36. Особливості політико-правових систем Республіки Філіппіни та Малайзії.

На Філіппінах, яким ще у 1934 р. американський уряд пообіцяв надати самостійність, процес передачі влади місцевому населенню відбувався поступовим еволюційним шляхом. 4 липня 1946 р. президентом Філіппін було обрано виразно проамериканського політика, лідера Ліберальної партії Мануеля Рохаса (1892-1948 рр.). Він уклав із колишньою метрополією низку угод щодо привілейованого економічного становища американських фірм на місцевому ринку, а також про збереження на островах військових баз США.

Американці, у свою чергу, допомогли філіппінському урядові ліквідувати комуністичний партизанський рух "хукбалахапів", котрий виник ще у березні 1942 р. в якості Антияпонської народної визвольної армії. Після визволення Філіппін від японців командуючий партизанськими силами Луїс Тарук відмовився роззброїти свої загони й розпочав антиурядову боротьбу. Особливо сильним партизанський рух був на найбільшому острові держави Лусоні, де існували повністю контрольовані комуністами партизанські райони.

Та оскільки селянське повстання було підняте без належного урахування політичної обстановки в країні, компартія зазнала відчутних втрат: наприкінці 1950 р. у Манілі заарештували увесь склад секретаріату ЦК, а невдовзі загинув командувач Армією визволення Л.Тарук. Тому в 1956 р. КПФ припина збройну боротьбу і розпустила партизанські загони та зосередилася на використанні легальних засобів. Але наступного року парламент знову ухвалив закон про боротьбу з підривною діяльністю, котрий поставив КПФ поза законом, лише за одну належність до заборонених лівих організацій можна було отримати смертний вирок.

Лише на початку 60-х рр. ХХ ст. внутрішня політика уряду лібералів президента Д.Макапагала (згідно конституції філіппінський президент, як і індонезійський, є главою держави та уряду) дещо пом’якшилася, і на чергових виборах 1965 р. перемогу під гаслами зміцнення національної незалежності та перегляду нерівноправних військово-економічних відносин зі США здобув кандидат Партії націоналістів Фердинанд Маркос (1917-1989 рр.).

Він народився 11 вересня 1917 р. у заможній сім’ї у провінції Північний Ілокос і був вихований на суворих католицьких принципах (Філіппіни – єдина християнсько-католицька держава Азії, в котрій до цієї конфесії належить 83 % населення, 9 % - протестанти, 5 % - мусульмани, решта – буддисти), до кінця життя він не пив і не курив, але без коливань застосовував насилля. З відзнакою закінчив юридичний факультет Манільського університету, а з початком Другої світової війни добровольцем вступив до американської армії. Потрапивши у японський полон, Ф.Маркос утік і очолив партизанський загін на Лусоні, а після війни молодий офіцер, що мав чимало бойових нагород, став технічним помічником першого президента М.Рохаса і у 1949 р. був обраний до Палати представників, а у 1959 р. – до Сенату.

Ф.Маркос розраховував висунути свою кандидатуру на президентських виборах від Ліберальної партії, проте отримав відмову і перейшов до Партії націоналістів. Під час першого і другого термінів перебування при владі він здійснив аграрну, промислову й освітню реформи, залучивши на свій бік широкі народні верстви популістськими гаслами на зразок “Рис, школи, дороги”, та намагався проводити самостійну зовнішню політику. Але вже наприкінці 60-х рр. ХХ ст. Ф.Маркос зіткнувся з потужним опором опозиції. Її легальне крило представляли, з одного боку, католицький Християнсько-соціальний рух Манглапуса, що намагався відігравати роль лівоцентристської “третьої сили” у протистоянні з двома “традиційними партіями”, та “Рух за розвиток націоналізму” Л.Таньяда, котрий виступав за “деамериканизацію” внутрішньої й зовнішньої політики країни, а з іншого – найвпливовіші філіппінські клани Лопесів, Акіно та інших, які спиралися на стару аристократію й відстоювали інтереси крупної національної буржуазії.

