Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
книга ГПП Подцерковний 2012.doc
Скачиваний:
298
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
2.83 Mб
Скачать

§ 2 Підвідомчість справ господарським судам

Інститут підвідомчості в загальному плані визначає можливість фізичних і юридичних осіб звертатися за захистом своїх прав до того чи іншого органу юрисдикційної системи держави2.

У чинному ГПК України не визначено поняття «підвідомчість». Однак у п. 1 Рекомендації Президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» під підвідомчістю розуміють визначену законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції. Також у правовій науці підвідомчість характеризують як предметну компетенцію господарських судів, що дає змогу відокремити господарські справи від усіх інших справ, які стосуються інших юрисдикцій.

Отже, питання підвідомчості справ господарським судам пов’язуються із термінами «господарська юрисдикція», «компетенція господарських судів», «господарські спори».

У Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 р. № 8-рп/2002 у справі щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб зазначено, що юрисдикція судів - це повноваження судів вирішувати спори про право й інші правові питання. В такому ж сенсі вживається поняття «компетенція господарських судів» - як повноваження господарських судів щодо розв’язання господарських спорів і розгляду справ, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності.

При визначенні підвідомчості справ господарським судам, на нашу думку, необхідно брати до уваги три основні критерії підвідомчості, які розроблені та використовуються процесуальною доктриною та практикою:

  1. об’єктивний критерій, що визначає характер спірних правовідносин;

  2. суб’єктивний критерій, який визначає коло суб’єктів, які мають право на захист своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням;

  3. предметний критерій, який закріплює у ст. 12 ГПК України категорії справ, які підвідомчі господарським судам України, в тому числі незалежно від суб’єктного складу та характеру спору.

Об’єктивний критерій, що визначає характер спірних правовідносин, є найбільш загальним критерієм господарських справ.

Цей критерій припускає традиційну підвідомчість господарським судам саме господарських спорів та господарських справ. Окрім викладених позицій щодо обсягу цих понять варто додати, що І. Г. Побірченко визначає господарський спір як протиріччя між організаціями стосовно їхніх прав і обов’язків у господарсько- правових відносинах, обмежуючи поняття господарського спору протиріччями, що виникають із приводу реалізації існуючих або встановлення згідно з чинним законодавством можливих господарських правовідносин1. Таким чином відокремлюються господарські спори з-поміж інших спорів за суб’єктним складом спорута видом правовідносин. I. М. Зайцев, досліджуючи поняття господарського спору, зазначав, що спір - це правовий конфлікт організацій, що володіють рівною правосуб’єктністю, який може бути врегульований сторонами або вирішений у позовному порядку2.

У п.п. 1, 2 рекомендації президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначається, що відповідно до положень ч. З ст. 22 Закону України «Про судоустрій України» (сьогодні - ст. 22 нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р., який регулює це питання таким же чином) місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх компетенції.

У вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, слід виходити з визначень, наведених у ст. З Господарського кодексу України, згідно з якими сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові й інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

Під організаційно-господарськими відносинами розуміють відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Під господарською діяльністю мають на увазі діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, яка спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб’єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб’єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб’єктів.

У и. 1 ст. 12 ГПК України визначено спори, які непідвідомчі господарським судам, незалежно від того, чи мають вони господарський характер:

  • спори про приватизацію державного житлового фонду непідвідомчі господарським судам.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають двоє і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв та ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Відповідно до ст. 2 цього ж Закону, до об’єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають двоє і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму;

  • спори, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов, непідвідомчі господарським судам.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про стандартизацію», стандарт - це документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу. До національних стандартів відносять державні стандарти України, прийняті центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації та доступні для широкого кола користувачів. Під технічними умовами розуміють документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуг;

  • спори про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін, непідвідомчі господарським судам.

Відповідно до ст. 190 ГК України вільні ціни встановлюються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих видів продукції, на які встановлено державні ціни. Відповідно до ст. 191 ГК України, державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України. Відповідно до Закону, державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб’єктів господарювання - природних монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначених суб’єктів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Державні ціни встановлюються на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України. Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами. Державне регулювання цін здійснюється шляхом установлення фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов’язкового декларування зміни цін;

  • інші спори, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

Як приклад молена навести Угоду між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 15 січня 1993 р., якою врегульовані відносини власності на об’єкти виробничого і соціального призначення, розташовані на території України та Росії, що були створені (збудовані) за часів існування СРСР, відповідно до якої органом, уповноваженим урегульовувати питання власності з боку України на об’єкти соціальної сфери підприємств союзного підпорядкування, розташованих на її території відповідно до постанови Верховної Ради України № 217/94-ВР від 20 жовтня 1994 р., є Фонд державного майна України, який має співпрацювати з відповідним органом Російської Федерації. Відповідно до ст. 16 цієї Угоди, спори стосовно тлумачення та застосування норм зазначеної Угоди вирішуються винятково шляхом взаємних консультацій і переговорів на різних рівнях і не вирішуються в судовому порядку, в тому числі господарськими судами України.

З цих підстав Судова палата у господарських справах ВСУ постановою від 27 червня 2006р. № 06/267 у справі за позовом Департаменту майна м. Москви до Євпаторійської міської ради, Фонду державного майна України, Євпаторійського міського бюро реєстрації та технічної інвентаризації про визнання права власності на майновий комплекс санаторію ім. Т. Г. Шевченка (м. Євпаторія) припинила провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України;

  • спори, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України й адміністративних судів.

Іншими словами, господарськими за характером спорами завжди виступають спори, що виникають у приватно-господарських відносинах. Інші спори, що мають публічно-господарський характер, підвідомчі господарським судам у випадках, прямо передбачених законом.

Що стосується інших справ, віднесених процесуальним законом до компетенції господарських судів, то тут необхідно враховувати два наступних критерії підвідомчості.

Суб’єктивний критерій підвідомчості господарських справ, який регламентується ст. 1 ГПК України, дає змогу конкретизувати компетенцію господарських судів.

По-перше, господарським судам підвідомчі спори та справи між суб’єктами господарювання, які поділяються на:

  • підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (в тому числі іноземні);

громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності.

Відповідно до ст. 62 ГК України підприємство - самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Зокрема, діють державні, комунальні, приватні, дочірні й інші підприємства (глави

  1. 8). До підприємств ГК України відносить також господарські товариства та кооперативи, споживчі товариства, фермерські господарства (глави 9-11).

Відповідно до ст. 80 ЦК України, юридична особа - організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку. Зокрема, поширена участь у господарських відносинах для об’єднань підприємств (гл. 12. ГК України).

Законодавством України передбачається багато видів державних та комунальних установ (вищі навчальні заклади, наукові установи, заклади охорони здоров’я тощо). Окремий вид приватної установи визначається ст. 83 ЦК України як організації, створеної однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Порядок набуття громадянами статусу суб’єкта підприємницької діяльності встановлено Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців». Громадяни набувають статусу суб’єкта підприємницької діяльності шляхом державної реєстрації. Відповідно до ст. 4 цього Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також учинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, внесенням відповідних записів до Єдиного державного реєстру підприємств, організації, установ.

По-друге, господарським судам підвідомчі спори та справи за участю, в передбачених законодавчими актами України випадках, державних органів, органів місцевого самоврядування, інших публічних органів. Це означає, що право на звернення до господарського суду вказаних осіб має бути прямо передбачене законодавчими актами України.

Відповідні випадки можна розмежувати на загальні та спеціальні, залежно від того, передбачаються вони у ГПК України чи в спеціальних актах законодавства.

Загальні випадки участі зазначених осіб у господарських справах:

у ст. 2 ГПК України передбачено право прокурорів та їх заступників звертатися з позовом до господарського суду в інтересах держави, при цьому прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно зобов’язаний визначити, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтувати необхідність їх захисту, а також указати орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Зміст поняття «державні інтереси» розглянуто в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 р.: державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств із часткою державної власності у статутному капіталі. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, а й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подасться позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах;

  • у ст. 2 ГПК України передбачено право Рахункової палати звернутися до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 98 Конституції України встановлює, що Рахункова палата здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Рахункову палату» Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкованим і підзвітним їй. Аналіз повноважень Рахункової палати наведено в Рішенні Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 р. № 7-зп у справі про Рахункову палату; у ч. 3 ст. 12 ГПК України передбачає право Антимонопольного комітету України, Рахункової палати звернутися до господарського суду із заявами з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Відповідно до ст. З Закону України «Про Антимонопольний комітет України» основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині: здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції; контролю за концентрацією, узгодженими діями суб’єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; сприяння розвитку добросовісної конкуренції; методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Спеціальні випадки участі публічних органів, посадових осіб у господарському процесі передбачені окремими законами України.

Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру» , при виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право звертатися до суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб. Згідно з ч. 1 ст. 36 (1) цього ж Закону, представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає в здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Правова позиція Судової палати у господарських справах ВСУ, висловлена у постанові від 22 лютого 2005 р. у справі за позовом заступника прокурора Харківської області в інтересах Мінпаливенерго до СТОВ ім. Г. С. Сковороди про стягнення 76 162,20 грн заборгованості за понаддоговірне споживання електроенергії. Визначено, що прокурор може бути представником сторони у справі тільки у випадку, коли цією стороною у справі е орган державної влади або орган місцевого самоврядування, наділені повноваженнями виконавчої влади. Якщо позов подано в інтересах самостійного суб'єкта господарювання, порушення провадження у такій справі є безпідставним.

Згідно з ч. 5 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» на вимогу державного органу приватизації договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов’язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки.

Деякі інші спеціальні закони України надають державним та іншим органам право звертатися з позовом до суду, однак при розгляді цього питання необхідно детальніше зупинятися на розмежуванні компетенції господарських, загальних та адміністративних судів.

Водночас слід мати на увазі, що державні органи, органи місцевого самоврядування й інші органи мають право на звернення до господарського суду в загальному порядку за захистом своїх прав у правовідносинах, пов’язаних із забезпеченням їх діяльності.

У постанові Судової палати у господарських справах ВСУ від 13 травня 2003 р. у справі за позовом ДКЦПФР дo НАК «Нафтогаз України» про стягнення 207 570,81 грн зазначається, що правоздатність ДКЦПФР щодо укладення будь-яких господарсько- правових договорів, направлених на забезпечення належних умов для виконання покладених на неї зобов'язань, не обмежена, а отже, вона може звертатися і до господарського суду за захистом своїх прав, що випливають із таких договорів. Отже, ДКЦПФР мала право звертатися до господарського суду з позовом до НАК «Нафтогаз України», оскільки вважала, що остання порушила її права. Тому висновок про те, що ДКЦПФР може звертатися до суду лише у зв'язку з порушенням законодавства України про цінні папери, є неправильним.

По-третє, у cm. 12 ГПК визначаються справи, за якими, до господарського суду можуть звертатися фізичні особи, що не мають статусу підприємця.

Це справи виключної компетенції господарських судів: справи про банкрутство, справи, що виникають із корпоративних спорів (правовідносин), справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери, врешті-решт, спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів.

Виключний характер цих справ полягає в тому, що позивачами та відповідачами у відповідних справах можуть бути не лише суб’єкти господарювання, а й фізичні особи - негосподарюючі суб’єкти. За загальним правилом, справи за участю громадян - фізичних осіб підвідомчі загальним судам у цивільних справах чи адміністративним судам за адміністративними позовами.

Предметний критерій справ господарської юрисдикції відображено у ст. 12 ГПК України при визначенні конкретних категорій справ, які підвідомчі господарським судам України:

  1. справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів (деякі дослідники називають їх «договірними спорами»), в тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.

Стосовно наведеної категорії справ найбільші складнощі можуть виникати щодо тих, які виникають «з інших підстав». Відповідно до процесуальної доктрини та практики до цієї категорії справ належать справи у спорах про стягнення позадоговірної шкоди (делікт), про повернення безпідставно набутого майна, про визнання недійсними деяких актів державних і інших органів у випадках, передбачених чинним законодавством України, інші справи. Але найважливішим при визначенні підвідомчості цих справ господарським судам є їх відповідність усім трьом критеріям підвідомчості.

Щодо справ про приватизацію майна, то зміст цих положень витлумачено у п.п. 13-26 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам»: справи у спорах, пов’язаних із приватизацією державного майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), підвідомчі господарським судам навіть у тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Правова основа для подібного висновку ст. 30 Закону України «Про приватизацію державного майна», відповідно до якої спори із приводу приватизації вирішуються господарським судом у порядку, встановленому ГПК України;

  • справи про банкрутство.

Зокрема, оскільки відповідно до ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кредитор - це юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а згідно із ч. 2 ст. 6 цього ж Закону право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник, кредитор, фізична особа, яка є кредитором, вправі звернутися до господарського суду із відповідною заявою (ініціювати справу про банкрутство) незалежно від наявності в неї статусу суб’єкта підприємницької діяльності;

  • справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

У цьому разі має бути також ураховано, що відповідно до ст.ст. 30, 38, 48, 56, 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» визначено компетенцію господарських судів із розгляду справи з приводу захисту економічної конкуренції;

  • справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Причому, зміст корпоративних відносин, підвідомчим господарським судам у значенні ст. 12 ГПК України, є вужчим за поняття корпоративних відносин, що загалом можуть виникати у сфері господарювання. Зокрема, в широкому значенні корпоративні правовідносини виникають із приводу здійснення будь-яких корпоративних прав. У ст. 167 ГК України під корпоративними праними мають на увазі права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації й активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.

Разом із тим, як зазначається в інформаційно-методичному листі ВСУ від 6 лютого 2007 р. № 1-5/218 корпоративні спори, підвідомчі господарським судам, не можуть тлумачитися поширювально, а лише в значенні, викладеному у ст. 12 ГПК України;

  • справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери.

Господарським судам надані повноваження щодо розгляду цієї категорії справ 17 листопада 2009 p., коли до ст. 12 ГПК України були внесені зміни Законом України № 1720-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств». Власне, назва закону орієнтує на призначення виключної компетенції господарського суду - шляхом централізації розгляду спорів у сфері обігу цінних паперів досягти їх найбільш компетентного розгляду спеціалізованим судом та уодноманітнити практику застосування законодавства при вирішенні відповідних спорів.

Законом України № 710/97-ВР від 10 грудня 1997 р. «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» визначені правові засади обігу цінних паперів у Національній депозитарній системі, особливості електронного обігу цінних паперів в Україні, та, відповідно, обліку прав на цінні папери.

Відповідно до абз. 26 ст. 1 цього Закону, облік прав на цінні папери здійснюється за допомогою реєстру власників іменних цінних паперів, яким є складений реєстратором на певну дату список власників іменних цінних паперів та номінальних утримувачів. Діяльність щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів здійснює емітент або реєстратор, залежно від кількості власників іменних цінних паперів емітента. Ведення реєстрів власників іменних цінних паперів передбачає облік і зберігання протягом певних строків інформації про власників іменних цінних паперів та про операції, внаслідок яких виникає необхідність внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів. Підставою для внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів є документи, згідно з якими переходить право власності на відповідні іменні цінні напери. Реєстратор зобов’язаний протягом трьох робочих днів від дати прийняття документів у порядку, визначеному Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України, внести зміни до реєстру власників іменних цінних паперів або надати мотивовану відповідь про відмову у внесенні таких змін до реєстрів власників іменних цінних паперів. Згідно п. 9 ст. 4 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», діяльність із ведення реєстру власників іменних цінних паперів - це збір, фіксація, обробка, зберігання та надання даних, які складають систему реєстру власників іменних цінних паперів, щодо іменних цінних паперів, їх емітентів і власників;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарювання (за винятком тих, що віднесені до компетенції адміністративних судів).

