Механізми вивітрювання та основних еолових процесів в аридних областях

Інтенсивне фізичне й хімічне вивітрювання гірських порід. Ви­вітрювання у пустелях не обмежується виливом різких добових ко­ливань температури повітря, тобто температурним вивітрюванням. Присутність значної кількості солей у породах, які зазнають вивітрю­вання, зумовлює існування сольового вивітрювання. Комплексний вплив зазначених видів вивітрювання сиричииює низку своєрідних для пустелі модифікацій цього процесу — десквамацію, стільникове і селективне вивітрювання.

С

289

Основи геоморфології.

ром з температурою нічного охолодження, виникають внутрішні на­пруження, які розряджаються з утворенням тріщин, паралельних по­верхні або концентричних до неї. З такими тріщинами від поверхні породи можуть відшаровуватися її частини у вигляді плит, часто — сферично зігнутих лусок мінеральних мас, що нагадують риб’ячу луску. Процес відшарування лусок називають десквамацією (від лат. squama — луска) (рис. 86). Якщо цей процес відбувається на урви­стих поверхнях скельних порід, то луски породи падають до підніжжя і розбиваються на дрібніші шматочки.

У пустелях часто спостерігається утворення тріщин, перпендику­лярних до поверхні скельної породи, які поширюються вглиб. Такі тріщини подроблюють брили на частини, внаслідок чого утворюють­ся нагромадження великих уламків.

К рім різних модифікацій температурного вивітрювання в пусте­лях відбувається сольове вивітрювання. Оскільки в цих районах існує надлишок тепла, а волога за сухості повітря у верхніх горизон­тах порід завжди в дефіциті, то й хімічного вивітрювання майже не­має. Воно іноді відбувається у глибших горизонтах порід завдяки волозі, яка надходить по капілярах до поверхні. Навіть у країнах вологого клімату на стінах давніх споруд, ближче до земної поверхні, є сліди значно сильнішого вивітрювання, ніж у верхніх частинах. У пустелях прояв цього явища чіткіший. Так, підземні частини пам’ят­ників культури Давнього Єгипту вивітрилися значно сильніше, ніж їхні надземні частини. Сольові розчини, які циркулюють по капіля­рах гірських порід, взаємоді­ють з мінералами, перетворю­ючи породу на порошкоподіб­ну суміш вторинних глинистих мінералів. Проте ці самі роз­чини, випаровуючи воду па поверхні скелястих утворень і залишаючи тут розчинені ре­човини, цементують ними по­верхневі часточки породи й утворюють порівняно міцну

Рис. 86. Поступове відшарування (злущування) вивітрілої породи внаслідок її сильного нагрівання та охолодження (фото І. Ковальчука)

кірку, що дає змогу породі зберігати, на перший погляд, монолітний вигляд. Проте варто тільки вдарити молотком по такій брилі й розби­ти зовнішню кірку, як уся брила розпадається, демонструючи своє вивітріле ядро.

В аридних областях поверхні скель іноді вкриті численними ок­руглими або дещо овальної форми сферичними заглибленнями, розмі­щеними так щільно, що їх розділяють лише порівняно тонкі кам’яні стінки, а їхня сукупність нагадує бджолині стільники. Це і зумовило назву процесу утворення таких чарунок — стільникове вивітрю­вання. Зовнішній отвір заглиблення іноді має менший розмір, ніж порожнина, заглиблена в породу. Величина заглиблення може варію­вати від 3 —5 до 15 —20 см у поперечнику. Щодо величини суміжних стільників впорядкованості не спостерігається: поряд з великими заглибленнями розміщені дуже маленькі.

Причиною утворення таких стільникових заглиблень є нерівно­мірне (вибіркове) вивітрювання. Сольові розчини, які потрапляють унаслідок інтенсивного випаровування з глибини породи на поверх- шо, концентруються у поверхневих локальних ділянках, солі зазна­ють кристалізації у норах і капілярах породи, розсувають і розпушу­ють її часточки, сприяють поступовому відшаруванню невеликих лу­сок. Неоднакові пористість і тріщинуватість зумовлюють початкову нерівномірність цього процесу. У подальшому сольові розчини, які циркулюють у породі, також роз’їдають її нерівномірно. Первинні заглиблення поверхні породи є однією з причин того, що поверхня скельних виступів хаотично вкривається мережею стільникових за­глиблень — кам’янистих ґраток.

