є легальне визначення дефініції «апеляційна інстанція»?
У чому полягає відмінність перегляду справи в апеляційнії! інстанції від розгляду в першій інстанції?
Які повноваження апеляційної інстанції?
Які підстави свідчать про незаконність рішення, а які про його необґрунтованість?
Розділ 17 КАСАЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ВИЩОМУ ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДІ УКРАЇНИ
§ 1
Загальна характеристика касаційного перегляду судових актів у господарському процесі
Інститут перегляду судових актів у порядку касації, так само, як інститут апеляційного перегляду був запроваджений до господарського процесу України у 2001 р. із введенням до ГПК України розділу «XII1» «Перегляд судових рішень у касаційному порядку». До цього Арбітражний процесуальний кодекс України передбачав можливість перегляду судових актів у порядку нагляду.
У системі стадій господарського процесу касаційне і апеляційне провадження забезпечують усунення судових помилок, які допускають місцеві господарські суди й апеляційні господарські суди. При цьому, на відміну від апеляційного провадження, в якому справа переглядається у повному обсязі, касаційне провадження н господарському процесі обмежується перевіркою дотримання норм матеріального й процесуального права судами нижчого рівня.
Як правило, дослідники зазначають французьке походження інституту касаційного провадження1.
У країнах спільного права (common law), таких, як СІЛА, Великобританія тощо, касація відсутня, натомість застосовується подвійна апеляція. У процесі таких країн, як ФРН та Австрія місце касації займає так зване ревізійне провадження.
Слід зауважити, що класична французька касація має безпосередньою метою втілення єдиного застосування і тлумачення правових норм судами і спрямована не стільки на досягнення правильного рішення, скільки на скасування рішення незаконного1. Тобто, скасувавши незаконне рішення, яке набрало законної сили, класична касаційна інстанція не має права прийняти нове рішення і вирішити спір по суті, а лише направляє справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ревізійне провадження є подібним, у цілому, до касаційного. Воно також має на меті перевірку законності рішення, однак допускає не тільки скасування незаконного рішення, а й можливість його виправлення без передачі справи до нижчестоящого суду для нового провадження2.
При цьому в багатьох країнах (навіть у Франції) законодавство відійшло від принципів класичної касації і касаційні суди також набули права коригувати рішення про застосування відповідної правової норми, не надсилаючи справу на новий розгляд, якщо обставини справи вставлені судом першої інстанції.
Отже, оскільки суд касаційної інстанції у господарському процесі України має повноваження зі скасування рішення судів нижчих інстанцій із прийняттям нового рішення по суті справи, слід погодитися з думкою про те, що касаційний перегляд у господарських спорах має певні риси ревізійного, характерного для цивільного процесу Австрії та Німеччини3.
Слід також погодитися з тими авторами, які зауважують, що завдання касаційної інстанції мають подвійний характер і передбачають як захист порушеного права, такі забезпечення однакового застосування закону4.
Суд касаційної інстанції. Вищий господарський суд України як вищий спеціалізований суд у системі господарських судів переглядає за касаційними скаргами рішення й ухвали місцевих господарських судів, постанови й ухвали апеляційних господарських судів (ст.ст. 107, 108 ГПК України, ст. 31 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Провадження у Вищому господарському суді України має загальний характер і ініціюється у будь-якому разі, якщо касаційна скарга відповідає формальним вимогам процесуального закону.
До внесення змін до ГПК України Законом України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI, перегляд ухвал і постанов Вищого господарського суду України Верховним Судом України також називався касаційним, у зв’язку з чим у широкому вжитку використовувався термін «повторна касація». Через усе це деякі дослідники характеризували таку систему касаційного провадження господарського судочинства України як дволанкову1, хоча насправді перегляд судових актів Вищого господарського суду України,Верховним Судом України мав ознаки перегляду за винятковими обставинами. Згідно з діючим процесуальним законом такий перегляд більше не називається касаційним.
Отже, судом касаційної інстанції в Україні є Вищий господарський суд України, який переглядає за касаційними скаргами рішення й ухвали місцевих господарських судів, постанови й ухвали апеляційних господарських судів.