18 лютого 2010 р. до ст. 12 ГПК України були внесені зміни Законом України № 1914-VI «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо визначення підсудності справ з питань земельних відносин», відповідно до яких господарські суди розглядають цю категорію справ, оскільки земля <: об’єктом господарських прав і обов’язків та використовується її господарській діяльності на підставі правових угод. До таких справ слід відносити справи, пов’язані з захистом права власності або користування земельною ділянкою, в яких, захищаючи свої законні права й охоронювані законом інтереси, беруть участь суб’єкти господарської діяльності. Господарським судам підвідомчі спори щодо стягнення заборгованості з орендної плати за договором оренди земельної ділянки, укладеним між суб’єктом господарювання й органом місцевого самоврядування. Якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку або право користування нею, в тому числі відновлення порушеного права третьою особою, яка на підставі рішень владних органів претендує на спірну земельну ділянку, то такий спір є спором про право і незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка надана у власність або у користування, повинен вирішуватися в порядку господарського судочинства.

Розмежування підвідомчості справ господарським судам та іншим судовим органам

Повноваження господарського суду як суду загальної юрисдикції не збігаються із компетенцією Конституційного Суду України. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України», до повноважень останнього віднесено прийняття рішень та надання висновків у справах щодо:

  1. конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

  2. відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться на ратифікацію до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість;

  3. додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

  4. офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Стаття 14 цього ж Закону визначає межі повноважень Конституційного Суду України: до повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Найбільші проблеми виникають із розмежуванням підвідомчості справ господарським та адміністративним судам.

Згідно зі ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно- правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. У тому числі, відповідно до ст. 17 КАС України, компетенція адміністративних судів поширюється на:

  1. спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно- правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

  2. спори між суб’єктами владних повноважень із приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, в тому числі делегованих повноважень, а також із приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

  3. спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, установлених законом;

У п. 4 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначається: якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: загальному суду, господарському суду чи адміністративному суду, або просто сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб’єктного складу учасників спору та характеру спірних правовідносин.

Необхідно мати на увазі, що ГПК України не передбачено можливості об’єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Тому в разі подання позову, в якому такі вимоги об’єднано, господарський суд приймає позовну заяву в частині вимог, що підлягають розглядові господарськими судами, а в іншій частині з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України - відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що провадження у відповідній частині порушено помилково, господарський суд припиняє провадження у справі в цій частині згідно з п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України.

Складнощі розмежування господарської й адміністративної юрисдикції пов’язані із тим, що КАС України не дає визначення «публічно-правового спору». Немає єдності щодо визначення цієї категорії і в науці права. Зокрема, як зазначив академік В.К. Мамутов, будь-який спір, що розглядається судом як державним органом, є публічним уже за визначенням. Слід також брати до уваги, що багато приватно-правових відносин виникають із публічних актів згідно зі ст. 11 ЦК України (наприклад, державний контракт укладається на підставі державного замовлення). А тому розділити публічні та приватні відносини, особливо у сфері господарювання, не завжди можливо. Відповідно, такий загальний критерій, як публічний характер спору, є надто невизначеним, аби чітко розмежовувати судову компетенцію.

Для вирішення цих питань напрацьовано низку підходів.

Зокрема, для публічно-правового спору є характерним: 1) особливий суб’єктний склад; 2) підстави виникнення цього спору; 3) визначення меж повноважень адміністративного суду. До суб’єктів публічно-правового спору необхідно відносити, з одного боку, громадян (фізичних осіб) та організації або інших осіб, суб’єктивні публічні права та інтереси яких порушені суб’єктами публічного управління, а з іншого боку - суб’єкта публічного управління. Слід ураховувати, що підставою виникнення публічного спору є діяння суб’єкта публічного управління, яке містить склад порушення суб’єктивних публічних прав та інтересів громадян, організацій та інших суб’єктів публічного управління. Предметною підставою публічно правового спору, підвідомчого адміністративному суду, визначено таку владну управлінську діяльність, яка передбачає одностороннє адміністративне спрямування, вплив на поведінку окремих фізичних та юридичних осіб (приватних суб’єктів), що здійснюється з метою забезпечення упорядкованого функціонування суспільства, задоволення загальних потреб, прагнень усіх громадян України або членів територіальних громад, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами, і їх рішення, дії є при цьому обов’язковими для виконання (врахування) відповідними підвладними суб’єктами1.

Таким чином, публічно правовий спір виникає не стосовно будь-якого відношення, у якому бере участь суб’єкт, наділений владними повноваженнями, а лише щодо відношення, в якому цей суб’єкт, реалізує такі владні повноваження стосовно іншого суб’єкта - сторони спору. Інакше кажучи, спір із приводу розірвання договору оренди державної форми власності підвідомчий господарським судам, адже у відповідних договірних відносинах орган держави, що розпоряджається державним майном, діє як рівноправний учасник майново господарських відносин.

Існує певна кількість інтерпретаційних актів вищих судових органів, у яких даються вказівки щодо розмежування підвідомчості окремих категорій справ господарським судам, наприклад: п. 9.1 роз'ясненим від 29 лютого 1996 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди»; п.п. 3,5 роз’яснення від 29 лютого 1996 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»; п. 3 інформаційного листа від 11 квітня 2005 р. № 01-8/344 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 р.»; п. 1 інформаційного листа від 20 квітня 2006 р. № 01-8/908 «Про Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження»; п.п. 4, 16 інформаційного листа від 28 березня 2007 р. № 01-8/184 «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію»; п. 1 інформаційного листа від 13 квітня 2007 р. № 01-8/229 «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства» тощо.

Низка питань підвідомчості справ господарським судам уточнюється в судовій практиці.

Наприклад, у постанові Судової палати у господарських справах ВСУ від 11 травня 2004р. зазначалося. що справа за позовом міськради до Міністерства юстиції України про зобов'язання зареєструвати статут територіальної громади міста непідвідомча господарським судам, оскільки зазначені спірні правовідносини за своєю правовою природою не є господарськими, а стосуються територіального утворення органу місцевого самоврядування.

Таким чином, відповідно до вимог ст.ст. 1, 41, 12 ГПК України господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб’єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

§3

Підсудність справ господарським судам

Інститут підсудності в господарському процесі призначений для розмежування розгляду справ, підвідомчих господарським судам, між ланками системи господарських судів.

У роз’ясненні Вищого арбітражного суду України від 8 лютого № 02-5/62 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ арбітражним судам», підсудністю було назване розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими господарськими судами.

У п. 26 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04- 5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначається, що відповідно до ст.ст. 13, 15 ГПК України підсудність господарських справ визначається за предметними і територіальними ознаками. Виняток із цього правила становить виключна підсудність господарських справ (ст. 16 ГПК України).

Правила предметної (родової) підсудності дають змогу визначитися з тим, господарський суд якої ланки буде розглядати справу в першій інстанції.

Предметна (родова) підсудність залежить від предмета спору або суб’єктного складу сторін спірних правовідносин.

До внесення змін до ГПК України Законом України «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. норми ГПК України містили правила родової підсудності, тобто розподіл справ за рівнем арбітражного суду, оскільки окремі категорії справ розглядалися Вищим арбітражним судом України як судом першої інстанції.

Нині правила родової підсудності відсутні, та відповідно до положень ст. 13 ГПК України, місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції всі справи, підвідомчі господарським судам.

Правила територіальної підсудності дозволяють розмежувати компетенцію господарських судів першої інстанції щодо розгляду справ, підвідомчих господарським судам, за територіальною ознакою. Крім того, правила територіальної підсудності створюють можливість визначити конкретний місцевий господарський суд, який повинен розглядати справу як суд першої інстанції.

Відповідно до положень ст. 15 ГПК України, правила територіальної підсудності застосовуються до спорів:

а) які виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів;

б) про визнання договорів недійсними.

Ці спори розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі, як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо. Виходячи з того, що, в переважній більшості господарських договорів кожна зі сторін зобов’язана здійснити на користь другої сторони певні дії, практично неможливо за цим правилом визначити місце розгляду справи. Тому, як правило, справи цих категорій розглядаються за місцезнаходженням відповідача.

Загальним основним правилом територіальної підсудності є правило, згідно з яким договірні спори, спори з інших підстав, а також справи про визнання договорів і актів недійсними розглядаються за місцезнаходженням відповідача.

З питань визначення місцезнаходження чи місця проживання відповідача Вищий арбітражний суд України видав роз’яснення від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» (в редакції рекомендацій президії ВГСУ від 10 лютого 2004 р. № 04-5/212), відповідно до ч. 1 ст. 93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місцем проживання фізичної особи згідно з

ч. 1 ст. 29 ЦК України є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. У ч. 6 ст. 29 ЦК України передбачено, що фізична особа може мати кілька місць проживання. Водночас громадянин визнається суб’єктом господарювання в разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК України. Таким чином, місцезнаходження (місце проживання) відповідача визначається за даними його державної реєстрації як суб’єкта господарювання. Відповідно до ст. 54 ГПК України, місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб) мають зазначатися в позовній заяві.

Відповідно до ч. 4 ст. 15 ГПК України, якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відособлений підрозділ, територіальна підсудність спору визначається з урахуванням ч.ч. 1-3 ст. 15 ГПК України залежно від місцезнаходження відособленого підрозділу.

Юридичну особу в господарських відносинах може представляти її відокремлений підрозділ. Якщо позов до юридичної особи виник із питань діяльності її відокремленого підрозділу, розташованого поза місцезнаходженням юридичної особи, такий позов може бути пред’явлений до господарського суду за місцезнаходженням її відокремленого підрозділу. Але це не означає, що відповідачем буде відокремлений підрозділ; відповідачем у справі має бути юридична особа, яку цей відокремлений підрозділ представляє.

Як зазначено в роз’ясненні Вищого арбітражного суду України від 28 липня 1994 р. № 02-5/492 «Про участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб», коло повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення в господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь.

У п. 27 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04- 5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначається, що територіальна підсудність справи за участю відособленого підрозділу юридичної особи визначається відповідно до вимог ст. 15 ГПК України за місцем знаходження відособленого підрозділу, якому надано право здійснювати повноваження сторони від імені юридичної особи. Оскільки відособлений підрозділ юридичної особи діє в межах наданих йому повноважень, то подання позову за місцем знаходження цього підрозділу правомірне лише тоді, коли спір випливає саме з його ді- яльності. В іншому випадку справа надсилається за підсудністю до господарського суду за місцем знаходження юридичної особи.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» відокремлений підрозділ юридичної особи - це філія, інший підрозділ юридичної особи, що знаходиться поза її місцезнаходженням та виробляє продукцію, виконує роботи або операції, надає послуги від імені юридичної особи, або представництво, що здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Відповідно до ст. 95 ЦК України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій, а представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не мають статусу юридичної особи. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Kepiвники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до Єдиного держанного реєстру. У Я. 64 ГК України уточнюються повноваження філій, представництв, відділень та інших відокремлених підрозділі її юридичних осіб.

Якщо позов виник із питань діяльності відокремленого підрозділу, але на момент пред’явлення позову його діяльність припинена, позов може бути поданий лише за місцезнаходженням юридичної особи.

За правилом ч. 5 ст. 15 ПІК України місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією зі сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає ВГСУ.

У провадженні справ про банкрутство відсутні процесуальні фігури позивача і відповідача. Відпонідпо до ч. 6 ст. 15 ГПК України заява провизнання боржника банкрутом подається до господарського суду за місцезнаходженням боржника. Зазначена норма кореспондується зі ст 6 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», відповідно до якої справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або фізичної особи, що має статус суб’єкта підприємництва.

Альтернативною підсудністю вважається підсудність, за якою господарська справа може розглядатися одним із зазначених у законі господарських судів за вибором позивача.

Відповідно до ч. 3 ст. 15 ГПК України, справи у спорах за участю кількох відповідачив розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Якщо позивач звертається з позовом до кількох відповідачів, які мають місцезнаходження чи місце проживання на території різних областей, позов може бути подано до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання одного з відповідачів.

У постанові Судової палати у господарських справах ВСУ від 15 червня 2004 р. у справі за позовом Золочівської міжрайонної ДПІ у Львівській області до ЗAT «Дубноцукор» та ВАТ «Золочівський цукровий завод» про визнання недійсним договору застави зазначається: якщо позовна вимога пред'явлена до двох відповідачів, місцезнаходження яких визначається в межах територіальної юрисдикції різних господарських судів першої інстанції, то питання про підсудність цього спору повинно вирішуватися за правилами ч. З ст. 15 ГПК. Визнаючи підсудність цієї справи за місцезнаходженням одного з відповідачів, господарський суд помилково виходив із того, що майнова вимога пред'явлена до цього відповідача, тобто він повинен здійснити певні дії в розумінні ч. 1 ст. 15 ГПК.

Однак слід мати на увазі, що вибір підсудності позивачем може бути обмежений правилами виключної підсудності справ, викладених у ст. 16 ГПК України. Це означає, що коли позов до одного з відповідачів має бути поданий саме за місцезнаходженням цього відповідача відповідно до ст. 16 ГПК України, то такий позов не може бути подано за місцезнаходженням іншого відповідача (відповідачів).

Зокрема, у п. 2.11 роз’яснення президії ВГСУ від 29 травня 2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею» зазначається, що спори, які виникають із договору перевезення, в тому числі у прямому міжнародному залізничному сполученні, у яких одним із відповідачів є орган транспорту, вирішуються господарським судом за місцезнаходженням органу транспорту, на якого Статутом і Правилами пред’явлення та розгляду претензій покладено розгляд претензії.

Законом України від 15 березня 2006 p. № 3538-IV «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження» ст. 15 ГПК України доповнено новим реченням, згідно з яким визначено територіальну підсудність певної категорії справ, а саме: справ у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.

Територіальна підсудність має винятки, які охоплюються поняттям виключної підсудності.

Виключна підсудність робить неможливим вибір позивачем іншої підсудності, крім тієї, яка встановлена господарсько-процесуальним законом для розгляду такої категорії спору. Виключна підсудність - правило, відповідно до якого справа має бути розглянута тільки певним господарським судом. Виключна підсудність означає, що певні категорії справ не можуть розглядатися за загальними правилами територіальної підсудності, а також за правилами альтернативної підсудності.

Випадки використання правил виключної підсудності встановлені ст. 16 ГПК України:

  1. справи у спорах, що виникають із договорів перевезення, в яких одним із відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.

Оскільки господарським судам підвідомчі справи, які виникають із господарських відносин, то, як правило, такі спори із перевезень виникають із договорів перевезення вантажу. Відповідно до ст. 307 ГК України, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Склад транспортної системи визначає Закон України «Про транспорт». Зокрема, єдину транспортну систему України становлять: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування;

  1. справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.

Відповідно до положень рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» місцезнаходження майна має бути достовірно встановлено і підтверджено документально. У разі неможливості подання позивачем такого підтвердження підсудність справи визначається на загальних підставах, тобто згідно зі ст. 15 ГПК України. Якщо відповідачем у справі зі спору про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном є органи, зазначені у ч. 4 ст. 16 ГПК України, то такі справи підлягають розглядові у господарському суді міста Києва.

