Розділ 2 поняття та система господарського процесуального права

§ 1. Поняття господарського процесу, його форм та стадій

Поняття господарського процесу виникає кожного разу, коли необхідно позначити на процедуру відправлення правосуддя у господарських справах. Причому необхідно враховувати, що поняття процесу у його загальноприйнятому значенні суттєво ширше за його поняття в юридичній науці.

Будь-яка послідовна діяльність, по суті, може бути названа процесом (під лат. processus рух). У цьому контексті процесом може бути послідовна зміна предметів і явищ, сукупність ряду послідовних дій, спрямованих на досягнення певного результату.

Але в юридичному значенні процесуальні відносини, що становлять суть господарського процесу, означають дещо вужче. По-перше, господарський процес як юридична категорія традиційно існує як протиставлення матеріальним господарським правовідносинам. По-друге, господарський процес отримав специфічне розуміння при правозастосуванні та відправленні господарського судочинства. Це й зумовлює подальші висновки щодо суті та змісту господарського процесу.

Ю. С. Червоний під юридичним процесом (у контексті цивільного процесу) визначав сукупність процесуальних дій суду, інших осіб, що беруть участь у справі, та інших учасників процесу, що здійснюються в установленому законом порядку, та виниклих у зв’язку з цим дій процесуальних правовідносин, пов’язаних зі здійсненням правосуддя в цивільних справах¹. Натомість у цьому визначенні залишилося поза встановленням, власне, що таке процесуальна дія, процесуальне правовідношення, процес.

Багато авторів ототожнюють поняття процесу та судочинства². Але в цьому випадку процесуальне відношення звужується, по суті, до діяльності суду. Разом із тим, юридичний процес може існувати на попередній досудовій стадії, бути спрямованим на подальший судовий розгляд справ, але ототожнюватися з ним.

У будь-якому разі, коли законодавець обумовлює поняття юридичного процесу - конституційного, господарського, цивільного, адміністративного, цивільного, врешті-решт, кримінального, йдеться передусім про діяльність певних юрисдикційних органів, пов’язаних із охороною та захистом прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб. Не виникає дискусій із приводу того, що судова діяльність щодо розгляду юридичних справ є процесом у юридичному значенні. Певні запитання можуть бути висловлені з приводу того, чи є діяльність інших правоохоронних органів процесом, а не, наприклад, процедурою? Останнє має значення, зокрема, у зв’язку з розробкою Адміністративного процесуального кодексу (АПК) України, що має суттєві відмінності від правового закріплення процесуальної форми діяльності суду й учасників розгляду відповідних судових справ. Адже процедура є необхідною умовою загалом правопорядку, процедура є послідовність дій будь-якого характеру, прямо пов’язаного чи не пов’язаного із захистом прав (законних інтересів) осіб чи судовим розглядом справ. Не випадково в адміністративно-правовій літературі виділяють провадження управлінського характеру, що протистоять адміністративно-юрисдикційним провадженням³.

У кримінальному процесі досудове слідство та дізнання традиційно вважаються процесуальними правовідношеннями відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України. У Господарському процесуальному кодексі України врегульовано низку дій учасників господарських відносин при розв’язанні правових конфліктів, що також виходять за межі порядку розгляду господарських справ безпосередньо в суді.

У зв’язку із цим можна дійти висновку, що господарському процесу завжди характерна або безпосередня діяльність суду щодо відправлення правосуддя, або діяльність інших осіб, що здійснюється під контролем та з дозволу суду при відправленні правосуддя, або передує судовому розгляду як необхідна його складова та ініціююча стадія.

