1. Назвіть основні складові структури наукового дослідження.

2. У чому подібність і відмінність між візуальними й інструментальними прийомами геоморфологічного дослідження?

3. Які принципи побудови легенди великомасштабної геоморфологічної кар­ти?

Основні напрями теоретичної і прикладної геоморфології

Г еоморфологія — відносно молода наука. Її остаточне утверджен­ня відбулося лише у другій половині XX ст., хоча перші наукові загальногеоморфологічні концепції та основні теоретичні уявлення про основні властивості рельєфу сформулювали ще наприкінці XIX — на початку XX ст. В. Дейвіс (1899) і В. Пенк (1924). У подальшому геоморфологія розвивалася на стику географічної та геологічної наук.

Н

8.1

АУКОВІ ПРОБЛЕМИ І ТЕОРЕТИЧНІ НАПРЯМИ ГЕОМОРФОЛОГІЇ

Вагомий внесок у розвиток геоморфології зробили вітчизняні вчені.

Починаючи з середини XX ст. було створено низку наукових концеп­цій геоморфології, зокрема І. Щукіним (1936,1960, 1964, 1974), К. Марко­вим (1948), В. Бондарчуком (1949), І. Герасимовим і Ю. Мещеряковим (1967), О. Леонтьєвим (1955, 1968), Д. Тимофєєвим (1979), О. Марини- чем (1982), М. Флоренсовим (1989), А. Ласточкіним (1987).

В. Бондарчук є автором методу структурно-геоморфологічного аналізу. Він установив єдність процесу розвитку і будови рельєфу земної кори. Зіставляючи передгірні денудаційні поверхні та геомор­фологічні рівні рівнин, учений розробив методику визначення віку рель­єфу Землі.

Згідно з В. Бондарчуком, на рівнинах стратиграфію покривних порід, які можуть бути індикатором певного віку рельєфу, встановлю­ють за геоморфологічними даними. За різної висоти рівнин, складе­них різновіковими товщами, вища рівнина є давньою поверхнею, або давнім геоморфологічним рівнем. У рівнинних країнах таких рівнів

може бути кілька. Різниця висот між ними відповідає величині піднят­тя (або опускання) окремих ділянок поверхні.

У гірських країнах вік і послідовність утворення підвищених діля- і нок визначають за умовами залягання гірських порід і рельєфом. Аналізуючи стратиграфічну колонку, встановлюють перерви та неуз­годженість у нашаруваннях, які свідчать про зміну рельєфу у цей проміжок часу. Послідовність і величину підняття рельєфу гір можна простежити за так званими передгірними сходинками, згладженими денудацією і розміщеними у горах на різній висоті. Передгірні схо­динки можуть розвиватися на товщах порід різного віку, але віднос­но давнішою завжди є сходинка, розміщена на вищому рівні.

Розвиток рельєфу гір і рівнин нерозривно пов’язані. Тривалість утворення передгірних сходинок збігається з нагромадженням пухких товщ у передгірних рівнинах. Вищі та давніші передгірні сходинки відповідають вищим і давнішим геоморфологічним рівням рівнин. Різниця висот та неоднаковий якісний вміст одновікового рельєфу гір та рівнин зумовлюються різною амплітудою тектонічних рухів, для вимірювання яких використовують певні характеристики — гео­морфологічні рівні рівнин і передгірних сходинок. Встановлення цих ознак у гірських спорудах, визначення їх взаємозв’язку та характер­них ознак — одне з головних завдань регіональної геоморфології.

Ідеї В. Бондарчука знайшли своїх послідовників серед вітчизня­них геоморфологів. Так, тезу відносно взаємопов’язаного розвитку рельєфу гір і рівнин у своїх працях обґрунтували О. Маринич (1961) (регіональні геоморфологічні рівні), О. Маринич, В. Палієнко (1998) (встановлення кореляції між поверхнями вирівнювання Українських Карпат та регіональними геоморфологічними рівнями). Це дало змо­гу сформувати цілісне системне уявлення про розвиток рельєфу на теренах нашої держави.

І. Щукін довів існування численних закономірностей будови, по­ходження та розвитку рельєфу Землі, які він пов’язує насамперед із кліматичними умовами. Нагромаджений ним обсяг геоморфологічної інформації про зовнішній вид рельєфу (морфології) земної поверхні, різноманіття генетичних особливостей його функціонування дав змо­гу розробити засади порівняльно-морфологічного методу геоморфо­логічного дослідження, за допомогою якого визначають взаємозв’язки між формами рельєфу земної поверхні.