У ст. 190 ЦК України подано визначення «майна»: майном як особливим об’єктом вважають окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Відповідно до ст. 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Відповідно до ст. 181 ЦК України речі поділяються на нерухомі і рухомі. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати в просторі.

Речові права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». Згідно зі ст. 5 цього Закону державна реєстрація прав проводиться місцевими органами державної реєстрації прав виключно за місцем розташування нерухомого майна, а саме: в містах Києві та Севастополі, місті обласного підпорядкування, районі. Отже, місцезнаходженням нерухомого майна слід уважати місце державної реєстрації прав на нерухоме майно.

До позовів про права на нерухоме майно в контексті ст. 16 ГПК України належать позови щодо захисту речових прав на це майно: про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ст. 386 ЦК України);

віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України);

негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України);

про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України);

а також позови щодо захисту інших речових прав на чуже майно (глави 31-34 ЦК України), у тому числі право господарського відання та оперативного управління (ст.ст. 136-137 ГК України).

Правила виключної підсудності не поширюються на позови, що виникають із зобов’язань щодо прав на нерухоме майно (найм, оренда, застава тощо). До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності.

Щодо рухомих речей, то з-поміж них відрізняються транспортні засоби, які підлягають державній реєстрації. Оскільки точне встановлення місцезнаходження транспортних засобів у конкретний момент може бути ускладнене, є можливим пред’явлення позову до господарського суду за місцем реєстрації транспортного засобу;

  1. справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем учинення порушення.

Відповідно до ст. 418 ЦК України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК України й іншими законами.

Згідно зі ст. 420 ЦК України до об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать: літературні та художні твори; комп"ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограмми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки: компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Конкретні склади порушень прав інтелектуальної власності вміщено в законодавчих актах, які регулюють відносини щодо певніх обїектів прав інтелектуальної власності;

- справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, НБУ, Рахункова палата, Верховна Рада або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.

У п. 27 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. №04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» указується, що у вирішенні питання про визначення підсудності відповідних справ у разі, коли позивач зазначає центральній орган виконавчої влади або державну адміністрацію як відповідача разом з іншими відповідачами без достатніх на це підстав, необхідно враховувати таке. Якщо позивач з якихось причин вважає, що один із відповідачів зі справи має бути центральний огран

виконавчої влади або державна адміністрація й у зв’язку

з цим позовна заява подається до господарського суду міста Києва, або в разі передачи відповідної справи іншим господарським судом до цього суду, останній

у процесі підготовки справи до розгляду за згодою позивача вправі вирішити питання про залучення до участі у срправі іншого відповідача або про заміну неналежного відповідача (ст. 24 ГПК України). Якщо у такому випадку справа стала підсудною іншому господарському суду, вона згідно із ч.3 ст. 17 ГПК України має бути розглянута господарським судом міста Києва.

- справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов'язанні зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" визначено, що Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та на-

дання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. А місцезнаходження юридичної особи - це адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені;

  1. справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери розглядаються господарським судом за місцезнаходженням емітента.

  2. справи в земельних спорах розглядаються господарським судом за місцезнаходженням об’єктів земельних відносин або основної їх частини (за винятком наведених вище справ, у яких відповідачем є орган державної влади чи місцевого самоврядування, чи справи, матеріали яких містять державну таємницю).

Стаття 17 ГПК України встановлює порядок дій господарського суду, якщо до нього надійшла справа, яка йому не підсудна. Йдеться про справи, які підвідомчі господарським судам, але при поданні позовної заяви чи заяви про порушення справи про банкрутство порушено правила територіальної підсудності справ господарським судам. Якщо справа не підлягає розгляду в господарських судах, суд, до якого надійшла справа, повинен відмовити у прийнятті позовної заяви відповідно до ст. 62 ГПК України, не пересилаючи її до іншого господарського суду.

Якщо порушення правил підсудності виявлено суддею при вирішенні питання про прийняття позовної заяви, суд, не порушуючи провадження у справі, має надіслати матеріали справи до господарського суду, якому за правилами підсудності належить розглядати цю справу.

Якщо виявилося, що справа непідсудна господарському суду після прийняття позовної заяви до розгляду, суд, не припиняючи провадження у справі, пересилає матеріали справи за встановленою підсудністю.

Про передачу справи за підсудністю суд виносить ухвалу. Ухвала про передачу справи за підсудністю виноситься як до порушення провадження у справі, так само і після порушення провадження у справі. Справа має бути надіслана за підсудністю не пізніше п’яти днів після надходження справи до суду. Такий саме строк встановлено для передачі матеріалів справи у випадку, коли суд порушив провадження у справі. В таких випадках початок перебігу строку визначений датою винесення ухвали про передачу справи за підсудністю.

У п. 16 інформаційного листа від 20 жовтня 2006 р. № 01-8/2351 ВГСУ визначив наслідки ситуації, коли господарські суди не дійшли взаємної згоди стосовно визначення підсудності справи. Відповідно до ч. 1ст. 17 ГПК України, якщо справа не підсудна цьому господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п’яти днів

із дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи. Чинним законодавством не передбачено існування спору між господарськими судами з приводу підсудності справи, а ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути змінено чи скасовано виключно за результатами її перегляду в апеляційному або касаційному порядку. Тому господарський суд, який одержав справу на підставі винесеної в порядку ст. 17 ГПК України ухвали, і в разі незгоди з останньою має розглянути справу по суті, якщо відповідну ухвалу не було змінено чи скасовано.

Ухвала про передачу справи за підсудністю може бути оскаржена в апеляційному чи касаційному порядку. Якщо в результаті апеляційного чи касаційного перегляду ухвалу скасовано, справа підлягає розгляду в тому суді, який виніс ухвалу про передачу за підсудністю.

Якщо в процесі розгляду справи її територіальна підсудність змінилася, то господарський суд не вправі пересилати матеріали справи за підсудністю на підставі ст. 17 ГПК України, а повинен розглянути справу по суті. Наприклад, у таких випадках: змінилося місцезнаходження чи місце проживання відповідача; позивач змінив предмет позову (ст. 22 ГПК України); судом залучено іншого відповідача (ст. 24 ГПК України); судом допущено заміну неналежного відповідача (ст. 24 ГПК України); судом здійснено заміну сторони її правонаступником (ст. 25 ГПК України).

У п. 27 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04- 5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначається: якщо господарський суд, який узяв справу до свого провадження з додержанням правил підсудності, залучив іншого відповідача чи замінив неналежного відповідача й у зв’язку з цим справа стала підсудною іншому господарському суду, питання про підсудність визначається за правилом ч. 3 ст. 17 ГПК України, за винятком випадків, коли наслідком змін на стороні відповідача стає виключна підсудність справи.

Може статися, що після задоволення відводів (самовідводів) усього складу господарського суду, який узяв справу до свого провадження, неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, що унеможливлює розгляд справи відповідно до правил підсудності. У цьому випадку для розв’язання питання про підсудність такої справи голова ВГСУ або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду.

Контрольні запитання:

Що таке підвідомчість справ господарському суду?

Які основні критерії визначення справ, які підвідомчі господарським судам?

У яких випадках до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів можуть звертатися фізичні особи - негосподарюючі суб’єкти?

У яких випадках до господарського суду можуть звертатися державні органи й органи місцевого самоврядування?

Визначте виключну підвідомчість справ господарським судам?

Дайте визначення підсудності справ господарським судам.

Які види підсудності справ господарським судам?

  1. Який основний принцип територіальної підсудності?

Наведіть перелік випадків виключної підсудності.

Який порядок передання справи щодо підсудності з одного господарського суду до іншого?

Розділ 4

УЧАСНИКИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУ

§ 1

Поняття і класифікація учасників господарського процесу

Поняття «учасник господарського процесу» не визначене законом, натомість дослідники висловлюють різні погляди щодо цього питання.

Зокрема, Д.М.Притика, М.І.Титов, В.С.Щербина вважають суб’єктами процесуальних відносин осіб (громадян, організації, а також їх посадових осіб), які здійснюють передбачені законом процесуальні дії1. Більш доречним, на нашу думку, є визначення суб’єктів не через дії, що вони вчиняють, а через права (якими вони наділені процесуальним законом і які вони можуть реалізовувати на свій розсуд згідно з принципом диспозитивності) і обов’язки (які вони згідно з процесуальним законом мають виконувати).

Ураховуючи це, можна зазначити, що учасник господарського процесу - це особа, яку господарський процесуальний закон наділяє процесуальними правами та обов’язками і яка вступає в процес для всебічного, повного та об’єктивного розгляду господарської справи та розв’язання спору.

У ст. 18 ГПК України зазначено, що до складу учасників процесу входять сторони, треті особи, прокурор та інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК.

Також у розділі IV ГПК України «Учасники судового процесу» містяться ст.ст. 18 та 19, присвячені правовому статусу судді та порядку його відводу. Це дозволяє говорити, що у широкому значенні до суб’єктів процесу можна віднести й суд.

У спеціальному значенні повний склад учасників судового процесу визначено розділом IV ГПК України, з урахуванням положень якого учасниками господарського процесу є:

  1. сторони (позивач і відповідач);

  2. треті особи (поділяються на осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору й осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору);

-представники сторін і третіх осіб;

-прокурор;

  • судові експерти; перекладачі;

-посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для надання пояснень із питань, що виникають під час розгляду справи.

Цей склад учасників передбачений процесуальним законом для позовного провадження в господарських справах.

У провадженні у справах про банкрутство беруть участь (згідно зі ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»):

сторони (боржник і кредитори);

арбітражний керуючий (який має процесуальний статус розпорядника майна, керуючого санацією або ліквідатора);

власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника;

Фонд державного майна України;

державний орган із питань банкрутства, а саме Державний департамент з питань банкрутства Міністерства економіки України;

представник органу місцевого самоврядування;

представник працівників боржника;

уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю.

У зв’язку з істотними особливостями провадження у справах про банкрутство, особливості правового статусу учасників такого провадження розглядаються в розділі 14 підручника.

Класифікація учасників господарського процесу. Учасники господарського процесу істотно відрізняються один від одного за своїм правовим статусом, що зумовлює наявність багатьох класифікацій з цього питання.

Д.М. Притика, М.І. Титов, B.C. Щербина поділяють учасників на такі групи згідно з метою вступу, або залучення до процесу і функцій, які вони виконують у процесі:

  1. особи, що безпосередньо вирішують справи;

  2. особи, які вступають у процес для захисту своїх прав та охо- ронюваних законом інтересів (сторони, треті особи);

  3. особи, які вступають у процес із метою захисту державних і суспільних інтересів (прокурор, державні та інші органи);

  4. особи, які залучаються до процесу для надання пояснень і висновків (посадові особи й інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, експерт)1.

І.Г. Побірченко пропонує поділ учасників на такі категорії:

  • особи, що беруть участь у справі;

  • особи, що сприяють вирішенню справи2.

М.О. Абрамов передбачає два види учасників: активні та пасивні. Активними є, на його думку, ті учасники, з ініціативи яких виникає, розвивається і припиняється процес (суддя, сторони, треті особи, прокурор, державні і громадські організації, уповноважені законом виступати на захист прав та інтересів інших осіб)2. Такі учасники мають широке коло прав, зокрема: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь у господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти відводи, клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, оскаржувати судові акти й ін.

Але в процесі також беруть участь інші особи, які лише сприяють установленню істини щодо спірного відношення, винесення законного справедливого рішення. До них М.О. Абрамов відносить експертів, перекладачів, посадових осіб та інших працівників підприємств і організацій, які мають відомості про обставини справи. Він називає їх пасивними учасниками процесу, оскільки від них не залежить виникнення, розвиток, припинення процесу, але вони відіграють важливе значення і в деяких випадках без їх участі неможливо прийняти правильне, зважене рішення. Пасивні учасники не володіють правами, наданими активним учасникам процесу.

При цьому необхідним мінімальним складом учасників господарської справи у позовному провадженні є сторони (один позивач і один відповідач) і суд. Решта учасників не є обов’язковими, в тому розумінні, що суто технічно справа може бути розглянута і без їх залучення. Інша річ, що в разі незалучення особи, яку слід було залучити до участі у справі, рішення може бути скасоване судом апеляційної або касаційної інстанцій (наприклад, якщо не було залучено судового експерта для здійснення експертизи, або третю особу, на права якої впливає рішення суду).

§2

Суддя як головний учасник господарського процесу

Суддя є учасником господарського процесу з особливим статусом - це головний учасник, який розв’язує спір, отже, його права і положення є повністю відмітними від прав і положення інших учасників.

ГПК України у ст. 19 «Суддя» встановлює, що суддею є посадова особа господарського суду і містить бланкетну норму про визначен- ми статусу судді Законом України «Про господарські суди» та положеннями ГПК України. Слід зазначити, що цей Закон утратив чинність. Правовий статус судді господарського суду встановлено Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р.

Згідно зі ст. 51 цього Закону суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції та законодавства України призначений чи обраний суддею, обіймає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі. Всі судді в Україні мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судів загальної юрисдикції чи адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді.

Стаття 47 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» декларує незалежність суддів від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання у їх діяльності щодо здійснення правосуддя. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права і не зобов’язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебу- вають у його провадженні, крім випадків, установлених законом.

Утручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом, у тому числі - кримінальну згідно зі ст.ст. 377-379 КК України.

Згідно з ч. 4 ст. 47 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» незалежність судді забезпечується: особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення; недоторканністю та імунітетом судді; незмінюваністю судді; порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; забороною втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом; належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді; функціонуванням органів суддівського самоврядування; визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; правом судді на відставку.

Усе це є реалізацією положень ст. 126 Конституції України, яка гарантує незалежність і недоторканність суддів і забороняє впливати на суддів у будь-який спосіб.

Особливий статус судді втілено також у тому, що законодавство встановлює відповідальність за неповагу до судді з боку осіб, які є учасниками процесу або присутні в судовому засіданні.

Згідно з ч. 4 ст. 74 ГПК України, учасники судового процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов’язані беззаперечно виконувати розпорядження судді, або, при колегіальному розгляді справи - головуючого судді, додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку й утримуватися від будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил. За неповагу до суду винні особи притягуються до відповідальності, встановленої законом. Така відповідальність передбачена ст. 185-3 КАП України у вигляді адміністративного штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У контексті положень ст.1853 КАП України неповагою до суду може бути також визнане злісне ухилення позивача, відповідача або експерта від явки в суд для участі у судовому засіданні, призначеному у господарській справі. Питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду вирішується господарським судом негайно після вчинення порушення, у зв’язку з чим у судовому засіданні із розгляду господарської справи оголошується перерва.

Основне право і, водночас, обов’язок судді, його соціальна функція передбачена в ст. 127 Конституції України, п. 1 ч. 4 ст. 54 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - це своєчасний, справедливий та безсторонній розгляд і вирішення судових справ відповідно до закону, з дотриманням засад і правил судочинства, тобто - правосуддя.

У позовному провадженні господарських судів це виявляється, перш за все в розгляді суддею питання щодо позовної заяви, яка надійшла до суду: чи прийняти заяву до провадження і порушити справу (ст.ст. 61, 64 ГПК України), або ж повернути її (ст. 63 ГПК України) чи відмовити у її прийнятті (ст. 62 ГПК України). У господарському суді апеляційної чи касаційної інстанції аналогічні дії колегія суддів учиняє щодо апеляційної чи, відповідно, касаційної скарги.