§2
Предмет і суб’єкти касаційного оскарження
Предметом касаційного оскарження у господарському судочинстві можуть бути судові акти, що набули законної сили.
Рішення місцевих господарських судів можуть бути оскаржені у порядку касації лише після перегляду справи судом апеляційної інстанції. Це відбувається у випадку, якщо вимоги апеляційної скарги не були задоволені в повному обсязі і за результатами апеляційного перегляду рішення набуло законної сили. Тобто до Вищого господарського суду України оскаржується не лише рішення місцевого господарського суду, а й прийнята за результатом його перегляду постанова апеляційного господарського суду.
Слід зазначити, що до прийняття Закону України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI касаційне оскарження рішення місцевого господарського суду могло відбуватися без перегляду справи судом апеляційної інстанції. Як правило, це відбувалося якщо місцевий господарський суд прийняв рішення у справі, яким відмовив у задоволенні позовних вимог, а позивач пропустив строки апеляційного оскарження рішення місцевого господарського суду, але бажав продовжити оскарження. У широкому вжитку таке касаційне оскарження рішення місцевого господарського суду без по переднього перегляду справи судом апеляційної інстанції дістало образної назви «стрибкової касації».
Згідно зі ст.ст. 85, 93 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку на його апеляційне оскарження, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частими рішення - після закінчення десятиденного строку з дня його підписання, якщо рішення не було оскаржене в апеляційному порядку.
Закон України від 7 липня 2010 p. № 2453-VI утілив пропозиції деяких дослідників і виключив із господарсько-процесуального законодавства можливість «стрибкової касації», закріпивши у п. 1 ст. 107 ГПК України принцип розгляду касаційних скарг лише на ті судові акти місцевих господарських судів, які вже були предметом розгляду в апеляційному порядку1.
Постанови апеляційних господарських судів стають предметом касаційного оскарження в ситуації, коли особа, що ініціює касаційне провадження, є незадоволеною результатом перегляду (Чірави судом апеляційної інстанції. Відповідно до ч. З ст. 105 ГПК України, постанова апеляційного господарського суду набуває сили з моменту її прийняття. Отже, касаційна скарга на таку постанову може бути подана вже в день її прийняття.
Ухвали місцевих і апеляційних господарських судів можуть бути оскаржені у порядку касації у випадках, прямо передбачених
ч. 1 ст. 106 ГПК України (ст. 111-13 ГПК України). При цьому, як і у випадку з рішеннями, касаційному оскарженню ухвал місцевих судів передує їх перегляд в апеляційному порядку. До прийняття Закону України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI, у ГПК України був відсутній такий вичерпний, зведений в одну норму перелік ухвал, що підлягають оскарженню - окремі, розпорошені по всьому кодексу норми встановлювали можливість оскарження тих чи інших ухвал.
Слід підкреслити, що перелік ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню, встановлений ст.106 «Апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду» ГІІК України, складений законодавцем для апеляційного оскарження, застосовується також і до касаційного оскарження згідно з бланкетною нормою ч. 1 ст. 111-13 «Касаційні скарги на ухвали господарських судів» ГПК України.
Водночас, до переліку, передбаченого ст. 106 ГПК України, не внесено ухвали, які досі зазначаються як такі, що можуть бути оскаржені в спеціальних нормах Кодексу: йдеться про ухвали про відмову у відновленні пропущеного строку (ст. 53 ГПК України) та ухвали, що приймаються за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами в разі зміни чи скасування ухвали або залишення рішення, ухвали, постанови без змін (ст. 114 ГПК України).
Так само, у передбаченому ст. 106 ГПК України переліку, адресованому апеляційним господарським судам, відсутні ухвали цих судів про повернення апеляційних скарг, касаційне оскарження яких прямо передбачене ст. 97 ГПК України.
Отже, на нашу думку, такі ухвали, не зазначені у ст. 106 ГІІК України, оскаржуються в касаційному порядку згідно з прямою вказівкою відповідної спеціальної норми процесуального закону (ст.ст. 53, 97, 114 ГПК України).