Саме в цьому контексті досудове врегулювання господарських спорів у випадках, установлених у договорі сторін, досудове врегулювання розбіжностей при укладанні господарських договорів, укладання яких є обов’язковим для сторін, зрештою, виконання рішення господарського суду, - всі ці відносини є процесуальними й охоплюються поняттям господарського процесу. Відірвати ці відносини від процесуальних неможливо, адже вони безпосереднім чином впливають на виникнення процесуальних прав та обов’язків сторін, відображаються на кінцевому результаті господарського судочинства. Зокрема, вжиття заходів до врегулювання спору за наявності відповідної договірної умови є підставою для розгляду спору в судовому порядку, впливає на поведінку суду при прийнятті позовної заяви та розгляді справи, вирішенні питання про судові витрати (сторона, яка не відповіла на претензію другої сторони, вважається такою, неправильні дії якої сприяли виникненню судового спору, у зв’язку із чим на неї може бути покладено державне мито незалежно від результатів вирішення спору відповідно до ч. 2 ст. 49 ГІІК України).

Наведені висновки є цілком правомірними й для оцінки діяльності комерційних арбітражів (третейських судів, що розглядають господарські справи). Не випадково у літературі порядок вирішення цими органами господарських спорів теж віднесено до господарського (арбітражного) процесу1.

Деякі автори під арбітражним (господарським) процесом розуміють урегульовану нормами права форму діяльності арбітражних (господарських) судів, спрямовану на захист оспорюваного чи порушеного права організацій і громадян-підприємців2. Цим висновкам відповідає думка про те, що обов’язковим учасником господарського (арбітражного) процесу є господарський (арбітражний) суд '. Із цими підходами погодитися повністю не можна. Вони значно звужують розуміння господарського процесу та господарського процесуального правовідношення, адже не помічають можливості реалізації процесуальної поведінки поза безпосередньої участі господарського (арбітражного) суду.

По-перше, звужений підхід до господарського процесу суперечить висновкам самих авторів, що його позиціонують. Адже в усіх відповідних підручниках до системи господарського (арбітражного) процесуального права включено відносини, що реалізуються поза безпосередньою участю господарських судів: досудове врегулювання господарських спорів, порядок примусового виконання рішень господарських (арбітражних) судів, розгляд господарських спорів комерційними арбітражами (третейськими судами) тощо.

По-друге, від господарського процесу не можна відірвати діяльність учасників господарських відносин, що має процесуальну форму, упорядковується в процесуальному законі та є обов’язковим елементом вирішення спорів, провідною ланкою для якого виступає відправлення правосуддя господарськими судами.

Дійсно, як зазначає Д.М. Чечот, не можна об’єднувати всі форми захисту об’єктивних цивільних (у нашому випадку - господарських прав) у розумінні юридичного процесу¹. Адже тоді необхідно було б, зокрема, до господарського процесу відносити й нотаріальний захист господарських прав, і захист прав суб’єктів господарювання іншими правоохоронними органами (прокуратурою, міліцією тощо), а також адміністративний захист господарських прав. Це фактично робило б предмет господарського процесу безмежним та не дозволяло б визначити його принципи, здійснити його кодифікацію тощо.

Разом із тим, немає жодних обґрунтованих застережень від того, аби відносити загалом до юридичного процесу і господарського, зокрема, діяльність учасників охоронюваних господарських відносин, що мають безпосередній вихід на відправлення правосуддя в господарських справах, виконують роль обов’язкової, підготовчої, заключної стадії господарського судочинства, або впливає на його здійснення. Наприклад, розгляд господарських спорів у спеціалізованих третейських судах (арбітражах) процесуально виключає судовий розгляд спору, угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду є підставою припинення провадження у господарській справі (ст. 80 ГПК). Крім того, передбачається залучення господарського суду в процесуальні відносини щодо видачі наказу на виконання рішень арбітражів (третейських судів). Таким чином, тісний, нерозривний зв’язок окремих відносин із процесом відправлення правосуддя в господарських справах робить їх невід’ємною частиною господарського процесу та господарських процесуальних відносин.

