2.3. Передумови виникнення науки управління

До початку XX століття ніхто не задумувався над тим, чи потрібно керувати організаціями системно. Однак, з розвитком бізнесу все частішими та значнішими стають науково-технічні нововведення. Представники управлінської праці починають глибше усвідомлювати існування зовнішніх сил, діям яких підвладні організації.

В XX ст. в більшості країн світу відбувається концентрація капіталу, виникають великі підприємства, трести, концерни. Функція управління дедалі розширюється і диференціюється на окремі різновидності управлінської праці, які в сукупності стають “комбінованим управляючим”, що об’єднує тисячі працівників сфери управління.

На цей період припадає різке розмежування функцій володіння і функцій управління капіталом: як правило управління виробничо – господарською діяльністю організацій здійснюють наймані фахівці – менеджери. Яскравим прикладом в історії розвитку практики менеджменту де не відбулось розмежування функцій володіння і управління капіталом був Г. Форд, який особисто виконував усі функції з управління власними заводами.

Перший вибух інтересу до управління відзначений у 1911 році з виходом у світ книги Ф. Тейлора “Принципи наукового управління”. Вона традиційно вважається початком визнання управління як науки і самостійної галузі досліджень.

2.4. Еволюція шкіл і концепцій менеджменту

Бурхливий розвиток практичного менеджменту в кінці XIX на початку XX ст. сприяв заснуванню наукових шкіл, які займались розробкою теоретичних основ менеджменту.

Школа наукового управління (1885 – 1920 р. р.) базується на діяльності її засновників Ф. Тейлора, Френка і Ліліан Гілбретів, Генрі Гантта, Г. Форда.

Фредерік Тейлор віднесений до засновника сучасного менеджменту, він першим надав поняттю “менеджмент” визначеності назвавши його “організацією виробництва”. В книзі “Принципи наукового управління” Тейлор сформулював ряд постулатів, які пізніше одержали назву “тейлоризм”. Він запропонував чітку наукову систему знань про закони раціональної організації праці, складовими елементами якої є математичний спосіб вирахування собівартості, диференційована система оплати праці та її хронометраж, спосіб поділу і раціоналізації трудових операцій тощо. Ним же було введено поняття “людський фактор”, а також матеріальне стимулювання за працю.

Людський фактор – це внутрішній світ людини, її потреби, інтереси, установки, переживання тощо. Якраз людський фактор нині визначає конкурентноздатність і ефективність організації, тому затрати на людину слід трактувати не як витрати, а як активи організації, котрі необхідно правильно використовувати.

Концепція наукового управління, висунута Тейлором стала переломним етапом, завдячуючи якому, управління почало визнаватись як самостійна область наукових досліджень.

Учень Тейлора американський інженер Генрі Гантт вивчав уже не окремі операції, а виробничі процеси в цілому, тому він є першовідкривачем в області оперативного управління і календарного планування; він розробив систему планових графіків (графіки Гантта), які дозволяють здійснювати контроль і складати календарні плани на майбутнє. Він розробив систему зарплати з елементами почасової і відрядної форм оплати праці.

Подружжя Френк і Ліліан Гілбрети в 20-их роках XX ст. були активними прибічниками наукового управління. Вони продовжували пошуки оптимальних способів виконання любих робіт з використанням елементарних рухів.

Л. Гілбрет першою займалась питаннями управління кадрами, їх науковим відбором, підготовкою і розстановкою. В 1915 році вона стала першою жінкою в США, якій присуджено ступінь доктора психології.

Генрі Форд - засновник американського автомобілебудівництва, розробив теорію з такими положеннями:

• високо оплачувати роботу кожного працівника і слідкувати за тим, щоб він працював не більше 48 год. на тиждень;

• забезпечити найкращі умови праці, навчити людей поважати оточуючих і самих себе.

Як і Тейлор, Форд був активним прибічником використання наукових знань в організації виробництва і управління.

Форд впровадив на своїх заводах саму високу оплату праці, при тому механізувавши всі трудові операції.

Школа наукового управління впровадила наступні принципи наукового управління:

1. Відбір працівників і їх навчання.

2. Забезпечення працівників ресурсами.

3. Правильне використання матеріального стимулювання для підвищення продуктивності.

4. Виділення планування в окремий процес.

5. Впровадження менеджменту в якості самостійної форми діяльності, науки, формування функцій менеджменту.