У всіх інших випадках касаційне оскарження ухвал місцевих і апеляційних господарських судів не є можливим. У випадку якщо касаційну скаргу подано на ухвалу суду першої або апеляційної інстанції, яку не може бути оскаржено (про порушення, або поновлення провадження у справі, призначення справи до розгляду й ін.). Вищий господарський суд України відмовляє у прийнятті касаційної скарги і виносить із цього приводу відповідну ухвалу (див., наприклад, ухвали Вищого господарського суДу України від 8 липня 2008 р. у справі № К14/230-07 та від 31 серпня 2009 р. у справі № 18/179-08 про відмову у прийнятті до провадження касаційних скарг на ухвали про поновлення провадження у відповідних справах). Слід зауважити, що оскарження таких ухвал є типовим зловживанням процесуальними правами.
Судовий акт переглядається Вищим господарським судом України лише один раз і повторне звернення з касаційною скаргою на рішення, ухвалу, постанову, яке вже було переглянуте в порядку касації, неможливе. Такі дії мають наслідком відмову в прийнятті касаційної скарги до провадження (див. наприклад ухвали Вищого господарського суду України від 8 вересня 2008 р. у справі № 44/289пн; від 8 грудня 2009 р. у справі № 29/157-09).
Також касаційна інстанція обов’язково переглядає останній прийнятий у справі судовий акт.
Місцевий
господарський суд прийняв рішення
задовольнити позовні вимоги. Відповідач
оскаржив рішення до апеляційного
господарського суду. Постановою
апеляційного господарського суду
рішення місцевого господарського суду
було залишене без змін. Відповідач
оскаржив рішення місцевого господарського
суду, не згадуючи про постанову
апеляційного господарського суду, до
Вищого господарського суду України,
але той відмовив у прийнятті касаційної
скарги до провадження.
Таким чином, оскільки рішення, ухвала чи постанова суду першої інстанції вже були переглянуті судом апеляційної інстанції, не можна оскаржувати до суду касаційної інстанції лише судовий акт суду першої інстанції: як неодноразово зазначав Вищий господарський суд України, за таких обставин цей акт не може бути самостійним предметом розгляду суду касаційної інстанції у відриві від постанови суду апеляційної інстанції (див., наприклад, ухвали Вищого господарського суду України від 6 грудня 2006 р. № 14/52д/06; від 6 липня 2007 р. № 10/4867; від 7 жовтня
р. № 3/40-569). Так само не можуть бути об’єктом касаційного перегляду ухвали судів, уже скасовані самими цими судами, зокрема ухвала про зупинення провадження у суді апеляційної інстанції після його поновлення (див. наприклад, ухвалу Вищого господарського суду України від 12 грудня 2008 р. у справі № 18/213-08).
Коло осіб, що мають право касаційного оскарження, визначене ст.ст. 107, 111-13 ГПК України.
Отже, суб’єктами, що можуть подати касаційну скаргу та ініціювати касаційне провадження, є:
сторони у справі. Сторони у справі (позивач та відповідач) мають найбільший обсяг прав і можуть оскаржувати у касаційному порядку всі прийняті у справі рішення, постанови і будь-які ухвали, щодо яких законом установлена можливість оскарження;
треті особи. Йдеться як про третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, так і про третіх осіб без самостійних вимог.
До прийняття Закону України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI треті особи не згадувалися у ст. 107 ГПК України прямо серед осіб, що мають право подавати касаційні скарги на рішення та постанови господарських судів і деякі дослідники пропонували прямо закріпити у ГПК України право третіх осіб на касаційне оскарження, що й відбулося1.
Утім, навіть за відсутності прямої вказівки закону, системне тлумачення ч. З ст. 26 і ч. 4 ст. 27, ч. 1 ст. 111-13 ГПК України, згідно з якими треті особи мають права і обов’язки сторін за винятками, що прямо передбачені законом, і як учасники судового процесу можуть оскаржувати в порядку касації ухвали місцевих та апеляційних господарських судів, доводило їх здатність ініціювати касаційне провадження щодо перегляду ухвал, рішень і постанов господарських судів. Саме такий підхід був закріплений у п. 1 Роз’яснення Президії Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування розділу XII-1 ГПК України» від 28 березня 2002 р. № 04-5/367 у редакції Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 29 грудня 2008 р. №04-5/277;
особи, яких не було залучено до участі у справі. Такі особи мають право ініціювати касаційне провадження в разі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав і обов’язків.