Видалення продуктів руйнування зі сферичних заглиблень відбу­вається різними способами: сила гравітації домінує на крутих схи­лах і урвищах, нечисленні опади — у напівсухих областях, а видуван­ня вітром — в аридних. У деяких випадках замість численних, але дрібних стільникових заглиблень у незначній кількості утворюються заглиблення надто великих розмірів. У західноєвропейській геоморфо­логічній літературі їх називають тафонами, а у вітчизняній — кот­лами видування. Іноді завдяки глибокому розростанню котла виду­вання скеля або її окремий виступ можуть виявитися продірявленими наскрізь.

Отже, процеси вивітрювання в аридних областях досить різно­манітні, внаслідок їх спільної дії утворюється значна кількість дрібно- уламкового матеріалу і відбувається перетворення дрібних уламків, які виникли за інших причин — алювіальної та пролювіальної діяль­ності, гравітаційних процесів тощо. Розглянемо еолові процеси, які створюють у пустелях більшість форм рельєфу земно! поверхні та визначають морфологічну своєрідність пустель.

Еолові процеси. Для прояву роботи вітру в пустелях складають­ся особливо сприятливі умови. Розрізняють такі види діяльності вітру.

Дефляція (від лат. сІеАаге — здувати), або видування (розвію­вання), — винесення пухкого матеріалу з певних ділянок земної по­верхні, внаслідок чого утворюються специфічні вироблені форми ре­льєфу.

Транспортування, або перенесення, пухкого матеріалу різних розмірів із одних місць до інших.

Сортування цього матеріалу за величиною часточок, які його скла­дають.

Акумуляція, або нагромадження, матеріалу під час його відкла­дання.

Коразія (від лат. соттй5М5 — зішкрябаний) — оброблення піща­ними часточками, які містяться у вітровому потоці, перепон, що трап­ляються на його шляху (скелі, брили та валуни), а також найподат- ливіші до механічного впливу гірських порід.

Кожний із зазначених видів діяльності вітру виявляється в утво­ренні різних форм рельєфу земної поверхні в аридних областях. Розглянемо детальніше їхній морфологічний прояв.

Географічне поширення еолових процесів і морфоскульптури на Землі

Дефляція і її морфоскульптура. Відбувається досить по-різному і в різних масштабах. її вилив буває незначним, якщо вітром видаля­ються продукти хімічного вивітрювання зі сферичних заглибин кам’я­них стільників, котлів видування і тріщин, утворених температурним вивітрюванням. Пилові та піщані бурі піднімають у повітря мільйо­ни тонн відкладів і переносять їх на тисячі кілометрів. Відомо, що близько 850 млн т пилу виноситься щороку із західної території США, а за 2600 років з поверхні дельти Нілу було знесено шар пухкого матеріалу завтовшки 8 футів (2,4 м) (ЮНЕСКО, 1966).

В. Чічагов (1998) наводить такі дані. Навесні 1992 р. (9—12 квітня) спостерігалося перенесення пилуватих часточок з пустелі Гобі (з те­риторії Монголії, розміщеної південніше від лінії Мандалгобі — Сайн- шанда) у район Пекіна, затоку Бохай, гирло Янцзи, суміжних районів Жовтого і Східнокитайського морів, Японських островів і Тихого

океану.

У квітні —травні 1993 р. в обсерваторіях Пекіна, Шизуншаня та Валігуаньшаня у Східному Китаї зафіксовано таке: 21 квітня поряд з перенесенням тонкого матеріалу з північного заходу у район Пекі­на та Шизуншаня у Валігуаньшані спостерігалося перенесення мате­ріалу з Північної Африки і Центральної Аравії; 24 квітня у район Пекіна переносився матеріал із Центральних та Заунгузьких Кара­кумів, а в район Валігуаньшаня — з Північної Африки та Північної Аравії; 5 травня в Шизуншані було зареєстровано перенесення мате­ріалу з північного заходу, Центральної Азії та Сибіру, а також північної частини Нової Землі.

