§ 1 Сутність провадження у справах про банкрутство

Розгляд усіх справ, підвідомчих господарським судам, проводиться відповідно до встановленого процесуальним законом по рядку. У науковій літературі такий порядок називається процесусуальною формою, яка є інструментом досягнення законності в правозастосовчій діяльності господарських судів¹.

У зв’язку зі внесенням у травні 1997 р. змін до ст. 4-1 Арбітражного процесуального кодексу України форма судового процесу була доповнена провадженням у справах про банкрутство.

Виокремлення цієї форми господарського процесу пов’язане передусім із прийняттям Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі в цьому розділі - Закон «Про відновлення платоспроможності...», або Закон) та низки законодавчих актів, за допомогою яких регламентується провадження у справах про банкрутство як окремої форми судочинства.

Відповідно до ч. 2 ст. 4-1 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство в порядку провадження, передбаченому ГПК України, з урахуванням особливостей, установлених Законом України «Про відновлення платоспроможності ...». Це означає, що положення цього спеціального Закону є пріоритетними перед загальними положеннями ГПК.

Окремі проблеми, пов’язані із застосуванням процесуальних норм у провадженнях справ про банкрутство, були предметом дослідження таких учених, як Р. Г. Афанасьев, А. М. Бірюков, В. В. Джунь, Б.М. Поляков, М. І. Титов та ін. Більшість дослідників уважають, що за своєю структурою законодавство про банкрутство поєднує як матеріальні господарсько-правові, так і господарсько-процесуальні норми.

Специфіка провадження у справах про банкрутства полягає в застосуванні специфічних способів захисту, особливості процедури, учасників, стадій та інших елементів, відрізняючи це провадження від позовного.

Для порушення господарським судом провадження у справах про банкрутство боржник або його кредитори мають звернутися до суду із заявою про визнання боржника банкрутом. Зазначена заява не є позовом, однак є способом захисту суб’єктивного права кредитора. Г.Ф. Шершеневич зазначав, що заява з конкурсними вимогами має значну схожість з поданням позову².

При цьому слід розмежовувати заяву в процедурі банкрутства ти позовну заяву.

У разі звернення кредитором із заявою про визнання боржника банкрутом, матеріально-правова вимога кредитора має значення тільки для підтвердження права на подачу заяви кредитором. Установлення вимог у справах про банкрутство спрямоване на визнання заявників цих вимог кредиторами боржника, що впливає на визначення кількості голосів при голосуванні на зборах та в компоті кредиторів.

Різниця відповідних двох форм судового процесу полягає у завданні, які має кожна з них: у позовному проваджені - це задоволення чи відхилення вимог шляхом вирішення спору по суті, а у процедурі банкрутства - це відновлення платоспроможного1 боржника чи визнання його банкрутом.

На відміну від позовного провадження у проваджені у справах про банкрутство наявність спору не є умовою для визнання права вимог кредиторів. Б.М. Поляков вважає, що в процедурі банкрутства вимоги кредиторів мають бути безспірними або від носно спірними, тобто вимоги, які підтверджуються письмовії ми доказами та оскаржуються боржником тільки в частині їх розміру. При розгляді таких вимог суд не застосовує додаткових джерел доказів, не залучає до участі у справі інших відповідач і и і третіх осіб³.

Спеціальною передумовою права на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство є безспір ність вимог кредитора. Закон визначає, що справа про банкрут ство порушується господарським судом, якщо вимоги кредитора (кредиторів) є безспірними (ст. 6 Закону). Проте вимоги кредиторів набувають характеру безспірних, якщо вони підтверджені від повідними документами, зокрема виконавчими.

Однак у справах про банкрутство можливі окремі спори про право. Зокрема, спори про право можуть виникнути між борж ником і кожним окремим кредитором на стадії визнання вимог кредиторів, спір також може виникнути не лише між боржником і окремими кредиторами, а й між самими кредиторами щодо за стосування тієї чи іншої судової процедури та легітимності приіі нятого комітетом кредиторів рішення. Однак це не дає змоги від нести справи про банкрутство до позовного провадження. Адже, як правильно зазначав С.І. Федоров, судовий процес із розгляду вимоги окремого кредитора відбувається виключно у процесі розгляду справи про банкрутство і зумовлений останнім. У цьому разі має місце процес у процесі. Причому, таких процесів в одній спра ві може бути кілька¹.