У разі прийняття позовної заяви до провадження суддя має право забезпечити позов одним із передбачених законом заходів (п. 10 ст. 65, ст.ст. 66-67 ГПК України), призначає судове засідання у справі, які сам і проводить, при цьому, як уже було зазначено, учасники судового процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов’язані беззаперечно виконувати його розпорядження (ст. 74 ГПК України).

Суддя може відкладати судове засідання та оголошувати в ньому перерви (ст. 77 ГПК України), продовжувати строк розгляду справи за клопотанням сторони (ч. 3 ст. 69 ГПК України), визнавати підставу пропуску встановленого законом процесуального строку поважною та відновлювати пропущений строк (ст. 53 ГПК України), вирішувати питання про визнання явки представників сторін у засідання господарського суду обов’язковою (п.7 ст. 65 ГПК України), зупиняти і згодом поновлювати провадження у справі (ст. 79 ГПК України), витребувати докази, уповноважувати заінтересовану сторону на їх одержання (ст. 38, п. 4 ст. 65 ГПК України), проводити огляд та дослідження письмових та речових доказів у місті їх знаходження (ст. 39, п. 6 ст. 65 ГПК України), залучати до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог (ст. 27 ГПК України), залучати до участі у справі іншого відповідача (ст. 24, п. 1 ст. 65 ГПК України), здійснювати заміну сторони її процесуальним правонаступником (ст. 25 ГПК України), викликати для давання пояснень посадових осіб та інших працівників підприємств та організацій (ст. 30, п. 8 ст. 65 ГПК України), вимагати пояснень, у тому числі - письмових від усіх учасників справи (ч. 4 ст. 32 ПІК України), зобов’язувати сторони, інші підприємства, установи, організації, державні й інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії, зокрема звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо (п. 4 ст. 65 ГПК України), призначати судову експертизу (ст. 41, п. 5 ст. 65 ГПК України), вирішує питання щодо прийняття до провадження зустрічного позову відповідача (ст. 60 ГПК України) і позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору (ч. 2 ст. 26 ГПК України), управнений провести розгляд справи безпосередньо на підприємстві, в організації (п.9 ст.65 ГПК України), може не прийняти відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси (ч. 6 ст. 22 ГПК України).

Утім, у суді апеляційної інстанції суддя не може змінювати склад сторін і третіх осіб у справі (за винятком випадку процесуального право наступництва), у суді касаційної інстанції - вчиняти будь-які дії, пов’язані з оцінкою доказів.

Саме суддя приймає судові акти - ухвали з усіх важливих процесуальних питань (у тому числі окремі ухвали щодо виявлених порушень закону), а також рішення, якими розв’язується спір у господарському суді першої інстанції при позовному провадженні та постанови, якими оформлюються результати перегляду цих рішень в апеляційній і касаційній інстанції.

Отже, саме суд (суддя або колегія суддів) розв’язує спір, приймаючи, оголошуючи і оформлюючи рішення у справі (ст.ст. 82-85 ГПК України), або завершує розгляд справи припиненням провадження (ст. 80 ГПК України), у тому числі - через затвердження мирової угоди між сторонами, чи залишенням позовної заяви без розгляду (ст. 81 ГПК України).

Приймаючи рішення, суддя визначає розподіл судових витрат між сторонами, вирішує питання щодо повернення державного мита (ч. 6 ст. 84 ГПК України).

Також суддя може прийняти додаткове рішення, роз’яснити чи виправити рішення або ухвалу (ст.ст. 88-89 ГПК України).

Слід зауважити, що ці права є водночас і обов’язками судді: суддя не може довільно реалізовувати або не реалізовувати ці права: застосування судом певних владних повноважень може і повинно здійснюватися лише за наявності певних підстав. Зокрема, розглядаючи позовну заяву, яка надійшла, суддя не вправі на свій розсуд повернути її позивачеві, якщо наявні підстави для її прийняття. Аналогічно, суддя не може не залучити до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог за наявності відповідних підстав.

Склад суду. Ч. 1 ст. 15 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» установлює як загальну норму, що справи в судах розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, - колегією суддів, а також за участю народних засідателів і присяжних.

ГПК України не передбачає участі народних засідателів і присяжних у господарському процесі, тобто всі справи у господарських судах розглядаються виключно суддями. Щодо співвідношення колегіального й одноособового розгляду справ ст. 4-6 ГПК України встановлює такі правила:

у судах першої інстанції (місцевих господарських судах) справи розглядаються суддею одноособово, утім, будь-яку таку справу, залежно від її категорії і складності, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів;

судах апеляційної інстанції (апеляційних господарських судах) справи розглядаються колегією суддів у складі трьох суддів;

у суді касаційної інстанції (ВГСУ) справи розглядаються колегією суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів;

Верховний Суд України також завжди здійснює перегляд судових рішень господарських судів колегіально.

При колегіальному розгляді справи головуючий суддя визначає порядок ведення засідання і веде його. Ч. 2 ст. 15 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд.

Визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних документів (позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги) за принципом вірогідності, який ураховує кількість справ, що перебувають у провадженні суддів, заборону брати участь у перегляді рішень для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого порушується питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну повноважень. Справи розподіляються з урахуванням спеціалізації суддів. Після визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи, внесення змін до реєстраційних даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду не допускається, крім випадків, установлених законом.

Відвід судді. Слід погодитися з В.Е. Беляневичем, який називає право подавати заяву про відвід судді однією з гарантій законності здійснення правосуддя і об’єктивності та неупередженості розгляду справи1. У ст. 20 ГПК України передбачено можливість відводу судді за наявності таких підстав, які виключають його участь у розгляді справи:

суддя є родичем осіб, які беруть участь у процесі.

Тобто йдеться про відносини спорідненості, незалежно, на нашу думку, від того, чи врегульовані вони Сімейним кодексом України. Отже, відводу підлягають не лише брати, сестри, батьки, діти, онуки, діди й бабки, а також тітки, дядьки, племінники, двоюрідні брати осіб, що беруть участь у справі;

- суддя не може брати участі в новому розгляді справи в разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю.

Найбільш поширеним прикладом такої ситуації є випадок, коли справа повертається на новий розгляд до місцевого господарського суду після скасування судом касаційної інстанції прийнятого у справі рішення по суті справи;

- було порушено порядок визначення судді для розгляду справи (через автоматизовану систему документообігу);

- встановлено інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості судді.

Наприклад, слід погодитися з В.Е.Беляневичем, який відносить до обставин, що викликають сумнів у неупередженості судді: перебування судді в особливих стосунках з особою, яка бере участь у справі, які можуть свідчити про упереджене ставлення судді щодо результату розгляду справи, зокрема - службова залежність (у тому числі - в минулому) судді, чи його близького родича від особи, яка бере участь у справі, або її представника, а також інша належність судді від такої особи; публічні заяви судді по суті даної справи, в яких викладено оцінку судді по суті конкретної справи1.

За наявності зазначених підстав суддя повинен заявити самовідвід.

Як зазначено у ч. З ст. 20 ГПК України, з цих же підстав відвід судді можуть заявити сторони та прокурор, який бере участь у судовому процесі.

ВГСУ дотримується точки зору, згідно з якою ч. З ст. 26 ГПК України надає третім особам, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору всі права позивача, а за приписами ч. 4 ст. 27 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються процесуальними правами сторін - за деякими винятками, зазначеними в цій нормі, причому право заявляти відвід судді до числа таких винятків не віднесено2.

Частиною 4 ст. 20 ГПК України встановлено, що відвід повинен бути мотивованим, заявлятися в письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід після цього можна лише в разі, якщо про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті.

Питання про відвід судді вирішується в нарадчій кімнаті судом у тому складі, який розглядає справу, про що виноситься ухвала. Заява про відвід кільком суддям або всьому складу суду вирішується простою більшістю голосів.

У разі задоволення відводу (самовідводу) одному з суддів або всьому складу суду справа розглядається в тому самому господарському суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів, визначеним із використанням автоматизованої системи документообігу.

§ 3

Права і обов’язки учасників господарського процесу. Зловживання процесуальними правами

Передбачена процесуальним законом сукупність прав і обов’язків певного учасника справи визначає зміст його правового статусут і можливості його виливу на хід справи.

Права учасників господарського процесу. Як уже було зазначено вище, учасників можна поділити на суд, який розв’язує спір, та інших учасників. У цьому пункті розглядаються права і обов’язки учасників, які не розв’язують спір, тобто всіх учасників, крім суду.

З технічної точки зору процесуальний закон визначає права цих учасників таким чином: ст. 22 ГПК України встановлює права і обов’язки сторін, які є своєрідним еталоном, чи максимумом прав учасника, а права інших учасників визначаються негативно - через посилання на права сторін із застереженням про те, яких прав сторони відповідний учасник не має.

Утім, перелік прав сторін, наведений у ст. 22 ГПК України не є вичерпним, оскільки деякі важливі повноваження містять інші статті ГПК (наприклад, право сторін на відвід судді, експерта, перекладача).

Отже, в чинному ГПК України повноваження кожного учасника визначаються через ст. 22 ГПК України, деякі інші положення, які закріпили права та обов’язки сторін господарського процесу і спеціальну норму, що регулює правовий статус відповідного учасника у порівнянні з правовим статусом сторін.

Крім того, права прокурора і судового експерта визначаються також Законом України «Про прокуратуру» і Законом України «Про судову експертизу», відповідно. Також слід зауважити, що процесуальний закон узагалі не визначає прав перекладача у господарському процесі.

Законодавчим мінімумом прав учасників господарського процесу, тобто загальними правами, що їх мають усі учасники, є:

право знайомитися з матеріалами справи (ст.ст. 22, 26, 27, 29-31 ГПК України);

право брати участь в огляді та дослідженні доказів (ст.ст. 22, 26, 27, 29-31, 39 ГПК України).

Ознайомлення з матеріалами справи може відбуватися як безпосередньо в судовому засіданні (щодо окремих матеріалів, наданих суду іншими учасниками щойно, у тому самому судовому засіданні), так і поза засіданням (ознайомлення зі справою в цілому).

Учасник справи має право ознайомитися з усіма матеріалами справи, крім документа, в якому викладено окрему думку судді. Така заборона прямо викладена у ст. 4-7 ГПК України. Порядок ознайомлення зі справою поза засіданням установлений п. 3.7. Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. № 751. Справа для ознайомлення видається з дозволу судді, у провадженні якого вона перебуває, у разі його відсутності - за резолюцією керівництва суду, а після закінчення про- вадження у справі - за резолюцією голови суду після перевірки повноважень представника.

Ознайомлення здійснюється в службовому приміщенні, в присутності працівника суду, який безпосередньо отримує справу і несе відповідальність за її збереження. Факт ознайомлення з матеріалами справи фіксується вчиненням на третій сторінці обкладинки справи запису, хто і коли ознайомився зі справою.

Право учасника справи брати участь в огляді та дослідженні доказів реалізується й у ході спеціальної процесуальної дії у місці їх знаходження у разі, коли джерела доказування, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін у справі, досліджуються судом, але не долучаються до справи (ст. 39 ГПК України).

Крім уже зазначених, усі учасники мають також інші права, обсяг яких є неоднаковим.

Зокрема, судовий експерт має право просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів (ч. 4 ст. 31 ГПК України); відмовитися давати висновок, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов’язку (ч. 4 ст. 31 ГПК України); вказувати у висновку експерта на виявлені в ході проведення судової експертизи факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу суду бути присутнім під час проведення судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи; одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням; подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта (ст. 13 Закону України «Про судову експертизу»).

Надання цих прав судовому експерту зумовлено специфікою його правового статусу.

Решта учасників (сторони, треті особи, прокурор, посадові особи й інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів) цих прав не мають, але, натомість, мають право надавати господарському суду докази, а також усні та письмові пояснення.

Крім того, сторони, треті особи (як із самостійними вимогами, так і без них) і прокурор, мають право робити витяги і знімати копії з матеріалів справи; брати участь у засіданнях господарського суду; заявляти клопотання; наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу; заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу; оскаржувати рішення, ухвали, постанови господарського суду, які підлягають оскарженню; заявляти відводи суду.

Позивач і треті особи, що заявляють самостійні вимоги, додатково мають право укласти мирову угоду; до початку розгляду справи змінити підставу або предмет позову; збільшити розмір позовних вимог; зменшити розмір позовних вимог; відмовитися від позову.

Прокурор має ті самі права, що й позивач окрім права укласти мирову угоду.

Зрештою, відповідач має право визнати позов повністю або частково; подати зустрічний позов; укласти мирову угоду.

У ч. 1 ст. 22 ГПК України підкреслює формальну рівність прав сторін у справі. їх права є, так би мовити, симетричними, а наявна різниця зумовлена різницею процесуальних ролей (позивач має право відмовитися від позову, бо він його подає, так само симетрично відповідач має право визнати позов, бо до нього позов поданий).

Права представників сторін і третіх осіб є похідними від прав тих осіб, інтереси яких вони представляють.

Обов’язки учасників господарського процесу. Крім процесуальних прав, процесуальний закон (ч. З ст. 22 ГПК України) встановлює також зобов’язання учасників справи:

добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами;

виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів інших учасників;

вживати заходів до всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи.

Найважливішим із цих зобов’язань є зобов’язання добросовісно користуватися процесуальними правами за їх призначенням. Порушення цього зобов’язання можна кваліфікувати як зловживання процесуальними правами. Під зловживанням правом розуміють звичайно особливий тип правопорушення, що його вчиняє уповноважена особа при здійсненні належного їй права із використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного законом загального типу поведінки1.

Зловживання має місце у випадку, якщо учасник справи свідомо вчиняє процесуальні дії, до яких відсутній законний інтерес, але які завідомо для нього спричиняють шкоду іншим учасникам справи, або перешкоджають здійсненню правосуддя, але до вчинення певної процесуальної дії.

Наприклад, відповідач, який впевнений у тому, що заявлені до нього позовні вимоги буде задоволено, бажає затягнути провадження у справі із тим, щоб рішення не було прийняте якомога довше. Тому він оскаржує прийняту у справі ухвалу в суди всіх інстанцій, не зважаючи на очевидну відсутність підстав для скасування такої ухвали, а іноді навіть - коли сама можливість оскарження такої ухвали не передбачена процесуальним законом, з метою спричинити зупинення провадження у справі, численні пересилання справи по судах різних інстанцій, і, як наслідок - затягування її розгляду.

У літературі найбільш зухвалі типи зловживань процесуальними правами отримали назву процесуальних диверсій1.

В інформаційному листі ВГСУ від 15 березня 2010 р. № 01- 08/140 «Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальними правами у господарському судочинстві» висвітлені такі способи затягування судового процесу:

-заявления чисельних відводів суддям господарських судів;

-нез’явлення представників учасників судового процесу в судові засідання без поважним причин та без повідомлення причин;

-неподання або несвоєчасне подання стороною у справі, іншим учасникам судового процесу доказів із неповажних причин;

подання зустрічних позовів без дотримання вимог ГПК України;

одночасне оскарження в апеляційному і в касаційному порядку одного і того самого процесуального документа.

ВГСУ рекомендував господарським судам у будь-яких випадках зловживання процесуальними правами реагувати на відповідні порушення у спосіб, передбачений ст. 90 ГПК України, - винесенням окремих ухвал, а за наявності підстав надсилати повідомлення органам внутрішніх справ чи прокуратури.

