Подання позову та порушення справи у господарському процесі

§ 1

Поняття й елементи позову в господарському процесі

Право на звернення до господарського суду випливає із загального конституційного права на судовий захист, наданого кожній особі (як фізичній, так і юридичній) відповідно до ст. 55 Конституції України.

Основним способом ініціювання порушення провадження у справі в господарському процесі є подання позову (позовне провадження), оскільки за заявою відкриваються лише справи про банкрутство. Це демонструє значення права на пред’явлення позову в господарському процесі.

Тривалий час у науковій літературі підставою виникнення права на подання позову до суду розглядалася система передумов - фактичних обставин, за наявністю або відсутністю яких закон пов’язує виникнення суб’єктивного права певної особи на пред’явлення позову в конкретній справі. Ці передумови права на звернення за судовим захистом є необхідними елементами порушення справи місцевим господарським судом, оскільки з ними законодавець пов’язує як наявність права на доступ до правосуддя, так і можливість його реалізації.

Інститут абсолютних і відносних передумов права на звернення за судовим захистом розглядався ще в дореволюційній процесуальній літературі¹. Поняття передумов та умов реалізації права на подання позову було введено в процесуальне правове поле професором М.А. Гурвічем².

До загальних передумов виникнення права на пред’явлення полову віднесено такі обставини: 1) підвідомчість справи господарському суду; 2) процесуальна правоздатність сторін; 3) відсутність судового рішення, раніше винесеного по цій справі; 4) відсутність між сторонами спору угоди про передачу справи на розгляд до третейського суду або до міжнародного комерційного арбітражу.

Сьогодні передумови права на звернення за судовим захистом регламентовані у ст. 62 ГПК України, і їх відсутність призводить до відмови у прийнятті позовної заяви.

Право на позов виникає у суб’єкта господарювання з моменту, коли суб’єкт господарювання дізнався або повинен був дізнатися про порушення його прав та законних інтересів.

Необхідно відрізняти поняття «позов» і «позовна заява».

Позов - це вимога позивача до відповідача, про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересі и, яка подається до місцевого господарського суду і здійснюється м установленій законом процесуальної формі.

Наука господарсько-процесуального права розрізняє поняття «позов» у процесуальному і матеріальному сенсі. Позов у процесуальному сенсі - звернена до суду першої інстанції вимога про захист своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних за коном інтересів. У цьому аспекті позов є засобом порушення провадження щодо господарського спору. Позов у матеріальному сен сі - право на задоволення своїх позовних вимог³.

Позовна заява - це встановлена законом процесуальна форми подання позову до місцевого господарського суду.

Щоб позов зміг стати засобом порушення провадження в господарському спорі, він має містити певні частини (елементи), які індивідуалізують позов, визначають спрямованість і зміст судової діяльності.

Елементи позову - його структурні складові, які сукупно ви значають його зміст:

а) предмет позову;

б) підстави позову.

Вирізнення елементів позову має значення в питанні недопущення подання тотожних позовів - між тими ж сторонами про гой же предмет і з тих же підстав. Подання позову, тотожного а тим, що вже розглянутий судом, не допускається. Якщо такий позов подано до суду, то відповідно до ст. 62 ГПК України, господарський суд відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо в провадженні господарського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет із тих же підстав або с рішення цих органів із такого спору.

Предметом позову є вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу та спосіб захисту цього права чи інтересу.

Підстави позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про за хист права чи законного інтересу. До підстав позову входять лише юридичні факти, тобто ті, з якими норми матеріального права пов’язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов’язкін суб’єктів спірного матеріального правовідношення. Розрізняють фактичні та юридичні (правові) підстави позову¹.

Визначаючи предмет позову як спосіб захисту права чи інтересу, слід звернути увагу на перелік способів захисту господарських прав, установлених у ст. 20 Господарського кодексу України, який включає у себе:

2. визнання наявності або відсутності прав;

3. визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб’єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб’єкта господарювання або споживачів;

4. визнання недійсними господарських угод із підстав, передбачених законом;

5. відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання;

6. припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

7. присудження до виконання обов’язку в натурі;

8. відшкодування збитків;

9. застосування штрафних санкцій;

10. застосування оперативно-господарських санкцій;

11. застосування адміністративно-господарських санкцій;

12. установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

13. інші способи, які передбачені законом або договором.

Ці положення кореспондують зі ст. 16 ЦК України, натомість мають і певні особливості. Наприклад, у ЦК України не встановлюється такий спосіб захисту, як установлення, зміна і припинення правовідносин. Існування відповідного господарського правового способу захисту особливо важливе при розгляді спорів про примус до укладання, зміни чи розірвання договорів.

§ 2

Форма та зміст позовної заяви

Як уже було вказано, позов подається до місцевого господарського суду письмово у формі позовної заяви. Вимоги до форми і ;«місту позовної заяви закріплені в ст. 54 ГПК України. Позовна заява має містити:

100. найменування господарського суду, до якого подається заява;

101. найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові) за його наявності (для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (місце проживання), ідентифікаційні коди (номери), банківські реквізити.