Ю.С. Червоний справедливо зауважував про дискусійність віднесення до цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного процесів діяльності державної виконавчої служби із приводу примусового виконання рішень відповідних загальних, господарських чи адміністративних судів. Адже ці процедури є загальними для всіх процесів². Натомість, якщо виконавче провадження відокремити від відповідного процесу, то обов’язковість рішень судів перестане бути основною засадою судочинства (п. 9 ч. З ст. 129 Конституції України), чим порушуватиметься принцип розподіл влад. Має бути враховано, що основні етапи виконавчого провадження здійснюються за безпосередньою участю судів (наприклад, щодо зміни способу виконання, розстрочки чи відстрочки виконання, затвердження мирової угоди, виконання рішень комерційного арбітражу). У багатьох країнах виконавче

провадження взагалі діє у складі судової системи. Тому положення виконавчого провадження, що є спільними для реалізації будь-яких виконавчих документів слід визнати загальноправовими, а процедури цього провадження, що нерозривно пов’язані із функціями господарських судів та здійснюються під їх контролем - слід визнавати складовою господарського процесу.

Окреме зауваження необхідно зробити стосовно біржових арбіт- ражів, ярмарочних судів та інших подібних органів. Для їх діяльності справедливими залишаються висновки, зроблені І.Г. Побирченком, який зазначив, що підпорядкування таких судів адміністрації виключає в їх діяльності застосування принципів судочинства¹. Таким чином, якщо відповідні суди не набули статусу третейських судів, вирішення спорів цими органам не можна вважати господарським процесом.

У зв’язку із цим під господарським процесом варто розуміти сукупність установлених у законі послідовних дій суду або комерційного арбітражу, а також осіб, зацікавлених у вирішенні юридичної справи, та інших осіб, що беруть участь у розгляді та веденні справи, виконанні обов’язкових досудових процедур, виконанні рішень судів, спрямованих на захист прав та законних інтересів учасників господарських відносин, відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом.

Аналогічним чином слід розмежувати поняття господарського процесу та господарського правовідношення. Значною мірою ці поняття збігаються. Разом із тим, можна виявити певну розбіжність цих понять, ураховуючи те, що діяльність учасників господарського процесу (господарська процесуальна діяльність) може відбуватися в рамках відокремленої поведінки, бути організаційно та нормативно відділеною від діяльності інших учасників процесу. Наприклад, поведінка судді господарського суду під час винесення рішення у нарадчій кімнаті є самостійним елементом діяльності господарського суду в господарському процесі, що здійснюється поза впливом чи участю інших осіб. Значною мірою поведінка арбітражного керуючого у провадженні про банкрутство має самостійний характер, підпорядковується лише положенням закону, а не волевиявленню інших осіб. Що ж до господарських процесуальних правовідносин, то їм завжди властива участь двох чи більше осіб у реалізації відповідних норм.

Господарські процесуальні правовідносини, таким чином, - це врегульовані нормами господарського процесуального права відносини, що виникають між господарським судом (комерційним арбітражем) та/або учасниками господарських відносин у процесі підготовки, здійснення та реалізації результатів судового (арбітражного ) вирішення господарських спорів.

Форми та стадії господарського процесу мають аналізуватися, з одного боку, загалом у контексті складових юридичного процесу та, з іншого боку, - специфічних рис, притаманних господарському процесу.

Форми господарського процесу зазвичай ототожнюються з видами проваджень, що можуть застосовуватися у відповідному судочинстві. Процесуальне провадження - це головний елемент юридичного процесу, що є системним утворенням, комплексом взаємозалежних і взаємозумовлених процесуальних дій, які:

а) утворюють певну сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною характеристикою і пов’язаністю з відповідними матеріальними правовідносинами;

б) викликають потреби встановлення, доказування, а також обґрунтування всіх обставин і фактичних даних аналізованої юридичної справи;

в) зумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах- документах².

ГПК України у ст. 4-1 називає лише дві форми господарського процесу: позовне провадження та провадження у справах про банкрутство. Але це не є вичерпним переліком видів проваджень у господарському процесі.