§4

Сторони як учасники господарського процесу

Основними учасниками судового процесу є сторони. Саме наявність двох сторін, між якими виник спір щодо оспорюваного чи порушеного права, що стосується господарської діяльності, є характерною і визначальною ознакою позовного провадження у господарському суді.

Істотною ознакою господарського процесу є обмеження, які закон установлює щодо учасників, які мають статус сторони, тобто до позивачів, відповідачів і третіх осіб, котрі заявляють самостійні вимоги.

Згідно зі ст.ст. 1, 2, 12 ГПК України звертатися до господарського суду і, відповідно, набувати статус позивачів, третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть:

особи, що звертаються з позовами за захистом власних порушених або оспорюваних прав та інтересів:

юридичні особи (у тому числі іноземні);

фізичні особи, які набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності;

фізичні особи, які немають статусу суб’єкта підприємницької діяльності- лише у справах:

а) що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

б) про банкрутство;

в) у спорах щодо приватизації державного майна;

г) у спорах щодо обліку прав на цінні папери.

  1. державні органи й органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду з позовами за захистом державних інтересів та інтересів місцевого самоврядування у прямо передбачених законом випадках.

Усі ці особи можуть, відповідно, бути також відповідачами у господарських судах.

Позивач - це особа, яка передбачувано є суб’єктом спірного права або інтересу, що охороняється законом, і яка звертається до господарського суду за захистом, оскільки вважає, що її право порушено або необгрунтовано оспорюється відповідачем. Утім, слід звернути увагу на те, що ця дефініція може використовуватися із деякими зауваженнями, що стосуються державних органів і органів місцевого самоврядування (див. далі). Крім того, не завжди до господарського суду звертається позивач - на захист інтересів держави в особі певного державного органу може виступити прокурор, який подає позовну заяву, але не набуває статусу позивача, який отримує відповідний державний орган.

Відповідач, у свою чергу, - це особа, проти якої порушено справу, оскільки вона, за твердженням позивача, є або порушником його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права.

Юридична заінтересованість сторін. Слід зауважити: теза про те, що сторони - це суб’єкти матеріально-правових відносин, із приводу яких виник спір, юридично зацікавлені в результатах справи1, є правильною лише стосовно першої категорії сторін - тобто юридичних і фізичних осіб, але не щодо державних органів і органів місцевого самоврядування, які звертаються до суду з позовами за захистом державних інтересів та інтересів місцевого самоврядування. З іншого боку, така зацікавленість є важливою, визначальною ознакою сторін - юридичних і фізичних осіб. Поняття охоронюваного законом інтересу визначене Рішенням Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 у справі про охоронюваний законом інтерес як «прагнення до використання конкретного матеріального та/або нематеріального блага, як обумовлений загальним змістом об’єктивного та прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий дозвіл, що ( самостійним об’єктом судового захисту... з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, що не суперечить Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальним правовим началам»2.

Також у мотивувальній частині Рішення вказано, що законний інтерес відбиває легітимне прагнення носія до того, що не заборонено законом, його бажання, мрію, потяг.

Відсутність в особи порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу має наслідком відмову в задоволенні позову.

Фізична особа - суб’єкт підприємництва, яка здійснює роздрібну торгівлю продуктами харчування, випадково довідалася про те, що ювелірний завод уклав із торговою мережею договір на реалізацію ювелірної продукції, а деякі умови такого договору суперечать положенням законодавства.. І вирішила виправити цю ситуацію, подавши до господарського суду позовну заяву про визнання такого договору недійсним згідно з ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України. Суд, з’ясувавши, що цей договір жодним чином не стосується прав та охоронюваних законом інтересів фізичної особи, відмовив у задоволенні позову.

Отже, фізична, або юридична особа не може звертатися до господарського суду у пошуках абстрактної справедливості: її метою може бути лише судовий захист порушеного, або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Учасник ТОВ звертається до господарського суду з позовом про визнання недійсним підрядного договору, укладеного товариством із третьою особою з тих підстав, що деякі умови такого договору суперечать положенням законодавства. Суд має відмовити в задоволенні позовної заяви з тих підстав, що оспорюваний правочин жодним чином не зачіпає охоронювані інтереси учасника ТОВ. Зокрема, це було підтверджено Конституційним Судом України у Рішенні від 1 грудня 2004 p. №18-рп/2004 у справі про охоронюваний законом інтерес1.

Отже, питання про право юридичних і фізичних осіб на звернення до суду з груповими та публічними позовами, тобто позовами, що захищають інтереси інших осіб, необмеженого кола осіб, інтереси певних спільнот, на необхідності введення яких наголошують деякі автори,2залишається актуальним, але дискусійним питанням доктрини господарського процесу.

Юридичну заінтересованість у процесі має не лише позивач, для якого вона полягає у винесенні господарським судом відповідного рішення про задоволення позову (процесуальний інтерес) і в отриманні того блага, яке принесе йому таке рішення господарського суду (матеріально-правовий інтерес). Так само юридичну заінтересованість, але протилежну за змістом, має відповідач, для якого матеріально-правовий інтерес полягає в установленні рішенням господарського суду відсутності будь-яких правових обов’язків перед позивачем, а процесуальний - у винесенні господарським судом рішення про відмову в позові.

Державні органи й органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду з позовами за захистом державних інтересів та інтересів місцевого самоврядування, у прямо передбачених законом випадках можуть виступати не як суб’єкти певних матеріальних відносин, а як органи публічної влади, наділені певною компетенцією.

Серед них ГПК України прямо називає лише Антимонопольний комітет України і Рахункову палату, оскільки справи за заявами цих органів виділяються в особливу категорію справ, що належать за підвідомчістю господарському суду, втім, насправді спеціальні норми закону наділяють правом звернення до господарського суду цілу низку органів.

Досить згадати лише державні податкові інспекції, які згідно з прямою вказівкою п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними, про стягнення коштів, одержаних без установлених законом підстав тощо.

Слід наголосити на тому, що державні органи при цьому: 1) захищають державні інтереси; 2) виступають як позивачі, на відміну від прокурора, який, подаючи позовну заяву, виступає від імені держави в особі певного державного органу - позивача, разом із цим позивачем (детальніше див. § 6 цього розділу підручника).

Процесуальні права сторін. Сторони користуються рівними процесуальними правами. Ця рівність полягає в тому, що вони мають однакові можливості використовувати процесуальні засоби свого захисту. Обидві сторони мають право: знайомитися з матеріалами справи; брати участь в огляді та дослідженні доказів; надавати господарському суду докази; надавати господарському суду усні та письмові пояснення; робити витяги і знімати копії з матеріалі и справи; брати участь у засіданнях господарського суду; заявляти клопотання; наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу; заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу; оскаржувати рішення, ухвали, постанови господарського суду, які підлягають оскарженню; укласти мирову угоду (це право вони можуть реалізувати лише разом); праву позивача змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, так само як відмовитися від позову відповідає право відповідача визнати позов повністю або частково, подати зустрічний позов. Слід погодитися з М.О. Абрамовим, який зазначає, що різниця у правах сторін може проявлятися лише через протилежні інтереси1. Тобто, наприклад, оскільки процесуальний інтерес позивача полягає в задоволенні позову, він має право на відмову від нього, натомість відповідач має право на визнання позову, бо його процесуальному інтересу відповідає відмова в задоволенні позову.

Зміна предмета позову означає зміну матеріально-правової вимоги позивача до відповідача. Зміна підстави позову означає зміну обставин, якими позивач обґрунтовує свою вимогу до відповідача.

Разом із тим, не може бути зміною підстави позову представлення позивачем додаткових доказів у справі.

Виходячи зі змісту ч. 4 ст. 22 ГПК України позивач не має права змінити в одному процесі і підставу, і предмет позову (законодавець використовує слово «або») - у такому випадку ми отримали б спір, який може виявитися взагалі нічим не пов’язаним із первісним спором, окрім сторін.

Наприклад, ТОВ «А» перебуває з AT «Б» у договірних відносинах - закупає у AT «Б» за договором постачання сировину, з якої згодом виробляє готову продукцію, і, водночас, є акціонером AT «Б». ТОВ подало до AT позовну заяву про розірвання договору постачання та стягнення альтернативної неустойки (тобто неустойки, стягнення якої позбавляє права вимагати стягнення збитків) на тій підставі, що AT не здійснило низку поставок. ТОВ не може змінити водночас і підставу і предмет позову і почати вимагати в тій самій справі, наприклад, визнання недійсним рішення загальних зборів AT у зв’язку з порушенням порядку скликання таких зборів. Утім, ТОВ може змінити: а) лише підставу позову і висувати ті самі вимоги у зв’язку з неналежною якістю отриманої продукції, або б) лише предмет позову і вимагати на тих самих підставах стягнення з AT збитків, а також подати інший, окремий позов і в цій новій справі, не пов’язаній зі справою з договору постачання, заявити до AT вимоги щодо визнання недійсним рішення загальних зборів.

Під збільшенням розміру позовних вимог слід розуміти збільшення суми позову за тією вимогою, яка була заявлена позивачем у позовній заяві. Збільшення розміру позовних вимог не може бути пов’язане з пред’явленням додаткових позовних вимог, які не були заявлені позивачем у позовній заяві. Так, вимога про застосування майнових санкцій не може розцінюватися як збільшення розміру вимог за позовом про стягнення основної заборгованості.

Позовні вимоги про відшкодування вартості втраченої речі підлягають задоволенню в розмірі її дійсної вартості на момент заподіяння шкоди. Однак це не виключає права потерпілої сторони крім вартості речі вимагати стягнення збитків, заподіяних у зв’язку зі втратою речі, в тому числі з урахуванням офіційного індексу інфляції.

Якщо в подальшому розмір шкоди збільшився, в тому числі у зв’язку зі зростанням цін на майно, яке необхідно придбати, або на роботи, які необхідно виконати для відшкодування завданої шкоди, а також якщо заявлена до стягнення сума зросла з урахуванням офіційного індексу інфляції, позивач відповідно до ст. 22 ГПК - України не позбавлений права прийняти рішення у справі збільшити розмір позовних вимог.

Право позивача збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, так само як і право відповідача визнати позов повністю або частково, може бути реалізоване в будь- який момент до прийняття рішення у справі, але не в апеляційній і касаційній інстанції.

Між AT «З» і ВО «М» виник спір відносно свідоцтва на знак для товарів і послуг, виданого «М», унаслідок чого AT «З» просило господарський суд визнати вказане свідоцтво недійсним.

Касаційна інстанція зазначила, що в рішеннях попередніх судових інстанцій по цій справі не вказано, що сторони або яка небудь зі сторін спору заперечувала на якій небудь стадії процесу у справі про тотожність або схожість логотипів у знаках, що порівнюються, для товарів і послуг. Таким чином, на думку ВГСУ, AT «З» неправомірно змінило підставу своїх вимог по цій справі на стадії розгляду касаційної скарги1.

Натомість, позивач має право змінити предмет та/або підстави позову, а відповідач - подати зустрічний позов лише до початку розгляду справи по суті судом першої інстанції. Це обмеження внесене до ГПК України Законом України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI з метою запобігти затягуванню справи. Річ у тому, що позови, які розглядає суд, їх предмети і підстави є основними параметрами конкретного спору. Зміна предмета або підстав первісного позову так само як подача зустрічного позову викликає необхідність розпочинати розгляд справи з самого початку. З іншого боку, ніщо но обмежує право позивача та відповідача, які дійшли висновку про необхідність заявити іншій стороні певні вимоги вже після початку розгляду справи по суті, реалізувати своє право на звернення до господарського суду в межах іншої справи та за іншою позовною заявою.

Проте, ГПК України не визначає, який саме момент слід уважати початком розгляду справи по суті, і, відповідно - з якого моменту позивач не може більше змінювати предмет та/або підстави позову, а відповідач - подати зустрічний позов. У цивільному процесі ці дії відбуваються на підготовчому засіданні суду, втім, у господарському процесі поняття підготовчого засідання відсутнє.

Ураховуючи це, сторонам доцільно до подання позовної заяви до господарського суду продумати й указати в позові всі можливі підстави і обставини, що обґрунтовують позовні вимоги, причому навіть ті, які, на перший погляд, здаються незначними. При судовому розгляді справи, цілком імовірно, частина (можливо, більша частина) підстав буде відхилена. Але одна з них може виявитися вирішальною, що врешті-решт, допоможе виграти судовий спір.

Більше того, вказавши на початковій стадії господарського судочинства всі можливі підстави позовних вимог, сторона, при необхідності касаційного оскарження судових актів, теоретично буде мати більше можливостей (підстав) для такого оскарження. Наприклад, у касаційній скарзі сторона зможе послатися на те, що судами попередніх судових інстанцій була надана правова оцінка не всім її доводам (як того вимагає ГПК України). Або ж сторона, мотивуючи касаційну скаргу, зможе вказати, що місцевий і апеляційний господарські суди, не погодившись з її доводами, неправильно застосували норми матеріального (або процесуального) права. А якщо більше обґрунтувань неправильності судових актів попередніх судових інстанцій наявні в касаційній скарзі, то вища імовірність успішного завершення касаційного оскарження (звичайно, за умови повного, всебічного та об’єктивного розгляду справи).

Що стосується мирової угоди, слід зауважити, що сторони можуть закінчити справу мировою угодою в будь-якій інстанції. Досягнення сторонами мирової угоди оформляється ними письмово. Мирова угода затверджується господарським судом, про що виноситься ухвала, провадження у справі, у якій суд затвердив мирову угоду, припиняється.

Таким чином, укладення мирової угоди є спільним правом для позивача та відповідача, яке не належить іншим учасникам процесу.

При цьому, згідно зі ст. 22 ГПК України господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, не затверджує мирової угоди, якщо ці дії суперечать законодавству, або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси, а також якщо мирова угода за своїм змістом така, що не може бути виконана. У цих випадках спір сторін підлягає розгляду по суті і розв’язується згідно з вимогами чинного законодавства.

Певна юридична особа подала до іншої позовну за яву про визнання права власності на об’єкт нерухомості, при цьому з наявних у суді документів не вбачається належність спірного майна ані позивачеві, ані відповідачеві - майно належить іншим особам. Відповідач погодився з вимогами позивача, і сторони дійшли згоди щодо укладення мирової угоди, за якою позивач набуває право власності на нерухомість. За таких умов суд не повинен затверджувати мирову угоду: йому слід продовжити розгляд справи, залучити до участі у справі власника майна і згодом відмовити у задоволенні позову.

У випадках, коли відособленим підрозділам, створеним юридичними особами, статутом, положенням або дорученням надане право здійснювати в господарському суді повноваження сторони у справі, такі відособлені підрозділи мають право від імені юридичної особи подавати в господарський суд позови, надсилати відгуки на позовні заяви, звертатися зі скаргою (заявою) про оскарження (перегляд) рішення, ухвали, постанови суду, здійснювати інші процесуальні дії.

При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом із юридичної особи або на її користь1.