У п. 1 Роз’яснення Президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування розділу XII-1 ГПК України» від 28 березня 2002 р. № 04-5/367 зазначено, що це право належить також особам, які не вважаються учасниками господарського процесу, зокрема громадянам, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Така позиція є правильною, оскільки такі особи отримують можливість запобігти зловживанню нормами щодо підвідомчості господарських спорів і ініціювати перегляд у касаційному порядку прийнятих без їх участі актів господарських судів, що стосуються їх прав і обов’язків. Необхідно зауважити, що водночас існує практика Вищого господарського суду України, коли фізичним особам, які не є суб’єктами підприємницької діяльності та/або учасниками, засновниками чи акціонерами господарського товариства, відмовляють у порушенні касаційного провадження саме з тих підстав, що ці особи не мають права звернення до господарського суду за захистом своїх прав (див. ухвали Вищого господарського суду України: від 20 червня 2007 р. № 16/356-06- 9347; від 15 травня 2008 р. № 04-11-05/93; від 9 лютого 2009 р. № 32/419; від 17 серпня 2009 р. № 29/283-09; від 14 вересня 2009 р. № 3/429-06; від 21 вересня 2009 р. № 16/356-06-9347; від 22 жовтня 2009 р. № 2/117-09).
Слід погодитися з В.М. Шерстюком, який наводить такі ознаки рішення (постанови), прийнятого щодо прав і обов’язків особи, не залученої до участі у справі: ,
описова чи мотивувальна частина рішення (постанови) містить висновки, або судження суду про права і обов’язки особи;
у резолютивній частині рішення (постанови) суд прямо вказує на права і обов’язки особи1.
Отже, в першому з описаних випадків суд установлює щодо не залученої до участі у справі особи певні факти, що створює потенційну загрозу зміни її правового положення у майбутньому.
Зокрема, це відбувається у випадку використання встановленого рішенням у справі факту як такого, що не потребує доказування в іншій справі (господарській, адміністративній, або цивільній) згідно з положеннями ч. 2 ст. 34 ГПК України, ч. 1 ст. 72 КАС України, ч. З ст. 61 ЦПК України.
У другому з описаних випадків судовий акт безпосередньо змінює правове положення особи, яку не було залучено до участі у справі.
Слід зазначити, що описані ознаки не є суто теоретичними, вони використовуються як робочі критерії у практиці Верховного Суду України, який наводить їх, зокрема, в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 24 червня 2008 р. у справі № 2/164-35/246.
До прийняття Закону України від 7 липня 2010 р. № 2453-УІ існувала дискусія щодо того, чи може особа, не залучена до участі у справі, оскаржувати до суду касаційної інстанції ухвали господарських судів.
Передумовою цієї дискусії була та обставина, що попри те, що ст. 107 ГПК України встановлювала право осіб, не залучених до участі у справі, оскаржити до суду касаційної інстанції рішення місцевого господарського суду чи постанову апеляційного господарського суду, ст. 111-13 ГПК України не згадувала їх серед тих, хто вповноважений ініціювати касаційне оскарження ухвал місцевих чи апеляційних господарських судів. Узагальнення судової практики з цього приводу були відсутні.
На думку В.Е. Беляневича, особи, не залучені до участі в розгляді справи, не мали права подати касаційну скаргу на ухвалу місцевого чи апеляційного господарського суду, виходячи з того, що ухвалою суду спір не вирішується по суті, а тому ухвала не може стосуватися прав і обов’язків цих осіб2. Слід погодитися з тим, що, як правило, судові ухвали формалізують рух справи, отже, особа, не залучена до участі у розгляді справи, не має законного інтересу в їх оскарженні.