За самостійними критеріями можуть бути визначеній й інші види проваджень, які розширюють форми господарського процесу.

1. Позовне провадження традиційно виділяється у господарському процесі. Цьому, основному виду провадження характерна наявність спору про господарські права й інтереси. У позовному провадженні беруть участь позивач (позивачі) та відповідач (відповідачі), треті особи, що мають права сторін. Підставою для відкриття позовного провадження є подання позовної заяви в установленій ГПК України формі й у супроводі передбачених законом документів.

2. Провадження у справах про банкрутство необхідно виділяти у зв’язку з тим, що окрім господарських спорів до підвідомчості господарських судів віднесено справи про банкрутство, які мають самостійні процедури, суб’єкти й інші елементи процесу відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Зокрема, основними учасниками справи про банкрутство є боржник та кредитори. Підставою для відкриття провадження про банкрутство є заява кредитора або боржника, що підкріплена документами про наявність простроченого понад 3 місяці безспірного боргу у розмірі 300 мінімальних заробітних плат. Провадження про банкрутство може відбутися лише після позовного провадження, адже рішенням господарського суду за наслідками розгляду позовних вимог підтверджується безспірність боргу.

1. Провадження на забезпечення примусового виконання рішень господарських судів та арбітражне необхідно виділяти у господарському процесі, по-перше, у зв’язку із самостійністю відповідних процедур стосовно позовного провадження та справ про банкрутство, а, по-друге, у зв’язку з окремим регулюванням відповідних відносин у розділі XIV ГПК та Законі України «11 ро виконавче провадження». Цьому провадженню характерні особливі форми документообігу та поведінки учасників господарського процесу. Хоча розгляд відповідних питань здійснюється господарським судом без відкриття окремої справи - у межах справи, сформованої у позовному провадження, але самостійність форми процесу тут не викликає сумнівів. Учасниками цього провадження є стягувач та боржник. Відкривається відповідне провадження за заявою стягувана чи боржника. У цьому провадженні також передбачається оскарження дій чи бездіяльності державного виконавця, що здійснює примусове виконання рішення господарського суду.

2. Крім того, відповідно до розділу II ГПК України виділяють досудове врегулювання господарських спорів, що передбачає особливий механізм пред’явлення претензії, її розгляду, досудово- го врегулювання розбіжностей, що виникають під час укладання господарських договорів, досудового врегулювання спорів, що виникають у разі зміни та розірвання господарських договорів. Це дає підстави відносити досудове врегулювання господарських спорів до виду господарського процесу. Не випадково саме при розгляді досудового порядку розгляду господарських спорів І.Г. Побір- ченко робить висновок, що природу процесуальних норм не можна обмежувати діяльністю юрисдикційних органів¹.

3. Розділ V-1 ГІІК передбачає особливі процедури вжиття запобіжних заходів, що мають на меті збереження існуючого стану (status quo) між сторонами до розгляду справи по суті, а також збереження доказів, необхідних для вирішення спору по суті². Ці відносини не можна вважати складовою позовного провадження, адже вони, по-перше, передують позовному провадженню, по- друге, в позовному провадженні припиняються, перетворюючись на заходи до забезпечення позову, а по-третє, можуть відбутися та бути завершеними до подання позову. У зв’язку із цим доречно виділятипровадження у зв’язку зі вжиттям запобіжних заходів.

4. У розділі XV ГПК виділяється провадження за участю іноземних суб’єктів господарювання. Але повною мірою подібне провадження не можна вважати самостійним. У ст.ст. 123 та 124 ГПК установлено, що до справ за участю іноземних суб’єктів господарювання застосовуються ті самі процесуальні положення, що й до справ за участю суб’єктів господарювання України, крім винятків, установлених законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Тому іноземні суб’єкти господарювання можуть ставати суб’єктами будь- яких інших наведених видів провадження, якщо спір відповідно до процесуального законодавства підвідомчий господарським судам України. Разом із тим, положення розділу XV ГПК врегульовують не передбачені іншими видами відносин у частині провадження щодо видачі та виконання судових доручень про надання міждержавної правової допомоги: доручень господарських судів до іноземних судів та дипломатичних установ України, а також доручень іноземних судів до господарських судів України.