Процесуальна співучасть. Господарське процесуальне законодавство допускає можливість участі в справі кількох позивачів і відповідачів, що визначається в юридичній літературі як «процесуальна співучасть». Згідно зі ст. 23 ГПК України позов може бути подано до господарського суду кількома позивачами чи до кількох відповідачів. При цьому кожен позивач або відповідач щодо іншої сторони виступає в судовому процесі самостійно. Позивачі за одним позовом у юридичній літературі називаються співпозивачами, відповідачі - співвідповідачами. Поняття процесуальної співучасті, співпозивачів, співвідповідачів у ГПК України відсутнє, не вказані й підстави для залучення в процес на стороні позивача або відповідача кількох осіб як процесуальних співпозивачів або співвідповідачів. Стаття 23 ГПК України лише вказує, що позов може бути подано кількома позивачами чи до кількох відповідачів.

Слід зауважити, що в господарському процесі ситуація множинності осіб на стороні відповідача (тобто коли позов подається до кількох позивачів) трапляється значно частіше, ніж множинність осіб на стороні позивача (тобто коли декілька осіб подають спільну позовну заяву). Це пов’язано з самим характером господарських відносин, у яких різні суб’єкти, здійснюючи господарську діяльність мають, зазвичай, різні, розбіжні інтереси (при цьому не слід плутати співпозивачів із третіми особами, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, про що докладно див. далі). З іншого боку ситуація, коли кілька осіб порушили права одного господарюючого суб’єкта є досить поширеною.

Власник майна й орендодавець за договором оренди довідався про укладення орендарем договору суборенди всупереч договору оренди, який вимагає попереднього погодження таких договорів з орендодавцем, і вирішив подати до господарського суду позов про визнання договору недійсним. Відповідачами за таким позовом будуть сторони договору суборенди, тобто двоє осіб.

Так само кілька осіб можуть мати спільні вимоги до відповідача.

А і Б - учасники ТОВ - подають спільну позовну заяву до ТОВ та інших двох учасників ТОВ - В і Г про визнання недійсним рішення загальних зборів ТОВ, прийнятого голосами учасників ВіГ із порушенням порядку скликання і, як наслідок - за відсутності учасників А і Б. У цій справі множинність осіб має місце як на стороні позивача (співпозивачі А і Б), так і на стороні відповідача (співвідповідачі В, Г, ТОВ).

Від процесуальної співучасті слід відрізняти об’єднання судом із метою економії в одній справі однорідних позовів різних позивачів, права і обов’язки яких не залежать один від одного до спільного відповідача1.

Заміна сторони у господарському процесі. ГПК України не падає господарському суду права замінити позивача. Також п. 7 листа Вищого арбітражного суду України від 24 листопада 1997 р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів» визнає, що ГПК України не містить поняття «неналежний позивач» і не передбачає права господарського суду вирішувати питання щодо обґрунтованості позовних вимог інакше як у засіданні господарського суду2.

Утім, відповідно до ст. 24 ГПК України господарський суд за клопотанням сторони або за своєю ініціативою має право до прийняття рішення залучити до участі у справі іншого відповідача.

Учасник, виключений із ТОВ за рішенням загальних зборів учасників товариства, подав позов про визнання недійсним такого рішення, визначивши відповідачами учасників, які голосували за прийняття рішення. Враховуючи те, що загальні збори учасників є органом самого товариства, господарський суд залучив до участі у справі як відповідача також саме товариство.

У такому випадку відбувається ускладнення процесу за суб’єктним складом і на стороні відповідача виступає кілька осіб-співвідповідачів.

Також, установивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто до неналежного відповідача, суд може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем. При цьому участь у справі первісного, неналежного відповідача припиняється - він перестає бути учасником справи.

Господарське товариство звернулося до господарського суду з позовом до міської ради щодо спонукання до приватизації (продажу) частини приміщень будівлі в центрі міста. Але в процесі розгляду справи господарському суду стало відомо, що зазначена будівля є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ та міст області. У зв'язку з цим господарський суд за згодою позивача прийняв ухвалу про заміну первісного відповідача належним відповідачем.

Згідно з п. 1 ст. 65 ГПК України суддя вирішує питання про залучення іншого відповідача, або його заміну при підготовці справи до розгляду, зі ст. 24 ГПК України можна дійти висновку про те, що коли така необхідність виникає пізніше, то розгляд справи починається заново. Про залучення іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала.

Отже, суд може як залучати інших відповідачів, внаслідок чого відбувається ускладнення суб’єктного складу процесу, а кількість відповідачів у справі, відповідно, збільшується, так і заміняти первісних, неналежних відповідачів на інших осіб (належних відповідачів) за згодою позивача.

Слід зауважити, що ці дії можуть мати місце до прийняття судом рішення, але не є можливими в апеляційному чи касаційному провадженні.

Процесуальне правонаступництво. Від залучення іншого відповідача та заміни неналежного відповідача слід відрізняти процесуальне правонаступництво, тобто заміну сторони, яка вибула, її правонаступником згідно зі ст. 25 ГПК України. На відміну від заміни неналежного відповідача, правонаступництво можливе на будь-якій стадії судового процесу. Про правонаступництво суддя вказує в рішенні або ухвалі. Всі дії, вчинені в процесі правопопередником до вступу правонаступника, є обов’язковими для нього.

Процесуальне правонаступництво у господарському процесі обмежене лише одним випадком, закріпленим у ст. 25 ГПК України, а саме універсальним правонаступництвом у разі вибуття однієї зі сторін у спірних або встановлених рішенням господарського суду правовідносинах унаслідок реорганізації сторони - юридичної особи. Таке процесуальне правонаступництво є наслідком право- наступництва матеріального.

Однак необхідно зазначити, що матеріальне правонаступництво може бути також сингулярним і наставати внаслідок відступлення права вимоги (ст. 512 ЦК України), переведення боргу (ст. 520 ЦК України), а також інших підстав.

Утім, процесуальне правонаступництво в такому випадку не відбувається. У разі якщо в ході процесу борг був переведений, нони й боржник може взяти участь у справі згідно зі ст. 24 ГПК України, тобто в порядку залучення іншого відповідача, або заміни неналежного відповідача, як це зазначено у п. 6 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 14 грудня 1993 р. № 01-6/1301

«Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу».

У разі відступлення права вимоги в ході розгляду справи господарським судом, новий кредитор не може бути залучений до участі у справі як позивач ані згідно зі ст. 25 ГПК України (оскільки не має місця реорганізація), ані згідно зі ст. 24 ГПК України (оскільки ГПК України не передбачає можливості заміни позивача). Натомість, така особа може вступити у справу як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

§5

Треті особи як учасники господарського процесу

Поняття і види третіх осіб. Участь третіх осіб у господарському процесі відбувається згідно з положеннями ст.ст. 26-27 ГПК України.

Господарське процесуальне законодавство передбачає два види третіх осіб:

  1. які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (ст. 26 ГПК України);

  2. які не заявляють самостійних вимог на предмет спору (ст. 27 ГПК України).

Пункт 7 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 10 грудня 1996 р. № 02-5/422 «Про судове рішення» звертає увагу на те, що за наявності у справі третіх осіб у вступній та описовій частинах рішення згідно зі ст.ст. 26 та 27 ГПК України має бути точно визначений їх статус - із самостійними вимогами щодо предмета спору чи без таких. Залежно від цього слід формулювати мотивувальну та резолютивну частини рішень.

Зазначені види третіх осіб мають цілком відмітний процесуальний статус, утім, їх об’єднує те, що вони мають певний правовий зв’язок зі спірним матеріальним правовідношенням, із предметом спору. Отже, треті особи - це особи, які перебувають у певних відносинах зі стороною (сторонами) справи, та/або мають певні права щодо предмета спору і, як наслідок, рішення у справі може вплинути на їх права і обов’язки.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (іменуються також третіми особами із самостійними вимогами) це особи, які вступають у вже порушену справу до прийняття господарським судом рішення для захисту власних матеріально- правових інтересів, подавши позов до однієї або обох сторін.

ТОВ «Перше» подало позов до ТОВ «Друге» про визнання права власності на нерухоме майно. Господарський суд порушив провадження у справі і розпочав її розгляд. ТОВ «Третє», довідавшись про існування такої справи, подало в цій справі позов до ТОВ «Перше» і «Друге» про визнання його права власності на це нерухоме майно як третя особа із самостійними вимогами на предмет спору.

Наведений приклад є дуже характерним. ТОВ «Третє» у цій ситуації могло, звісно, подати позов до ТОВ «Перше» і ТОВ «Друге» не як третя особа в уже порушеній справі, а окремо - як звичайний позивач. Як наслідок, за позовною заявою ТОВ «Третє» було б порушено провадження у ще одній справі і в суді опинилося б дві справи з одним предметом, але трохи різним за складом учасників. Утім, законне та обґрунтоване рішення в такій ситуації може бути винесене лише при розгляді вимог і заперечень усіх осіб, що стверджують про наявність у них права власності на спірну нерухомість в одному процесі. Інститут третіх осіб із самостійними вимогами дає змогу не порушувати дві окремі справи і згодом об’єднувати їх в одне провадження, а одразу розв’язувати спір за участю всіх зацікавлених осіб в одній справі. Утім, слід підкреслити, що зацікавлена особа самостійно приймає рішення - як їй подавати позов - як позивача із тим, щоб було порушено нову справу, або ж вступати зі своїм позовом у вже порушену справу як третя особа із самостійними вимогами на предмет спору.

Третіх осіб із самостійними вимогами слід відрізняти від співпозивачів. Слід погодитися з М.О. Абрамовим, який зазначає, що третя особа є, по суті, другим позивачем, саме другим позивачем, а не співпозивачем, оскільки її інтереси відрізняються від інтересів першого позивача. Співпозивачі пред’являють свої вимоги лише до відповідача, тоді як третя особа, звертаючись із вимогою до відповідача, оспорює водночас і право позивача на предмет спору1.

Отже, можна зазначити такі принципові відмінності між співпозивачем і третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору:

  1. Господарська справа порушується через прийняття до провадження позову позивача, або співпозивачів. Натомість, третя особа із самостійними вимогами завжди вступає в уже порушену справу.

  2. Вимоги співпозивачів завжди спрямовані до відповідача (співвідповідачів) за первісним позовом. Вимоги третьої особи із самостійними вимогами можуть бути звернені: до позивача; до відповідача; одночасно до позивача і відповідача.

Слід зауважити, що КАС України і ЦПК України зобов’язують третю особу із самостійними вимогами подавати свій позов одразу і до позивача, і до відповідача у справі.

Натомість, у господарському процесі вимоги позивача і третьої особи із самостійними вимогами можуть і не мати взаємовиключного характеру: саме в такому випадку третя особа адресує свої вимоги лише відповідачеві у справі.

Різне регулювання цього питання у різних процесуальних кодексах є наслідком дискусії, яка точилася ще в 50-х-60-х роках минулого сторіччя, у якій К.С. Юдельсон уважав, что третя особа адресує свої вимоги завжди обом сторонам,2тоді як М.О. Гурвич3та інші - що позов третьої особи може бути заявлений як до обох сторін, так і до однієї з них.

Фізична особа А і юридична особа Б є акціонерами AT, яке провело річні загальні збори акціонерів із сут- тєвими порушеннями. Фізична особа А подала позовну заяву про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів AT з тих підстав, що її не було повідомлено про скликання зборів. Згодом юридична особа Б вступила у справу як третя особа із самостійними вимогами і також просила суд визнати рішення недійсним на тих підставах, що їй було відмовлено у реєстрації і, відповідно, - не було допущено до участі у зборах.

Якщо позовна заява третьої особи подана до позивача, або до обох сторін справи, первісний позивач у справі стосовно третьої особи опиняється у положенні відповідача, зберігаючи свій статус позивача щодо первісного відповідача.

Оскільки третя особа із самостійними вимогами вступає у справу шляхом пред’явлення позову, вона повинна додержуватися встановленого законом порядку його пред’явлення. Слід погодитися з С.В. Васильєвим, який зазначає, що критерієм допуску третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги до участі у справі, є зв’язок зі спірними правовідносинами, з предметом спору4. Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами подається із додержанням правил про підсудність, підвідомчість, об’єднання позовних вимог. Вичерпний перелік підстав, по яких можлива відмова в прийнятті позовної заяви і повернення позовної заяви, що міститься в ст. 62 ГПК України, розповсюджується і на третіх осіб із самостійними вимогами. Також на них поширюються всі обмеження, котрі ГПК України встановлює щодо статусу позивача: у господарському процесі третьою особою із самостійними вимогами може бути юридична особа, фізична особа - суб’єкт підприємництва, у деяких випадках, якщоце дозволяють положення ГПК України щодо підвідомчості, - фізична особа, яка не має статусу підприємця, а також - державний орган або орган місцевого самоврядування, якщо він уступає в уже порушену справу із позовом за захистом, відповідно, державних інтересів чи інтересів місцевого самоврядування.

ТОВ подало позов до AT про визнання права власності на нерухоме майно. Господарський суд порушив провадження у справі і розпочав її розгляд. Фізична особа А, яка не є суб’єктом підприємницької діяльної- ті, довідавшись про існування такої справи, подало в цій справі позов до ТОВ і AT про визнання її права власності на це нерухоме майно як третя особа із самостійними вимогами на предмет спору. Госпо дарський суд не прийме таку позовну заяву до провадження, оскільки фізична особа А не наділена правом на звернення до господарського суду, утім, може подати такий самий позов до загального суду.

Вступ у справу третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору можливий тільки на підставі її позовної заяви (ст. 26 ГПК України), але не за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду1. Отже, вступ третьої особи із самостійними вимогами у справі - це завжди її вольовий акт, утілений у її позовній заяві.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть уступити у справу до прийняття рішення господарським судом, вступ третьої особи у справу, яка переглядається в порядку апеляційного або касаційного провадження, неможливий. Про прийняття позовної заяви та вступ у справу третьої особи у справу із самостійними вимогами господарський суд виносить ухвалу. Така ухвала не підлягає оскарженню.

Після подання третьою особою позовної заяви провадження розпочинається заново.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються всіма правами і несуть усі обов’язки позивача без обмежень. Зокрема, їх позовні вимоги можуть забезпечуватися так само, як позовні вимоги первісного позивача, вони заявляють відвід суду, укладають мирову угоду, можуть змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір заявлених ними позовних вимог, зрештою - відмовитися від свого позову.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору (іменуються також третіми особами без самостійних вимог), - це особи, які є передбачуваними учасниками матеріальних правовідносин, пов’язаних зі спірними правовідносинами, що є предметом розгляду в господарському суді і залучаються до участі у справі судом за їх заявою, клопотанням сторони чи прокурора, або з ініціативи самого суду на стороні позивача, або відповідача, якщо рішення у справі може вплинути на їх права і обов’язки.

Можна навести такі відмітні риси третіх осіб без самостійних вимог від третіх осіб із самостійними вимогами:

  1. найбільш наочною відмінністю є наявність або відсутність самостійних вимог, тобто позову, який подається, або не подається третьою особою;

  2. треті особи без самостійних вимог можуть залучатися до участі у справі не лише за власним бажанням, а також і за клопотанням сторони чи прокурора, або з ініціативи самого суду, тоді як треті особи із самостійними вимогами приймають рішення про участь у справі лише самостійно;

  3. треті особи без самостійних вимог можуть брати участь у справі із самого початку, якщо вони одразу зазначені як такі у позові, що його подає позивач, або ж залучатися до участі у справі пізніше, натомість треті особи із самостійними вимогами завжди вступають у справу вже після її порушення;

  4. треті особи із самостійними вимогами є повністю самостійним учасниками справи. Треті особи без самостійних вимог беруть участь у справі завжди на стороні або позивача, або відповідача - належно від того, з якою стороною третя особа перебуває у правовідносинах. Аналогічно, якщо у справі бере участь третя особа із самостійними вимогами, на її стороні може виступати третя особа без самостійних вимог.