Відповідно до ст. 90 ЦК України юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно правову форму. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру. Відповідно до ст. 93 ЦК України місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування ДІЯЛЬНІСТЮ Юридичної особи (переважно перебуває керівництво) та здійснення управління і обліку.

Прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи вказується за даними паспорта цієї особи або іншого документа, що замінює його.

Місцем проживання фізичної особи згідно зі ст. 29 ЦК України є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Ідентифікаційний код суб’єктів господарювання визначається за довідкою органів державної статистики виходячи із даних Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) - автоматизованої системи збирання, накопичення та опрацювання даних про юридичних осіб усіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання, відокремлених підрозділів юридичних осіб, що перебувають на території України, а також відокремлених підрозділів юридичних осіб України за її межами. Відповідно до ст. З Закону України «Про Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов’язкових платежів» індивідуальні ідентифікаційні номери надаються фізичним особам - платникам податків та інших обов’язкових платежів і зберігаються за ними протягом усього їх життя;

100. документи, що підтверджують за громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності;

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» таким документом є Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності - документ установленого зразка, який засвідчу« факт унесення до Єдиного державного реєстру запису про держав ну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи - підприємця.

100. зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів).

Ціна позову - це вартість майна, що витребовується, грошових коштів, що стягуються, або вартість інших вимог, що мають вар тісну оцінку. Ціна позову має значення передусім для визначення розміру державного мита за подання позову до господарського суду. Ціна позову визначається у позовах позивачем самостійно і відповідно до ст. 54 ГПК України має міститися в позовній заяві. Відповідно до класифікації способів захисту права, встановленої у ст. 20 ГК України, ст. 16 ЦК України, до позовів про стягнення грошей слід віднести:

а) примусово виконання обов’язку в натурі (якщо обов’язок полягає у проведенні розрахунків);

б) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

в) відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

У позовах про стягнення грошей ціна позову визначається стягуваною сумою.

Ціна позову визначається:

а) у позовах про стягнення грошей - стягуваною сумою або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку;

б) у позовах про витребування майна - вартістю майна, що витребовується. Вартість майна у позовах про витребування майна визначається на підставі правовстановлюючих документів, що підтверджують право власності на майно, або згідно з даними балансу суб’єкта господарювання;

в) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог;

г) у позовах про стягнення іноземної валюти - в іноземній валюті та в національної валюті України відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову.

Ціна позову має підтверджуватися обґрунтованим розрахунком, який є складовою частиною позовної заяви.

У ціну позову включаються також указані в позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені), а якщо вони не вказані, - суми їх, визначені суддею. У випадках неправильного зазначення ціни позову позивачем вона визначається суддею. Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

В інших позовах, крім тих, що вже вище, ціна позову не зазначається. Це є позови немайнового характеру. Відповідно до класифікації способів захисту права, встановленої у ст. 20 ГК України, ст. 16 ЦК України, до позовів немайнового характеру слід віднести позови про: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; встановлення, зміну та припинення пра- вовідношення.

Наприклад, у постанові Судової палати у господарських справах ВСУ від 29 червня 2004 р. у справі за позовом ВАТ «Пластмас-Прилуки» до АК Промінвестбанку про визнання недійсним договору застави та додаткової угоди зазначалося, що ст. 55 ГПК, якою встановлені правила визначення ціни позову,не відносить позови про визнання угод недійсними до тих, які підлягають грошовій оцінці.

Відповідно до положень п. 18 інформаційного листа ВГСУ від квітня 2005 р. № 01-8/344 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році», господарський суд у розгляді справи не зобов’язаний здійснювати замість позивача «перерахунок» розрахованих останнім сум штрафних санкцій, річних тощо. Однак у разі якщо їх обчислення помилкове - зобов’язати позивача здійснити перерахунок відповідно до закону чи договору або зробити це самостійно. Якщо у позовній заяві обґрунтований розрахунок стягуваної суми відсутній, така заява підлягає поверненню господарським судом відповідно до п. З ч. 1 ст. 63 ГПК України. У випадках, коли вимога про стягнення сум штрафних санкцій, річних тощо є додатковою вимогою до основної (наприклад, про стягнення заборгованості) і розрахунок зазначених сум відсутній, суд, прийнявши позовну заяву, в порядку підготовки справи до розгляду (ст. 65 ГПК України) зобов’язує позивача надати такий розрахунок, за необхідності - з матеріалами, які його обґрунтовують, а в разі їх неподання - з урахуванням обставин конкретної справи залишає позов без розгляду (п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК України) або відмовляє в задоволенні позову.

У ціну позову, як правило, не включаються суми судових витрат, які позивач зазначає в позові і просить суд стягнути зазначені суми з відповідача. Це пояснюється тим, що розмір судових витрат не завжди можливо визначити при поданні позову, а також тим, що розмір судових витрат прямо не залежить від характеру спору і ціни позову і вирізняється у кожній конкретній справі залежно від фактично зроблених витрат;

100. зміст позовних вимог, якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.