Нехай А і Б — дві форми рельєфу, зовні різко відмінні, проте належать до однієї категорії. Серед відомих у природі форм під­шукують такі, які за сукупністю ознак займали б проміжне місце між А і Б. Часто ці форми існують з А і Б. Якщо такі проміжні форми знайдено, то їх можна розмістити в один ряд з А і Б за ступе­нем зміни якоїсь ознаки або низки ознак. За значної кількості про­міжних форм різниця між будь-якими суміжними формами настільки незначна, що їхня спорідненість є незаперечною. Оскільки такий вис­новок справедливий для будь-якої пари форм ряду, то таким чином встановлюють генетичний зв’язок і між крайніми членами ряду, тобто між А і Б. Відповідь на запитання про напрям розвитку: від А до Б чи від Б до А — дає порівняння довільної нари форм. Воно допома­гає зрозуміти, в чому, власне, полягає незначна відмінність між членами цієї нари, який процес чи процеси зумовили цю відмінність і в якому напрямі відбувалася зміна. Отриманий у такий спосіб ряд форм, що походять одна від одної і відображують послідовні стадії, називають генетичним рядом. Що більша відстань між формами у генетичному ряді, то сильніше вони відрізняються морфологічно. Кожний генетич­ний ряд бере свій початок від будь-якої первинної форми, проте, оскіль­ки немає форм, які б існували вічно, то доцільно оцінювати вихідну масу літосфери, яка характеризується певною внутрішньою струк­турою. Прийнято вважати, що І. Щукіна переважно цікавили кліма­тичні аспекти розвитку рельєфу та екзогенні процеси, однак таке пе­реконання є хибним, оскільки він добре розумів значення ендогенних чинників, проте йому не вистачило життя, щоб повністю осягнути роль обох груп чинників у формуванні рельєфу (ендо- та екзогенних). Часто структура зумовлює закономірності розвитку форм рельєфу. Іншим чинником, який спрямовує геоморфологічний розвиток, є при­родні, зокрема кліматичні умови. Тому одна вихідна маса може дава­ти не один генетичний ряд, а кілька, кожний із яких розвивається за власними законами, залежно від того, в якому природному середо­вищі відбувається розвиток. Знайти для кожної існуючої в природі форми рельєфу правильне місце в тому чи іншому генетичному ряді — це означає визначити шлях її подальшого розвитку.

Науково-теоретичне значення класифікації форм рельєфу за похо­дженням нерівностей та їх спорідненими зв’язками полягає в тому, що вона відображає тогочасний рівень знань про закономірності роз­витку рельєфу і визначає напрями подальших досліджень у цій галузі. Ще у 30-х роках XX ст. у своїй праці «Общая морфология суши» І. Щукін незалежно від К. Маркова (1948), І. Герасимова (1946, 1959), В. Бондарчука (1947, 1949), І. Герасимова та Ю. Мещерякова (1967) та інших дослідників дійшов розуміння основного постулату геомор­фології — рельєф наслідок взаємодії ендо- та екзогенних чинників.

К. Марков розробив вчення про глобальні геоморфологічні рівні як наслідок взаємодії ендо- та екзогенних чинників, що стало по­штовхом до вивчення поверхонь вирівнювання, регіональних і ло­кальних геоморфологічних рівнів і дало змогу систематизувати ве­ликий фактичний матеріал та класифікувати історичні аспекти фор­мування рельєфу Землі. Вагомий внесок К. Маркова у розвиток гео­морфології — це його фундаментальні праці з палеогеографії антро­погену, зокрема про льодовиковий період в історії Землі (у співав­торстві з іншими вченими), що сприяло формуванню історико-гене- тичного напряму в геоморфології.

І. Герасимов і Ю. Мещеряков (1959, 1964, 1967) поділили рельєф Землі на категорії, в утворенні яких домінуюча роль належала одно­му з ендо- або екзогенних чинників, а отже, рельєф розглядали як наслідок особливостей тектонічної, геологічної будови земної кори чи характеру тектонічного її розвитку, або впливу кліматичних чинників. Вони запропонували вживати терміни геотектура та морфострук- тура переважно для великих нерівностей земної поверхні, утворених внаслідок взаємодії ендо- та екзогенних чинників, проте за вирішаль­ної ролі ендогенних. Термін морфоскульптура автори застосовува­ли переважно до невеликих форм рельєфу земної поверхні, утворе­них головним чином дією кліматичних чинників.