Третя особа без самостійних вимог вступає у справу на тій стороні, з якою стороною у неї існують правові відносини (п. 1.6 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 18 вересня

  1. р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України» (із змінами, внесеними Рекомендаціями Президії ВГСУ від 31 травня 2007 р. №04-5/103).

Юридична особа А виступає поручителем за зобов’язаннями юридичної особи Б перед кредитором В. Кредитор В подав до поручителя - юридичної особи А позов із вимогою про виконання зобов’язання юридичної особи А. Після порушення господарським судом справи, юридична особа А як відповідач подає клопотання про залучення до участі у справі юридичної особи Б - боржника як третьої особи без самостійних вимог на своїй стороні згідно зі ст. 555 ЦК України.

Також треті особи без самостійних вимог залучаються до участі у справі згідно зі ст.ст. 512, 543, 619, 620, 660, 661 ЦК України та в інших випадках, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їхні права або обов’язки щодо однієї зі сторін, вичерпний перелік конкретних підстав для залучення третіх осіб у законодавстві відсутній.

Підставою для вступу (залучення) до справи третьої особи є, зокрема, можливість пред’явлення позову до третьої особи або виникнення права на позов у третьої особи, зумовлена взаємним зв’язком основного, спірного правовідношення і правовідношення між однією зі сторін і третьою особою. В цілому, допущення або притягнення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, до участі у справі вирішується господарським судом з урахуванням того, чи є в цієї особи юридичний інтерес до цієї справи (п. 1.6 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України» (із зміна ми, внесеними Рекомендаціями Президії ВГСУ від 31 травня 2007 р. №04-5/103).

Слід погодитися з тезою М.О. Абрамова про те, що треті особи на стороні позивача на практиці трапляються значно рідше, ніж на стороні відповідача1.

Утім, третьою особою без самостійних вимог на стороні позивача може бути, зокрема:

  1. суборендар у разі, якщо орендар подає позовну заяву до орендодавця про визнання договору оренди таким, що продовжив дію на новий строк на тих саме умовах, на яких він був укладений;

  2. заставодержатель у випадку, якщо власник-застоводавець подає позов про визнання його права власності на об’єкт застави і усунення перешкод у користуванні таким майном;

  3. попередній заставодержатель у разі, якщо позов до заставодавця поданий наступним заставодержателем тощо.

Незалучення особи, пов’язаної зі спірним правовідношенням, у багатьох випадках може стати підставою для скасування прийнятого у справі рішення з тих підстав, що таке рішення прийняте щодо прав і обов’язків осіб, не залучених до участі у справі.

Так само, як і інші треті особи, треті особи без самостійних вимог залучаються до участі у справі до прийняття рішення господарським судом, їх допуск до участі у справі неможливий в апеляційній чи касаційній інстанції; таке залучення оформлюється ухвалою, яка не може бути оскаржена.

З іншого боку, на відміну від третіх осіб із самостійними вимогами, на третіх осіб без самостійних вимог не розповсюджуються обмеження, що їх ГПК України встановлює щодо статусу сторони: у господарському процесі третьою особою без самостійних вимог може бути будь-яка юридична або фізична особа, у тому числі - така, що не має статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Залучення до участі у справі такої третьої особи не впливає на підвідомчість спору господарському суду (див., зокрема, п. 9 інформаційного листа ВГСУ від 20 жовтня 2006 р. № 01-8/2351).

Згідно зі ст.27 ГПК України третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, користується процесуальними правами і несе процесуальні обов’язки сторони, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову. Оскільки така третя особа не є передбачуваним суб’єктом спірного матеріального правовідношення і не пред’являє ніяких вимог на об’єкт спору, закон не надає їй повного обсягу прав і обов’язків сторони.

Отже, третя особа без самостійних вимог має право: знайомитися з матеріалами справи; брати участь в огляді та дослідженні доказів; надавати господарському суду докази; надавати господарському суду усні та письмові пояснення; робити витяги і знімати копії з матеріалів справи; брати участь у засіданнях господарського суду; заявляти клопотання; наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу; заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу; оскаржувати рішення, ухвали, постанови господарського суду, які підлягають оскарженню; заявляти відводи суду.

Не виключаються випадки, коли суд залучає певну особу до участі у справі як третю особу без самостійних вимог, але згодом така особа подає позов і набуває статусу третьої особи із самостійними вимогами.

AT «А» є власником нерухомого майна, чиї права на нерухомість офіційно зареєстровані згідно із законодавством. Нерухоме майно перебуває в оренді ТОВ «Б» за договором, укладеним між AT «А» як орендодавцем і ТОВ «Б» як орендарем. Протягом дії договору оренди ТОВ «Б» із дозволу AT «А» здійснило істотні невід’ємні поліпшення об’єкту оренди - добудувало три поверхи над одноповерховою будівлею. ПП «В» подає до господарського позову заяву до AT «А» з вимогою про визнання права власності на нерухоме майно. Суд залучає ТОВ «Б» до розгляду справи як третю особу без самостійних вимог як орендаря спірного майна. У свою чергу, ТОВ «Б» подає позовну заяву до сторін у вже порушеній справі про визнання його права власності на частку у нерухомому майні згідно з 4.4 ст. 778 ЦК України - оскільки ТОВ «Б» здійснило за згодою наймодавця (AT «А» ) поліпшення, внаслідок яких утворилася нова річ (одноповерхова будівля стала чотириповерховою) і стає третьою особою із самостійними вимогами.

§6

Представники сторін і третіх осіб як учасники господарського процесу

Важливу роль у господарському процесі відіграє такий вид учасників, як представники сторін і третіх осіб. Статус представників урегульований ст. 28 ГПК України. Інститут процесуального представництва сприяє повному здійсненню процесуальних прав і обов’язків сторін і третіх осіб.

Кожен такий учасник може мати кілька представників.

Діяльність представника в господарському процесі складається

з юридичних дій, які йому доручає здійснити особа, яку він представляє. Слід погодитися з І.А. Балюком, який визначає представництво в господарському суді як правовідносини, в силу яких одна особа (судовий представник) здійснює процесуальні дії в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах особи, яку він представляє (сторони, третьої особи), внаслідок чого безпосередньо для останньої виникають права та обов’язки1.

Це визначення є дуже подібним до того, яке наводиться в Рішенні Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. №3 рп/99 у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді, згідно з яким представництво в суді за правовою природою є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов’язки.

При цьому у представника відсутні самостійні процесуальні права та обов’язки: всі його права є похідними від прав учасника справи, якого він представляє.

Представником сторони або третьої особи в господарському процесі завжди є дієздатна фізична особа.

Повноваження представника можуть виникати з різних юридичних підстав, ґрунтуватися на різних документах, у зв’язку з чим представник може мати статус: представника за довіреністю; адвоката; законного представника фізичної особи.

Певні проблеми виникають із приводу віднесення до представника керівника юридичної особи чи іншої посадової особи, уповноваженої представляти інтереси юридичної особи на підставі нормативно-правового акта чи установчого документа.

У силу юридичної доктрини загалом керівник юридичної особи не вважається її представником, а органом юридичної особи (ст. 92 ЦК України), хоча це є рудиментом радянської цивілістики2.

Керівник юридичної особи представляє юридичну особу ех officio, тобто його право виступати від імені юридичної особи виникає в силу юридичного факту того, що він обіймає відповідну посаду.

Юридична особа в силу своєї природи не може брати участі в обороті інакше, ніж через представників. Можна сказати, що саме керівник має абсолютний обсяг повноважень виступати від імені юридичної особи.

Документально повноваження керівників юридичних осіб підтверджуються сукупністю таких документів:

  1. установчим документом юридичної особи (статут, засновницький договір тощо), який визначає повноваження органів управління юридичної особи, їх найменування;

  2. документом, який підтверджує статус відповідної фізичної особи як керівника, тобто факт її призначення, або обрання на посаду, наприклад наказом міністра про призначення особи директором державного підприємства, протоколом за гальних зборів товариства про обрання особи головою правління.

У засідання господарського суду з’явилися: від позивача, яким є ТОВ «А» - директор і від відповідача AT «Б» - також директор, які надали суду підтвердження своїх повноважень - статути товариств і протоколи загальних зборів про їх обрання. Господарський суд, перевіряючи повноваження представників сторін установив, що у ТОВ «А» утворений і обраний одноосібний виконавчий орган - директор, який є керівником товариства. Утім, в AT утворений і обраний колегіальний виконавчий орган - дирекція, яка складається з двох директорів і генерального директора, який і є керівником AT. Як наслідок господарський суд допустив до участі у справі директора ТОВ «А» як представника позивача і не допустив директора AT як представника відповідача, оскільки він не є керівником AT.

Слід зазначити, що подекуди (як правило, в корпоративних спорах) трапляються спірні ситуації, коли виникає двозначність щодо того, яка саме фізична особа є керівником певної юридичної особи.

В AT, яке налічує сім акціонерів, були проведені загальні збори, на яких було переобрано органи управління товариства. Частина акціонерів уважає, що збори були проведені незаконно, а їх рішення - прийняті із порушенням закону. Керівник AT (голова правління), який керував товариством до зборів, також уважає їх рішення незаконними. Незгодні акціонери подають позов до A T про визнання рішень зборів незаконними. Від імені AT у судове засідання з’являються: голова правління AT, який керував товариством до зборів (подає заяву про визнання позовних вимог), і особа, обрана головою правління згідно з оскаржуваними рішеннями (подає відгук, у якому обгрунтовує законність зборів і прийнятих ними рішень). У такій ситуації суд допускає до участі у справі особу, дані про яку внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців на момент розгляду справи.

Керівник відособленого структурного підрозділу юридичної особи представляє юридичну особу лише у випадку, якщо його повноваження посвідчені довіреністю, а також підтверджуються положенням про такий структурний підрозділ, затвердженим повноважним органом юридичної особи. Це положення має містити застереження про права відособленого підрозділу брати участь у господарському процесі та обсяг таких прав (ст. 95 ЦК України).

Представник за довіреністю є найбільш поширеним видом представника в господарському процесі. Довіреність від імені юридичної особи надається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою юридичної особи. Довіреність фізичної особи посвідчується нотаріально. Довіреність, що видається в порядку передоручення, згідно з вимогами ст. 245 ЦК України підлягає нотаріальному посвідченню незалежно від того, хто її видає - юридична особа чи фізична.

Обсяг повноважень представника за довіреністю залежить від повноважень особи, яку представляють, і від того, які повноваження ця особа надала представнику в довіреності. Тому процесуальні права та обов’язки представника визначають виходячи з обсягу прав та обов'язків тієї особи, яку він представляє, і в межах повноважень, які закріплені в довіреності. Вважається, що представник за довіреністю має право вчиняти всі процесуальні дії, що їх має право вчиняти особа, яку він представляє, якщо в довіреності не застережені обмеження щодо вчинення окремих процесуальних дій1. Зокрема, довіреність представника відповідача може містити обмеження, яке забороняє йому визнавати позов, укладати мирову угоду, відповідно, довіреність представника позивача може позбавляти його права відмовлятися від позову чи зменшувати розмір позовних вимог.

Адвокат також може брати участь у господарському процесі як представник. Його статус у господарському процесі й умови участі у справі були врегульовані Законом України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI, який виклав ч.6 ст.28 ГПК України у новій редакції. Адвокатом, згідно зі ст. 2 Закону України «Про адвокатуру», є особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи в галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право займатися адвокатською діяльністю та склала Присягу адвоката України.

Повноваження адвоката як представника у господарському процесі мають посвідчуватися:

  1. договором із відповідним учасником справи;

  2. або ордером, виданим відповідним адвокатським об’єднанням, до якого обов’язково додається витяг із договору, в якому зазначаються повноваження адвоката на вчинення окремих процесуальних дій (витяг засвідчується підписом сторін договору).

При цьому слід ураховувати, що згідно з положеннями ст.44 ГПК України відшкодуванню підлягають судові витрати сторони на послуги адвоката, а щодо витрат, які сторона понесла на послуги представника за довіреністю, така можливість законом не передбачена.

Законний представник фізичної особи - учасника може брати участь у справі, зокрема, в таких випадках:

  1. коли стороною у справі виступає фізична особа - суб’єкт підприємницької діяльності, що визнана в судовому порядку безвісно відсутньою;

- коли стороною у справі в корпоративному спорі, або в спорі щодо обліку прав на іменні цінні папери виступає малолітня, або неповнолітня особа, або особа, визнана недієздатною, що є учасником особи господарського товариства чи власником цінних паперів.

Слід зазначити, що чинна редакція ГПК України ніяк не регулює питання участі у справі законних представників фізичної особи, втім, можливість їх участі у справі випливає з відповідних положень матеріального права України.

Зокрема, законними представниками, згідно зі ст.ст. 44, 242 ЦК України є: батьки (усиновлювачі) щодо малолітніх та неповнолітніх дітей, опікуни щодо недієздатних осіб і опікуни над майном - у випадку визнання особи безвісно відсутньою.

§7

Прокурор як учасник господарського процесу

Прокурорське представництво. У п. 2 ст. 121 Конституції України визнає представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, однією з функцій прокуратури. Статус і повноваження прокурора у господарському процесі визначаються Законом України «Про прокуратуру» та ГПК України.

У п. 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді від 8 квітня 1999 р. № З-рп/99, сказано, що представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. Утім, прокурор не є звичайним представником іншого суб’єкта господарського процесу (наприклад, позивача). Представництво прокурором інтересів держави в суді відрізняється від інших видів представництва за низкою специфічних ознак: складом представників і колом суб’єктів, інтереси яких вони представляють, обсягом повноважень, формами їх реалізації.

Зокрема, воно ґрунтується безпосередньо на Конституції України, тоді як усі інші види представництва здійснюються на основі доручення, адміністративного акта, закону.

Іншими важливими відмінностями прокурорського представництва є те, що:

  1. воно здійснюється особливим правоохоронним органом, який не має «власної» зацікавленості;

  2. прокурор може вступати у справу без погодження з особою, від імені якої він діє, тоді як звичайний представник призначається такою особою, або як законний представник визначається згідно з законом;

  3. особа, від імені якої виступає прокурор, не може відмовитися від його представництва, якщо йдеться про захист державних інтересів;

  4. закон окремо встановлює права прокурора, які не зводяться до прав особи, яку він представляє, тоді як права звичайного представника є повністю похідними від прав довірителя.

Як наслідок, процесуальний закон розглядає прокурора як самостійний суб’єкт господарського процесу, включаючи його до складу осіб, які беруть участь у справі (ст. 18 ГПК України).

Підстави для вступу прокурора до господарського процесу встановлені ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру». У випадку якщо йдеться про захист інтересів громадянина, такою підставою є неспроможність громадянина через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. У п. 4 наказу Генеральної прокуратури України «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень» від 29 листопада 2006 р. № 6 гн1установлює пріоритетним захист соціальних і майнових прав неповнолітніх, інвалідів, людей похилого віку, осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Прокурор звертається до суду за захистом інтересівдержави у випадку наявності порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів унаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Ці підстави розповсюджуються не лише на господарський, а також і на інші види процесів. Особливістю господарського процесу є те, що прокурори вступають у справи, як правило, для захисту інтересів держави, але не громадянина. Це пояснюється тим, що фізичні особи беруть участь у господарському процесі лише як суб’єкти підприємництва, або учасники (акціонери, засновники) господарських товариств, або власники цінних паперів, тобто як винятки.