Ще більшу загрозу існуванню двопартійної системи демократії склала збройна опозиція, коли під впливом китайської “культурної революції” в КПФ стався розкол і з неї вийшло екстремістське угруповання Х.Сісона, яке у 1968 р. створило компартію “ідей Мао Цзедуна”, а у березні наступного року сформувало Нову народну армію, що розпочала громадянську війну. Тоді ж на південному острові Мінданао спалахнув сепаратистський заколот мусульманського населення під проводом Фронту національного визволення моро (іспанською – “маври”).

За таких обставин 21 вересня 1972 р. президент запровадив у країні надзвичайний стан (до січня 1981 р.) і ув’язнив усіх своїх політичних супротивників. Мотивуючи власні дії, Ф.Маркос наголошував, що шлях до демократії пролягає через авторитаризм: “Крок назад у політиці потрібний, щоб зробити крок уперед у економіці”. В якості підґрунтя амбіційної модернізаторської державної програми побудови “нового суспільства” тоді ним було використано ідею філіппінського націоналізму – культу нації (навчання у початковій школі було переведене з офіційної англійської мови на місцеві, а в середній школі в якості обов’язкового предмета запроваджено вивчення державної мови тагалог (піліпіно), яка є рідною для другого за чисельністю етносу країни) та держави з акцентом на своєрідності національного шляху розвитку й подолання відсталості шляхом прискорення економічного росту на базі ринкової економіки. Визначаючи національні перспективи на 2000 р., Ф.Маркос назвав їх у такій послідовності: політична стабільність, самозабезпечення в області базових потреб, високий ступінь індустріалізації, розвиток села і районів, достатність ресурсів і розвиток країни.

Ключовою в Декларації принципів державної політики Філіппін 1972 р. стала ідея соціальної справедливості: “Держава сприятиме встановленню соціальної справедливості, щоб гарантувати гідність, добробут і безпеку для всього народу. Тому вона регулює право власності, набуття, користування, володіння й розпорядження приватною власністю”. Однак, стверджував Ф.Маркос, турбота про знедолених не є соціальним обов’язком уряду: враховуючи, що бідність – надзвичайно поширене явище, завдання його полягає в тому, щоб людей опікуваних перетворити у вільних. Найголовніша умова соціальної справедливості, за Ф.Маркосом, - моральне оновлення народу, відродження общинних норм життя (барангай), що поверне владу народу й поліпшить усю систему представницького правління.

Обмеження політичного панування старої олігархії й проголошене президентом дотримання принципу соціальної справедливості з ліквідацією економічної нерівності між суспільними групами та бідності імпонувало КПФ. Її керівництву вдалося у жовтні 1974 р. досягти угоди з урядом щодо припинення збройної боротьби й амністії її учасників та звільнення з ув’язнення всіх комуністів і бійців партизанських загонів. Припинення громадянської війни дозволило Ф.Маркосу створити в березні 1978 р. на базі Партії націоналістів Рух за нове суспільство, який у грудні наступного року був проголошений правлячою партією.

На відміну від Індонезії й Філіппін, де перші кроки на шляху незалежного розвитку були позначені політичною нестабільністю й пануванням олігархічних структур та кланових угруповань, особливо в армії й поліції, колишні британські колонії та протекторати, які нині складають Малайзію й Сінгапур, динамічно розвивалися за японським зразком і отримали всі шанси стати в недалекому майбутньому регіональними центрами сили. На заваді утвердженню в цих країнах англосаксонської моделі демократії не стали й тривалий комуністичний партизанський рух, і той факт, що титульна нація – малайці та споріднені з ними етноси – становлять у першій державі лише 58 % населення, а у другій – усього 14 % (решта – переважно китайці й індійці).

В умовах розв’язаної у 1948 р. Комуністичною партією Малайї (заснована у 1930 р. етнічними китайцями) під впливом перемог у громадянській війні Компартії Китаю збройної боротьби проти британської колоніальної адміністрації остання змушена була піти на компроміс із верхівкою малайської громади, що виявилося доленосним для становлення демократичної політичної системи країни. Була розроблена конституція, котра відновлювала систему протекторату над малайськими князівствами півострова, а їхні спадкові володарі – 7 султанів, раджа і правитель із титулом “янг діпертуан бесар” знову ставали верховними правителями князівств.

