1.1. Підприємство як суб'єкт ринкових відносин, функціонально-правовий статус його діяльності

У відповідності з Законом України "Про підприємства" підприєм­ство є самостійним господарюючим уставним суб'єктом, яке володіє правами юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою отримання відповідного прибутку (доходу).

Для здійснення своєї діяльності підприємство має розпоряджатися певними матеріальними, трудовими та фінансовими ресурсами та за­собами. Планомірне комбінування та використання цих факторів ви­робництва, організація виготовлення та реалізації продукції (вико­нання робіт, надання послуг) є основою для отримання доходу (прибутку), досягнення цілей підприємства та задоволення економіч­них інтересів його власників (рис. 1).

Характерними ознаками підприємства є:

по-перше - проведення підприємницької діяльності, тобто само­стійна, ініціативна, систематична діяльність на власний ризик з ви­робництва продукції, виконання робіт, надання послуг та їх реаліза­ція з метою одержання прибутку.

по-друге - наявність статуту юридичної особи, ознаками якої є ві­докремлене майно, можливість від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відпо­відачем у суді, арбітражному або третейському судах. Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а промислове підприємство -також товарний знак. Підприємство не може мати в своєму складі інших юридичних осіб.

Підприємство

Господарська діяльність

Реалізація продукції (робіт, послуг)

Фактори виробництва

Виробництво продукції (робіт, послуг)

Витрати на ведення діяльності

Доходи від проведення господарської діяльності

Прибуток

Рис. 1. Поняття підприємства

Виходячи з наведеного визначення не є підприємствами:

1. Організації, що не займаються підприємницькою діяльністю, до яких належать юридичні особи, які не ставлять за основну мету своєї діяльності отримання прибутку. Вони можуть створюватися в формі громадських або релігійних організацій, організацій орендарів та покупців, політичних партій, організацій, установ. Некомерційні підприємства можуть займатися підприємницькою діяльністю лише в обсягах, необхідних для досягнення їхньої статутної мети.

2. Відокремлені підрозділи підприємств. До них належать:

а) філії, структурно відокремлені частини юридичної особи, що знаходяться поза межами її розташування та виконують таку ж діяльність (виробничу, наукову), що й юридична особа в цілому. Фі- лія має своє керівництво, яке підпорядковане керівному органу юри- дичної особи і діє на підставі доручення, що отримується від відповід- ного керівного органу юридичної особи;

б) представництва, структурно відокремлені частини юридичної особи, які діють за межами розташування юридичної особи від її іме- ні. Діяльність представництва обмежується виключно представниць- кими функціями (укладання угод, здача-приймання продукції тощо).

3. Громадяни, що займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи.

Діяльність підприємства здійснюється, як правило, на основі Ста­туту. Статут затверджується власником майна, а для державних під-

приємств - власником майна за участю трудового колективу. В Стату­ті підприємства визначається найменування підприємства, його міс­цезнаходження, предмет та мета діяльності, органи управління під­приємством, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу, порядок утворення майна, характер організації трудових відносин, членства, умови реорганізації та припинення діяль­ності підприємства.

З метою реєстрації утворення та підтвердження своєї дієспромож-ності підприємство проходить державну реєстрацію за місцем його знаходження. Державний дозвіл на проведення окремих видів під­приємницької діяльності видається у формі відповідного патенту або ліцензії.

Підприємство як організаційна одиниця, яка здійснює господар­сько-фінансову діяльність, існує у всіх економічних системах та ти­пах економічних відносин. Однак характер функціонування підпри­ємства та його організаційно-правовий статус суттєво розрізняються.

Директивно-керована економіка являє собою жорстку економічну систему, в якій практично усі види діяльності регулюються держа­вою. Характерними особливостями такого типу економічних відносин є: високий ступінь державного регулювання та втручання в економі­ку, тотальне державне планування та розподіл, стимулювання учас­ників господарського процесу не за реальні результати діяльності, а за виконання планових завдань, перевага державної власності.