Критерії, за якими прокурор визначає наявність порушення державних інтересів, визначені зазначеним вище Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. №3-рп/99.

Зокрема, прокурори та їх заступники подають до господарського суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, підприємств та організацій, до того ж, держава може вбачати свої інтереси й у діяльності приватних підприємств.

Із урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку доводить із посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися пору- шення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позвоній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Відсутність такого інтересу може бути підставою для повернення позовної заяви без розгляду.

Форма участі прокурора у господарському процесі. Згідно з ч.3 ст. 36 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може вступити до господарського процесу у порядку: звернення до суду з позовом; внесення апеляційної, касаційної скарги на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами, заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення; участі й розгляді судами справ.

У ч. 5 ст. 361 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокурор самостійно визначає форму здійснення представництва і може вступати у справу на будь-якій стадії судочинства.

У ст.2 ГПК України зазначено, що господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави, тоді як можливість звернення прокурора до господарського суду з позовною заявою в інтересах громадянина у ГПК Україна взагалі не передбачена. З огляду на це, ВГСУ у п. 11 інформаційного листа від 14 серпня 2007 р. № 01-8/675 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року» дійшов висновку про неможливість подачі прокурором позовної заяви до господарського суду на захист інтересів громадянина-підприємця, що не виключає можливості прокурора виступити для цього за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб (шляхом внесення апеляційної, касаційної скарги на судове рішення у такій справі, заяви про його перегляд за нововиявленими обставинами, заяви про його перегляд Верховним Судом України, або шляхом участі у розгляді такої справи).

Господарський суд при порушенні провадження у справі, ініційованій прокурором, зобов’язаний з’ясувати передумови права на пред’явлення позову прокурором. Тому кожного разу, пред’являючи позов, прокурор зобов’язаний не тільки вказати на порушення інтересів держави, а й послатися на конкретний закон, який ці інтереси захищає.

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. №3-рп/99, під поняттям «орган, уповноважений держаною здійснювати відповідні функції у спірних відносинах», слід розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Отже, прокурор подає позовну заяву щодо порушених інтересів держави в особі певного державного органу, або органу місцевого самоврядування, якому законом делеговані державні повноваженні (тобто виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради, який виконує делеговані повноваження згідно зі ст.ст. 27-38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Як наслідок, прокурор не може звертатися до господарського суду від імені державних підприємств, установ, закладів, господарських товариств, у статутному капіталі яких є державна частка, органів місцевого самоврядування, які не здійснюють делегованих державою повноважень.

Наприклад сільські, селищні, міські ради реалізують лише власні повноваження місцевого самоврядування, делегованих державою повноважень у них немає, отже, прокурор у принципі не може звертатися з позовом за захистом їх прав. Виконавчі комітети цих рад здійснюють власні повноваження й повноваження, делеговані державою (п. «б» ст.ст. 27-38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Таке обмеження є суворим - усі ці суб’єкти не можуть бути вказані як позивачі у позові прокурора, навіть якщо одним із кількох позивачів визначений орган державної влади.

У справі №15/136-09 4435 заступник прокурора Одеської області звернувся до господарського суду з позовною заявою в інтересах держави в особі Мінтрансзв’язку України в особі Держпідприємства « Ч» до ТОВ «Т» про визнання недійсними договору про спільну діяльність укладеного між ДГІ «Ч» та ТОВ «Т», посилаючись на те, що вказаний договір укладено без письмового погодження органу управління майном - Міністерства. Утім, суд дійшов висновку, що в цій справі уповноваженим органом держави є Міністерство і саме воно, а не ДП має розглядатися як позивач. Як наслідок, суд своєю ухвалою змінив процесуальний статус статус ДП «Ч» і визначив його іншим, залученим судом згідно зі ст. 24 ГПК України відповідачем.

У п. 3 роз’яснення президії ВГСУ від 22 травня 2002 р. № 04- 5/570 «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам» указано також, що: «господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладений обов’язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов’язаних із захистом інтересів держави ... у випадках неправильного визначення прокурором (його заступником) позивача, тобто органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах, господарський суд на підставі пункту 1 ч. 1 ст. 63 ГПК України повертає таку позовну заяву і додані до неї документи без розгляду».

Слід підкреслити, що ч.2 ст.29 ГПК України встановлює, що в разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Отже, прокурор не є позивачем у справі, порушеній за його позовною заявою.

У доктрині висловлюється думка про те, що статус прокурора в такому випадку можна охарактеризувати як статус «процесуального позивача», оскільки він:

а) не має у справі матеріально-правового інтересу і тому матеріально - правова сила судового рішення на нього не поширюється;

б) не сплачує державне мито та інші судові витрати;

в) до прокурора не може бути подано зустрічного позову;

г) суд, прийнявши позов прокурора, має залучити до справи як сторону (позивача) як особу, на захист прав якої подано позов (разом із процесуальним позивачем у процес має бути залучено позивача, матеріальні права якого повинен захистити суд).1

Позов до господарського суду може подати прокурор обласного ріння або його заступник.

Прокурори обласного рівня супроводжують розгляд справи в міс- цевих і апеляційних господарських судах, подають апеляційні і касаційні скарги на судові рішення, прийняті у справі. Якщо у справі, порушеній за позовною заявою прокурора, прокурором обласного рівня подається касаційна скарга до ВГСУ, подальший супровід цієї справи у ВГСУ забезпечує Головне управління представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень Генеральної прокуратури України. Заяви про перегляд судових рішень до Верховного Суду України подаються за підписом Генерального прокурора України за клопотанням відповідних прокурорів обласного рівня (п.п. 7.2, 7.5, 12 Наказу Генеральної прокуратури України «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень» від 29 листопада 2006 р. № 6 гн).

Внесення прокурором апеляційної, касаційної скарги на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами, заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення; участі в розгляді судами справ можливе як у випадку захисту прокурором державних інтересів, так і при захисті прав громадянина.

До прийняття Закону України від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів» прокурор не подавав скаргу (заяву), а вносив подання. Уніфікація пов’язана із тим, що подання прокурора, крім назви, нічим не відрізнялося від касаційної, апеляційної скарги, заяви про перегляд рішення за ново виявленими обставинами, яку подавали сторони.

Так само, як і при подачі позову, прокурор, подаючи скаргу (заяву) має обґрунтувати порушення інтересів держави судовим рішенням, що оскаржується (переглядається). При цьому незалежно від прокурора відповідну скаргу (заяву) можуть подати й ті особи, в чиїх інтересах прокурор уступає у справу. При оскарженні судових рішень, так само як і при подачі позову, прокурор не сплачує державне мито.

Права прокурора. Згідно з ч. 4 ст. 29 ГПК України прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Таким чином, прокурор має право: знайомитися з матеріалами справи; брати участь в огляді та дослідженні доказів; надавати господарському суду докази; надавати господарському суду усні та письмові пояснення; робити витяги і знімати копії з матеріалів справи; брати участь у засіданнях господарського суду; заявляти клопотання; наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу; заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу; оскаржувати рішення, ухвали, постанови господарського суду, які підлягають оскарженню. Якщо прокурор уступив у справу шляхом подачі позову, він має право змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову.

При цьому відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення спору по суті, і навпаки, відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави (але не громадянина), не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати вирішення спору по суті (ч.ч. 5, 6 ст. 29 ГПК України).

Таким чином, ч.5 ст. 29 ГПК України в питанні про відмову від позову підпорядковує волю прокурора волі особи, що представляється ним. Водночас ч.6 ст. 29 ГПК України, навпаки, встановлює пріоритет волі прокурора.

На відміну від інших учасників справи, права яких виникають із моменту вступу (залучення) до участі у справі, прокурор має право будь-якого моменту в суді знайомитися з матеріалами справи, розглянутій без участі прокурора, робити виписки з неї, отримувати копії документів, наявних у справі, з метою вирішення питання щодо підстав для внесення апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, заяви про перегляд судового рішення за ново виявленими обставинами у справі (ч. 4 ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру»).

§8

Судовий експерт як учасник господарського процесу

Правовий статус судового експерта врегульований ГПК України і Законом України «Про судову експертизу». Законодавство не визначає поняття судового експерта. Утім, можна погодитися з В.Е. Беляневичем, який зазначає, що експерт - це процесуальна особа, якій у порядку, встановленому ГПК України, доручається через проведення дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, давати висновки з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери його спеціальних знань, і зауважує, що процесуальна функція експерта полягає у вирішенні проблем формування дока- зової бази за допомогою спеціальних знань . Отже, експерти - це, так би мовити, «свідки факту»1.

Поняття «судовий експерт» визначається через категорію «спеціальні знання». Не випадково О.О. Ейсман зауважує, що спеціальні знання не належать до загальновідомих, загальнодоступних, що мають масове поширення, тобто це знання, якими професійно молодіє лише вузьке коло фахівців2.

Експерти залучаються до участі далеко не в усіх справах, утім, у певних категоріях справ судовий експерт є абсолютно необхідним учасником для всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, наприклад, щодо недоліків будівництва об’єкта.

Виходячи зі змісту ст.7 Закону України «Про судову експертизу», судово-експертну діяльність у господарському процесі можуть здійснювати як державні спеціалізовані установи, так і судомі експерти, які не є працівниками зазначених установ3.

Вимоги до особи судового експерта встановлюються ст. 10 Закону України «Про судову експертизу». Отже, судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань, що підтверджується відповідною вищою освітою, освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижче спеціаліста, атестацією й отриманням кваліфікації судового експерта з певної спеціальності. Всі атестовані судові експерти, які одержали дозвіл на проведення конкретного виду судової експертизи за відповідною експертною спеціальністю, включаються до державного Реєстру атестованих судових експертів, ведення якого покладається на Міністерство юстиції України.

Особа набуває права та несе обов’язки експерта після оголошення (вручення) їй ухвали про призначення експертизи та попередження про відповідальність4.

Невиконання цих вимог робить неможливим використання висновку експерта як доказу у справі. Тому не можуть розглядатися як висновок експерта і бути підставою для відмови у призначенні експертизи висновки спеціалістів, навіть якщо вони надані на запит суду, адвоката, сторони. За необхідності з’ясування зазначених у таких документах обставин судом має бути призначена експертиза, як про це зазначено у п.10 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 11 листопада 1998 р. № 02-5/424.

Права і обов’язки судового експерта визначені ст.ст.12,13 Закону України «Про судову експертизу», ст.31 ГПК України.

Отже, судовий експерт має право: знайомитися з матеріалами справи; брати участь в огляді та дослідженні доказів; просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів; відмовитися складати висновок, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов’язку; вказувати у висновку експерта на виявлені в ході проведення судової експертизи факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу суду бути присутнім під час проведення судових дій (дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження згідно зі ст. 39 ГПК України, якщо досліджувані докази є об’єктом експертизи) і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи; одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням, подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта.

Згідно зі ст.12 Закону України «Про судову експертизу» і ст. 31 ГПК України судовий експерт зобов’язаний: провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок; за ухвалою господарського суду з’явитися на його виклик; на вимогу суду дати роз’яснення щодо наданого ним висновку; заявляти самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав, які виключають його участь у справі.

При цьому судовий експерт несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову від надання висновку без поважних причин згідно зі ст.ст. 384, 385 КК України.

Що стосується відмови експерта від надання висновку, можна бачити, що допускається лише мотивована відмова, а мотивованою відмова вважається, якщо вона заявлена на тій підставі, що судовому експерту недостатньо наданих йому матеріалів, або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов’язку.

Як зазначає В.Е. Беляневич, якщо наданих експерту матеріалів недостатньо, він спершу повинен звернутися до суду із запитом про надання йому додаткових матеріалів. Якщо ж суд таких матеріалів експерту не надав, він вправі відмовитися від проведення експертизи1.

Згідно зі ст. 31 ГПК України, сторони і прокурор, який бере участь у судовому процесі, мають право заявити відвід судовому експерту, якщо він:

  1. особисто, прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

  2. є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі;

  3. є некомпетентним.

Відвід судового експерта має бути мотивованим, заявлятися в письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід піс- ля цього можна лише у випадку, коли про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті.

Питання про відвід судового експерта вирішується суддею, який виносить із цього приводу ухвалу.

§9

Перекладач як учасник господарського процесу

Перекладач - це призначена судом особа, яка надає перекладацькі послуги у зв’язку з участю у справі осіб, котрі не володіють мовою судочинства2. Отже, перекладач має володіти принаймні двома мовами - мовою судочинства й іншою мовою, якою розмовляє той учасник процесу, котрому необхідні послуги перекладача.

Участь перекладача в процесі є суто допоміжною - він забезпечує комунікацію між особою, пояснення якої є важливими для справи, і яка не володіє мовою судочинства, та суддею й іншими учасниками процесу.

Така участь має епізодичний характер, оскільки перекладач після виконання своїх обов’язків вибуває з процесу3, до того ж, у господарському процесі перекладач з’являється рідко, оскільки найбільш поширеними його учасниками є юридичні особи України, які завжди діють через представників (директора, юрисконсульта, адвоката), що добре знають українську мову й українське матеріальне і процесуальне право. Так само фізичні особи - підприємці також найчастіше використовують для захисту своїх прав і законних інтересів юрисконсультів та адвокатів. Фактично перекладача залучають до справи, якщо учасником або його представником є іноземець (це, як правило, стосується учасників - іноземних юридичних осіб, причому зазвичай такий іноземний представник здійснює представництво не самостійно, а разом зі своїм українським колегою).

Слід підкреслити, що статус перекладача в господарському процесуальному законодавстві належним чином не врегульований, ГПК України містить тільки окремі норми, що забезпечують суто фрагментарне регулювання цього інституту, а саме:

  1. ст. 44 ГПК України відносить оплату послуг перекладача до складу судових витрат;

  2. ст. 48 ГПК України визначає, по-перше, що такі витрати визначаються господарським судом, та, по-друге, що перекладачам відшкодовуються також витрати, пов’язані з явкою до господарського суду, в розмірах, установлених законодавством про службові відрядження;

  3. ст. 49 ГПК України встановлює правила розподілу господарських витрат на послуги перекладача;

  4. п. 5 ч. 1 ст. 81-1 ГПК України зауважує, що в протоколі судового засідання зазначаються відомості щодо попередження господарським судом перекладача про відповідальність за завідомо неправильний переклад;

  5. п. 2 ч. 1 ст. 112 ГПК України визнає завідомо неправильний переклад, установлений вироком суду, підставою для перегляду судового рішення за ново виявленими обставинами в разі, якщо цей перегляд потяг за собою ухвалення незаконного або необгрунтованого рішення.

Слід зауважити, що проблема не вичерпується нормами господарського процесу. На відміну від деяких зарубіжних країн, де існує інститут присяжних перекладачів, в Україні перекладацька діяльність майже не врегульована законом. Єдиний виняток становить нотаріальне засвідчення правильності перекладу документів згідно з Законом України «Про нотаріат».

На підставі зазначеного, слід визнати доречною пропозицію М.О. Абрамова1детальніше врегулювати статус перекладачів у господарському процесі, оскільки від їх кваліфікованості та об’єктивності може залежати встановлення істини в спорі.

При цьому перекладач несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий переклад та за відмову від здійснення перекладу без поважних причин згідно зі ст.ст.384, 385 КК України.