Навесні 1994 р. науковці обсерваторії в Пекіні зафіксували пере­несення тонкого матеріалу: 11 — 12 квітня — з району Норільська, Південного Уралу, сходу Руської рівнини та Північної Європи; 13 —

квітня — з Польщі, Скандинавії, гирла Печори, Західного Сибіру та Центральної Азії.

У локальних масштабах постійна дефляція відбувається на рухо­мих формах піщаної акумуляції з фронтального боку щодо напряму вітру, а відкладення — з тилового. За таких умов дефляція не ство­рює характерних форм рельєфу, а тільки сприяє поступовому руху по просторах аридних рівнин акумулятивних форм — дюн, барханів тощо.

У більших масштабах дефляція спостерігається у вторинних осередках розвіювання, що виникають на нерухомих великих акуму­лятивних формах, вже закріплених рослинністю, наприклад на схи­лах великих гряд. На думку І. Щукіна, причиною вторинного розвію­вання найчастіше буває втручання людини, що виявляється у надмір­ному випасанні худоби або її великому скупченні біля колодязів у пустелях. Іноді розвіювання спричинюють землерийні тварини, які живуть колоніями і риючи нори, порушують піщаний ґрунт і знищу­ють трав’янисту рослинність.

У місцях вторинного розвіювання виникають своєрідні форми рельєфу — котловини видування, тобто неглибокі зниження, подібні на блюдця (глибина яких непропорційно мала відносно розмірів у поперечнику), часто з нахиленим днищем на схилах гряд. Вони виді­ляються на фоні оточуючого краєвиду повного відсутністю рослин­ності. Котловини зазвичай значно видовжені й простягаються у на­прямі панівних вітрів. Розміри котловин видування різноманітні, проте відношення довжини і ширини за незначної глибини зазвичай стано­вить (5 — 10) : 1. Розмір останньої зумовлюється силою вітру, який панує у цій місцевості, оскільки під час формування котловини її днище з часом потрапляє у відносний вітровий затишок і процес дефля­ції поступово сповільнюється, досягнувши повної глибини.

У районах пустель, де вітри віють упродовж більшої частини року в одному напрямі, на рівних поверхнях, що складені податливими породами, наприклад на глинистих днищах висохлих озер, форму­ються своєрідні форми незначних розмірів, утворені піщаною кора- зією. На таких поверхнях утворюються паралельні борозни з увігну­тими днищами, витягнуті в напрямі пануючого вітру і часто розділені гострими гребенями. Ці утворення нагадують карри на поверхнях вапнякового карсту і вперше були описані у пустелі Тарім, де їх називають ярдангами (рис. 87). Глибина борозен ярдангів невелика

і зазвичай не перевищує 1 — 1,5 м.

Транспортування, або перенесення пухкого матеріалу різних розмірів. Пісок у пустелях може переміщуватися двома способами: піщинки котяться по гладенькій поверхні або переміщуються стрибко­подібно. Котяться зазвичай піщинки діаметром понад 0,5 мм по рівних поверхнях, не вкритих суцільним шаром піску, наприклад по такирах середньоазійських пустель чи по поверхні африканських тропічних плато з їхніми залізистими кірками. Піщинки, що мають у діаметрі понад 1 мм, переміщуються у напрямі вітру стрибкоподібно на відстань від кількох дециметрів до 1 — 2 м, при цьому кварцові піщинки не піднімаються вище за 0,5 —2,0 м над поверхнею.

122. 

123. Рис. 87. Ярданги Лівійської пустелі (фото І. Ковальчука)

Іиший спосіб переміщення пухкого матеріалу за допомогою ві­тру — перенесення пилуватих часточок у вітрових потоках на далекі відстані. При цьому часточки пилу можуть залишатися у вітрових потоках дуже довго, а за сильних пилових бур — підніматися до висоти 5 —б км і переноситися далеко за межі аридних районів. По­трапивши до областей вологого клімату, цей пил прибивається дощо­вими краплями і може з часом утворювати потужні нешаруваті відкла­ди. За однією з гіпотез леси Північного Китаю утворилися з пилу, винесеного з пустель Центральної Азії.