Зміст позовних вимог включає спосіб захисту, відповідно до положень ст. 20 ГК України та ст. 16 ЦК України. Дозволяється об’єднання вимог, які пов’язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги. Під вимогою розуміють матеріально-правову вимогу, тобто предмет позову, який є водночас способом захисту порушеного права. Отже, позивач наділений правом об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, тобто кілька способів захисту порушеного права.

Якщо в одній позовній заяві об’єднано кілька позовних вимог, слід викласти зміст кожної позовної вимоги. Якщо позов подано до кількох відповідачів, то в позовній заяві треба вказати зміст позовних вимог до кожного відповідача. Але якщо відповідачі солідарно відповідають за зобов’язанням, позовна вимога зазначається як єдина вимога до всіх відповідачів.

Об’єднання позовних вимог створює можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також унеможливити винесення різних рішень за однакових обставин.

Позивач має право на об’єднання позовів не лише при поданні позовної заяви. Позивач не позбавлений такого права, коли він змінює на підставі ст. 22 ГПК України предмет позову, тобто замінює одну вимогу на кілька вимог.

Не допускається об’єднання в одній позовній заяві кількох вимог до одного чи кількох відповідачів, якщо сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з’ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво ускладнить вирішення спору.

Стаття 58 ГПК не допускає об’єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

У п.п. 1-2 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначається, що в разі подання позову, де об’єднано вимоги, які належить розглядати в порядку різного судочинства, господарський суд приймає позовну заяву в частині вимог, котрі підлягають розглядові господарськими судами, а в іншій частині з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України - відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо в розгляді справи буде встановлено, що провадження в певній частині порушено помилково, господарський суд припиняє провадження у справі в цій частині згідно з п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України.

Порушення позивачем правил об’єднання позовних вимог є підставою для повернення позовної заяви на підставі п. 5 ч. 1 ст. 63 ГПК України.

Необхідно відрізняти право позивача на об’єднання позовних вимог позивачем від об’єднання господарським судом в одне провадження кілька позовних вимог, що містяться в різних позовах. Останнє можливе за наявності сукупності таких умов:

а) позовні вимоги мають бути однорідними;

б) позови мають бути пред’явлені тим самим позивачем до того самого відповідача (відповідачів) або різними позивачами до того самого відповідача.

Однорідними вимогами слід уважати такі, що одночасно:

а) становлять однаковий спосіб захисту права (наприклад, про визнання недійсним правочину, про виконання обов’язку в натурі тощо);

б) мають ті самі (з одного договору) чи однорідні (з різних, але аналогічних договорів) підстави виникнення.

Господарський суд вправі об’єднати в одне провадження позов ні вимоги незалежно від згоди позивача. Таке об’єднання можливе як під час прийняття позовних заяв до розгляду й порушення провадження у справі, так і під час судового розгляду. Сторони у справі не позбавлені права подати до господарського суду клопотання про об’єднання позовів в одне провадження.

Право на об’єднання позовних вимог надане лише місцевому господарському суду. Про об’єднання позовів господарський суд виносить ухвалу. Якщо питання про об’єднання позовів суд вирішує під час прийняття позовної заяви до розгляду і порушення провадження у справі, суд в одній ухвалі приймає до розгляду по зовні заяви, які підлягають об’єднанню, порушує єдине провадження за всіма поданими позовними заявами, зазначивши в ці іі ухвалі про об’єднання позовів.

ВСУ дії суду щодо об’єднання справ в одне провадження розглядає не як право, а як обов’язок суду.

У постанові Судової палати у господарських справах ВСУ від 16 вересня 2003 р. у справі за позовом ТОН «Гірник» до Відділення ФТГП НАН України про стягнення суми зазначається, що оскільки у провадженні суду вже була справа, в якій брали участь ті самі сто рони, з позовними вимогами, пов’язаними між собою підставами виникнення, що й вимоги в цій справі, суд повинен був вирішити питання про об’єднання відповідних справ в одне провадження.

Господарському суду не надано права роз’єднати поєднані в одне провадження позовні вимоги;

• виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; за значення доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов.

Позовні вимоги повинні бути обґрунтовані певними обставинами, до яких належать:

а) обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги;

б) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі.

До обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, належать обставини, пов’язані з процесуальними діями (належність повідомлення осіб, які беруть участь у справі, підстави для залучення третіх осіб, вжиття заходів до забезпечення позову, зупинення, припинення провадження у справі тощо). До цих обставин також відносять відомості, які підтверджують чи спростовують достовірність відомостей, що включаються в предмет доказування, а отже, дають можливість їх правильно оцінити: відомості про некомпетентність експерта, фальсифікацію письмових доказів тощо.

Посилання на чинне законодавство є юридичними підставами позову. У позовній заяві повинні бути викладені норми матеріального права, що регулюють спірні матеріально-правові відносини, а також відповідно до яких, на думку позивача, слід вирішити спір;

• відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися.

Якщо відповідно до ст. 5 ГПК України сторони домовилися врегулювати спір у претензійному порядку, в позовній заяві слід зазначити, яких заходів досудового врегулювання спору було вжито і яким є результат цих заходів;