Велике теоретичне значення має висновок І. Герасимова і Ю. Ме- щерякова відносно часу формування сучасного рельєфу земної по­верхні. Згідно з їхніми уявленнями, він загалом оформився в мезозої, тобто період часу в геологічній історії від мезозою до наших днів є геоморфологічним етапом у розвитку Землі.

Створені впродовж 50 —60-х років минулого століття теоретичні концепції вітчизняних і зарубіжних геоморфологів сприяли виок­ремленню основних її методологічних напрямів — структурної та кліматичної геоморфології. Дехто з дослідників екзогенних процесів стали ототожнювати вчення про екзогенні процеси з динамічною гео­морфологією, що певною мірою звузило розуміння останньої.

Прихильники структурно-геоморфологічного напряму в геомор­фології були здебільшого геологами та геодезистами, які оперували глобальними й регіональними геологічними категоріями для пояснен­ня формування значних за розмірами морфологічних ознак земної поверхні, наприклад, впливом планетарних чинників або різних тек­тонічних чинників. Цей напрям відразу набув поширення, оскільки за допомогою структурно-геоморфологічних досліджень було здійсне­но відкриття родовищ рудних і осадових корисних копалин. Водно­час тривали клімато-геоморфологічні дослідження, оскільки госпо­дарське освоєння теренів колишнього СРСР у великих масштабах потребувало достовірної інформації про численні екзогенні процеси у різних кліматичних зонах, розроблення методів їх передбачення і вжиття заходів щодо захисту інженерних споруд від їхніх негатив­них наслідків. Прихильники кліматичної геоморфології під час роз­роблення практичних рекомендацій використовували фактичний ма­теріал інженерної геології та гідрогеології, інженерної геодинаміки, що робило їх значно обґрунтованішими.

Обидва напрями геоморфології швидко розвивалися, проте згодом стало зрозумілим, що формування рельєфу Землі потрібно розгляда­ти як розвиток єдиного організму, тобто на системному рівні. Тому вчені почали вивчати зазначені вище категорії рельєфу земної по­верхні на рівні геоморфологічних формацій, абстракцій вищого ран­гу. При цьому взаємодія ендо- та екзогенних чинників є наслідком участі більшої кількості чинників формування рельєфу.

В основу концепції літодинамічних потоків речовинних мас зем­ної кори як основних чинників створення форм рельєфу різного по­рядку покладено праці сибірського вченого М. Флоренсова (1989). Суть його ідеї літодинамічного потоку полягає в тому, що морфоге- нез на земній поверхні здійснюється завдяки постійному рухові (ко- лообігу) речовини та енергії в геосферах. Земна поверхня — межа обміну речовиною та енергією.

За М. Флоренсовим, геоморфологічні формації — це «природне та історично зумовлене поєднання форм земної поверхні, пов’язаних одна з одною єдністю місця і часу, та існуючих за певних тектонічно­го й кліматичного режимів, що породжують той чи інший спосіб їх рухомої рівноваги». Основними підставами для розрізнення певних типів геоморфологічних формацій, що нині репрезентують вид нашої планети, є такі: 1) належність до того чи іншого структурного блоку чи поясу. Ця ознака досить точно визначає розміщення і співвідношен­ня найголовніших геоморфологічних формацій — субаеральпих, суб­аквальних і субгляціальних, а в складі перших — основні формації континентів: найдавніших і молодих платформ, щитів, серединних масивів, крайових прогинів, геосинклінальних і орогенних поясів. Ця ознака визначає всі найважливіші властивості геологічного субстра­ту; 2) морфологічність (топографічність) рельєфу, хоча й неоднорід­на, проте завжди тісно пов’язана з рухами земної кори недавнього геологічного минулого, тобто з новітньою тектонікою. Хоча автор підкреслює значення рельєфу як морфологічного прояву новітньої тектоніки, він не вважає сучасний рельєф наслідком лише неоген- четвертинної тектоніки, оскільки в багатьох місцях цей рельєф відоб­ражує рухи пізнього або навіть раннього мезозою; 3) кліматична належність території, де розміщена певна геоморфологічна формація, зумовлює вид, режим та можливі комбінації зовнішніх рельєфоутворю- вальних процесів (гумідні, аридні, нівальні формації); 4) баланс, або характер, рухомої рівноваги наповнених субстратом форм рельєфу, тобто баланс надходження та переміщення речовини земної кори на певній території, відображений, наприклад, через об’єм. За традицією М. Флоренсов називає активним баланс, в якому переважає надход­ження речовини і висхідний розвиток рельєфу. Протилежні стан і тенденція характеризують пасивний баланс та низхідний розвиток. Нейтральний баланс відповідає випадкам транзиту речовини літоди- намічним потоком, що притаманне, зокрема, приморським рівнинам.