У такому вітровому піщаному потоці, висота якого над земною поверхнею може змінюватися від кількох до ЗО м залежно від сили вітру, що зумовлює ємність вітрового потоку, переносяться значні маси піску. У разі зменшення ємності потоку відбувається акумуляція піща­ного матеріалу і формуються акумулятивні форми рельєфу.

Акумуляція, або нагромадження, матеріалу під час його відкла­дання та її морфоскульптура. Завдяки своїй здатності до постійного руху піски пустель тільки в окремих випадках вкривають її однома­нітним, рівним шаром. Зазвичай маси піску, які переносяться вітрами, нагромаджуються нерівномірно, утворюючи місцеві скупчення у ви­гляді пагорбів і гряд. Загальна назва таких скупчень піску — дюни. Більшість дослідників вживають цей термін для позначення всіх піща­них еолових горбистих форм незалежно від їхньої форми та величи­ни, географічного і топографічного розміщення. Термін «дюна» най­частіше вживають для характеристики еолових акумулятивних утво­рень, поширених на берегах морів, де відбувається інтенсивне форму­вання пляжу. Широкий пляж може стати джерелом для утворення дюн у різних стадіях — від первинного піщаного пагорба, який виник у вітровому затінку, до авандюни і далі — до рухомої нормальної та параболічної дюни.

Нагромадження піщаних відкладів зумовлюється різними причи­нами: зменшення швидкості вітру природним шляхом (залежно від тиску повітря у певних районах, вщухання з настанням вечірньої години тощо), у разі зіткнення з певними перепонами — нерівності поверхні, брили гірської породи, чагарники тощо (рис. 88). У кожно­му з наведених випадків відбувається вщухання вітру, тимчасове змен­шення вітрового потоку щодо піску, який він уміщує, внаслідок чого формується зачаткова (ембріональна) дюна (рис. 89). Залежно від висоти перепон нагромадження піску може відбуватися перед ними чи за ними, у деяких випадках перепона буває повністю похованою під піщаними масами або верхні частини таких перепон ще довго

125. 

126. Рис. 88. Піщані кучугури, утворені біля окремих чагарників пустелі, що стають центром подальшого формування дюн (фото І. Ковальчука)

височать над зачатковими дюнами. Первісні еолові акумулятивні утворення мають своєрідний морфологічний тип, який переважно на­гадує незначний за розмірами пагорб, подібний до піщаної коси, дов­гаста частина якого витягнута у напрямі вітру.

Зачаткова дюна потім сама виявляється перепоною на шляху вітро­вого потоку і згодом починається дефляція навітряного схилу дюни. Піщинки перекочуються через вершину пагорба і зсипаються на підвітряний схил. Виникає асиметрична рухома дюна параболічної форми, зорієнтована ввігнутою частиною у напрямі руху вітру. Її підвітряний схил крутий, а навітряний — спадистий і видовжений.

І. ІДукін (1974) так описує виникнення і перетворення дюн: «Коли вітер, який несе масу піску, раптово вщухає, оскільки такі пориви і

в щухання властиві вітрові, то він залишає на місці свою ношу, утворюючи на поверх­ні незначне піщане нагрома-

Р ис. 89. Схема перетворення па- горба-коси (/) на нерухому симет­ричну дюну (2), а потім на неру­хому асиметричну дюну: а — профіль нерухомої дюни; б — план (стрілкою позначено напрям панівного вітру, а скупченням то- 6 чок — підвітряний схил)

Рис. 90. Перетворення опук­лої дюни (Д —Д) на бархан (Б —Б) (за І. Щукіним, 1960, стрілкою позначено напрям панівного вітру)

д ження. Останнє саме стає певного перепоною і сприяє подальшому скупченню піску, поступово збільшуючи свою висоту і поперечник... У міру надходження нового піщаного матеріалу слабоопукла дюна, овальна у плані, поступово стає вищою та опуклішою. Зростання у висоту відбувається не тільки внаслідок збільшення маси піску, а й завдяки тому, що передня (щодо напряму вітру) частина дюни, яка розміщена у вітровому затінку, має повільніший рух піщаних часто­чок порівняно із задньою, навітряною стороною. Завдяки цьому по­чатковий округло-опуклий поздовжній профіль дюни поступово змінюється, стає асиметричним і виникає різко виражений гострий гребінь, який розділяє спадистий навітряний і крутий підвітряний схили (рис. 90).

Водночас відбувається зміна форми дюни і в плані. Пісок з бічних частин дюни пересувається вперед швидше, ніж з осьової частини, де товщина шару піску є більшою. Внаслідок цього по боках дюни ви­тягуються вперед і трохи у боки два вирости — роги, розділені округ­лою виїмкою, яка відповідає ввігнутій формі підвітряної сторони дюни. Так виникає нова форма піщаної акумуляції — дюна у формі півмісяця, або бархан (рис. 91).

Подібні за походженням з косами-пагорбами, проте більші за роз­мірами та іншої форми утворення описав В. Обручев у пустелях Середньої і Центральної Азії під назвою піски-кучугури. Це нагро­мадження пісків зі значними домішками глинистих часточок, вкриті чагарниковою рослинністю. Відмінність від зачаткових дюн полягає

127. 

128. Рис. 91. Типовий бархан Лівійської пустелі (фото І. Ковальчука)

в тому, що рослини, які стали ядром для утворення акумулятивних форм, активно ростуть, не даючи себе поховати під товщами піску, їхні кореневі системи здатні проникнути крізь піщаний масив знач­ної товщини і певного мірою закріпити його, перетворивши на піщану кучугуру, рясно вкриту сухолюбною рослинністю. Величина піщаних кучугур може бути різною і залежить від здатності кореневих систем рослин до життєдіяльності.

За орієнтуванням еолових акумулятивних форм щодо напряму вітру їх поділяють на поздовжні та поперечні. Дюни належать до поздовжніх форм, оскільки вони зорієнтовані за напрямом вітру.

Поперечними формами є бархани, ланцюги барханів і параболічні дюни. Барханами називають еолові акумулятивні форми, які мають у плані обриси півмісяця та зорієнтовані опуклою, спадистою сторо­ною (ухили 15—18°) назустріч вітру. Протилежний увігнутий схил дуже крутий, його ухил є близьким до кута природного укосу піску, тобто до 35°. Кут природного укосу піску — максимальний кут на­хилу схилу, складеного гірськими породами, за якого вони перебува­ють у рівновазі та не сповзають. Формування барханів подібне на утворення зачаткових дюн, проте масштаби процесу є значнішими. Бархани виникають за великих швидкостей вітрового потоку перед будь-якою перепоною. Вже на початковій стадії свого розвитку бар­хан сам перетворюється на перепону для вітру, і вітровий потік, оги­наючи його, формує роги бархана. Водночас відбувається пересипан­ня піску з навітряного схилу на підвітряний, і бархан рухається за напрямом вітру. Механізм переміщення бархана, таким чином, анало­гічний механізму переміщення дюн. Швидкість переміщення барханів досягає 12 метрів на місяць.

Розміри барханів різні. Висота невеликих форм зазвичай стано­вить 3 — 8 м. У Лівії, Каракумах та пустелі Атакама, де такі форми особливо типові, трапляються великі бархани заввишки до 40 м і завширшки 200 — 300 м. Маленькі бархани переміщуються швидше, ніж великі, вони обганяють їх, наповзаючи на навітряні схили, внаслі­док чого виникають великі ускладнені форми — полісинтетичні, або складні, бархани.

Ланцюги барханів — це низка барханів, підніжжя яких з’єднали­ся. Зазвичай ланцюги розміщуються окремими пасмами. Це явище й понині не має задовільного пояснення.

На навітряних схилах акумулятивних еолових форм майже завж­ди існують вітрові брижі — низькі асиметричні піщані валики (до

— 5 см), які простягаються на десятки метрів упоперек до напряму вітру. їх вважають наслідком хвильових коливальних рухів, що ви­никають у поверхневому шарі піщаного грунту під час посилення чи послаблення вітрового потоку.

Параболічні дюни виникають після вторинного розвіювання дюн, закріплених рослинністю. Під час руйнування грунтово-рослинного покриву на навітряному схилі дюни та за наявності умов, сприятли­вих для розвіювання піску, формується дефляційна котловина. Пісок, що зазнав видування, нагромаджується на підвітряному схилі, вна­слідок чого серединна частина дюни просувається вперед у напрямі вітру, тоді як ЇЇ бічні частини, де пісок, скріплений коренями рослин, значно відстають і витягуються відповідно до напряму вітру. Дюна набуває обрисів, подібних на параболу або дуже стиснений з боків півмісяць. За конфігурацією параболічна дюна нагадує бархан, але співвідношення ухилів схилів у неї зворотне: ввігнутий схил спадис­тий, а опуклий — крутий.

До еолових акумулятивних форм належать також поодинокі піра­мідальні та прихилені дюни. Вони трапляються рідко, проте це найбільші еолові утворення. Пірамідальні дюни утворюються завдя­ки інтерференції вітрів різних напрямів за умови, що кожний з вітро­вих потоків має власне джерело надходження піщаного матеріалу. Ці дюни характерні для пустель Середньої Азії та Сахари. Велика поодинока дюна Сарикум знаходиться у Північному Дагестані. її висота — 150 м.

На узбережжі аридних областей за близького розміщення до моря уступу гірського хребта або плато виникають прихилені дюни, які також сягають значної висоти. Під час їхнього формування уступ є перепоною, на яку наповзає рухомий пісок. Тому прихилена дюна — це своєрідний піщаний шлейф, навіяний вітром на схил, що межує з піщаною рівниною. Таку дюну заввишки до 200 м виявив О. Леон- тьєв у 1979 р. на о. Сокотра. Джерелом живлення для неї є пляж і піщана поверхня морської тераси.

З діяльністю вітру пов’язано чимало різноманітних морфоло­гічних і генетичних еолових акумулятивних форм земної поверхні: граблеподібні дюнні гряди, дюни у вигляді паралельних хвиль, гря- дові піски, горбисті піски, лункові піски, фульджі тощо. Механізм їхнього походження і розвитку остаточно ще не з’ясовано.

Вплив вітрового потоку, який містить певну кількість піщаних часточок (коразія), на перепони, що постають на його шляху. Ви­дування тонких продуктів вивітрювання у пустелях, за винятком знач­них за обсягом нагромаджень пухкого матеріалу, водночас з процеса­ми коразії призводить до вибіркового (селективного) руйнування скельних гірських порід. Якщо в умовах вологого клімату кожна щілина у скелястих відкладах корінних порід чи їхні великі пори зазвичай заповнені за участю води тонким уламковим матеріалом (останній постійно утворюється завдяки активним процесам хімічно­го та органічного вивітрювання), то в аридних областях такий тонкий матеріал є дуже сухим і швидко видаляється з тріщин і щілин сухим вітром. Тріщини гірських порід є, таким чином, вільними від про­дуктів вивітрювання, до них легко проникає зовнішнє повітря, якому властиве коливання температури, що сприяє подальшому швидкому вивітрюванню порід. Крім того, у цих тріщинах завдяки затіненню відбувається конденсація водяної пари, розчини солей перешкоджа­ють її швидкому випаровуванню, виявляючи сильніший хімічний вплив на породи та сприяючи їхньому вивітрюванню.

129. 

130. Рис. 92. Химерні форми вивітрювання (а), дефляції та коразії (б) у Лівійській пустелі (фото І. Ковальчука)

Отже, вітер виносить тонкі продукти вивітрювання, розвіює скуп­чення пухкого матеріалу, що складається з піщаних, алевритових і пелітових часточок, а значні маси піску, що переносяться вітром, після зіткнення зі скельними породами діють як абразивний матеріал, сто­чуючи і шліфуючи поверхню породи.

На думку дослідників, такі особливості вивітрювання у поєднанні з дефляцією і коразією призводять до заглиблення тріщин та їхнього розширення у різних напрямах залежно від складу гірських порід й особливостей їхньої структури. Таким чином, яскраво виявляється окремість монолітних кристалічних порід у вигляді округлих масив­них тіл, певних пластових мас тощо.

Осадові породи різної щільності й податливості щодо денудацій­них процесів залягають горизонтально, проте розсічені вертикальни­ми тріщинами, утворюють особливо химерні й екзотичні морфологічні різновиди (рис. 92). Подібність з баштами, стовпами, обелісками, ко­лонадами, капітелями та іншими архітектурними деталями й фор­мами дає можливість називати так ці форми рельєфу, утворені про­цесами коразії. Дослідники пустель, які вперше побачили їх, не могли стримати свого подиву перед чудернацькими формами рельєфу, та­кими як цілий «ліс» із обелісків, створений розмиванням, сухим ви­вітрюванням, дефляцією і коразією у червоних залізистих конгломе­ратах на південному схилі Туркестанського хребта, кам’яні «гриби» у багатьох гамадах (рис. 93), мовчазні «свідки» на південному заході США тощо.

Ш аруватість осадових порід різної щільності має різкий і химер­ний морфологічний прояв, де спільна діяльність вибіркового вивітрювання, дефляції й ко­разії формує вертикальне чер­гування карнизів та ніш. У кру­тих скелястих стінах кожний твердіший пласт виступає у вигляді карниза чи структурної тераси, а кожний менш стійкий виглядає у профілі глибокою

Рис. 93. Скеля-гриб, утворена вна­слідок вивітрювання, дефляції та ко­разії у піщаниках Лівійської пустелі (фото І. Ковальчука)

нішею. Часто дія зазначених процесів зумовлює формування уні­кальних витворів природи. У разі поєднання горизонтальних пластів різної стійкості з вертикальною тріщинуватістю виникають своєрідні «вузлуваті» колони, що нагадують чотки.

Скелі у гірській пустелі часто набувають химерних форм, вража­ючи уяву спостерігача своєю подібністю з руїнами фантастичних спо­руд, замків, башт, буддійських пагод з багатоярусними покрівлями, з фігурами людини, найдивовижніших тварин і казкових чудовиськ. Академік В. Обручев, досліджуючи у 1906 р. одну з місцевостей у Джунгарії, назвав її еоловим містом, настільки вразили його химерні фігури, вироблені спільною дією ерозії, пустельного вивітрювання, коразії та дефляції у континентальних мезозойських піщаниках і стрічкових глинах. Про різноманітність рельєфу свідчать назви (за І. Щукіним, 1974): «Замок хана», «Круглабашта», «Пам’ятник», «Баш­та чаклунки», «Ковадло», «Сфінкс», «Птах», «Башта-сідло», «Обе­ліск» тощо

Різкий морфологічний прояв усіх структурних особливостей у гірських пустелях, а також майже повна відсутність у них кори ви­вітрювання навіть у невисоких горах відрізняють їх від середньо­висотних гір вологого клімату. Замість м’яких округлих профілів вершинних частин і порівняно спадистих схилів у горах аридної зони переважають різкі скелясті форми — ламані, гострокутні профілі, розчленування крутосхилами та каньйонами, різкими ущелинами. Все це надає пустельним горам вигляду, різко відмінного від гір гумідно­го клімату.

Як зазначає І. Щукін, у пустельних умовах фізичні відмінності гірських порід, зумовлені їхнім літологічним характером, мають особ­ливо виразне морфологічне значення, визначають стиль вторинних (денудаційних) форм. Тому в кожній гірській пустелі чи навіть у пустелі з рівнинним, проте різкішим рельєфом спостерігається чітка залежність зовнішньої пластики рельєфу від внутрішньої геологіч­ної структури. Ця умова стала причиною того, що під час досліджень американськими геологами пустельних областей Заходу США на­прикінці XIX ст. виразно окреслився геоморфологічний напрям. Останнє пізніше знайшло повне й остаточне трактування у вченні В. Дей- віса, в якому структура розглядається як один із трьох основних морфо- генетичних чинників (метод «структура —процес —стадія» — відома геоморфологічна тріада дослідника).