На відміну від наведених видів провадження, наприклад, у цивільному процесі, застосовується позовне провадження, наказове та особливе провадження (ч. 2 ст. 15 ЦПК). Проекти ГПК (Кодексу господарського судочинства), що розглядаються у парламенті, передбачають розширення видів проваджень у господарському процесі. Зокрема, проект Кодексу господарського судочинства передбачає такі додаткові види проваджень, як провадження про визнання права та встановлення фактів, що мають юридичне значення, провадження по відновленню втраченого судового провадження, провадження про скасування рішення третейського суду (арбітражу), провадження щодо оскарження дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби. Фактично ці види проваджень і сьогодні існують у господарському процесі, хоча й не поіменовані як окремі види проваджень, у багатьох випадках здійснюються відповідно до аналогії процесуального закону та порядку пристосування інших видів проваджень до потреб відповідного виду процесу.

Розгляд справи у господарському процесі послідовно проходить кілька стадій. Натомість стадії проходження справи не є однаковими для різних видів провадження. По суті справи, стадії господарського процесу мають цілісний вигляд лише у контексті руху справи по інстанціях. Що ж до розгляду справи у першій інстанції, то тут справа може мати кілька стадій. Зокрема, у провадженні про банкрутство виявляються нехарактерні для позовного провадження етапи розгляду справи, що пов’язані не із вирішенням спору, а відновленням платоспроможності боржника, його банкрутства та можливої ліквідації.

До загальних стадій господарського процесу, притаманних більшості видів проваджень, можна віднести:

1. відкриття провадження у справі;

2. провадження у справі до судового розгляду справи (підготовка справи до розгляду);

3. судовий розгляд господарських справ;

4. перегляд судових рішень та ухвал за нововиявленими обставинами;

5. перегляд судових рішень та ухвал в апеляційному порядку;

6. перегляд судових рішень у касаційному порядку Вищим господарським судом України;

7. перегляд рішень за винятковими обставинами Верховним Судом України;

8. виконання рішень та ухвал суду.

Ці види стадій не можна визначати для проваджень у комерційних арбітражах (третейських судах) та при досудовому врегулюванні господарських спорів.

Зокрема, рішення арбітражів (третейських судів) є остаточними. Порядок розгляду відповідних справ у межах, що не заборонено законом, встановлюється сторонами, а в разі відсутності відповідного погодження - встановлюється арбітражем. Розгляд справ у постійно діючих третейських судах (арбітражах) здійснюється відповідно до Закону України «Про третейські суди» та відповідного регламенту суду. Особа може звернутися до господарського суду із вимогою про скасування рішення арбітражу (третейського суду) лише у випадках, установлених законами України «Про третейські суди» та «Про міжнародний комерційний арбітраж»: справа розглянута не в уповноваженому складі суддів, не підвідомча третейському суду, третейська угода відсутня, визнана недійсною або рішення виходить за її межі, або якщо третейський суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не брали участі у справі. Як видно, рішення третейського суду (арбітражу) не може бути оскаржене у зв’язку з неповним установленням обставин справи чи неправильним застосуванням матеріально-правових норм, що регулюють відносини сторін. У разі якщо в заяві щодо такого скасування буде відмовлено в першій інстанції, тоді в апеляційному порядку, а згодом і в касаційному порядку може бути оскаржено не рішення арбітражу (третейського суду), а рішення суду, що відмовив у подібному скасуванні. Рішення арбітражу (третейського суду) за письмовим клопотанням заявника приводиться до виконання шляхом звернення до господарського суду за місцем знаходження боржника та підтверджується наказом. Особливості розгляду та приведення до виконання рішень міжнародних комерційних судів буде розглянуто у подальших розділах підручника.