Коли 31 серпня 1957 р. Малайя (тепер – материкова Малайзія) отримала державну незалежність, 9 спадкових правителів штатів утворили виборну монархію. Кожні 5 років вони зі свого складу більшістю не менш, ніж у 5 голосів, обирають Верховного правителя – “янг діпертуан агунга” (з 13 грудня 2001 р. – султан Тунку Саїд Сіражуддін ібні Аль-Мархум Тунку Саїд Путра Джамалулайль, 1943 р. нар.) і його заступника (султан Мізан Зайналь Абідін ібні Аль-Мархум Султан Махмуд Аль-Муктафі Біллах).

Згідно ст.32 конституції 1957 р. (зі змінами від 16 вересня 1963 р., коли до федерації, що стала називатися Малайзією, увійшли британські колонії Сабах і Саравак на півночі Калімантану й тимчасово – до 9 серпня 1965 р. - Сінгапур), Верховний правитель “є найвищою за рангом особою в федерації і не несе відповідальності перед судом”, причому наступною за рангом особою визначено дружину Верховного правителя. Заступником Верховного правителя зазвичай обирають “наступного в черзі” монарха. Посівши пост Верховного правителя, відповідна особа у своєму штаті залишається тільки “вищим ісламським духовним керівником”, а всі його акти потребують контрасигнування з боку уповноваженого урядом міністра.

Спадкові правителі 9-ти штатів (Джохор, Кедах, Келантан, Негері-Сембілан, Паханг, Перак, Перліс, Селангор і Теренгау) разом із призначеними Верховним правителем губернаторами штатів Мелака, Пулау-Пенанг, Сабах і Саравак утворюють Раду правителів. У повному складі вона приймає рекомендації щодо призначення низки посадових осіб, застосування вето стосовно окремих категорій законів та вирішення інших питань. У присутності прем’єр-міністра федерації та головних міністрів штатів Рада правителів може також обговорювати питання національної політики.

На взірець Великої Британії парламент Малайзії складається з Палати представників (193 депутати, обрані народним голосуванням на 5-річний термін, причому перевага віддається голосам малайців-селян), Сенату (72 сенатори, із котрих 30 обираються на 6-річний термін законодавчими зборами штатів і двох федеральних територій, а 42 - призначаються Верховним правителем за порадою прем’єр-міністра з числа осіб, які представляють національні меншини, мають видатні заслуги на державній службі чи відомі своєю фаховою діяльністю) і Верховного правителя. Компетенція Сенату подібна до повноважень британської палати лордів.

Таким чином, головним осередком владно-політичної діяльності в Малайзії є Федеральний уряд на чолі з прем’єр-міністром (з 31 жовтня 2003 р. – Абдула Ахмад Бадауї, 1939 р. н.), якого призначає Верховний правитель. Причому конституція містить вимогу, щоб глава уряду мав підтримку більшості в Палаті представників. Кожен штат має власну конституцію, що визначає систему місцевих органів влади. Федеральна конституція розмежовує компетенції між Центром і штатами на три сфери: 1) сфера виключних повноважень федеральних органів, 2) сфера конкуруючої компетенції (за домінування федерації) і 3) вузька сфера виключної компетенції органів штатів. За федеративним договором 1963 р. штати Сабах і Саравак зберегли певні конституційні прерогативи: перший має 20 місць у Палаті представників, другий – 28, обидва штати володіють правом вводити власний імміграційний контроль.