Отже, об’єктом процесуальних правовідносин у справах про банкрутство є не матеріально-правовий спір, а охоронюваний за коном інтерес як кредиторів, так і боржника.

Сторонами у справі про банкрутство, відповідно до ст. 1 Закону є боржник та кредитор (кредитори), однак їх інтереси у справі необов’язково є протилежними, а в окремих випадках можуть збігатися. При цьому інтереси кредиторів взаємно не виключають один одного, тому що вимоги кредиторів до боржника випливають із самостійних і не пов’язаних між собою правовідносин.

Однією з особливостей провадження у справі про банкрутство є те, що воно порушується за ініціативою окремого кредитора, а можуть продовжуватися незалежно від його волі. Ініціюючий кредитор не має перед іншими кредиторами переваг ні матеріального, ні процесуального характеру.

У випадках, передбачених Законом, заяву про порушення справи про банкрутство може подати й сам боржник, що виключається в позовному провадженні взагалі. Обов’язок боржника подати заяву про своє банкрутство спрямований у першу чергу на захист вимог кредиторів, і тому боржник не має права відмовитися від такої заяви1.

Порівняно з позовним провадженням, сторони у справі про банкрутство позбавлені окремих процесуальних прав. Наприклад, вони не можуть передавати вирішення справи на розгляд третейського суду, кредитор у заяві про порушення справи про банкрутство не може об’єднувати свої майнові вимоги до боржника з не- майновими, боржник не наділений правом пред’явлення зустрічної вимоги до кредитора (незважаючи на те, що Закон не містить прямої заборони щодо погашення вимог кредиторів шляхом проведення зарахування зустрічних вимог).

У справах про банкрутство коло учасників є більш широким. Окрім сторін - боржника й кредиторів, до учасників справ про банкрутство належать арбітражний керуючий, власник майна боржника, державний орган із питань банкрутства, органи місцевого самоврядування й інші особи, зазначені в Законі.

Механізм провадження у справах про банкрутство, передбачений Законом, побудовано на основі внутрішньосистемного принципу, який називається «єдиний вхід*“. Це означає, що за загальним правилом одразу після порушення справи про банкрутство перебіг провадження вступає виключно у так звану підготовчу стадію, якою є розпорядження майном боржника.

Відрізняються також процесуальні строки існуючих форм господарського процесу. Чинне законодавство про банкрутство загалом не встановлює строків розгляду справи про банкрутство, але існують строки окремих судових процедур (розпорядження майном, санація, ліквідація). Так, ч. 7 ст. 13 Закону встановлює строк, на який може бути призначений розпорядник майна боржника, а саме: на строк не більше шести місяців. Крім того, Закон містить ще й припис про продовження або скорочення його судом у певних випадках, але не обговорює строк провадження справ про банкрутство, яке є в позовному проваджені, безпосередньо у ст. 69 ПІК України. Інколи ототожнюються строки призначення розпорядника майна зі строком дії судової процедури, хоча це все ж таки різні процесуальні строки.

Наприклад справа № 11/126 про банкрутство міського управління магістральних нафтопродук тів, порушена судом 17 квітня 2000 р. на загальних підставах. Суд, починаючи з грудня 2001 р., неоднора зово продовжував процедуру розпорядження майном, у зв’язку з тим, що єдиний кредитор ВАТ «Л» про тягом тривалого часу надсилає до суду листи про н<‘ доцільність укладення мирової угоди у зв’язку з тим. що Ьоржник не веде господарської діяльності. До цього часу провадження у справі не припинене, оскільки суд ухвалою від 14 квітня 2002 р. відхилив клопотання кредитора про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, враховуючи, що боржник мас спеціальний правовий статус, який рс гулюється ч. 5 ст. 5 Закону¹.

Максимальна тривалість провадження справи про банкрутство за загальною процедурою, з урахуванням проведення процедур санації та ліквідаційної процедури, може становити три роки і шість місяців, що суттєво відрізняється від строків розгляду справ у по зовному провадженні.

Таким чином, принадження у справах про банкрутство є си стемою взаємопов’язаних процесуальних дій, що здійснюються господарським судом та учасниками провадження за імператив но визначеними правилами щодо неплатоспроможного боржника, із застосуванням відповідних судових процедур і після послідовно го виконання яких досягається врегулювання проблеми його забор гованості та здійснюється захист вимог кредиторів.