В цих умовах підприємства тільки формально були самостійними. По суті, вони розглядалися як складові частини єдиного народно-господарчого комплексу. Держава визначала обсяги та структуру їх діяльності, напрямки збуту, суворо регламентувала ціни на продук­цію, наділяла підприємство необхідними ресурсами та засобами, за­кріплювала за постачальниками та підрядниками, при необхідності -"вибачала" збитки від господарської діяльності. Звичайно, що керу­вання підприємством зводилося до розв'язання єдиного завдання: ви­конання плану у встановлені терміни за будь-яку ціну. Результати такої організації господарювання добре відомі: тотальний дефіцит, марнотратство, безгосподарність, суб'єктивна оцінка результатів праці.

Ринкова економіка, переваги якої доведені світовим досвідом, ха­рактеризується вільним підприємництвом господарюючих суб'єктів. Основним принципом регулювання діяльності підприємств є ринкове саморегулювання з мінімально-необхідним (в залежності від ступеня зрілості та розвинутості ринкових відносин) ступенем державного ре­гулювання. Переважним видом власності є приватна та колективна власність, а основною цільовою функцією діяльності - отримання прибутку.

В умовах ринкової економіки продавці намагаються найвигідніше продати товари, а покупці найдешевше їх купувати. їх інтереси зрів-

Розділ f. JlignfiueMctiiSu в сис&еліі /тикових відносин

новажуються у вільній грі сил попиту та пропозиції через механізм цін на ринку. Вільне формування виробництва та споживання, їх урі-вняння на нерегульованих ринках сприяє як оптимальному забезпе­ченню товарами (продукцією), задовільненню потреб, так і росту доб­робуту підприємств та їх робітників при умові суспільного визнання результатів їхньої праці та об'єктивної оцінки результатів діяльності.

Принцип ринкової економіки для підприємства передбачає:

• свободу вибору напряму, виду своєї діяльності, місце та час її здійснення. При цьому підприємство змушене брати до уваги обме­ження, встановлені законодавством, а також враховувати права ін­ших суб'єктів ринку;

• свободу вибору партнерів (контрагентів) та визначення характе­ру та змісту взаємовідносин з ними. Для підприємства це означає свободу укладення трудових угод, договорів підряду, купівлі, прода­жу, найму, оренди, займу та інше;

• свободу об'єднань з іншими учасниками економічного життя (іншими підприємствами, банками, страховими товариствами та ін­ше) для реалізації своїх економічних інтересів;

• свободу конкуренції, що надає право кожному підприємству конкурувати з іншими суб'єктами ринку. Це означає, що кожне під­приємство повинне мати вільний доступ до ринку, що воно не може бути бойкотоване і не може здійснювати свою економічну діяльність всупереч інтересам інших підприємств (наприклад, встановлювати нижчі ціни, створювати кращі умови оплати праці та інше). Водно­час, принцип конкуренції передбачає і ліквідацію тих підприємств, діяльність яких не відповідає вимогам ринку;

• свободу мотивації своєї діяльності та ініціативи її здійснення. Для підприємства основною рушійною силою є прагнення до отри­мання доходу (прибутку) та накопичення майна, що спонукає його виробляти та продавати продукцію (роботи, послуги), яка б відповіда­ла попиту, з якомога сприятливішим співвідношенням витрат та до­ходів (виручки).

Ініціатива в здійсненні діяльності, прийнятті управлінських рі­шень належить тільки підприємству, яке й несе всю повноту відпові­дальності за наслідки.

Принцип приватної автономії, що обумовлює економічний сувере­нітет виробника, не можна розглядати як його незалежність. Адже такими ж правами володіють інші учасники ринку, що призводить до виникнення поняття економічного суверенітету споживача. Він пере­дбачає права та реальну можливість кожного покупця (юридичної або фізичної особи) в рамках коштів, що він має, визначати обсяг та асортимент необхідної йому продукції (робіт, послуг), обирати про­давця, місце, час та інші умови покупки.