Адміністративна (класична) школа управління (1920-1950 р. р.) діяльність якої пов’язана з іменем Анрі Файоля, який був значною фігурою в науці управління. На протязі 30 років він був керівником крупної французької вугільної компанії і узагальнивши свій досвід Файоль створив “теорію адміністрації”.

Інші представники цієї школи: Л. Увік був консультантом з питань управління в Англії, а Д. Муні працював у компанії “Дженерал Моторс”, тому об’єктом їх досліджень була ефективність управління стосовно всієї організації.

Метою цієї школи було створення універсальних принципів управління, дотримуючись яких організація обов’язково доб’ється успіху.

Файоль сформулював 14 принципів управління стосовно діяльності вищої ланки управління: 1. Поділ праці. 2. Влада і відповідальність. 3. Дисципліна. 4. Єдиноначальність. 5. Єдність напряму діяльності. 6. Підпорядкування особистих інтересів загальним. 7. Винагорода. 8. Централізація. 9. Скалярний ланцюг (ієрархія управління). 10. Порядок. 11. Справедливість. 12. Стабільність. 13. Ініціатива. 14. Корпоративний дух.

А. Файоль першим з теоретиків виділив основні функції управління, здійснив їх класифікацію та навів характеристику, звернувши особливу увагу на адміністративну функцію.

За переконанням Файоля, якщо технічний працівник керується технічною “установкою”, то менеджер повинен керуватись адміністративною “установкою”, при чому по мірі підйому по ієрархії вага адміністративної “установки” збільшується.

Безперечною заслугою Файоля є постановка питання про необхідність виділення управлінської діяльності (менеджменту) в особливий об’єкт дослідження.

Теорії управління Тейлора і Файоля різняться між собою тим, що Тейлор пропонував встановлювати раціональне управління організаціями “знизу”, а Файоль – “зверху”, при чому він підкреслював, що ніяких протиріч між їхніми теоріями не існує.

Школа людських стосунків (1930 – 1950 р. р.) здійснила перенесення центра ваги в управлінні з виконання завдань на відношення між людьми. Засновники цієї школи використали досягнення психології і соціології – наук про поведінку людини – в управлінні.

Мері Паркер Фоллет висунула ідею гармонії праці і капіталу, яку можна досягти при правильній мотивації та врахуванні інтересів усіх зацікавлених сторін. Вона визначила менеджмент як “забезпечення виконання роботи за допомогою інших людей”.

Особлива заслуга у створенні теорії і практики людських стосунків належить психологу Елтону Мейо, який закликав активізувати характерні для кожної людини духовні стимули серед яких є потреба людини перебувати в постійних зв’язках із своїми колегами по роботі, друзями.

Школа поведінкових наук (1950 – до теперішнього часу) сприяла розвитку і вдосконаленню методів управління. К. Арджиріс, Р. Лайкерт, Д. МакГрегор, Ф. Герцберг – найбільш значимі фігури цього етапу розвитку управлінської науки. Вони вивчали різноманітні аспекти соціальної взаємодії суб’єктів та об’єктів виробництва, мотивації, характеру влади і авторитету, комунікації в організаціях, проблему лідерства та змісту роботи. У новому підході основним було прагнення допомогти працівникові усвідомити свої можливості.

Популярність поведінкового підходу значно виросла в 60-ті роки, через що головними тезами його було охоплено всі галузі управління. Головним в історії поведінкових наук було твердження того, що правильне застосування науки про поведінку завжди буде сприяти підвищенню ефективності як окремого працівника, так і організації в цілому.

В другій половині XX століття в менеджменті стали розповсюджуватись такі підходи до управління як процесійний (з кінця 50-их років), системний (з середини 70-их років) та ситуаційний (80-ті роки).

Процесійний підхід до управління розглядається не як серія окремих дій, а як єдиний процес впливу на організацію.

Системний підхід розглядає всі процеси і явища у вигляді певних цільових систем, які мають нові якості та функції, не властиві складовим елементам.

Ситуаційний, або кейсовий підхід до управління є способом мислення, а не набором певних дій. Цей метод розроблено у Гарвардській школі бізнесу.

Ситуаційний підхід підкреслює значимість “ситуаційного мислення”, тобто різні ситуації потребують різних типів знань. Ситуаційний підхід визначає в межах загального процесу управління різноманітні специфічні прийоми, які повинен використовувати керівник для ефективного досягнення цілей організації.

Порівняльну характеристику вкладу різних шкіл у розвиток теорії менеджменту наведено у табл. 2.1.

Таблиця 2.1