Розділ з підвідомчість I підсудність справ господарським судам

§ 1

Поняття господарських спорів та господарських справ

Діяльність господарських судів мас певну спрямованість, визначену її ст. 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»: місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

Таким чином, категорія господарської справи є ключовою для розуміння процесуальної форми господарського судочинства. Натомість має бути враховано, що поняття господарської справи є комплексним.

По-перше, воно є підставою для виокремлення компетенції господарських судів з-поміж судових та інших органів державної влади.

По-друге, воно визначає сукупність вимог, матеріалів, процесуальних дій та учасників, що задіяні в судовому захисті порушеного, оспорюваного чи невизнаного права (ст. 20 ГК України, ст. 16 ЦК України).

У цьому контексті поняття господарської справи включає в себе справи з розгляду господарських спорів та інші справи господарської юрисдикції.

Зокрема, господарський суд розглядає, наприклад, корпоративні спори, а також справи про банкрутство, що ґрунтуються на безспірних вимогах. Цілком природно з цього випливає, що справи, які ґрунтуються на спорі сторін та інші господарські справи мають процесуальні особливості реалізації.

Особливе місце серед господарських справ належать господарським спорам. Це спори, що виникають із господарської діяльності, що й відображає їх зміст - господарський характер, та характеризує суть взаємовідносин конфліктуючих сторін. Будь-який спір виникає між сторонами як конфлікт через дійсне чи можливе посягання однієї особи на права чи охоронювані законом інтереси іншої особи.

Чинне законодавство не містить поняття господарського спору, а правова наука має різні думки.

У загальному вигляді під господарським спором слід розуміти правовий конфлікт, який виник у сфері господарської діяльності між учасниками господарських відносин. М.О. Абрамов визначає господарський спір як суперечку двох чи кількох осіб про права та обов’язки в господарських правовідносинах¹. Питанням визначення господарського характеру спору присвячено наступний підрозділ цього підручника.

Стрижневим елементом господарського спору є спір про право. М.А. Гурвич зазначав, що спір про право - перепона, опір, перешкода здійсненню права, невизначеність у праві². На думкуP.E. Гукасяна, спір про право засвідчує те, що між сторонами немає згоди: одна сторона вважає, що в неї є суб’єктивне матеріальне право, друга оспорює його існування. І.М. Зайцев говорить, що спір про право - це регламентоване нормами відповідного матеріального права суспільне відношення конфліктуючих учасників, кожний з яких може мати обов’язки та претензії до другої сторони³.

Спір про прави має матеріально-правову природу: він виникає до процесу, в ньому беруть участь суб’єкти матеріального права, які конфліктують стосовно прав та обов’язків, що їм належать як учасникам відповідних непроцессуальних правовідносин. На думку В.В. Бутнева, в поняття «спір про право» включаються не всі суперечності, а тільки ті, які врегульовані правом⁴.

Закон визначає порядок вирішення спору та встановлює коло учасників спору, встановлюючи, хто й до кого може висувати відповідні вимоги, кого має бути залучено у справу. Норми матеріального права вказують на взаємні права та обов’язки суб’єктів спору, передбачають строки пред’явлення та розгляд вимог та заперечень. Все це засвідчує про те, що правовий спір необхідно розглядати як правовідношення між сторонами.

Правовий спір можна розглянути тільки в разі пред’явленая позову. Позов - це давній правовий інститут. У класичному римському праві був передбачений едиктом судового магістрату як засіб досягнення судовим процесом рішення, відповідно до інтересів певної особи. Під позовом також розумілося провадження та дія взагалі. Поряд з actio в римському праві існувало ще сім визначень терміна «позов» (condictio, dica, prosecutio, vindicatio тощо).

Усунути спір про право можна врегулюванням (спільними діями учасників спору, спрямованими на вироблення умов припинення конфлікту) чи судовим розглядом і вирішенням. Таким чином, позов - єдиний спосіб передачі спору про право на вирішення в юрисдикційний орган. З цього випливає, що спір про право є умовою позову. Позов у господарському процесі не може існувати без спору про право.

Необхідна умова позову - наявність особливої процесуальної форми, в якій він заявляється та розглядається. Достатня умова позову - існування спору про право, а також неможливість його вирішення без третьої особи. Завдяки позову як засобу передачі спору до суду спір розглядається та вирішується в особливій процесуальній формі.

Дискусійні питання теорії позову передусім торкаються питання про те, вважати спір про право й позов категоріями матеріального чи процесуального права.

У літературі є різні точки зору стосовно цього. Одні автори вважають спір про право категорією процесуального права. Так, М.Д. Матієвський пише, що позов набуває властивості юридичної категорії спору про право з моменту його пред’явлення заінтересованою особою з дотримання порядку, передбаченого процесуальним законом1. У цьому разі відбувається поєднання понять спору про право та позову: спір виникає до подання позову, але його вирішення в примусовому порядку неможливе поза позовним провадженням відповідно до процесу.

Інші автори розуміють спір про право як матеріально-правове й процесуальне явище водночас2. При цьому матеріальне поняття спору стає процесуальним при передачі його в компетентний орган для розгляду в процесуальній формі. Але при передачі спору в позовне провадження він не набуває нових ознак, а залишається тим самим правовідношенням на стадії конфлікту. У позовному провадженні виникають інші правовідношення: між судом та кожним з учасників спору, таким чином, - це є процесуальні відносини, а між учасниками спору залишаються матеріальні правовідносини.

Згідно з ГПК України захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб’єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес. Поняття охоронюваного законом інтересу (інакше - законного інтересу) було й досі залишається дискусійним у теорії права. За одним із сучасних визначень, законний інтерес - це відображена в об’єктивному праві або така, що випливає з його загального змісту і певною мірою гарантована державою юридична дозволеність, виражена в устремліннях суб’єкта користуватися певним соціальним благом, а також за необхідних умов звертатися за захистом до компетентних структур із метою задоволення своїх інтересів, які не суперечать загальнодержавним¹. Законні інтереси мають будь-який суб’єкт правовідносин, який, реалізуючи свій інтерес, не може вимагати певної поведінки від інших, доки він не буде ущемлений і правомірність реалізації цього інтересу не буде підтверджено в судовому порядку.

Тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» дається в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від

1. грудня 2004 р. № 18-рп/2004. «Поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно- смисловому зв’язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам».