З агальні 4.1 положення

1. Поняття про морфоскульптуру

Вище вже йшлося про різну роль у формуванні нерівностей зем­ної поверхні, тобто її рельєфу, чинників ендо- та екзогенного походжен­ня. Зокрема, зазначалося, що мезо-, мікро- та нанорельєф земної по­верхні зазвичай відображає вплив екзогенних чинників на формування рельєфу. Превалюючий мозаїчний характер нерівностей екзогенного походження, широкий спектр їхніх морф алогічних, генетичних, віко­вих і динамічних ознак та провідна роль у їхньому формуванні екзо­генного чинника чи комбінацій чинників свідчать про велике значен­ня екзогенних геоморфологічних процесів для рельєфоутворення. Так виник термін «морфоскульптура земної поверхні» — уявлення про значно менші за розмірами форми рельєфу, утворені взаємодією ендо- та екзогенних чинників, за домінуючої ролі останніх у формуванні зовнішніх морфологічних ознак рельєфу Землі. Крім прямого зна­чення, тобто назви конкретних матеріальних геоморфологічних тіл, під терміном «морфоскульптура» у геоморфології розуміють харак­теристику закономірностей розміщення на поверхні Землі форм рельє­фу переважно екзогенного походження, взаєморозміщення окремих ії генетичних типів, вікових і динамічних категорій.

2. Вплив клімату на генетичні типи екзогенних процесів та інтенсивність їх дії на земну поверхню

Зазвичай розгляд основних понять формування рельєфу земної по- ^Верхні починають із впливу процесів внутрішньої динаміки. Проте кла­сики сучасної геоморфології (К. Марков, 1948; Герасимов, 1946, та ін.)

наголошували на тому, що рельєф земної поверхні впродовж різних періодів геологічного часу формувався внаслідок спільної дії ендо- та екзогенних чинників.

Взаємозв’язки між рельєфом і кліматом є досить різноманітними. Клімат значною мірою зумовлює характер нерівностей земної по­верхні, зокрема рельєф відповідає широтній або висотній зональності. Зональність зумовлюється не тільки нерівномірним розподілом тепло­ти, яка надходить від Сонця, на земній поверхні через її кулясту фор­му, а й є наслідком загальної циркуляції атмосфери.

Клімат може впливати на процеси формування рельєфу безпосе­редньо або опосередковано внаслідок дії інших складових навколиш­нього середовища — поверхневих і підземних вод, грунтового й рос­линного покриву, наявного рельєфу та господарської діяльності лю­дини.

Атмосферна циркуляція. Загальна циркуляція атмосфери, хоча й зумовлена зональною нерівномірністю нагрівання земної поверхні, проте, доповнюючи цю зональність, здатна спричинити у різних зонах виразну кліматичну диференціацію, яка, в свою чергу, відображується у процесах формування рельєфу. Так, у зоні помірних широт (40 — 60°), де панують західні повітряні течії, для західних районів мате­риків характерний океанічний, загалом помірний і вологий клімат. Що далі на схід, то виразнішими стають риси континентальності кліма­ту. Континентальність різко посилюється за наявності меридіональ­них орографічних бар’єрів, наприклад Скандинавських чи Уральських гір. У центральних частинах материків континентальні ознаки клімату виявляються найвиразніше, а пустельний режим субтропічних широт із властивими йому аридними процесами формування рельєфу про­никає далеко на північ, у зону помірних широт. Так, пустелі Серед­ньої Азії та Казахстану у районі Тургайського плато досягають 48° південної широти, а монгольські ще далі — 50° північної широти.

Прикладом сукупного впливу атмосфери й гідросфери на особ­ливості формування рельєфу є райони суходолу, що прилягають до холодних океанічних течій — наслідків пасатної циркуляції атмо­сфери. Наявність холодних течій, які прямують уздовж берегів, ство­рює температурний контраст між суходолом і морем, що зумовлює континентальний клімат узбережного суходолу. Як наслідок, пустелі з властивими їм специфічними особливостями розвитку екзогенних : процесів і відповідних форм рельєфу земної поверхні наближають­ся до океанського узбережжя. Отже, формування рельєфу пустель Атакама, Наміб, значної частини узбережної Сахари, Австралійської ;

пустелі та Каліфорнії перебуває під спільним впливом клімату (особ­ливо вертикальної циркуляції в екваторіальних і тропічних широтах) та гіДР^осФ^еР^и (холодні океанічні течії).

В Євразії річна кількість опадів зменшується у міру просування від лісової зони північної півкулі через лісостепову та напівпустель­ну зони до зони тропічних пустель, тому в межах лісової зони існує порівняно щільна флювіальна мережа. Цей вид рельєфу є тут панів­ним морфологічним типом. І, навпаки, у пустелях за незначної кількості опадів (менше ніж 100 мм/рік) поверхневий стік упродовж кількох років може бути повністю відсутнім, а ерозійні форми утворюють досить розріджену мережу. Провідну роль у формуванні рельєфу відіграють температурне вивітрювання й вітер. Умови, які сприяють поширенню еолових процесів, такі: 1) переважно рівнинний харак­тер земної поверхні; 2) відсутність деревної рослинності, яка послаб­лює вплив вітру; 3) іноді повна відсутність трав’янистої рослинності, яка захищає ґрунти від вивітрювання; 4) сухість гірських порід, уна­слідок чого часточки не утримуються силами молекулярного зчеп­лення і легко відриваються одна від одної.

Сучасний рельєф земної поверхні також впливає на клімат. Так, високі гірські хребти, які перешкоджають вільному пересуванню во­логих повітряних течій, є природними межами розподілу клімату на вологий (по один бік гірських країн) та сухий континентальний (по другий). Прикладом є Ельбурс, північний схил якого, звернений до Каспійського моря, отримує значну кількість опадів і вкритий широ­колистяними субтропічними лісами, тоді як південний схил, зверне­ний до внутрішньої частини Іранського нагір’я, має пустельну рос­линність. Аналогічна картина спостерігається у Гімалаях. Ця дифе­ренціація, зумовлена орографічними умовами, спричинює зворотний морфологічний прояв у формуванні рельєфу. Річки на схилах, звер­нених до вологих повітряних течій, повноводні, здатні до інтенсивної регресивної ерозії. Тому ріки «пологих» схилів гірської країни швидше врізаються верхів’ями у межиріччя, перерізують вододіли і виходять вершинами на «сухі» схили. При цьому верхні ділянки річок проти­лежних схилів часто змінюють свою течію під впливом річок «вологих схилів». Тому вододільна лінія поступово зміщується у бік «сухих» схилів і найвищі вершини первісного вододілу виявляються розміще­ними на «вологому» боці гірської країни. Це спостерігається у Гіма­лаях, а на Ельбурсі річки каспійського схилу перерізали кілька пара­лельних хребтів цієї гірської країни й, досягнувши річок, які протіка­ли у долинах між хребтами, спрямували їхню течію до Каспію.

Дрібні орографічні ознаки існуючого рельєфу також можуть зу4 мовити диференціацію кліматичних умов на рівні мікрокліматичних відмін. Останні, у свою чергу, впливають на особливості перебігу про« цесів формування рельєфу. Так, по-різному відбуваються лінійна і площинна ерозії на схилах різної експозиції щодо Сонця. Сильніше] нагрівання та швидше висихання гірських порід на освітлених Сон­цем схилах призводить до активнішого вивітрювання, порушення цілісності гірських порід і сильнішої денудації продуктів руйнуван^ ня. Це, а також розріджений рослинний покрив (порівняно з проти-! лежним схилом) спричинюють його руйнування до такої міри, що долина, якій властиві схили різної експозиції, набуває асиметричного поперечного профілю.

Сучасний рельєф може стати чинником і водночас зазнавати впли­ву вертикальної кліматичної диференціації. Особливо виразно це \ спостерігається у гірських країнах, де схили хребтів на вертикально-! му перерізі перетинають зони різної температури, тиску й вологості, що зумовлює різну інтенсивність екзогенних процесів формування ] рельєфу. Наприклад, у верхніх частинах гірських країн завдяки різким ] добовим коливанням температури інтенсивно відбувається темпера- І турне вивітрювання, що виявляється у наявності великої кількості грубоуламкового матеріалу (щебеневі й брилові осипи і розсипи) та руїноподібному вигляді скелястих вершинних частин. Досить пока­зовим є інтенсивне руйнування гірських порід на рівні снігової межі ^: (так звана альтипланація), що створює своєрідні морфологічні озна­ки — нагірні тераси, тумпи тощо.

Свідченням ярусності кліматичних умов у горах і відповідної ре- _і акції екзогенних процесів формування рельєфу є наявність у досить ^! високих гірських країнах зони «максимальних опадів». Вважають, що у цій зоні різноманітні процеси формування рельєфу — змиван­ня продуктів вивітрювання дощовими струменями, карстові процеси тощо — відбуваються інтенсивніше, ніж у вищих чи нижчих поясах цих гір.

Взаємозумовленість клімату і процесів формування рельєфу спо­нукали дослідників певним чином формалізувати їх. Першу спробу класифікувати клімат щодо його ролі у процесах формування рельє­фу здійснив А. Пенк (1910). Він виокремив три головні типи кліма­ту: нівальний, гумідний та аридний. Так, в умовах гумідного клімату геоморфологічними чинниками є діяльність поверхневих вод та хіміко- біологічні процеси. Внаслідок їхньої дії утворюються численні ши­рокі річкові долини, на поверхні гірських порід формується потужна кора вивітрювання з алюмосилікатною основою. Такий клімат сприяє виникненню м’яких, округлих обрисів форм рельєфу і лише у місцях поширення порід, що зазнали карстових процесів, виникають морфо­логічно різкі форми — лійки, провалля, печери тощо.

В аридному кліматі основним денудаційним процесом є механіч­не руйнування гірських порід. Відсутність активних транспортних агентів (великих річок) зумовлює нагромадження уламкового мате­ріалу, а різкі коливання температури та діяльність вітру стимулюють процес денудації гірських порід й утворення своєрідних скульптур­них форм рельєфу земної поверхні (тут особливості клімату висту­пають у ролі скульптора, який «бере брилу і відтинає від неї усе зайве», створюючи витвір мистецтва. Звідси й назва — «скульптур­ний»).

У нівальному кліматі до найпоширеніших процесів формування рельєфу належать діяльність льодовиків, руйнування гірських порід під впливом різких коливань температури, утворення форм просідан­ня у багаторічній мерзлоті тощо.

У подальшому було розроблено детальніші класифікації. Першу науково обгрунтовану класифікацію впливу вертикальної диференціа­ції тепла і вологи на формування рельєфу запропонував російський геоморфолог і палеогеограф К. Марков (1948), яку й нині використо­вують у геоморфології. На цій основі було створено численні теоре­тичні й прикладні розроблення щодо ярусності рельєфу суходолу.