Утім, цей висновок є правильним не в усіх випадках. Зокрема, ухвала місцевого господарського суду може стосуватися прав і обов’язків особи, не залученої до участі у справі, оскільки такою ухвалою:
припинено провадження у справі у зв’язку із затвердженням мирової угоди між сторонами у справі, якщо така мирова угода стосується прав і обов’язків особи, яку не було залучено до участі у справі;
забезпечено позовні вимоги засобом, який порушує права такої особи.
Наприклад,
Верховний Суд України ухвалою від
лютого 2008 р. скасував ухвалу Вищого господарського суду України від 23 листопада 2007 р. у справі №5/142/07 про відмову у прийнятті касаційної скарги на ухвалу господарського суду першої інстанції про припинення провадження у справі і затвердження мирової угоди, поданої особою, не залученою до участі у розгляді справи, і передав касаційну скаргу до Вищого господарського суду України для розгляду по суті.
Утім, у більшості випадків Вищий господарський суд України відмовляє у прийнятті до провадження касаційних скарг на ухвали, подані особами, не залученими до розгляду справи, з тих підстав, що:
закон не передбачає можливості оскарження такими особами ухвал (на відміну від рішень і постанов) та/або,
скаржник не обґрунтував яким саме чином оскаржувана ухвала стосується прав і обов’язків особи.
Відредагована Законом України від 7 липня 2010 р. № 2453-УІ редакція ст. 107 ГПК України прямо встановлює право осіб, що не залучені до участі в розгляді справи оскаржувати у касаційному порядку разом із рішеннями й постановами також ухвали господарських судів, що стосуються їх прав і обов’язків. При цьому слід визнати, що кількість випадків, за яких ухвала суду в принципі може стосуватися прав і обов’язків особи, не залученої до участі у справі, об’єктивно дуже обмежена.
Прокурор уповноважений ініціювати касаційне оскарження судового акта у справах зі спорів про захист інтересів держави або у справах про банкрутство, де кредитором є держава в особі уповноваженого органу державної влади.
До прийняття Закону України від 7 липня 2010 р. № 2453-УІ прокурор, який хотів здійснити касаційне оскарження судового акта, вносив на нього касаційне подання, яке відрізнялося від касаційної скарги лише назвою. Відтепер назву форми звернення до суду для ініціювання касаційного оскарження уніфіковано - всі особи, незалежно від їх статусу, подають касаційну скаргу. Відповідні зміни було внесено також до Закону України «Про прокуратуру», втім, фразеологія цього Закону, на відміну від ГПК України, досі сформована таким чином, що касаційна скарга не подається, а, як і колись подання, вноситься.
Касаційна скарга може бути внесена (подана) прокурором незалежно від його участі в розгляді справи в попередніх інстанціях (ст. 37 Закону України «Про прокуратуру»), при цьому помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити (подавати) касаційні скарги тільки щодо справ, у розгляді яких вони брали участь у попередніх інстанціях. Закон не визначає, який саме прокурор має ініціювати касаційне оскарження судового акта. Утім, виходячи з положень п.п. 7.5, 12 Наказу Генеральної прокуратури України «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень» від 29 листопада 2006 р. № 6гн, можна дійти висновку про те, що:
прокурори всіх рівнів уповноважені вносити (подавати) касаційні скарги на судові акти, з обов’язковим надсиланням їх копії до Генеральної прокуратури України
безпосередню участь у розгляді справ у касаційній інстанції у Вищому господарському суді України забезпечує Головне управління представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень Генеральної прокуратури України.
Отже, прокурор може незалежно від попередньої участі у справі оскаржувати в касаційному порядку рішення, постанови і ухвали господарських судів у спорах про захист інтересів держави або у справах про банкрутство, де кредитором є держава в особі уповноваженого органу державної влади.
Учасники провадження у справі про банкрутство, передбачені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» можуть оскаржувати до суду касаційної інстанції ухвали і постанови, що приймаються у провадженні про банкрутство, після їх оскарження до суду апеляційної інстанції. Ці особи визначені у ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» . До них належать сторони - кредитори (представник комітету кредиторів) і боржник (банкрут), арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених Законом, інші особи, які беруть участі, у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа акціонерів або учасників товариств :« обмеженою чи додатковою відповідальністю.