Розділ f. 7liqnfiueMciZgo g сисШеліі ринкових відносин

Таким чином, підприємство в умовах ринку є незалежною, авто­номною господарюючою одиницею, діяльність якої передбачає свободу власників підприємства в розподілі та використанні отриманого при­бутку, розпорядженні власним майном та капіталом. Майнові права підприємства перебувають під охороною Закону.

Узагальнююча характеристика розрізняльних особливостей функ­ціонування підприємства при різних економічних системах наведена у таблиці 1.

Закон України "Про підприємства" законодавчо закріпив нові принципи функціонування підприємств, які відповідають умовам ринкової економіки, повністю змінив їх права та повноваження щодо всіх аспектів життєдіяльності підприємства.

Таблиця 1

Розрізняльні особливості функціонування підприємства в різних економічних системах

Розрізняльна ознака	Директивно-управлінська економіка	Ринкова економіка
1. Характер управління	Централізований	Автономний
2. Статус підприємства	Одиниця єдиного народ­ногосподарського комплексу	Самостійний суб'єкт під­приємництва
3. Мотивація діяльності	Виконування планових завдань	Максимізація отриманого прибутку
4. Форма власності, що має перевагу	Державна	Колективна та приватна
5. Залежність від держа­ви	Максимальна	Мінімально-необхідна
6. Основний принцип ре­гулювання діяльності	Тотальне державне планування	Ринкова саморегуляція

У відповідності з Законом підприємство самостійно:

• планує свою діяльність та визначає перспективи її розвитку, виходячи з попиту на свою продукцію (послуги), рівня конкурентосп­роможності, а також необхідності забезпечення виробничого та соці­ального розвитку підприємства, підвищення доходів;

• здійснює матеріально-технічне постачання (забезпечення) влас­ного виробництва та капітального будівництва через систему прямих угод (контрактів) з постачальниками та посередницькими організаці­ями, на товарних біржах;

• реалізує свою продукцію, інші матеріальні коштовності на ос­нові прямих угод із споживачами, на основі бартерних угод, держав­ного замовлення, через товарні біржі, мережу власних торгових під­приємств та інше;

• самостійно або на договірній основі встановлює ціни на свою продукцію, роботи, послуги, майно, крім випадку державного регу­лювання цін на особливо значущі види продукції, а також при моно­польному становищі підприємства на ринку;

• визначає чисельність та структуру робітників, обирає форми і системи оплати та стимулювання їхньої праці, розміри фонду оплати праці, враховуючи встановлені мінімальні соціальні гарантії та спів­відношення між темпами росту оплати праці та випуску продукції;

• обирає банківську установу для здійснення розрахункових, кредитних та касових операцій, визначає характер та умови викорис­тання своїх вільних грошових коштів;

• здійснює (за наявністю відповідної ліцензії) зовнішньоекономі­чну діяльність, отримує та використовує валютну виручку, а при не­обхідності - кредити від іноземних партнерів;

• проводить різноманітні операції з цінними паперами (випуск, реалізацію, купівлю);

- визначає напрямки та обсяги використання отриманого прибутку.

Функціонування підприємства на ринку пов'язане з багатьма об­меженнями, які визначають можливість та ефективність його госпо­дарсько-фінансової діяльності.

Основними обмеженнями є:

1. Обмеження, обумовлені попитом:

Обсяг реалізації

Попит споживачів

_J

2. Обмеження, обумовлені ресурсами:

Ресурси витрачені^|

Наявні ресурси

3. Фінансові обмеження:

Грошові витрати підприємства

Грошові кошти, які є в розпорядженні

Л

Описані обмеження мають місце при функціонуванні підприємст­ва в будь-якій економічній системі, однак характер та ступінь їхнього впливу на господарську діяльність підприємства суттєво різняться.

В умовах директивно-управлінської економіки лімітуючим фактором було ресурсне обмеження, оскільки дефіцитність ресурсів та їх тотальне фондування не дозволяли підприємству збільшити обсяг ресурсів, що були в його розпорядженні, а відповідно — і обсяги діяльності.