Однак після оформлення федерації Малайзія в країні склалася парадоксальна ситуація: ключові позиції в державно-адміністративному апараті були зосереджені в руках малайської громади, а домінуюче становище в економіці залишилося за етнічними китайцями. Ситуація ускладнилася й тим, що за конституцією державною мовою стала малайська, а релігією – іслам. Напередодні виборів 1969 р. низка малайських угруповань висунула вимогу перетворення країни у мусульманську державу, а у середовищі китайської громади найбільша опозиційна Партія демократичної дії (виникла у 1966 р., сучасний лідер – Лім Кіт С’янь) та Партія народного руху (заснована у 1968 р., голова – Лім Кен Яйк) виступили проти надання привілеїв малайській громаді, за розвиток демократичних державних інститутів.

На виборах немалайська опозиція вийшла наперед у містах, що було сприйняте значною частиною китайської й індійської громад як їхня перемога. У країні спалахнули зіткнення на етнічному ґрунті, правляча Союзна партія як міжобщинна організація фактично розпалася, а її лідер і перший прем’єр-міністр незалежних Малайї та Малайзії Абдул Рахман змушений був подати у відставку. Тоді його нааступник Абдул Разак вдався до рішучих дій: запровадив надзвичайний стан і на період його дії створив Генеральну раду доброї волі, що мала відновити міжобщинні зв’язки, та Державну консультативну раду, котра фактично замінила парламент, уся повнота влади зосередилася в очоленій ним Національній раді.

Спеціально сформований Комітет національної єдності до літа 1970 р. виробив нову економічну політику й офіційну ідеологію – Рукуннегара (основи державності). Вона утверджувала примат національних інтересів, ставила метою підтримання демократичного способу життя, побудову прогресивного суспільства на базі сучасної науки й техніки. Також проголошувався намір створити суспільство рівних можливостей без експлуатації людини людиною, яке забезпечило б соціальний захист громадян і справедливий розподіл національного багатства. У документі йшлося і про неупереджене ставлення до культурних цінностей усіх народів Малайзії. До 2020 р. передбачалося вирівняти соціально-економічне становище всіх демографічних фракцій малайзійського суспільства, після чого будуть відмінені пільги, котрими користуються малайці як найменш забезпечена частина народу.

Запровадження такої ідеології стало передумовою до залагодження суперечностей між трьома головними громадами країни (китайською, малайською та індійською), невдовзі було скасовано надзвичайний стан, а у червні 1974 р. створено Національний фронт за участю Об’єднаної малайської національної організації, Китайської асоціації Малайзії, Індійського конгресу Малайзії, Всемалайзійської ісламської партії (заснована у 1951 р., нині має другу за чисельністю фракцію у парламенті), Демократичної партії Сабаху (голова – Бернард Домпок), Прогресивної партії народу Сабаху (голова – Йонг Тек Лі), усього 14-ти партій з домінуванням ОМНО.

З того часу Національний фронт стабільно утримує владу, а коли у 1977 р. Всемалайзійська ісламська партія вийшла з нього і почала виступати з фундаменталістських позицій, її вплив у суспільстві швидко зменшився. Така ж доля спіткала компартію після її розколу в 1974 р., уряд однаковою мірою боровся з ісламістським і комуністичним збройним підпіллям, контролюючи ситуацію в країні. Ця політика забезпечила стрімке економічне зростання Малайзії, навіть під час і після фінансової кризи 1997-1998 рр. зростання ВВП становило 5-6 %, золотовалютні резерви на кінець 1999 р. склали $ 31 млрд., середньодушовий ВВП за паритетом купівельної спроможності сягнув тоді ж $ 10700, а рівень інфляції й безробіття не перевищує 3 %.

Прем’єру Махатхіру бін Мохамаду (1925 р. н.) за більш, ніж два десятиліття урядування (1981-2003 рр.) вдалося вселити у малайців упевненість, що їхня країна має взяти на себе роль регіонального лідера, сформувавши для цього єдиний оборонний простір із кордоном протяжністю 2 тис. км. Впроваджена з ініціативи амбітного прем’єра концепція “оборони на далеких підступах” диктує закупівлю винищувачів, фрегатів, підводних човнів, оснащення літаків системою дозаправлення у повітрі, що перетворило Малайзію у привабливий об’єкт для військово-технічного співробітництва, у тому числі й з Україною.