М. Флоренсов дійшов висновку, що рельєф Землі в прямому сенсі, хоча і в особливій якості, — дзеркало її надр і водночас — дзеркало атмогідросфери. Поняття про геоморфологічні формації як про єдність рельєфу та геологічного субстрату, що закономірно існує та змінюється (глибинна структурна основа, зовнішнє термодинамічне середовище), автор вважає не просто корисним, а й методологічно необхідним для геології та геоморфології і фактично таким, що вже знайшло своє відображення в усіх великих загальних і регіональних дослідженнях зі структурної геоморфології.

Коло послідовників структурно-формаційного вчення постійно зро­стає. Теорія про розвиток рельєфу Землі як наслідок літодинамічпо- го потоку набуває статусу геоморфологічної концепції.

На думку Г. Уфімцева (1993), ідея літодинамічного потоку є дав­ньою, проте обґрунтована вона була досить пізно. По суті, вона є основою таких поширених геоморфологічних методів, як вивчення корелятних відкладів, аналіз конформних і конкордатних співвідно­шень між рельєфом та елементами геологічної структури. Конформ­ний рельєф — це рельєф, сформований на певній геологічній основі, під час оброблення якої не спостерігалося будь-якої значної невідпо­відності між формою геологічної основи та морфологічним її про­явом; конкордатний рельєф — це рельєф, який відповідає кожній відміні геологічної основи і точно повторює її обриси у морфологіч­ному прояві земної поверхні. Конформні поверхні — це геологічні межі, які впорядковано й симетрично взаємопов’язано з гранями або формами рельєфу. Конкордатні утворення — геологічні тіла, про­сторово сполучені з формами рельєфу. Сама концепція літодинаміч-

ного потоку — сполучна ланка між геоморфологією і геологією, що сприяє запровадженню геологічних понять у геоморфологію.

До методологічних основ теорії літодинамічного потоку належать: ідея циклічності, колообігу речовини та енергії на Землі; ідея систем­ності: літодинамічні потоки розглядають як взаємодію між геосфера­ми, що складають надсистему планети Земля, своєрідним елементом якої є земна поверхня. У цій надсистемі вона виконує функцію ос­новної поверхні обміну, що зумовлюється її полярним характером.

Ідея літодинамічного потоку має геологічний характер, що відобра­жено в її назві. Вона є альтернативою ідеї географічного циклу В. Дей- віса, яка ґрунтується насамперед па геоморфологічних поняттях. Дехто з учених пропонує для геоморфологічного аналізу використовувати концепцію послідовності й створення власного часу рельєфу (теорію В. Дейвіса); інші віддають перевагу ідеї циклічності та застосуванню поняття геологічного часу (теорія М. Флоренсова).

Ідея географічного циклу була відображенням досягнень геомор­фології на початковому етапі її розвитку як науки і в подальшому постійно виливала на розвиток теоретичної геоморфології, а ідея літо­динамічного потоку остаточно була сформульована лише у 70-х ро­ках XX ст. Суть ідеї літодинамічного потоку одним із перших до­сить точно сформулював український учений В. Бондарчук.

Після Другої світової війни значно посилився інтерес до вивчення Світового океану, зокрема океанічного дна. Внаслідок дослідження океанічних просторів утвердилися положення нової глобальної тек­тоніки літосферних плит, які багато в чому сприяли формуванню певних поглядів щодо геоморфологічного етапу в розвитку Землі та його наслідків і мали велике значення для розуміння багатьох проб­лем розвитку рельєфу.

П

8.2

РИКЛАДНІ НАПРЯМИ ГЕОМОРФОЛОГІЇ

Упродовж усього існування геоморфології вченим постійно дово­дилося вирішувати прикладні завдання. Як уже згадувалося, кон­цепції В. Дейвіса та В. Пенка сформувалися під час практичного вивчення рельєфу різних регіонів земної кулі.