Обмеження, обумовлені попитом, носили досить м'який характер, оскільки збутова діяльність підприємства була жорстко зарегламенто­вана централізовано укладеними договорами. Підприємства були мало зацікавлені у конкурентоспроможності своєї продукції, її відповідно­сті попиту за обсягом, асортиментом, якістю.

Практично, підприємство не відчувало фінансового обмеження. Обсяг статутного фонду визначала держава, при необхідності - цент­ралізовано поповнювалися обігові кошти, надавалися дотації, вста­новлювалося пільгове відрахування до бюджету, практично безкошто­вний кредит або цільове фінансування. Оскільки підприємство реалізовувало свою продукцію за централізовано встановленими ці­нами, воно не могло нести відповідальності за збитки, збиткова дія­льність не призводила до банкрутства.

Ринкова економіка, що надає підприємствам всю свободу господарю­вання, вимагає від них неухильного додержання описаних вище вимог.

Як було вже сказано, в умовах суверенітету споживача невико­нання обмеження, обумовленого попитом, приводить підприємство до збитків і, зрештою, до банкрутства. Якщо продукція, що виробляєть­ся, не відповідає попиту або її обсяг перевищує обсяг попиту, або мають місце диспропорції в структурі, асортименті, така продукція не буде продана, підприємство не отримає відшкодування своїх витрат.

Досить жорстко діє і фінансове обмеження. Підприємство має бу­ти платоспроможним та ліквідним кожного періоду, інакше воно рано чи пізно стане банкрутом.

Підприємство може розраховувати тільки на власні можливості в утворенні та отриманні фінансових ресурсів, а при використанні за­лучених - чітко контролювати можливість їх погашення. Фінансове обмеження визначає необхідний рівень ефективності господарської діяльності та є стимулом до його росту.

М'якше, ніж в умовах адміністративно-командної економіки, діє ресурене обмеження. У міру розвитку ринкових факторів виробниц­тва (сировини, матеріалів, обладнання) їхній дефіцит знижується. Підприємство в будь-який момент може забезпечити себе всім необ­хідним, якщо, звичайно, для цього воно має необхідні грошові кош­ти. Тобто в умовах ринкових відносин основним обмеженням є не об­сяг необхідних ресурсів, а ціни на них.

Таким чином, найважливішими вимогами, що виставляються до діяльності підприємства в сучасних умовах є:

1. Самоокупність, рентабельність і самофінансування свого розвитку.

2. Матеріальна відповідальність за результати господарювання.

3. Законослухняність та легітимність діяльності.

Підприємство здійснює свою діяльність за рахунок власних фі­нансових ресурсів, а також кредитів. Відповідальність за їхнє своє­часне погашення та виплату відсотків з них в повному обсязі покла­дається на підприємство. Держава не відповідає за борги підприємства, тому обсяги його діяльності, рівень рентабельності ма­ють бути достатніми для своєчасного та повного виконання всіх зобо­в'язань (перед бюджетом, постачальниками, робітниками, власника­ми, банками).

Підприємство несе всю повноту відповідальності за рішення, що приймаються, ризикуючи всім своїм майном в разі неправильно при­йнятого рішення. Формами матеріальної відповідальності за пору­шення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової та податкової дисципліни, вимог до якості продукції є штраф, пеня, а також від­шкодування заподіяних збитків.

В разі постійної неспроможності підприємства-боржника викону­вати свої зобов'язання перед кредиторами та бюджетом, що виника­ють у зв'язку з перевищенням зобов'язань підприємства над його майном (основними, обіговими коштами, фінансовими та нематері­альними активами), підприємство визнається банкрутом. Закон Укра­їни "Про банкрутство" визначив умови та порядок визнання підпри­ємства банкрутом, зміцнив механізм задоволення майнових претензій, примусової або добровільної ліквідації підприємства.