У колишньому СРСР з його величезними просторами і багатющи­ми природними ресурсами геоморфологія набула широкого практич­ного застосування, зокрема проводилося всебічне вивчення природ­них і земельних ресурсів, розроблення спеціальних методів оцінки

рельєфу для будівництва залізниць і шляхів, розвідування і видобу­вання корисних копалин та інших ресурсів, споруджування судно­плавних каналів у Європейській частині Росії та численних об’єктів гідроенергетики на Східноєвропейській рівнині та в Сибіру, експлуата­ція природних ресурсів з використанням дешевої робочої сили у най- віддаленіших куточках держави. Ця широкомасштабна господарська діяльність держави чи не вперше у світовій географічній науці довели значення геоморфологічних даних для вирішення багатьох практич­них завдань. Одночасно розвивалися інженерна геологія та геомор­фологічне процесознавство, розвідувальні геологія та геоморфологія.

Розвідувальна геоморфологія має власні методи пошуків корис­них копалин різного походження за допомогою спеціально інтерпре­тованих геоморфологічних знань.

Е. Палієнко (1978) — автор першого навчального посібника із розвідувальної та інженерної геоморфології, вважає.

1. «Розвідувальна геоморфологія сформувалася з певною госпо­дарською метою, маючи основою цикл наук про Землю.

2. Рельєф і гірські породи різного походження мають тісний взає­мозв’язок і взаємозумовленість. Пошуковим критерієм є те, що гірські породи за свого переміщення утворюють новий рельєф, а останній під дією різних чинників впливає на переміщення і зміну порід.

3. Внутрішні сили Землі (тектонічні рухи, вулканізм, сейсмічність) створюють різні структури, відображені в рельєфі, і є безпосереднім відбитком внутрішніх процесів у земній корі.

4. Дія зовнішніх сил (води, льоду, вітру тощо) виявляється в руй­нуванні, нівелюванні нерівностей земної поверхні, в переміщенні гірських порід та їхній акумуляції на відносно знижених ділянках. Утворюються нові форми рельєфу, за якими можна відновити шляхи міграції пухких відкладів, властиві їм хімічні елементи, здатні стати родовищами корисних копалин.

5. Утворення нерівностей на земній поверхні на сучасному етапі — наслідок тривалого розвитку рельєфу, який змінює свій вид завдяки постійному рухові мінеральних мас, відмиранню старих нерівностей та виникненню нових. Отже, процес розвитку рельєфу — одна із форм розвитку земної кори.

Зазначені положення відображають суть основних законів існу­вання рельєфу земної поверхні, і тому є науковою основою розвіду­вальної геоморфології.

Упродовж формування і становлення розвідувальну геоморфоло­гію успішно використовували для пошуків корисних копалин як у системі державної геологічної зйомки, так і під час спеціальних по­шукових геоморфологічних досліджень, зокрема під час пошуків по­кладів нафти й газу (наприклад, методи індикації локальних неотек- тонічних рухів, які спричинюють формування в надрах землі «пасток» для утримування вуглеводнів), розсипищ золота, платини, титанових руд тощо (внаслідок аналізу закономірностей розміщення давніх алю­віальних відкладів, які містять зазначені копалини), родовищ бок­ситів (методи аналізу палеогеографічних умов формування давньої кори вивітрювання) тощо.

Інженерна геоморфологія сформувалася переважно на теренах ко­лишнього СРСР на початку 30-х років під час освоєння значних територій для будівництва великих гідроенергетичних вузлів та інших об’єктів водного господарства, цивільних і промислових споруд, авто- і залізничних шляхів та інших засобів комунікації, вирішення питань військового характеру. У зарубіжних країнах використання геомор­фологічних знань для вирішення певних інженерних завдань тісно пов’язане з дослідженням сучасних геоморфологічних процесів, які впливають на зміни інших складових довкілля і тому дістало назву «інвайронментальна геоморфологія» (від англ. environment — довкіл­ля, навколишнє середовище).

В інженерній геоморфології використовуються методи досліджен­ня геології, фізичної географії, гідрології, метеорології та кліматології, топографії та економічної й соціальної географії для аналізу рельє­фу залежно від його використання, оцінки стійкості, динамічності та режимів експлуатації інженерних споруд або видів господарської діяльності.

Основні завдання інженерної геоморфології такі.

1. Вивчення властивостей рельєфу земної поверхні з метою раціо­нального розміщення інженерних споруд та їхніх комплексів або видів господарської діяльності. Завдання інженерної геоморфології — гар­монійно розмістити інженерні та промислові споруди, населені пунк­ти в рельєфі для забезпечення зручності розміщення інфраструкту­ри і водночас ландшафтно-пейзажної гармонії природних і техноген­них складових зміненого довкілля.

2. Докладне дослідження попередніх етапів розвитку, сучасний стан геоморфологічних процесів та можливий розвиток несприятли­вих процесів для оцінки їх негативного впливу на об’єкти госпо­дарської діяльності. Завданням інженерної геоморфології є визна­чення «гарантійного терміну» функціонування господарських спо­руд на фоні розвитку процесів формування рельєфу.

3. Розроблення системи інженерних заходів, які 6 гарантували безпеку існування інженерних об’єктів упродовж потрібного часу, запобігали негативному впливу геоморфологічних процесів. Розра­хунки стійкості рельєфу, конструювання запобіжних і захисних інже­нерних систем, ліквідація негативних наслідків будівництва й екс­плуатації інженерних споруд і видів господарської діяльності — ос­новні завдання інженерної геоморфології.

Екологічна геоморфологія. Виникнення екологічної геоморфології було зумовлено об’єктивними обставинами: розміщення об’єкта вив­чення геоморфології на межі різних геосфер Землі, участь у його формуванні численних складових довкілля, інтенсивний обмін речо­виною та енергією на поверхні планети не лише під час функціону­вання геоморфологічних процесів, а й у процесі розвитку інших чин­ників довкілля — тектонічних рухів, грунтового покриву, поверхне­вих і підземних вод, стану атмосфери тощо.

Рис. 138. Схема співвідношення екологічної геоморфології з іншими науковими напрямами (за Д. Тимофєевим, 2000)

Отже, суть екологічної геоморфології можна сформулювати так: це новий науково-прикладний напрям геоморфології і водночас — часткова екологічна наука, яка вивчає роль рельєфу земної поверхні і сучасних процесів його формування у функціонуванні навколиш­нього середовища, змінах складових рельєфу, спричинених зростаю­чим тиском господарської діяльності людини на рельєф та сучасний морфогенез.

Об’єкт дослідження екологічної геоморфології дещо ширший, ніж рельєф земної поверхні та процеси, що його перетворюють, призво- дячи до негативних змін у різних складових довкілля. Це взаємозв’я­зок між рельєфом і процесами рельєфоутворення під час господар­ської діяльності та, власне, видами, характером, режимом та іншими показниками самої господарської діяльності. Таке трактування об’єкта дослідження екологічної геоморфології надає йому ознак системності, тому його ще можна розглядати як природно-господарську геомор­фологічну систему різних рангів, що під час свого функціонування спричинює несприятливі екологічні умови у довкіллі й сама зазнає впливу змінюваного навколишнього середовища.

Предметом еколого-геоморфологічних досліджень є різні харак­теристики взаємодії між складовими довкілля і рельєфом земної по­верхні та сучасними геоморфологічними процесами. У багатьох ви­падках вони призводять до погіршення екологічної ситуації не лише в рельєфі, а й у інших складових природного середовища.

Екологічна геоморфологія вивчає також чинники, що стимулю­ють розвиток процесів формування рельєфу, досліджує взаємозв’яз­ки між режимом геоморфологічних процесів та іншими складови­ми довкілля, кількісно оцінює певні залежності та прогнозує роз­виток як процесів формування рельєфу, так і зміни в інших складо­вих природи, відображує отриману інформацію у виді, доступно­му для широкого кола користувачів, оцінює стійкість рельєфу та його елементів, геоморфологічні ризики за різних тенденцій розвитку рельєфу (як природного, так і антропогенно зумовленого), геомор­фологічні рівні міграції та акумуляції забрудників, аналізує просто­рове розміщення забруднення в межах різних геоморфологічних об’єктів.

Значення екологічної геоморфології серед прикладних напрямів геоморфології та у системі екологічних наук зображено на рис. 138.

ЕМОЦІЙНЕ СПРИЙНЯТТЯ РЕЛЬЄФУ ЗЕМНОЇ ПОВЕРХНІ